Однією цією на двох цих...
Сумісництво: правові та зарплатно-трудові гарантії
Специфіка діяльності більшості підприємств допускає використання праці працівників на умовах сумісництва. На прохання читачів сьогоднішня публікація присвячена як правовим, так і зарплатно-трудовим особливостям сумісництва.
I. Що таке сумісництво і чим воно відрізняється
від основної роботи та суміщення
У частині 2 ст. 21 КЗпП (див. «Бухгалтер» № 7’2008, с. 3т) йдеться:
«Працівник має право реалізувати свої здібності до продуктивної і творчої праці шляхом укладення трудового договору на одному або одночасно на декількох підприємствах, в установах, організаціях, якщо інше не передбачене законодавством, колективним договором або угодою сторін».
Це дозволяє працівникам крім основного трудового договору укладати трудовий договір про роботу за сумісництвом.
Автори Науково-практичного коментаря до законодавства України про працю звертають увагу на те, що законодавством про працю поняття основного трудового договору не визначається.* Але в п. 1.1 Інструкції про порядок ведення трудових книжок працівників, затвердженій наказом Мінпраці, Мін’юсту, Мінсоцзахисту України від 29.07.93 р. № 58 (далі — Інструкція № 58, див. її, зі змінами, там же, на с. 37т–44т), вживається термін «місце основної роботи» (на противагу місцю роботи за сумісництвом)**.
* Зате є поняття основної посади, яке закріплено в п. 14 «Загальних положень» Довідника кваліфікаційних характеристик професій працівників. Випуск 1, затвердженого наказом Мінпраці від 29.12.2004 р. № 336. Приміром, основною вважається посада з найбільшим обсягом виконуваних робіт порівняно з іншими посадами.
** Див. Науково-Практичний коментар до законодавства України про працю / Відп. ред. В. Г. Ротань. — 12е вид., перероб. і доп. — Х.: Фактор, 2010,— С. 108.
Непогане визначення сумісництва дає п. 1 Положення про умови роботи за сумісництвом працівників державних підприємств , установ, організацій, затвердженого наказом Мінпраці, Мінюсту, Мінфіну України від 08.06.93 р. № 43 (далі — Положення № 43):
«Сумісництвом вважається виконання працівником, крім своєї основної, іншої регулярної оплачуваної роботи на умовах трудового договору у вільний від основної роботи час на тому ж або іншому підприємстві, в установі, організації або у громадянина (підприємця, приватної особи) за наймом».
При цьому згода на роботу за сумісництвом власника або уповноваженого ним органу за місцем основної роботи не вимагається.
Аналогічні ознаки сумісництва наведено в Постанові КМУ від 03.04.93 р. № 245 «Про роботу за сумісництвом працівників державних підприємств, установ і організацій» (далі — Постанова № 245).
Отже, фізична особа може працювати за кількома трудовими договорами. Робота за одним із них є основною, за іншими — сумісництвом. Основне місце роботи визначається тим, де у фізособи знаходиться трудова книжка (п. 1.1 Інструкції № 58).
Іноді сумісництво через співзвуччя термінів плутають із суміщенням. Фахівці із праці підкреслюють, що сумісництво відрізняється від суміщення професій (посад) головною ознакою — виконанням роботи у час, вільний від виконання обов’язків за основним трудовим договором. Суміщення професій (посади), на їхню думку, означає інтенсифікацію праці (виконання додаткових трудових обов’язків) при незмінній тривалості робочого часу. Сумісництво означає незмінну інтенсивність праці при збільшенні тривалості робочого часу.***
*** Див. там же.
Водночас слід мати на увазі, що в деяких випадках сумісництво може й не збільшувати тривалості робочого часу. Наприклад, у «Бухгалтері» № 25’2010 на с. 44–46 розглядалася ситуація, коли працівник працює одночасно у двох роботодавців в одному і тому самому приміщенні. У цьому випадку пропонувалося влаштовувати гнучкий режим роботи, за яким працівник сам буде визначати, враховуючи специфіку роботи, свій вільний і робочий час за основним місцем роботи та за сумісництвом. Загалом, якщо обидва роботодавці, а також працівник згодні на такий режим роботи, закон не перешкоджає упровадженню в життя саме такого варіанта.
Відповідно до ст. 105 КЗпП* працівникам, які виконують на тому самому підприємстві разом зі своєю роботою додаткову роботу з іншої професії (посади) або обов’язки тимчасово відсутнього працівника без звільнення від своєї основної роботи, проводиться доплата за поєднання професій (посад) або виконання обов’язків тимчасово відсутнього працівника.
* Статтю 105 і згадану нижче статтю 1021 КЗпП — див. у «Бухгалтері» № 34’2006 на с. 11т.
При виконанні роботи із суміщення окремий договір не укладається. Просто видається наказ, у якому вказуються професія (посада), що суміщається, і розмір доплати за суміщення.
II. Порядок оформлення сумісника на роботу
Процедура оформлення на роботу за сумісництвом практично не відрізняється від процедури прийняття на основне місце роботи: просто в заяві слід зазначати, що робота буде проводитися за сумісництвом. А ось трудова книжка суміснику не потрібна. При прийнятті на роботу за сумісництвом працівник зобов’язаний пред’явити паспорт; якщо ж робота вимагає спеціальних знань, то власник (роботодавець) має право вимагати надання диплома або іншого документа, що підтверджує наявність відповідної освіти або професійної підготовки.
Надання ж дозволу (згоди) або будь-якого іншого документа з основного місця роботи при прийнятті на роботу за сумісництвом не потрібне. Мінпраці чітко висловило свою позицію з цього питання у своєму листі від 09.07.2010 р. № 156/06/186-10 (див. його фрагмент у «Бухгалтері» № 34’2010 на с. 15), пославшись на ст. 25 КЗпП, яка забороняє вимагати від осіб, які поступають на роботу, документи, пред’явлення яких не передбачене законодавством.
Як вже зазначалося вище, трудова книжка сумісникам не потрібна. Однак згідно з п. 2.14 Інструкції № 58 інформація про роботу за сумісництвом може бути внесена до трудової книжки основним роботодавцем, але тільки за бажанням працівника.
III. Обмеження на сумісництво
Хоча ч. 2 ст. 21 КЗпП передбачає можливість законодавчого встановлення обмежень на сумісництво, на сьогодні немає загальних обмежень такого роду, які поширювалися б на працівників підприємств усіх форм власності. Водночас вони встановлені для працівників державних підприємств, установ і організацій.**
** Зокрема, вони стосуються: державних службовців; керівників державних підприємств, їх заступників, керівників структурних підрозділів та їх заступників; службовців органів прокуратури; нотаріусів.
Однак і для двох перших категорій працівників є винятки у вигляді виконання наукової, викладацької , творчої роботи, а також зайняття медичною практикою. Останнє стосується держслужбовців системи державного управління охороною здоров’я.
Крім того, ці обмеження нерідко порушуються, оскільки на практиці відстежити, де й скільки працівник трудиться за сумісництвом, не так вже й легко.
Автори Науково-практичного коментаря до законодавства України про працю зазначають, що ч. 2 ст. 21 КЗпП не обмежує сумісництво ані за кількістю трудових договорів про роботу за сумісництвом, які може укладати працівник, ані за тривалістю часу роботи, яку працівник суміщує із основною. Тільки щодо працівників держпідприємств установлено обмеження тривалості роботи за сумісництвом (4 години в робочі дні і повний робочий день у вихідні дні). При цьому загальна тривалість такої роботи на місяць не повинна перевищувати половини місячної норми робочого часу*** (п. 2 Постанови № 245).
*** Див. Науковопрактичний коментар до законодавства України про працю, с. 110.
У «Бухгалтері» № 34’2008 на с. 46–47 ми писали про те, що стосовно «приватних» працівників зазначені обмеження не діють (якщо вони не встановлені колективним або трудовим договором). Тому такі працівники на цілком законних підставах можуть працювати на знос, у тому числі 20 годин на день на трьох підприємствах одночасно, хоча захоплюватися 20-годинним робочим днем небажано.
До речі, Мінсоцполітики вважає, що вимоги і обмеження, установлені в Постанові № 245, поширюються й на працівників комунальних підприємств (див. його лист від 08.09.2011 р. № 731/13/84-11 у «Бухгалтері» № 44’2011 на с. 26), із чим наша редакція, треба сказати, не згодна (див. коментар там же).
Цікаво, що для роботи за суміщенням законодавством України обмеження і заборони не встановлені.
IV. Заробітна плата і трудові гарантії сумісників
Згідно зі ст. 1021 КЗпП оплата праці за сумісництвом здійснюється відповідно до виконаної роботи. На сумісника поширюються всі умови оплати праці, зазначені в КЗпП і Законі «Про оплату праці». Це означає, що сумісник має право на всі виплати, доплати, надбавки і компенсації, які гарантують найманим працівникам КЗпП, генеральна та галузева угоди (якщо вони поширюються на підприємство), а також колективний договір, хоча в ньому саме і можуть бути передбачені спеціальні умови для сумісників (головне, щоб вони не зменшували трудові права сумісника, передбачені КЗпП).
V. Податкова соціальна пільга
Звертаємо увагу на те, що працівник-сумісник цілком законно може претендувати на податкову соціальну пільгу, якщо він не скористався ПСП на основному (або іншому) місці роботи. Згідно з п. 169.1 ПКУ платник податку має право на зменшення суми загального місячного оподатковуваного доходу, отриманого від одного роботодавця у вигляді заробітної плати, на суму ПСП. Тобто законодавство не обмежує працівників у виборі місця застосування ПСП, не важливо — основне це місце роботи чи за сумісництвом.
Таким чином, працівник-сумісник матиме право на ПСП, якщо розмір його заробітної плати не перевищує граничного розміру для отримання ПСП* (у 2012 році — 1500 грн). У такому випадку ПСП за основним місцем роботи не надається.
* Із цим згодні й фахівці податкової служби (див. щодо цього газету «Оплата праці» № 11/2011, с. 15).
Зрозуміло, самостійний вибір місця застосування ПСП має бути оформлений відповідними документами (заява і документи, що додаються до неї, якщо платник податку має право на застосування «підвищеної» ПСП).
VI. Відпустки і сумісники
Працівники-сумісники мають право на відпустку нарівні з іншими працівниками. Пунктом 6 ч. 7 ст. 10 Закону «Про відпустки» (див. «Бухгалтер» № 20’2009, с. 6т) встановлено, що в перший рік роботи сумісник має право взяти щорічну відпустку повної тривалості до настання 6-місячного строку безперервної роботи на зазначеному підприємстві одночасно з відпусткою за основним місцем роботи.
Питання, пов’язані з наданням відпустки сумісникам, розглядалися у листі Мінпраці від 05.06.2008 р. № 5305/0/14-08/06 (див. витяг із нього у «Бухгалтері» № 21’2009 на с. 8т). У ньому Мінпраці звернуло увагу на те, що працівникам-сумісникам оплата часу додаткових навчальних відпусток законодавством не передбачена. Тому на період додаткової оплачуваної відпустки у зв’язку з навчанням, що надається за основним місцем роботи, на роботі за сумісництвом слід надавати відпустку без збереження заробітної плати відповідно до п. 14 ст. 25 Закону «Про відпустки» (див. «Бухгалтер» № 20’2009, с. 11т–12т).
Також слід пам’ятати про те, що працівникам-сумісникам право на щорічну додаткову відпустку за ненормований робочий день не надано (див. щодо цього п. 3 листа Мінпраці від 03.03.2011 р. № 162/13/84-11 у «Бухгалтері» № 17’2011 на с. 34–35).
VII. Відрядження сумісників
Відповідно до п. 14 розділу I «Загальні положення» Інструкції про службові відрядження в межах України та за кордон, затвердженої наказом Мінфіну від 13.03.98 р. № 59 (зі змінами, далі — Інструкція № 59, див. її у «Бухгалтері» № 37’2011 на с. 4т–15т), за особою, що працює за сумісництвом, зберігається середній заробіток на тому підприємстві, яке її відрядило. Зазначеною нормою також передбачено таке:
«У разі направлення працівника у відрядження одночасно з основної роботи й роботи за сумісництвом середній заробіток зберігається за ним на обох посадах, а видатки для відшкодування витрат на відрядження розподіляються між підприємствами, що направляли працівника у відрядження, за згодою між ними».
Звертаємо увагу на те, що в листі від 07.09.2011 р. № 10077/5/15-1216 ДПАУ роз’яснила, що Інструкція № 59 обов’язкова тільки для бюджетних роботодавців, а інші підприємства можуть використовувати її в як допоміжний (довідковий) документ*.
* Про необов’язковість Інструкції № 59 для госпрозрахункових підприємств ми говорили у «Бухгалтері» № 43’2011 на с. 43–45 і № 47’2011 на с. 43.
Таку саму позицію в цьому питанні займає і Мінфін (див. його лист від 04.05.2011 р. № 31072301625/11433 у «Бухгалтері» № 37’2011 на с. 16т–17т).
Таким чином, госпрозрахункові підприємства можуть взяти на озброєння норму про розподіл витрат на відрядження між двома підприємствами, тим більше що вона є розумною.
У зв’язку з цим іноді виникає запитання, як розподіляти витрати на відрядження при направленні у відрядження сумісника (одночасно з основної роботи та роботи за сумісництвом), адже кількість оригіналів підтвердних документів має обмежений характер.
Розглядаючи цю проблему в «Бухгалтерской газете» № 37–38/2002 на с. 5, ми пропонували закріпити в угоді, що одне з підприємств відшкодовує, наприклад, витрати на проживання, а інше — на проїзд. При цьому працівник додає до авансового звіту для кожного підприємства відповідні підтвердні документи в оригіналі. І все буде шито-крито...
Алла Погребняк
