Від шеф-повара

Квітневі тези

5 років тому — 23 квітня 2007 року в Москві помер Борис Єльцин — президент Росії епохи політичної романтики. Романтика призводила до демократизації, а тому — до децентралізації, дезорганізації, дефолтизації та криміналізації, от її й було замінено неромантичною прагматикою, причому не без великодержавного шовінізму. Жандармка колишнього СРСР (крім «республік радянської Прибалтики») назвала — вустами нового Президента — розвал цього СРСР «найбільшою геополітичною катастрофою XX століття» і стала потихеньку — вже руками цього Президента — згаданий СРСР відновлювати. Поки що без особливого успіху, але багато чого тут ще попереду. «А не будуть слухатися — відключимо газ»...

Єльцин таким не був. Він був хороший, з Уралу і любив Україну.

А цей — не з Уралу, а навпаки, з Петербурга і любить тільки Німеччину, своє колишнє місце роботи. І саму свою колишню роботу. І він у них надовго. І справа навіть не в ньому. Він не стільки Президент, скільки діагноз. Адже за нього дійсно голосували більше половини . Це не лікується.

Отака в нас без Б. М. стала безБашеНна сусідка, колишня старша сестра.

Так і живемо: зліва — Європа, якій не до нас, справа — МаРФуша, якій до нас, але краще б було не до нас. Загалом, усе — як у казці: ліворуч підеш — нічого не знайдеш, праворуч підеш — втратиш і те, що маєш. Це називається — багатовекторна інтеграція.

І оскільки йдемо ми при цьому суворо взад (щоб не ліворуч і не праворуч), то слідом за 23 квітня — днем смерті Єльцина  — йде 22 квітня — день народження Леніна...