А ключ від квартири?
(де калькуляція лежить)
Надання калькуляції під час податкової перевірки
Чи є правомірною вимога податківців під час проведення перевірки надати калькуляцію собівартості продукції?
Почнемо з того, що у «Бухгалтері» № 6’2010 на с. 48–49 ми вже наводили низку аргументів на користь того, що така вимога є неправомірною. Обґрунтуємо цей підхід додатково.
Насамперед, щоб визначитися з обов’язком подання калькуляції, необхідно з’ясувати її правову природу, а саме те, чи є калькуляція собівартості первинним документом? Оскільки нею не фіксується жодна господарська операція, розпорядження або дозвіл на проведення господарської операції, то, на думку Мінфіну, ні (лист від 29.05.2009 р. № 31-34000-10-16/14618 у «Бухгалтері» № 30’2009 на с. 35).
Калькуляція — це поданий у табличній формі бухгалтерський розрахунок витрат у грошовому виразі на виробництво одиниці виробу або партії виробів, а також на виконання робіт і послуг (п. 597 Методичних рекомендацій з формування собівартості продукції (робіт, послуг) у промисловості, затверджених наказом Міністерства промислової політики України від 09.07.2007 р. № 373).
Як ми зазначали у «Бухгалтері» № 6’2010 на с. 48, калькуляція (планова і фактична) собівартості одиниці продукції є елементом управлінського обліку. А інформація внутрішньогосподарського (управлінського) обліку згідно зі ст. 1 Закону про бухоблік (див. «Бухгалтер» № 3’2012, с. 2т ) призначена для внутрішніх користувачів (а не для зовнішніх).
Отже, податківці під час проведення перевірки мають право досліджувати і перевіряти лише первинні документи, які використовуються у бухгалтерському та податковому обліках, інші регістри, фінансову, статистичну звітність, пов’язані з обчисленням та сплатою податків і зборів, виконанням вимог іншого законодавства, контроль над дотриманням якого покладено на органи ДПС (п/п. 20.1.8 ПКУ). Його повторює спеціальний п/п. 75.1.2 ПКУ: документальна перевірка проводиться на підставі податкових декларацій (розрахунків), фінансової, статистичної та іншої звітності, регістрів податкового та бухгалтерського обліку, ведення яких передбачено законом, первинних документів(!), які використовуються в бухгалтерському та податковому обліках і пов’язані з нарахуванням і сплатою податків та зборів.
Отже, про надання калькуляції під час перевірки в Податковому кодексі ані прямо, ані опосередковано не йдеться.
Єдина норма, на яку могли б послатися податківці,— це п/п. 20.1.6 ПКУ, що встановлює досить розмитий перелік інформації, право отримувати яку мають податківці, до якого цілком можна загнати й калькуляцію:
«20.1. Органи державної податкової служби мають право:
<...>
20.1.6. для здійснення функцій, визначених податковим законодавством, отримувати безоплатно від платників податків, у тому числі благодійних та інших неприбуткових організацій, у порядку, визначеному цим Кодексом, інформацію, довідки, копії документів (засвідчені підписом платника податків або його посадовою особою та скріплені печаткою (за наявності) про фінансово-господарську діяльність, отримувані доходи, видатки платників податків та іншу інформацію, пов’язану з обчисленням та сплатою податків, дотриманням вимог іншого законодавства, здійснення контролю за яким покладено на органи державної податкової служби, а також фінансову та статистичну звітність, в порядку та на підставах, визначених цим Кодексом».
Втім, як ми вже неодноразово зазначали (див., наприклад, «Бухгалтер» № 27’2012, с. 48), п/п. 20.1.6 не є самодостатнім і не може застосовуватися без урахування інших законодавчих норм, оскільки повідомляє, що порядок отримання зазначеної інформації повинен установлюватися законодавством.
Чи можна вимагати калькуляцію в порядку надсилання запиту про надання інформації? Навряд чи. Річ у тім, що згідно зі ст. 44 ПКУ для цілей оподаткування платники зобов’язані вести облік доходів, витрат та інших показників, пов’язаних із визначенням об’єктів оподаткування та/або податкових зобов’язань, на підставі первинних документів, регістрів бухгалтерського обліку, фінансової звітності, інших документів, пов’язаних з обчисленням і сплатою податків і зборів, ведення яких передбачено законодавством. Як ми вже з’ясували, калькуляція — документ внутрішнього користування, обов’язковість складання якого законодавством не передбачено.
На практиці ненадання калькуляції часто призводить до негативних наслідків, донарахувань ПЗ і застосування штрафних санкцій. Однак у судах «калькуляційний» аргумент, як правило, не грає на користь податківців, і платникам вдається відбитися від їхніх претензій (постанова Сумського окружного адміністративного суду від 15.09.2011 р. у справі № 2a-1870/4664/11 (реєстр. № 19475310*), Постанова Верховного Суду від 17.12.2010 р. (реєстр. № 13485867), ухвала Вищого адміністративного суду від 26.02.2009 р. № К-11896/07 (реєстр. № 3267706)).
* Тут і далі зазначено реєстраційний номер судового рішення в Єдиному державному реєстрі судових рішень на сайті www.reyestr.court.gov.ua.
А ось добровільне надання в суді калькуляції собівартості цілком може бути враховане, приміром, як доказ використання матеріалів у госпдіяльності та послужити підставою для скасування податкового повідомлення-рішення (постанова Харківського окружного адміністративного суду від 23.07.2012 р. у справі № 2а-7153/12/2070, реєстр. № 25470071).
Звісно, для убезпечення себе від зайвих неприємностей надати калькуляцію можна й податківцям. Але тільки добровільно.
Григорій Берченко,
Іван Тургенєв
