Безнадійною згідно з п.п. «а» п.п. 14.1.11 ПКУ визнають у т. ч. заборгованість за зобов’язаннями, щодо яких минув строк позовної давності. ДФСУ продовжує* «гнути свою лінію», вимагаючи (для можливості зменшення фінрезультату до оподаткування), щоб «відповідні заходи з її стягнення не призвели до позитивних результатів».
* Проблема не нова, про що ви могли прочитати, зокрема, в матеріалі «Окуляри від безнадії — треба?» у журналі «Бухгалтер 911», 2017, № 22.
Але така позиція мало того, що не відповідає законодавству і логіці, так ще і в деяких випадках узагалі може призвести до того, що податок доведеться платити з витрат, про що ми вас нещодавно попереджали в статті «Безнадійна заборгованість за авансами»**.
** Журнал «Бухгалтер 911», 2017, № 32.
За податківцями «не заіржавіло». В ІПК від 01.09.2017 р. № 1783/6/99-99-15-02-02-15/ІПК ДФСУ «грає на контрасті»:
— якщо платник податку — покупець протягом строку позовної давності здійснив відповідні заходи зі стягнення дебіторської заборгованості за сплачені, але не отримані послуги***, то після спливу строку позовної давності такий платник повинен зменшити фінрезультат до оподаткування на суму такої безнадійної дебіторської заборгованості відповідно до норм п.п. 139.2.2 ПКУ;
*** У цій ІПК якраз і розглянута ситуація з «проблемним» авансом.
— якщо платник податку — покупець протягом строку позовної давності не здійснив відповідних заходів зі стягнення дебіторської заборгованості, то, на думку ДФСУ, після спливу строку позовної давності вказана заборгованість вважається безповоротною фінансовою допомогою й обліковується при коригуванні фінрезультату відповідно до норм п.п. 140.5.10 ПКУ (якщо боржник — неплатник податку на прибуток з рядом уточнень).
Тобто ви мало того що не отримаєте право на зменшуюче коригування, так ще і зобов’язані провести збільшуюче (згідно з п.п. 140.5.10 ПКУ)! Потрібно розуміти, що в такому фарватері і рухатимуться податківці 
.
Але позиція ця спірна. Податківці протиставляють дві різниці. Але біда в тому, що одна з них зменшуюча (п.п. 139.2.2 ПКУ), а інша — збільшуюча (п.п. 140.5.10 ПКУ) 
.
Бухвитрати вже будуть зменшені через збільшуючу різницю згідно з п.п. 139.2.1 ПКУ. Якщо заходи зі стягнення не здійснювалися, то платника податківці і так «карають» неможливістю застосування зменшуючої різниці згідно з п.п. 139.2.2 ПКУ. Так навіщо застосовувати до вже по суті «зрізаних» бухвитрат ще одну збільшуючу різницю?
У ситуації, що розглядається нами, логічніше було б або застосовувати відразу всі три різниці, або застосовувати тільки різницю згідно з п.п. 140.5.10 ПКУ. Але знову ж таки, дуже ймовірно, що податківців цей підхід не влаштує.
Тому в такій «авансовій» ситуації категорично не можна допускати, щоб строк позовної давності сплив. 
