Пані Яніко, для більшості пересічних українських держслужбовців та працівників органів місцевого самоврядування поняття «електронний уряд» — як давньогрецький міф. Всі про нього знають, але ніхто особисто не брав у ньому участі. Що криється за цим словосполученням, у чому його суть?
Так, електронний уряд, електронне урядування — це дуже широке і змістовне поняття. На жаль, коли зараз хтось у владі каже, що він уже давно освоїв електронне урядування, то йдеться, як правило, про запровадження елементів електронного документообігу, домашньої сторінки, сайта чи можливості написати електронного листа меру. Але це лише внутрішня частка цієї системи. Для пересічних громадян це другорядно.
Тому для мене електронне урядування — це, насамперед, можливість максимально ефективного спілкування держави з громадянами і бізнесом не на папері. Це спілкування, яке відбувається за допомогою комп’ютерів, різних баз і реєстрів та без зовнішнього втручання чиновників.
Це вигідно і для громадянина, і для чиновника. Люди не стоять у черзі, не кричать на службовців по десять чи більше разів на день за те, що щось не зроблено чи зроблено не так або невчасно. Сам же чиновник нікуди не зникає. Він здійснює ту ж роботу, але у іншому, не «ручному» форматі. Звісно, це змінює процеси його роботи: сьогодні він приймав паперові заяви, підписував якісь паперові документи, передавав їх з одного відділу до іншого, а тепер все це буде проходити автоматично у мережі за його мінімальної участі.
Тобто впровадження електронного урядування — це не заміна працівника комп’ютером, а зміна сутності роботи посадовця, її перехід у новий якісний стан? Чиновник перестає бути майже одноосібним виконавцем, а стає посередником?
Так. Це автоматизація майже усіх процесів його роботи з громадянами і бізнесом. Я кажу майже усіх тому, що напевне деякі процедури буде неможливо провести без чиновника: наприклад, видати паспорт чи водійське посвідчення. Але тут також є вибір: вислати їх поштою чи вручити особисто.
Прозорість — інша сторона системи електронного уряду. Спрощення процедури спілкування держави з громадянами і бізнесом — ще й ефективний метод у боротьбі з корупцією. Не усі хочуть, аби певні процеси стали прозорими. Чиновничий апарат боїться, що він не буде потрібен, якщо все можна буде робити електронним способом, через комп’ютер. Люди уже не приходитимуть з проханнями і «подяками». Комп’ютер «подяк» не бере! В Інтернеті нікому дати хабар. Тож громадянину і бізнесу потрібно дати можливість робити все те, що вони звикли робити через папери, чиновників та черги, — самостійно за допомогою комп’ютера.
Тож, як бачите, є пряма кореляція — чим вище рівень розвитку електронного урядування, тим нижче рівень корупції!
Які є «живі» приклади успішного впровадження системи «електронного уряду» на державних і місцевих рівнях?
Наприклад, в Естонії зараз немає жодного папера. Уточнюю: є — про шлюб і про розлучення, оскільки це святе. Але знову ж таки — ти записуєшся в електронну чергу і відстежуєш готовність цих документів. А взагалі, я усе можу зробити через Інтернет — аби спілкуватись з державою, жоден папірець не потрібен. Я заходжу в особистий електронний кабінет або на сайт міністерства і роблю усе, що мені потрібно: змінила свою адресу он-лайн, задекларувала податки, отримала субсидію тощо. Коли дитина народжується, їй присвоюють ідентифікаційний код. В усіх базах є інформація про те, що у мене народилась дитина, я як мама маю право на пільги, дитина має право йти в садочок, отримувати освіту. Тобто мені не потрібна жодна паперова довідка, аби доводити це.
Звичайно, я можу взяти і паперову довідку, якщо мені так зручніше. Але навіть пенсіонерам настільки зручно отримувати електронні послуги, що їм простіше раз показати, як це робиться, ніж ходити за папірцями. Наприклад, за рецептом на ліки. Є люди, які щомісяця мусять отримувати рецепт на одні й ті ж ліки. Аби не ходити щоразу за рецептом, це можна робити в електронній формі — аптекар знатиме, що я маю право щомісяця отримувати такі-то ліки. З усіх рецептів, які видають лікарі в Естонії, — 97 % в електронній формі. Усе доведено до автоматизму.
Наведу такий приклад з власного життя. Одного разу у аеропорту я забула гаманець. Я приїхала додому, а мій чоловік каже, що йому вже телефонували і завтра гаманець передадуть. Яка схема: авіакомпанія знаходить гаманець (там особиста картка з моєю інформацією), передає гаманець до поліції, поліція подивилася інформацію, телефонний номер. А в мене телефон вимкнений, я у літаку. Подивились далі: я заміжня. Знайшли інформацію про чоловіка, зателефонували йому. І все це відбувалося, поки я їхала в таксі з аеропорту додому. Це приклад того, як усе автоматизовано і як система реально працює.
Скільки часу знадобилось, аби в Естонії запрацювала система електронного урядування. Чи можемо ми взяти за базу естонську модель?
В Естонії все було набагато простіше, оскільки були ідеальні «кліматичні» умови. Була політична воля, прогресивний уряд, бажання запровадити на всіх рівнях, приймалися відповідні закони, не було тотальної корупції і бюрократії. Тож за таких ідеальних умов нам знадобилося 10 років, з 1996 по 2007, для запровадження майже повноцінного електронного урядування. Наприклад, ідентифікація людини в системі електронного уряду через інтернет-банки і через мобільні була впроваджена в Естонії в 1998 році. Громадян, у тому числі і пенсіонерів, стали масово навчати користуванню Інтернетом, постійно підвищувався рівень поширення Інтернету — все це було організовано приватним сектором, окремі послуги впроваджувалися за допомогою бізнесу.
Тобто естонська модель не може стати базовою для України?
Ні, не може, бо ви не гірше за мене бачите, настільки різні реалії. Естонія розвивалась зовсім в інших умовах, де не було двадцяти років бюрократії та корупції. Модель у цілому ми не будемо використовувати, а враховуючи певні висновки і досвід, запроваджуємо послуги конкретними блоками: BankID, MobileID, ID-карточка.
В Україні впроваджують «електронний уряд» дуже давно! Зараз прийнята Національна програма з інформатизації, закладені бюджетні кошти. Як Ви оцінюєте рівень виконаної роботи в нашій державі і коли чекати її завершення?
Проблема з більшістю реформ у тому, що про них багато говорять, але мало роблять. На одному з воркшопів ми намагалися відстежити, на якому етапі зараз перебуває Україна на шкалі створення e-government в порівнянні з Естонією. Виявилося, що десь на рівні 96 — 97 років.
За результатами міжнародної оцінки розвитку електронного урядування «United Nations E-Government Survey 2014. E-Government For The Future We Want» Україна посіла 87-ме місце серед 193 країн — членів Об’єднаних Націй. Iндекс (EGDI) складається з інших трьох індексів: індекс онлайн-сервісів (OSI), індекс телекомунікаційної інфраструктури (TII) та індекс людського капіталу (HCI). Так от, якщо ми подивимося на складові, то побачимо таку картину:
індекс онлайн-сервісів — 0.2677;
індекс телекомунікаційної інфраструктури — 0.3802;
індекс людського капіталу — 0.8616.
Тобто при тому, що онлайн-сервісів в країні фактично немає, від падіння врятовує високий рівень «людського капіталу».
Отже, результати свідчать про те, що найбільше Україна втратила позицій в індексі онлайн-сервісів?
Так, країна, яка має певну інфраструктуру і освічене населення, фактично не розвиває електронні сервіси. Простіше кажучи, не працюють державні системи, за допомогою яких мають надаватися населенню онлайн-сервіси і послуги.
А хто ж гальмує електронне урядування в Україні?
Однозначно на це питання відповісти неможливо. Насамперед, це ті люди в уряді, які повинні були б створити стратегію, план дій, визначити відповідальні органи, строки, за які потрібно реалізувати цю програму, і за які кошти. Технічно така програма у нас є, і закінчується вона цього року. Але ж її ніхто не виконує, а нової стратегії немає. Це як на підприємстві: ти не можеш нічого робити, якщо у тебе немає бачення і відповідальних: хтось іде в одну сторону, а хтось — в іншу. І покарати такого працівника не можна, бо немає чіткого напрямку руху.
Те, що зараз робиться, робиться точково. Є прогресивні міністерства та органи місцевого самоврядування, з якими ми тісно співпрацюємо. На сьогоднішній день нашу ініціативу активно підтримують у Міноборони, Мінінфраструктури, Мінекології, МВС та Мін’юсті. По кожній адмінпослузі доводиться домовлятися окремо. Наприклад, якщо це довідка про несудимість, то контактуємо з МВС, а якщо заявка на субсидію — то з Мінсоцполітики. Хоча, до речі, вони з нами не зв’язувались, вони вважають, що у них усе добре. Я цю думку не поділяю!
Є у нас Агентство електронного урядування, яке має певні повноваження. Але немає такого органу, який мав би і достатньо повноважень, і можливість спитати, чому щось не зроблено. Немає стратегії і достатнього бюджету. Але в нас є донори, які готові фінансувати, у разі якщо буде стратегія... Громадські діячі і приватний бізнес можуть постаратися підштовхнути, підказати. Але приватний сектор може лише допомогти розробити і побудувати рішення, але створювати стратегію розвитку та ключові стандарти і загальні рамки повинна держава.
А чи є якісь регіональні пріоритети щодо впровадження електронних послуг?
Нам усе одно, де створювати електронну послугу: області та райони повинні бути самі у цьому зацікавлені. Я особисто вважаю, що дуже важливо швидко запровадити онлайн-сервіси в областях. Людині простіше замовити і отримати послугу он-лайн, ніж їхати за 150 — 200 км.
Але все ж таки легше розмовляти з органами місцевого самоврядування, хоча й досі загадкою залишається кінцева мета регіональної децентралізації. Які повноваження передадуть на місця, що залишить собі держава? Від точних відповідей залежатимуть конкретні послуги, які буде потрібно виводити в онлайн-сервіси.
Сьогодні Дніпропетровськ, Львів, Київ і деякі інші міста мають бажання і технічну базу. У Львові ми першими в Україні запустили ідентифікацію людини через Інтернет, першу повноцінну ID-карточку та деякі інші послуги. Уже з вересня львів’янам стане простіше і швидше отримувати комунальні, державні та приватні послуги. Ми запустимо портал, де людина, зайшовши у свій особистий кабінет через мобільний телефон чи інтернет-банк, отримає перелік доступних адміністративних послуг. На першому етапі перелік буде короткий, але кожен місяць ми плануємо додавати по 1 — 2 послуги. Якщо за рік додамо важливих 10 — 20 послуг, це буде реально дуже великий прорив. Зараз навіть вираз новий з’явився: «Львівський досвід»!
Підштовхує до розвитку електронного урядування на місцях і певна конкуренція, адже незабаром вибори. «Ага, а що там у Львові? А чому у них це працює, а в нас ні? А ми першими запустимо цю послугу.» До речі, коли у Вінниці кажуть, що вони першими запровадили електронну чергу, то це не є послуга, це електронна черга на отримання послуги.
І все ж таки, як швидко вдасться впровадити хоча б перші послуги? Яка основна перешкода, що зараз стоїть на шляху розвитку e-government в Україні?
Відсутність політичної волі і стратегії. Я думаю, далі була б просто справа техніки. Якщо ми розуміємо, що нам потрібно запустити важливу послугу он-лайн, то це означає, що нам потрібні реєстри, нам необхідно вирішити проблему доступу до Інтернету по всій країні і т. д. Подібні питання вирішувалися б набагато простіше, якби була мета. У нас, наприклад, немає більшості повноцінних державних баз даних. Щоб була можливість зареєструвати дитину або перереєструвати людину з однієї адреси на іншу, потрібна електронна база населення. Те ж саме стосується послуг, які вимагають декількох довідок від різних відомств, — міжвідомчої електронної комунікації у них немає. У них немає власних реєстрів, між собою вони не спілкуються…
Але ми будемо запускати те, що можна. В Естонії, повторюся, весь процес зайняв більше 10 років. Так, тут із досвідом інших країн піде, сподіваюся, легше, але все одно це не місяць і не рік. Але для того щоб щось зробити навіть за 10 років, треба розпочати цей процес!
Пані Яніко, ще кілька запитань. У ході нашої розмови виникло запитання стосовно ризиків передачі інформації. Отримавши особистий електронний кабінет, люди мають направляти свої дані у мережу. Як убезпечити цю інформацію від несанкціонованого поширення? Чи можна громадянину контролювати використання особистої інформації?
Так, електронні адміністративні послуги мають різні рівні ризику. Тому є такі, які потребують мінімального рівня захисту, як, наприклад, при написанні листа меру. Ця інформація не носить особливого ризику. Для послуг, що вимагають більш високого рівня захисту, небезпечно те, що в якихось чиновників є доступ до всіх моїх даних, і я навіть не можу уявити собі, хто мою інформацію читає.
Наприклад, як це працює в Естонії. Конкретний чиновник має конкретні повноваження запитати інформацію про мене, на яку він має право. Я в особистому кабінеті можу про себе запросити всю інформацію, яку має держава. Я входжу в систему і бачу, коли і хто з чиновників і на якій підставі запитував чи хоче подивитися на мої дані. Так, у прямому сенсі. Там є файл, де написано, що такий-то чиновник просить доступ до твоїх даних, або якщо у нього реально високі повноваження, то він запросив твої дані.
Громадянин може подати в суд на чиновника, який безпідставно запросив його дані або перевищив свої повноваження. Тобто я як громадянин маю контроль над своїми даними.
При цьому в державі немає однієї єдиної бази. У кожного міністерства своя, але вони зістиковані на рівні доступу і повноважень чиновника.
Зараз же в Україні скрізь паперові справи, і я не зовсім розумію, що відбувається з моїми документами та папками, які стоять в кутку у когось у кабінеті.
Те, що мають зробити українські інтегратори, — процес не набагато складніший, ніж у багатьох державах. У непрофесійно побудованих системах завжди будуть шпарини, куди можна «вламатись». Я впевнена, що якщо побудувати архітектуру і статуси правильно, то не буде єдиної бази, яку можна просто завантажити на флешку, а потім комусь продати!
Естонія побудувала систему, куди жодного разу ніхто не «вламався». Усе це ми також проходили. Кожного разу, коли відбуваються електронні вибори, обов’язково хтось погрожує зламати систему, та жодного разу це не вдалось. Я не думаю, що українські спеціалісти гірші.
На сьогоднішній день вимоги до безпеки дуже високі. Ми з одним міністерством порівнювали вимоги України і НАТО. Скажімо так, якщо в НАТО деякі речі можна зробити за кілька місяців (отримати дозвіл або техописи), то в Україні цей процес може тривати 9 місяців. З одного боку, не всі українські системи захищені і бувають зломи, але це точно не через занадто низькі вимоги. Рівень безпеки інтернет-банкінгу для верифікації та цифровий підпис — це більше, ніж потрібно для більшості зараз існуючих електронних послуг. Головне — захист персональних даних!
Ви казали, що громадські діячі і приватний бізнес зацікавлені у розвитку державно-приватного партнерства у сфері електронного урядування. Чи є зараз конкуренція серед недержавних організацій щодо впровадження «електронного уряду»?
Ні, конкуренції немає. Нам вдалося об’єднати в один центр провідних бізнесменів з банківської галузі, IT і телекомунікацій. Для боротьби з корупцією та впровадження елементів e-government об’єднуються навіть конкуренти — впровадження BankID підтримують ПриватБанк і Ощадбанк. Вони розуміють, що без об’єднання зусиль стандарт працювати не буде. У тому, що розвиток e-government здійснюють приватні компанії, немає нічого дивного — в Естонії було точно так само.
Ми створили ICT Competence Center, який готовий підтримувати державу, якщо держава скаже, що саме пріоритетно хоче впроваджувати, які послуги запускати. Ми говоримо: давайте ми допоможемо проаналізувати і створити цю послугу на рівні бізнес-процесів, софта, комп’ютерів, безпеки і т. п. Тобто якщо у держави поки немає грошей, гроші є у приватного сектора, і щоб не стримувати розвиток, ми консолідували приватний сектор, який говорить державі: «Якщо у вас зараз реально немає грошей, ми готові на якісь свої кошти підтримати створення IT-систем і послуг».
Про те, наскільки відкрита ця робота, говорить той факт, що «Приват» і «Ощад» між собою консультуються, як правильніше це зробити. Будь ласка, кожен банк, який вважає, що він готовий, може приєднатися.
При запровадженні електронного урядування є критерії успішності, єдиний стандарт?
Я вважаю, що критерієм успішності є факт того, як швидко громадянин може отримати ту чи іншу послугу. Водночас слід правильно розуміти такий факт. Якщо держава, наприклад, видає довідки про несудимість, і вчора вона видавала 10 тисяч таких довідок, а завтра, завдяки впровадженню електронного документообігу, буде видавати 100 тис. таких довідок, то я не вважаю, що держава стала працювати ефективніше. Це просто факт того, що вона стала більше і швидше видавати довідки, які громадянину взагалі не потрібні! Так, я як громадянин отримав цю довідку швидше ніж завжди, але кінцевий результат, для чого потрібна ця довідка, не змінився.
Мені не потрібна ця довідка, вона потрібна певній установі, міністерству, якомусь чиновнику, щоб перевірити факт моєї несудимості. Але вони не можуть перевірити цей факт самостійно, бо у них немає доступу до відповідної бази даних. А рішення тут буде просте. В одного міністерства своя база, в іншого — своя, бази зістикували, інформацію отримали. Все: послугу щодо видачі довідки про несудимість можна скасувати! І так пройти по кожній послузі. От це й буде ефективна робота та якісний критерій успішності.
Отже, фундаментом для створення електронного урядування має бути база даних, реєстр?
Так i електронна ідентифікація людини з ідентифікаційним кодом! Реєстр мешканців, реєстр паспортів. Я не можу отримати електронну послугу, пов’язану з паспортами, якщо немає бази паспортів. Так, є база по біометричних паспортах, але по старих — немає. Поки немає бази — немає і електронних послуг. Тому українські внутрішні паперові паспорти слід перевести в ID-карточку.
Навіть якщо у деяких міністерствах і є якась база, то вона не «спілкується» з іншими базами. І виходить, що я можу бути в одній базі, у другій, третій, і в мене завжди держава питає знову: покажи паспорт, скажи якусь адресу і т. д. Подивіться самі! Я вже в одному міністерстві десь сказала, де я живу. Чому ви знову у мене питаєте? Треба, щоб було так: держслужбовець, якщо це йому потрібно, просто дивиться в базі і все бачить.
І наостанок, Пані Яніко. Якими будуть Ваші практичні рекомендації щодо впровадження електронного урядування в органах влади та місцевого самоврядування на місцях. До кого йти за допомогою? Де взяти необхідні кошти?
Наразі ми робимо все це безкоштовно! Так-так, безкоштовно. І «пілот» ми запускаємо для Львова безкоштовно. Одне підприємство робить портал послуг, банки безкоштовно запускають ідентифікацію через свої інтернет-банкінги, мобільні оператори MobileID, інші компанії працюють з органами самоврядування, допомагаючи їм організувати процес, і так далі. При цьому все відбувається на волонтерських засадах.
Але для певних цілей можна знайти різні гроші: донорські, технічну допомогу, інвестиції, та поки немає на державному рівні навіть стратегії і не поставлене завдання.
Головна порада — має бути стратегія: що ми робимо, що потрібно, коли робимо, за які кошти, хто робить, хто відповідальний.
Для спрощення бюрократичної системи в Україні необхідно створити чи уповноважити єдиний уповноважений орган для розробки і впровадження нової стратегії розвитку, зобов’язати державні органи спілкуватися між собою і створити електронні реєстри.
В Україні не вистачає єдиних уніфікованих електронних реєстрів і визначеного ідентифікаційного кода, через який їх можна з’єднати. Як не дивно, більшості реєстрів в електронному вигляді просто немає, включаючи, наприклад, кореневий реєстр — реєстр населення. Міністерські реєстри, які існують зараз, живуть у своєму, іноді і юридично невизнаному світі. Тож наступна порада — вирішити проблему браку комунікації між державними реєстрами та їх загальної закритості.
У відкритій країні, що працює на людину і підприємця, монополії на інформацію бути не повинно!
