Застосування трудового договору з нефіксованим робочим часом

Загальні норми

Вимоги щодо застосування трудового договору з нефіксованим робочим часом (далі — ТДНЧ) встановлені у ст. 211 Кодексу законів про працю України (далі — КЗпП).

ТДНЧ — це особливий вид трудового договору, умовами якого не встановлено конкретний час виконання роботи, обов’язок працівника виконувати яку виникає виключно у разі надання роботодавцем передбаченої цим трудовим договором роботи без гарантування того, що така робота буде надаватися постійно, але з дотриманням умов оплати праці, передбачених ст. 211 КЗпП.

Цей трудовий договір повинен містити, зокрема, інформацію про інтервали, під час яких від працівника можуть вимагати працювати (базові години та дні).

Під базовими днями та годинами слід розуміти часові інтервали, в які відповідно до умов ТДНЧ від працівника потенційно можуть вимагати працювати. При цьому робота в такі базові дні та години може надаватися тільки за наявності відповідної потреби роботодавця.

Кількість базових годин, під час яких від працівника можуть вимагати працювати, не може перевищувати 40 годин на тиждень, а кількість базових днів не може перевищувати 6 днів на тиждень. Мінімальна тривалість робочого часу працівника, який виконує роботу на підставі ТДНЧ, протягом календарного місяця становить 32 години.

У разі згоди працівника на залучення до роботи поза межами базових днів або годин його робота оплачується у розмірі, не меншому ніж передбачено умовами ТДНЧ, а у разі перевищення нормальної тривалості робочого часу — в порядку, передбаченому ст. 106 КЗпП.

Якщо робота виконується поза межами базових днів та годин, але загальний час роботи працівника не перевищує визначеної ТДНЧ нормальної тривалості робочого часу, то така робота має бути оплачена у розмірі, визначеному у ТДНЧ.

Оплата роботи відповідно до ст. 106 КЗпП провадиться за роботу за ТДНЧ, якщо фактична кількість відпрацьованих працівником годин перевищує нормальну тривалість робочого часу, встановлену ст. 50 та 51 КЗпП. При цьому у подвійному розмірі оплачується різниця між фактичною кількістю відпрацьованих працівником годин та нормальною тривалістю робочого часу.