Актуальне запитання. Про плату за землю

Щоб відповісти на запитання, треба звернутись до вимог Земельного кодексу України, зокрема до ч. 1 ст. 102¹ (далі — ЗК). Цією частиною визначено, що право користування чужою земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис) виникає на підставі договору між власником земельної ділянки та особою, яка виявила бажання користуватись цією земельною ділянкою для таких потреб.

Разом з тим цей Кодекс визначає і строк користування земельною ділянкою державної чи комунальної власності для сільськогосподарських потреб або для забудови. Такий строк не може перевищувати 50 років (ч. 4 ст. 102¹ ЗК).

Органи державної влади та органи місцевого самоврядування відповідно до їх повноважень, які визначені ст. 122 ЗК, мають право здійснювати громадянам, юридичним особам та іноземним державам на законодавчих підставах продаж земельних ділянок державної чи комунальної власності або прав на них (оренди, суперфіцію, емфітевзису). Таке право зазначеним органам надано ст. 127 цього Кодексу.

Ознайомитись із порядком переходу права власності на земельні ділянки, що перебувають у користуванні, можна у ст. 148¹ ЗК.

Так, зокрема, до особи, яка набула право власнос­ті на земельну ділянку, що перебуває у користуванні іншої особи, з моменту переходу права власності на земельну ділянку переходять права та обов’язки попереднього власника земельної ділянки за чинними договорами оренди, суперфіцію, емфітевзису, земельного сервітуту щодо такої земельної ділянки.

За згодою сторін договору оренди, суперфіцію, емфітевзису, земельного сервітуту чи застави до такого договору можуть бути внесені зміни із зазначенням нового власника земельної ділянки.

Тепер треба розібратись із платою за землю.

Як відомо, плата за землю — обов’язковий платіж у складі податку на майно, що справляється у формі земельного податку та орендної плати за земельні ділянки державної і комунальної власності ( пп. 14.1.147 п. 14.1 ст. 14 Податкового кодексу України, далі — ПК). При цьому цей Кодекс визначає й конкретний перелік платників земельного податку. Ними є власники земельних ділянок, земельних часток (паїв) та землекористувачі.

У той же час до об’єктів обкладення земельним податком ПК відносить земельні ділянки, які перебувають у власності або користуванні, та земельні частки (паї), які перебувають у власності ( ст. 269 і 270 ПК).

Нагадаємо нашим читачам, що підставою для нарахування земельного податку є саме дані Державного земельного кадастру ( п. 286.1 ст. 286 ПК).

Отже, за земельну ділянку, щодо якої укладено договір емфітевзису, нараховувати та сплачувати до бюджету плату за землю (земельний податок та орендну плату) повинен власник такої земельної ділянки (постійний землекористувач) або її орендар (залежно від того, чи знаходиться дана земельна ділянка у власності (постійному користуванні) чи передана в оренду за договором оренди землі).

Тобто суб’єкт господарювання, що отримав право користування чужою земельною ділянкою для сільсь­когосподарських потреб (емфітевзис), не належить до платників плати за землю (земельного податку та орендної плати), за земельну ділянку, щодо якої встановлено право емфітевзису.

До речі, аналогічної думки дотримуються й податківці. Відповідне роз’яснення можна знайти на Загальнодоступному інформаційно-довідковому ресурсі «ЗІР» (zir.minrd.gov.ua).