1 Далі за текстом — Закон № 2811.
Підстава перевірки на конституційність
Закон № 2811 встановлює гарантований державою рівень матеріальної підтримки сімей з дітьми шляхом надання державної грошової допомоги з урахуванням складу сім’ї, її доходів та віку дітей і спрямований на забезпечення пріоритету державної допомоги сім’ям з дітьми у загальній системі соціального захисту населення.
Статтею 3 Закону № 2811 встановлені такі види державної допомоги сім’ям з дітьми:
| 1 | допомога у зв’язку з вагітністю та пологами |
| 2 | допомога при народженні дитини |
| 3 | допомога при усиновленні дитини |
| 4 | допомога на дітей, над якими встановлено опіку чи піклування |
| 5 | допомога на дітей одиноким матерям |
Розділом ІІІ Закону № 2811 визначені порядок та умови виплати державної допомоги при народженні дитини. Згідно з ч. 9 ст. 11 вказаного Закону до проголошення рішення Конституційного Суду України були встановлені такі підстави припинення виплати допомоги при народженні дитини:
| 1 | позбавлення отримувача допомоги батьківських прав |
| 2 | відібрання дитини в отримувача допомоги без позбавлення батьківських прав |
| 3 | тимчасове влаштування дитини на повне державне утримання |
| 4 | припинення опіки або звільнення опікуна від його повноважень щодо конкретної дитини |
| 5 | нецільове використання коштів і незабезпечення отримувачем допомоги належних умов для повноцінного утримання та виховання дитини |
| 6 | у разі виникнення інших обставин |
Уповноважений Верховної Ради України з прав людини вбачала відсутність вичерпного переліку для припинення вказаної виплати грубим порушенням прав людини, у зв’язку із чим звернулась із конституційним поданням до Конституційного Суду України, щоб останній дав оцінку відповідності/невідповідності вказаної норми Конституції України.
На думку автора клопотання, наявність такої підстави для припинення виплати допомоги при народженні дитини, як «у разі виникнення інших обставин», позбавляє особу можливості передбачити, які саме обставини можуть призвести до припинення виплати їй цієї допомоги, наділяє органи державної влади необмеженою дискрецією у вирішенні питання щодо припинення виплати такої допомоги і, відповідно, не забезпечує захисту особи від свавільного втручання в її право на отримання допомоги при народженні дитини.
Обґрунтування прийнятого рішення
Згідно з Конституцією України Україна є демократичною, правовою державою (ст. 1); людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю; права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави; держава відповідає перед людиною за свою діяльність; утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов’язком держави (ст. 3); сім’я, дитинство, материнство і батьківство охороняються державою (ч. 3 ст. 51).
Відповідно до ст. 4 Закону України від 26.04.01 р. № 2402-III «Про охорону дитинства» держава має забезпечувати належні умови для виховання, фізичного, психічного, соціального, духовного та інтелектуального розвитку дітей, їх соціально-психологічної адаптації та активної життєдіяльності, зростання в сімейному оточенні в атмосфері миру, гідності, взаємоповаги, свободи та рівності.
Пріоритетом у правовому регулюванні сімейних відносин є забезпечення кожної дитини сімейним вихованням, можливістю духовного та фізичного розвитку (ч. 2 ст. 1 Сімейного кодексу України).
Згідно з положеннями Конвенції про права дитини від 20.11.89 р., ратифікованої Постановою Верховної Ради Української РСР від 27.02.91 р. № 789-ХІІ, в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини; держави-учасниці зобов’язуються забезпечити дитині такий захист і піклування, які необхідні для її благополуччя, беручи до уваги права й обов’язки її батьків, опікунів чи інших осіб, які відповідають за неї за законом (п. 1 та 2 ст. 3); держави-учасниці визнають за кожною дитиною право користуватися благами соціального забезпечення, включаючи соціальне страхування, і вживають необхідних заходів щодо досягнення повного здійснення цього права згідно з їх національним законодавством; ці блага в міру необхідності надаються з урахуванням наявних ресурсів і можливостей дитини та осіб, які несуть відповідальність за утримання дитини, а також будь-яких міркувань, пов’язаних з одержанням благ дитиною чи від її імені (ст. 26).
У ч. 9 ст. 11 Закону № 2811 серед переліку підстав для припинення виплати допомоги при народженні дитини встановлено «виникнення інших обставин». При цьому в Законі № 2811 не встановлено критеріїв, за якими орган соціального захисту населення визначав би «інші обставини».
Конституційний Суд України вважає, що перелік підстав для припинення виплати допомоги при народженні дитини в Законі № 2811 закріплено з метою недопущення нецільового використання коштів Державного бюджету України, що виділяються на таку допомогу, та унеможливлення свавільного втручання органів державної влади у право особи на її отримання. Оскільки цей перелік не є вичерпним і право визначати додатковий перелік таких підстав не делеговано іншому органу державної влади, то це створює можливість свавільного втручання органів державної влади у право особи на отримання державної допомоги при народженні дитини.
В Україні визнається і діє принцип верховенства права (ч. 1 ст. 8 Конституції України), одним з елементів якого є правова визначеність положень законів та інших нормативно-правових актів.
За правовою позицією Конституційного Суду України, викладеною у Рішенні від 22.09.05 р. № 5-рп/2005, із конституційних принципів рівності і справедливості випливає вимога визначеності, ясності і недвозначності правової норми, оскільки інше не може забезпечити її однакове застосування, не виключає необмеженості трактування у правозастосовній практиці і неминуче призводить до сваволі (абз. 2 пп. 5.4 п. 5 мотивувальної частини).
Конституційний Суд України виходить із того, що принцип правової визначеності не виключає визнання за органом державної влади певних дискреційних повноважень у прийнятті рішень, однак у такому випадку має існувати механізм запобігання зловживанню ними. Цей механізм повинен забезпечувати, з одного боку, захист особи від свавільного втручання органів державної влади у її права і свободи, а з іншого — наявність можливості у особи передбачати дії цих органів.
Аналіз змісту ч. 9 ст. 11 Закону № 2811 вказує на те, що законодавець передбачив таку підставу для припинення виплати допомоги при народженні дитини, як «виникнення інших обставин», не закріпивши критеріїв їх визначення. Таким чином, Законом № 2811 встановлено дискрецію органів державної влади у вирішенні питання про припинення виплати вказаної допомоги, проте чітко не визначено її меж.
Конституційний Суд України вважає, що дискреційні повноваження органу державної влади щодо припинення виплати допомоги при народженні дитини мають бути однозначно визначені у Законі № 2811. Законодавче врегулювання підстав для припинення виплати допомоги при народженні дитини «у разі виникнення інших обставин» свідчить про недотримання принципу правової визначеності як елемента принципу верховенства права, гарантованого ч. 1 ст. 8 Основного Закону України, у зв’язку із чим вказане положення визнано неконституційним.
Дане рішення Конституційного Суду України є обов’язковим до виконання на території України, остаточним і не може бути оскаржене.
