Суть спору
Судом установлено, що чотириквартирний житловий будинок за АДРЕСА_1 у 2000 році рішенням загальних зборів членів колгоспу «Іскра» був переданий на баланс ПСП «Кліводинське» як правонаступнику цього колгоспу.
Квартиру № 4 у вказаному будинку наказом голови ПСП «Кліводинське» від 05.12.2003 було надано ОСОБА_11 — батькові позивачів ОСОБА_1 та ОСОБА_4, у безоплатне користування для проживання. За вказаною адресою зареєстровані позивачі.
Рішенням виконавчого комітету Кліводинської сільської ради Кіцманського району Чернівецької області1 від 17.01.2013 на виконання постанови Вінницького апеляційного адміністративного суду від 10.03.2011 вирішено вказаний будинок прийняти на баланс сільської ради.
1 Далі за текстом — сільська рада.
Відповідно до акту приймання-передачі від 25.06.2013 будинок передано на баланс сільської ради.
Право власності за сільською радою на житловий будинок за АДРЕСА_1 зареєстровано у реєстраційній службі Кіцманського районного управління юстиції 23.01.2014.
Рішенням сільської ради від 15.12.2015 № 24-02/15 знято статус соціального житла з квартири АДРЕСА_1 та цього ж дня рішенням № 370-29/15 вирішено вказану квартиру безоплатно передати у приватну власність ОСОБА_7.
26.01.2016 на підставі вищевказаного рішення ОСОБА_7 видано ордер на цю квартиру.
Право власності на квартиру АДРЕСА_1 зареєстровано за ОСОБА_7 16.03.2016.
Отже, як бачимо, мала місце ситуація, за якої дві родини претендують на одне й те саме житло, причому право першої родини на житло фактично було анульовано сільською радою, яка надала перевагу іншій родині.
Позивачі звернулися до суду із позовною заявою, якою оскаржують дії сільської ради відносно квартири, в якій вони зареєстровані та проживають, при цьому ордер видано іншій особі — ОСОБА_7 саме на цю квартиру, яка не є вільною.
Обґрунтування рішення суду
Відповідно до ст. 47 Конституції України кожен має право на житло. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла, інакше як на підставі закону за рішенням суду.
Положення цього конституційного принципу закріплені у ч. 4 ст. 9 Житлового кодексу Української РСР2, згідно з якою ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням, інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом.
2 Далі за текстом — ЖК України.
Частиною 1 ст. 15 Цивільного кодексу України визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Статтею 26 Закону України від 21.05.1997 № 280/97-ВР «Про місцеве самоврядування в Україні»3 передбачені питання, які вирішуються виключно на пленарних засіданнях сільської, селищної, міської ради, і питання щодо зняття статусу соціального житла у зазначеному переліку не передбачено.
3 Далі за текстом — Закон № 280.
Згідно з ч. 1 ст. 2 Закону України від 19.06.1992 № 2482-XII «Про приватизацію державного житлового фонду» до об’єктів приватизації належать квартири багатоквартирних будинків, одноквартирні будинки, житлові приміщення у гуртожитках (житлові кімнати, житлові блоки (секції), кімнати у квартирах та одноквартирних будинках, де мешкають два і більше наймачів, які використовуються громадянами на умовах найму.
Житловий фонд соціального призначення — сукупність соціального житла, що надається громадянам України, які відповідно до закону потребують соціального захисту.
Соціальне житло — житло всіх форм власності (крім соціальних гуртожитків) із житлового фонду соціального призначення, що безоплатно надається громадянам України, які потребують соціального захисту, на підставі договору найму на певний строк.
(ст. 1 Закону України від 12.01.2006 № 3334-IV «Про житловий фонд соціального призначення»4)
4 Далі за текстом — Закон № 3334.
Згідно з ч. 2 ст. 5 Закону № 3334 передача житла з житлового фонду соціального призначення до інших житлових фондів, визначених законом, не допускається, а відповідно до ч. 5 ст. 3 цього ж Закону соціальне житло не підлягає піднайму, бронюванню, приватизації, продажу, даруванню, викупу та заставі.
Суд дійшов висновку, що, ухвалюючи 15.12.2015 спірні рішення, сільська рада діяла за межами своєї компетенції, які визначені ст. 26 Закону № 280.
Переглядаючи судові рішення перших двох інстанцій (які були не на користь позивачів), Верховний Суд акцентував увагу на тому, що висновки судів про відсутність у позивачів права користування спірною квартирою не ґрунтуються на зібраних у справі доказах, які мали бути оцінені судом у ході розгляду справи на підставі їх всебічного, повного, об’єктивного та безпосереднього дослідження, як кожного окремо, так і в їх сукупності, з мотивуванням підстав відхилення або врахування кожного доказу.
Судами першої та апеляційної інстанцій не з’ясовано правовий статус позивачів у спірній квартирі, в тому числі неповнолітніх дітей, не досліджено наявні в матеріалах справи докази, на які вони посилалися як на підтвердження законності їх вселення у спірну квартиру та проживання у ній на законних підставах, як членів сім’ї наймача, не наведено мотивів відхилення аргументів позивачів щодо набуття ними статусу членів сім’ї наймача.
Крім того, суди не перевірили доводів позивачів щодо проживання та реєстрації у спірному приміщенні, оскільки матеріали справи таких доказів не містять, а видача ордеру та вселення можливі лише у вільне житлове приміщення.
З урахуванням положень ст. 47 Конституції України, ч. 4 ст. 9 ЖК України, згідно з якими ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом, зокрема за рішенням суду, суди не врахували відсутність у матеріалах справи судових рішень про виселення позивачів із спірної квартири чи визнання їх такими, що втратили право користування цією квартирою, у зв’язку з чим не перевірили законності оскаржуваних позивачами рішень сільської ради про передачу вказаної квартири у власність іншій особі — ОСОБА_7, яка за законом могла бути переданою лише у випадку, якщо б була вільною.
Окрім цього, суд зазначив, що згідно з вимогами цивільного процесуального законодавства суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод5 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов’язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.
5 Далі за текстом — Конвенція.
Відповідно до п. 1 ст. 17 Закону України від 23.02.2006 № 3477-IV «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.
Відповідно до ст. 1 першого Протоколу до Конвенції кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності, інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Відповідно до практики Європейського суду з прав людини під майном також розуміються майнові права.
Згідно зі ст. 8 Конвенції кожен має право на повагу до свого приватного та сімейного життя, до свого житла та кореспонденції. Відповідно до рішення Європейського суду з прав людини у справі «Кривіцька і Кривіцький проти України», в контексті вказаної Конвенції поняття «житло» не обмежується приміщенням, в якому проживає особа на законних підставах або яке було у законному порядку встановлено, а залежить від фактичних обставин, а саме існування достатніх і тривалих зв’язків з конкретним місцем. Втрата житла будь-якою особою є крайньою формою втручання у права на житло.
Згідно з Конвенцією поняття «житло» не обмежується приміщеннями, в яких законно мешкають або які законно створені. Чи є конкретне місце проживання «житлом», яке підлягає захисту на підставі п. 1 ст. 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин, а саме — від наявності достатніх та триваючих зв’язків із конкретним місцем (рішення у справі «Прокопович проти Росії», заява № 58255/00, пункт 36). Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла (рішення від 13.05.2008 у справі «МакКенн проти Сполученого Королівства», заява № 19009/04, пункт 50).
У п. 36 рішення від 18.11.2004 у справі «Прокопович проти Росії» Європейський суд з прав людини визначив, що концепція житла за змістом ст. 8 Конвенції не обмежена житлом, яке зайняте на законних підставах або встановлено у законному порядку. «Житло» — це автономна концепція, що не залежить від класифікації у національному праві. То чи є місце конкретного проживання «житлом», що б спричинило захист на підставі п. 1 ст. 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин справи, а саме — від наявності достатніх триваючих зв’язків із конкретним місцем проживання (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Баклі проти Сполученого Королівства» від 11.01.1995, пункт 63).
Таким чином, тривалий час проживання особи в житлі, незалежно від його правового режиму, є достатньою підставою для того, щоб вважати відповідне житло належним такій особі в розумінні ст. 8 Конвенції, а тому наступне виселення її з відповідного житла є невиправданим втручанням у приватну сферу особи, порушенням прав на повагу до житла.
У п. 44 рішення від 02.12.2010 у справі «Кривіцька та Кривіцький проти України» Європейський суд з прав людини визначив, що втручання у право заявника на повагу до його житла має бути не лише законним, але й «необхідним у демократичному суспільстві». Інакше кажучи, воно має відповідати «нагальній суспільній необхідності», зокрема бути співрозмірним із переслідуваною законною метою. Концепція житла має першочергове значення для особистості людини, самовизначення, фізичної та моральної цілісності, підтримки взаємовідносин з іншими, усталеного та безпечного місця в суспільстві.
Звернувшись до суду з цим позовом, позивачі посилалися на те, що оскаржуваними рішеннями сільської ради їх фактично позбавлено житла та порушено їх конституційне право на житло.
При вирішенні цієї справи суди обмежилися вирішенням питання, чи було проживання заявників у квартирі сумісним із положеннями законодавства, пов’язуючи таке право виключно з ордером на зайняття квартири, при цьому практики Європейського суду з прав людини щодо застосування ст. 8 Конвенції не врахували.
Зокрема, судами не встановлено баланс між інтересами зареєстрованих у спірній квартирі ОСОБА_1, ОСОБА_4 та їх малолітніх дітей у збереженні житла та інтересами держави у наданні його у власність іншій особі; не оцінено у сукупності з іншими доказами у справі доводи позивачів про те, що вони тривалий час проживали у квартирі, сплачували витрати на її утримання, ремонт майна та інші обов’язкові платежі, вчиняли дії щодо переведення на них прав і обов’язків наймача та укладення договору найму житла, а також його приватизацію; не з’ясовано зв’язок позивачів із спірною квартирою як із житлом.
Рішення суду
За таких обставин 21.02.2018 колегія суддів погодилась з доводами касаційної скарги позивача щодо недослідження судами зібраних у справі доказів та наявності у зв’язку з цим підстав для скасування ухвалених рішень з направленням справи до суду першої інстанції на новий розгляд.
Справа № 718/1111/16-ц буде слухатись заново. Разом із тим суд першої інстанції має врахувати всі рекомендації Верховного Суду щодо виявлених ним неточностей під час першого розгляду справи та вирішити справу на підставі нових доказів та з урахуванням у тому числі практики Європейського суду з прав людини, яка дає більш широке поняття «житло», ніж це визначено у нашому законодавстві.
І наостанок. Конституційна норма зобов’язує ОМС та їх посадових осіб діяти в порядок, у спосіб та в межах повноважень, що визначені Конституцією та законами України, фактично закріплюючи принцип «дозволено лише те, що прямо дозволено законодавством». Тому, ухвалюючи те чи інше рішення, рада має бути впевнена на 100 %, що таке рішення лежить в площині закону, а рада повноважна його розглядати, в іншому випадку — це привід для тривалих судових баталій, витрачання часу та грошей, порушення прав людини, що може мати наслідком у тому числі і відшкодування завданої майнової та моральної шкоди, причому у вказаній ситуації фактично потерпілими є дві родини: перші користувачі та вже нові власники.
