Твір на тему «Яке місцеве самоврядування нам потрібне?»
Виконала учениця 11 класу
Коломієць Катерина
Я народилась і виросла у невеликому селі Червоний Яр (на сьогодні, з якогось дива, його перейменували в Калинівку) на Балаклійщині. Зовсім маленькими ми разом з однолітками гралися, раділи життю і якось не замислювалися над тим, чому в нашому селі закрили магазин, чому мами перестали ходити на роботу (вони працювали на фермі).
Підросли, прийшов час іти до школи — і тут щось не так, бо в нашому селі її закрили. Кожного ранку мами змушені розбудити нас раненько, щоб зібрати і відправити до школи (шкільний автобус підвозив у сусіднє село). І, мабуть, з віком, а може й в силу того, що бачиш навкруги, на скільки можеш це зрозуміти, постає питання: а чому так? Дума болить за найрідніше село, болить від того, що воно вмирає.
Мешкають тут здебільшого люди пенсійного віку та ті, кому нікуди і ні з чим податися. Молодь, звичайно, намагається прилаштуватись десь у міста, заводять сім’ї, народжують діток, але, на жаль, це все не в рідному селі. Та про що там ще можна говорити, якщо автобус рейсовий ходить два рази на тиждень. Ні роботи, ні садочка, ні школи, ні магазину, ферми зруйновані, виїхати до міста — проблема — ось таке воно, сьогодення Калинівки. Ми, молоде покоління, розуміємо ті складні завдання, які покладаються на кожного громадянина України, на тих людей, які постійно живуть на рідній землі, готові її захищати і покращувати добробут земляків. Громадяни нашої країни мають повне право на участь у місцевому самоврядуванні. Яке ж місцеве самоврядування нам потрібне? Гадаю, що таке, яке здатне вирішувати питання місцевого значення, щоб забезпечити належні умови для розвитку громади.
Нові часи. Нові завдання, нові вимоги, новий ритм життя. На сьогодні не можна сказати, що місцеве самоврядування бездіє. Ні! В селі капітально відремонтовано медпункт, підключено вуличне освітлення, потихеньку роблять дороги по селу — і це добре. І за це ми вдячні сільському голові, депутатам сільської ради, які не байдужі до проблем. Хочеться, щоб ті добрі справи, які вже зроблено, продовжувалися. Ми, сьогоднішнє покоління, розуміємо, що для цього потрібен час, кошти, і маємо надію, що ті депутати місцевої ради, яким ми довірили свої долі, будуть прислухатися до людей, до їх нагальних проблем, намагатися, як вирішити, саме на депутатів ми покладаємо свої надії, чекаємо від них дій на користь народу, допомоги у складних ситуаціях. І, на мій погляд, це має бути людина не в стильному одязі, блискучих черевиках з портфелем, яка зневажливо поглядає на людей, а та людина, яка не цурається ніякої роботи, завжди готова стати в ряд з людьми і працювати на рівних. Якщо людина здатна на такі речі, якщо це поклик серця, то вона має повне право бути обраною на цю відповідальну посаду і вирішити долі мешканців громади.
Цей твір по-своєму надихає і показує, скільки роботи ще попереду. Ще з першого речення авторка дає зрозуміти, наскільки далекими є для неї проблеми національного масштабу на відміну від проблем її невеликого села. В країні проходить декомунізація, але нова назва села не дає людям нові змісти — школи в селі немає, ферма закрилася і жінкам нема де працювати, а у місто можна виїхати лише два рази на тиждень, і то проблематично. Молоді люди залишають рідне село в пошуках кращого життя, а рідне село не пропонує їм нічого дієвого натомість, аби вони залишились.
Так само, дуже цікавий маркер, який простежується далі в цьому тексті. Катерина схвально оцінює роботу сільського голови та депутатів у селі. Але можна помітити одну дуже змістовну за своєю суттю фразу — «ми... маємо надію, що ті депутати місцевої ради, яким ми довірили свої долі, будуть прислухатися до людей». Катерина зі свого боку може тільки «мати надію», що її голос почують, вона не розуміє, що вказані нею депутати зобов’язані до неї прислухатись.
Цей приклад показує: якщо ви змінюєте свою громаду, ви маєте змінювати не тільки дороги, освітлення та дитячі майданчики. Ви маєте змінювати ставлення та підходи людей, ваших мешканців. І тільки тоді все вийде.
