1 Далі за текстом — Закон № 393.
Якщо положення Закону № 393 визнано неконституційними, отже, було звернення до Конституційного Суду України2.
2 Далі за текстом — КСУ, Суд.
Нагадаю, що відповідно до ст. 1 Закону України від 13.07.2017 № 2136-VIII «Про Конституційний Суд України» КСУ є органом конституційної юрисдикції, який забезпечує верховенство Конституції України, вирішує питання про відповідність Конституції України законів України та у передбачених Конституцією України випадках — інших актів, здійснює офіційне тлумачення Конституції України, а також інші повноваження відповідно до Конституції України.
Суб’єктом, який звернувся до КСУ, був Уповноважений Верховної Ради України з прав людини. Далі наведу інформацію, розміщену відділом комунікацій Конституційного Суду України та правового моніторингу на офіційному сайті КСУ3.
3 З повним текстом можна ознайомитися за посиланням: http://ccu.gov.ua/novyna/ksu-vyznav-nekonstytuciynym-polozhennya-zakonu-za-yakym-zvernennya-nediyezdatnyh-osib-do
Отже, в інформації наведено, що КСУ було ухвалено Рішення у справі за конституційним поданням Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини щодо відповідності Конституції України (конституційності) окремих положень ч. 2 ст. 8, другого речення ч. 4 ст. 16 Закону № 393 (справа про звернення осіб, визнаних судом недієздатними)4.
4 Йдеться про Рішення КСУ від 11.10.2018 № 8-р/2018 (Справа № 1-124/2018(4976/17). З повним текстом можна ознайомитися за посиланням: http://www.ccu.gov.ua/dokument/8-r2018
Цим Рішенням КСУ визнав такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційними), положення Закону № 393, а саме:
ч. 2 ст. 8 — за яким не розглядаються «звернення осіб, визнаних судом недієздатними»;
другого речення ч. 4 ст. 16 — стосовно звернення зі скаргою в інтересах недієздатних осіб лише їх законними представниками.
Відповідно до ч. 2 ст. 8 Закону № 393 не розглядаються звернення осіб, визнаних судом недієздатними, у тому числі й ті, які відповідають установленим Законом вимогам до таких звернень. Уповноважені посадові або службові особи органів державної влади та ОМС звільняються від обов’язку щодо розгляду заяв, клопотань, скарг цієї категорії осіб.
Вирішуючи порушені в конституційному поданні питання, КСУ виходив із того, що при законодавчому регулюванні є недопустимим запровадження положень, відповідно до яких посадові або службові особи органів державної влади та ОМС не розглядають будь-які звернення осіб лише з підстави їх визнання недієздатними згідно з рішенням суду.
КСУ зазначає, що підставою для того, щоб органи державної влади, ОМС, їх посадові та службові особи не розглядали відповідні звернення, може бути не визнання судом недієздатною фізичної особи, а недотримання такою особою передбачених Законом № 393 вимог до змісту та форми звернень, які стосуються усіх.
У своєму Рішенні КСУ вказує, що передбачене ч. 2 ст. 8 Закону № 393 повне позбавлення осіб, визнаних судом недієздатними, права на звернення не забезпечує розумного і пропорційного співвідношення між застосованим обмеженням цього конституційного права та переслідуваною метою недопущення перевантаження органів державної влади, ОМС, посадових і службових осіб зазначених органів у демократичній правовій державі, якою є Україна, оскільки ці особи втрачають можливість реалізувати вказане конституційне право, у тому числі звертатися з питань щодо порушення своїх прав і свобод, їх захисту та поновлення до уповноважених законом органів і осіб.
У другому реченні ч. 4 ст. 16 Закону № 393 встановлено, що скарга в інтересах недієздатних осіб подається їх законними представниками. Отже, особа, визнана судом недієздатною, може реалізувати своє право на звернення у формі скарги, гарантоване ст. 40 Основного Закону України, виключно за допомогою законного представника. Така особа позбавлена можливості самостійно реалізувати вказане конституційне право.
Усі мають право направляти індивідуальні чи колективні письмові звернення або особисто звертатися до органів державної влади, органів місцевого самоврядування та посадових і службових осіб цих органів, що зобов’язані розглянути звернення і дати обґрунтовану відповідь у встановлений законом строк.
Суд у своєму рішенні зазначає, що встановлений другим реченням ч. 4 ст. 16 Закону № 393 порядок подання скарги в інтересах недієздатних осіб, який виключає можливість подання такими особами скарги самостійно, не забезпечує реалізації недієздатними особами права на звернення, передбаченого ст. 40 Конституції України. Крім того, законодавче закріплення виключно представницького способу реалізації особами, визнаними судом недієздатними, права на звернення не усуває вказаного обмеження (фактично повної заборони) розгляду звернень таких осіб, оскільки реалізація та захист прав, свобод і законних інтересів людини, які забезпечуються шляхом звернення до органів державної влади, ОМС, посадових і службових осіб цих органів, не можуть завжди і повністю залежати від волі іншої людини.
КСУ звертає увагу на те, що ст. 40 Конституції України не передбачає можливості обмеження права кожної людини на звернення до органів державної влади, ОМС, їх посадових і службових осіб.
А отже, на думку Суду, визнання фізичної особи судом недієздатною не означає автоматичного позбавлення її правоздатності – здатності мати права та обов’язки у відповідних сферах правовідносин, у тому числі передбаченого ст. 40 Конституції України права на звернення до органів державної влади, ОМС, їх посадових і службових осіб.
Крім іншого, Судом було зазначено, що системний розгляд положень ст. 40 Конституції України у взаємозв’язку з положеннями її ст. 21, 23, ч. 2 її ст. 24 дає підстави стверджувати, що визначене у названій статті право направляти індивідуальні чи колективні письмові звернення або особисто звертатися до органів державної влади, ОМС та посадових і службових осіб цих органів належить усім — кожній людині (будь-якому громадянину України, іноземцю, особі без громадянства) незалежно від ознак раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками, у тому числі незалежно від стану здоров’я.
Усі люди є вільні і рівні у своїй гідності та правах. Права і свободи людини є невідчужуваними та непорушними.
Кожна людина має право на вільний розвиток своєї особистості, якщо при цьому не порушуються права і свободи інших людей, та має обов’язки перед суспільством, в якому забезпечується вільний і всебічний розвиток її особистості.
Не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками.
Також КСУ було зазначено, що загальні засади реалізації конституційного права на звернення визначено, зокрема, Законом № 393, який, як вказано в його преамбулі (її зміст було наведено в преамбулі до цього матеріалу), забезпечує громадянам України можливості для участі в управлінні державними і громадськими справами, для впливу на поліпшення роботи органів державної влади і місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, для відстоювання своїх прав і законних інтересів та відновлення їх у разі порушення.
Згідно із вказаним Законом право на подання звернення мають як громадяни України, так і особи, які не є громадянами України і законно знаходяться на її території, якщо інше не передбачено міжнародними договорами (ч. 3 ст. 1).
Знову ж таки Судом було акцентовано увагу на тому, що ст. 40 Конституції України та вимогами до звернення, встановленими ст. 5, ч. 1 ст. 7 Закону № 393, розгляд адресатами (органами державної влади, ОМС, їх посадовими і службовими особами) звернень у формі пропозицій, заяв та скарг не передбачає з’ясування ними даних про стан здоров’я особи, які не стосуються звернення, зокрема необхідності підтвердження її дієздатності.
Отже, закріплений ст. 40 Конституції України інститут права на звернення має комплексний характер. Його утворюють різні за природою і призначенням юридичні засоби (інструменти), метою яких є забезпечення реалізації кожною людиною своїх прав і свобод, а також їх відстоювання, захист та відновлення у разі порушення.
Також КСУ у своєму Рішенні зазначив, що фізична особа може бути визнана судом недієздатною, якщо вона внаслідок хронічного, стійкого психічного розладу не здатна усвідомлювати значення своїх дій та (або) керувати ними (ч. 1 ст. 39 Цивільного кодексу України); порядок розгляду судом справ про визнання судом фізичної особи недієздатною та поновлення цивільної дієздатності фізичної особи визначено у гл. 2 розд. IV «Окреме провадження» (ст. 295 — 300) Цивільного процесуального кодексу України.
Судом свого часу вже вказувалося на те, що недієздатні особи є особливою категорією людей (фізичних осіб), які внаслідок хронічного, стійкого психічного розладу тимчасово або постійно не можуть самостійно на власний розсуд реалізовувати майнові та особисті немайнові права, виконувати обов’язки й нести юридичну відповідальність за свої діяння; недієздатним особам мають надаватися правові можливості для задоволення індивідуальних потреб, реалізації та захисту їх прав і свобод (абз. 3 пп. 2.2 п. 2 мотивувальної частини Рішення від 01.06.2016 № 2-рп/2016).
Отже, визнання фізичної особи судом недієздатною не означає автоматичного позбавлення її правоздатності — здатності мати права та обов’язки у відповідних сферах правовідносин, у тому числі передбаченого ст. 40 Конституції України права на звернення до органів державної влади, ОМС, їх посадових і службових осіб.
У свою чергу, у Рішенні Суд підкреслив, що законодавець має запровадити ефективні механізми реалізації та захисту прав, свобод та інтересів особи, визнаної судом недієздатною, у тому числі належного цій особі конституційного права на звернення до органів державної влади, ОМС, посадових і службових осіб цих органів. На законодавчому рівні має існувати ефективна система правових норм, яка, з одного боку, забезпечуватиме реалізацію особами, визнаними судом недієздатними, права на звернення до органів державної влади, ОМС та посадових і службових осіб цих органів, а з іншого — надаватиме можливість таким органам та особам не розглядати очевидно беззмістовні звернення.
А тепер про найголовніше: окрім того, що вказані у цьому матеріалі положення Закону № 393 було визнано неконституційними, КСУ зобов’язав Верховну Раду України привести їх у відповідність із Конституцією України та цим Рішенням.
Вказані положення Закону № 393 втрачають чинність із дня ухвалення КСУ цього Рішення.
Слід нагадати, що відповідно до ч. 2 ст. 152 Конституції України закони, інші акти або їх окремі положення, що визнані неконституційними, втрачають чинність із дня ухвалення КСУ рішення про їх неконституційність, якщо інше не встановлено самим рішенням, але не раніше дня його ухвалення. Тобто чекати внесення відповідних змін до Закону № 393 не треба.
Рішення КСУ є обов’язковим, остаточним та таким, що не може бути оскаржено.
