Запитання нібито не таке вже й складне, а відповідь є очевидною (утримаємося поки що від самої відповіді). Разом з тим, не все так просто у начебто простому питанні постійного користування земельною ділянкою для ведення особистого підсобного господарства. Але про все по порядку.
А почнемо з понять «особисте селянське господарство» та «особисте підсобне господарство».
Трохи «історії»
Так, відповідно до ст. 1 Закону України від 15.05.2003 № 742-IV «Про особисте селянське господарство»1 особисте селянське господарство — це господарська діяльність, яка проводиться без створення юридичної особи фізичною особою індивідуально або особами, які перебувають у сімейних чи родинних відносинах і спільно проживають, з метою задоволення особистих потреб шляхом виробництва, переробки і споживання сільськогосподарської продукції, реалізації її надлишків та надання послуг з використанням майна особистого селянського господарства, у тому числі й у сфері сільського зеленого туризму.
1 Далі за текстом — Закон № 742.
Згідно із ст. 5 цього ж Закону для ведення особистого селянського господарства використовують земельні ділянки розміром не більше 2,0 гектара, передані фізичним особам у власність або оренду в порядку, встановленому законом. Розмір земельної ділянки особистого селянського господарства може бути збільшений у разі отримання в натурі (на місцевості) земельної частки (паю) та її спадкування членами особистого селянського господарства відповідно до закону.
Відповідно до ч. 5 ст. 5 Закону № 742 громадяни України, які реалізували своє право на безоплатну приватизацію земельної ділянки для ведення особистого підсобного господарства в розмірі менше 2,0 гектара, мають право на збільшення земельної ділянки в межах норм, установлених ст. 121 Земельного кодексу України2 для ведення особистого селянського господарства.
2 Далі за текстом — ЗК.
Таким чином, законодавець замінив термін особисте підсобне господарство на сучасний — «особисте селянське господарство», фактично ототожнивши їх.
ЗК від 25.10.2001 також не передбачив права на «земельні ділянки для ведення особистого підсобного господарства», а запровадив поняття «земельні ділянки для ведення особистого селянського господарства» (ст. 22, 33, 118, 121 ЗК). Тому виникла проблема легалізації права користування чи власності тих осіб, які набули цих титулів на земельні ділянки для ведення особистого підсобного господарства за раніше чинним земельним законодавством.
Щодо власне самого поняття «особисте підсобне господарство», то слід згадати окремі положення Земельного кодексу України від 18 грудня 1990 року в редакції Закону України від 13.03.1992 № 2196-XII (Кодекс втратив чинність з 01.01.2002).
Так, відповідно до ст. 7 Земельного кодексу України 1990 року було визначено, що користування землею може бути постійним або тимчасовим. Постійним визнається землекористування без заздалегідь установленого строку. У постійне користування земля надається Радами народних депутатів із земель, що перебувають у державній власності, зокрема, громадянам України для ведення селянського (фермерського) господарства, особистого підсобного господарства.
Відповідно до ст. 9, 17, 19 того ж Кодексу сільські, селищні, міські Ради народних депутатів надавали земельні ділянки у користування для всіх потреб із земель сіл, селищ, а також за їх межами для ведення селянського (фермерського) господарства, особистого підсобного господарства.
Згідно із ст. 22 Земельного кодексу України 1990 року було передбачено, що право власності на землю або право користування наданою земельною ділянкою виникає після встановлення землевпорядними організаціями меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) і одержання документа, що посвідчує це право. Відповідно до ст. 23 того ж Кодексу право власності або право постійного користування землею мало посвідчуватися державними актами, які видавалися і реєструвалися сільськими, селищними, міськими, районними Радами народних депутатів.
Для ведення особистого підсобного господарства громадянам за рішенням сільської, селищної, міської Ради народних депутатів передавалися безплатно у власність земельні ділянки, в межах населених пунктів, у розмірах, вказаних у земельно-облікових документах, або надавалися безплатно у власність у розмірі не більше 0,6 гектара. За бажанням громадян їм додатково могли надаватися земельні ділянки у користування. Загальна площа цих ділянок не повинна була перевищувати 1 гектара. Збільшення розмірів земельних ділянок до 2 гектарів могла провадитись за погодженням з обласною Радою народних депутатів (ст. 56 Земельний кодекс України 1990 року).
Земельний кодекс УРСР 1970 року, який діяв до 15 березня 1991 року, передбачав схожий титул користування земельними ділянками сільськогосподарського призначення. Так, відповідно до його ст. 50 передбачалося, що землі сільськогосподарського призначення надаються в безстрокове користування, зокрема, громадянам для ведення особистого господарства без застосування найманої праці. Відповідно до ст. 15 того ж Кодексу безстроковим (постійним) визнавалося землекористування без заздалегідь встановленого строку.
Згідно із ст. 20 Земельного кодексу УРСР 1970 року («Документи, що стверджують право землекористування») визначалося, що право землекористування колгоспів, радгоспів та інших землекористувачів засвідчується державними актами на право користування землею. Зазначені документи видаються після відводу земельних ділянок у натурі. В той же час право землекористування громадян, які проживають в сільській місцевості, засвідчується записами в земельно-шнурових книгах сільськогосподарських підприємств і організацій та погосподарських книгах сільських рад, а в містах і селищах міського типу — в реєстрових книгах виконавчих комітетів міських, селищних Рад народних депутатів.
Про теперішнє
Після невеличкого екскурсу в історію земельного законодавства повернемося до чинного на сьогодні ЗК. Відповідно до п. 6 розд. X «Перехідні положення» ЗК 2001 року визначено, що громадяни та юридичні особи, які мають у постійному користуванні земельні ділянки, але за цим Кодексом не можуть мати їх на такому праві, повинні були до 1 січня 2008 року переоформити у встановленому порядку право власності або право оренди на них.
Але ж положення п. 6 розд. X ЗК втратили чинність, як такі, що не відповідають Конституції України (є неконституційними) в частині зобов’язання переоформити право постійного користування земельною ділянкою на право власності або право оренди без відповідного законодавчого, організаційного та фінансового забезпечення, на підставі рішення Конституційного Суду3 № 5-рп/2005 від 22.09.2005 — справа про постійне користування земельними ділянками. Нагадаємо окремі принципові положення цього рішення КСУ.
3 Далі за текстом — КСУ.
Так, КСУ зазначив, зокрема, що «інститут постійного користування земельною ділянкою — право володіння і користування земельною ділянкою, яка перебуває у державній або комунальній власності, без встановлення строку. Використання терміна «набувають», що означає «ставати власником чого-небудь, здобувати що-небудь», після набрання чинності ст. 92 Кодексу (мається на увазі ЗК 2001 року) свідчить, що ця норма не обмежує і не скасовує діюче право постійного користування земельними ділянками, набуте громадянами в установлених законодавством випадках станом на 1 січня 2002 року до його переоформлення.
Земля як об’єкт постійного користування, надана державою громадянам на законних підставах, виконувала і продовжує виконувати важливу соціально-економічну функцію. Вона є основою життєдіяльності і господарювання громадян. Так, земельні ділянки, які було надано громадянам для ведення селянського (фермерського) господарства, особистого підсобного господарства, індивідуального житлового, гаражного і дачного будівництва, є матеріальною основою життєдіяльності і господарювання не лише окремих громадян, а певного суспільного прошарку населення України.
Суб’єктивне право постійного користування земельною ділянкою суттєво відрізняється від суб’єктивного права власності на землю та суб’єктивного права оренди. Хоча власники землі та орендарі поряд із повноваженнями щодо володіння та користування наділяються і повноваженнями щодо розпорядження земельними ділянками (орендарі — в частині передачі земель у суборенду за згодою власника), а постійні користувачі такої можливості позбавлені, у їх праві на землю є ряд особливостей і переваг:
— право постійного землекористування є безстроковим, на відміну від права оренди, і може бути припинене лише з підстав, передбачених законодавством;
— права та обов’язки постійних землекористувачів визначені чинним земельним законодавством і не підлягають договірному регулюванню (не можуть бути звужені);
— постійні землекористувачі, як і землевласники, сплачують земельний податок, розмір якого визначається відповідно до чинного законодавства, на відміну від договірного характеру орендної плати;
— земельні ділянки у постійне користування передаються у порядку відведення безоплатно з наступним посвідченням цього права шляхом видачі державного акта на право постійного користування земельною ділянкою».
Вказаним рішенням КСУ визнав такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційними), положення:
1) п. 6 розд. Х «Перехідні положення» ЗК щодо зобов’язання переоформити право постійного користування земельною ділянкою на право власності або право оренди без відповідного законодавчого, організаційного та фінансового забезпечення;
2) п. 6 постанови Верховної Ради України від 18.12.1990 № 563-ХII «Про земельну реформу» з наступними змінами в частині щодо втрати громадянами, підприємствами, установами і організаціями після закінчення строку оформлення права власності або права користування землею раніше наданого їм права користування земельною ділянкою.
Право постійного користування земельною ділянкою — це право володіння і користування земельною ділянкою, яка перебуває у державній або комунальній власності, без встановлення строку.
Тож на сьогодні право постійного користування земельною ділянкою із земель державної та комунальної власності набувають:
а) підприємства, установи та організації, що належать до державної та комунальної власності;
б) громадські організації інвалідів України, їх підприємства (об’єднання), установи та організації;
в) релігійні організації України, статути (положення) яких зареєстровано у встановленому законом порядку, виключно для будівництва і обслуговування культових та інших будівель, необхідних для забезпечення їх діяльності;
г) публічне акціонерне товариство залізничного транспорту загального користування, утворене відповідно до Закону України «Про особливості утворення публічного акціонерного товариства залізничного транспорту загального користування»;
ґ) заклади освіти незалежно від форми власності;
д) співвласники багатоквартирного будинку для обслуговування такого будинку та забезпечення задоволення житлових, соціальних і побутових потреб власників (співвласників) та наймачів (орендарів) квартир та нежитлових приміщень, розташованих у багатоквартирному будинку.
Вказаний перелік суб’єктів права постійного користування землею є вичерпним.
Дійсно, у переліку суб’єктів, які можуть набувати право постійного користування земельними ділянками, громадяни відсутні. Щодо збереження права постійного користування громадянами та юридичними особами (які мають у постійному користуванні земельні ділянки, але за ЗК 2001 року не можуть мати їх на такому праві (наведена вище ст. 92 ЗК 2001 року)) і щодо відсутності обов’язку його переоформлювати на право власності або право оренди, детально було викладено у наведеному вище рішенні КСУ 2005 року, тож повторюватися не будемо.
Таким чином, право постійного користування громадянами, які отримали за чинним на той час земельним законодавством земельні ділянки у постійне користування для ведення особистого підсобного господарства, зберігається й зараз.
Але при цьому виникає питання чинності таких актів у зв’язку зі смертю такого громадянина. Чи припиняється таке право користування і чи можна його успадкувати?
Смерть як підстава припинення права постійного користування земельною ділянкою чинним ЗК не передбачена. Натомість, відповідно до ст. 140 ЗК смерть власника земельної ділянки за відсутності спадкоємця є підставою для припинення права власності на земельну ділянку. В той же час, серед підстав припинення права користування земельною ділянкою, визначених ст. 141 ЗК, смерть громадянина як підстава для припинення права користування відсутня, на відміну від такої підстави припинення права користування земельною ділянкою, як припинення діяльності релігійних організацій, державних чи комунальних підприємств, установ та організацій.
Статтею 412 Цивільного кодексу України4 також встановлено вичерпний перелік підстав, за яких право користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб припиняється, а саме:
4 Далі за текстом — ЦК.
1) поєднання в одній особі власника земельної ділянки та землекористувача;
2) сплив строку, на який було надано право користування;
3) викуп земельної ділянки у зв’язку із суспільною необхідністю.
Право користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб може бути припинене за рішенням суду в інших випадках, встановлених законом.
Власне, відповідь...
То що ж робити місцевій раді в такій ситуації? Дехто каже — нічого не можна і не треба робити, але життя не стоїть на місці. У пригоді може стати судова практика.
Наприклад, в аналогічних за змістом спорах про визнання права постійного користування на земельні ділянки сільськогосподарського призначення державної або комунальної власності для ведення селянського (фермерського) господарства або для ведення фермерського господарства у зв’язку зі смертю громадянина — постійного користувача, на якого був виданий державний акт на право постійного користування, суди дійшли наступних висновків.
Зокрема, у постанові Верховного Суду України5 від 5 жовтня 2016 року (справа № 181/698/14-ц) про визнання права власності, визнання права засновника та визнання права постійного користування земельними ділянками в порядку спадкування Судова палата у цивільних справах зазначила, що відповідно до ст. 1225 ЦK право власності на земельну ділянку переходить до спадкоємців за загальними правилами спадкування (зі збереженням її цільового призначення) при підтвердженні цього права спадкодавця державним актом на право власності на землю або іншим правовстановлюючим документом. У порядку спадкування можуть передаватися також право користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис), право користування чужою земельною ділянкою для забудови (суперфіцій), право користування чужим майном (сервітут). Згідно із ч. 1 ст. 407 ЦK право користування чужою земельною ділянкою встановлюється договором між власником земельної ділянки і особою, яка виявила бажання користуватися цією земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб.
5 Далі за текстом — ВСУ.
Відповідно до ч. 2 ст. 407 ЦК (у редакції, що діяла на час відкриття спадщини) та ч. 2 ст. 1021 ЗК право користування чужою земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис) може відчужуватися і передаватися у порядку спадкування.
Відповідно до ст. 1216 ЦК спадкуванням є перехід прав та обов’язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців). Згідно із ст. 1218 ЦК до складу спадщини входять усі права та обов’язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті.
Аналіз зазначених норм свідчить про те, що право користування земельною ділянкою, що виникло в особи на підставі державного акта на право користування земельною ділянкою, не входить до складу спадщини і припиняється зі смертю особи, якій належало таке право.
Тепер наголосимо на тому, що аналогічні правові позиції були висловлені у постановах ВСУ, зокрема, у справі № 6-3113цс15 та у справі за № 6-2329 цс16.
Верховний Суд, який почав свою роботу з 15.12.2017, також повністю повторив наведені вище правові позиції ВСУ в аналогічних справах, дійшовши аналогічних висновків у своїх постановах від 25.04.2018 (справа № 399/374/16-ц), від 22.03.2018 (справа № 552/3951/17):
«право користування земельною ділянкою, що виникло у особи на підставі державного акта на право користування земельною ділянкою, не входить до складу спадщини і припиняється зі смертю особи, якій належало таке право».
Хоча наведені вище постанови стосувалися спору про право постійного користування громадянами земельною ділянкою, наданою для ведення селянського (фермерського) господарство, висловлені правові позиції вищих судових інстанцій повністю охоплюють норми, які регулюють також й право постійного користування громадянами земельними ділянками, наданими для ведення особистого підсобного господарства або для ведення особистого селянського господарства.
Отже, вони можуть бути застосовані ОМС у повній мірі при вирішення питання подальшої долі таких земельних ділянок у зв’язку із смертю фізичної особи — постійного користувача.
Далі перейдемо до поняття «вилучення земельної ділянки», про яке йде мова у запитанні до редакції.
Відповідно до п. «б» ч. 1 ст. 141 ЗК однією з підстав припинення права користування земельною ділянкою є її вилучення у випадках, передбачених ЗК. Так, відповідно до ч. 1 ст. 149 ЗК земельні ділянки, надані у постійне користування із земель державної та комунальної власності, можуть вилучатися для суспільних та інших потреб за рішенням органів державної влади, Ради міністрів Автономної Республіки Крим та ОМС на підставі та в порядку, передбачених ЗК.
Вилучення земельних ділянок провадиться за згодою землекористувачів на підставі рішень Кабінету Міністрів України, Ради міністрів Автономної Республіки Крим, місцевих державних адміністрацій, сільських, селищних, міських рад відповідно до їх повноважень (ч. 2 ст. 149 ЗК).
Сільські, селищні, міські ради вилучають земельні ділянки комунальної власності відповідних територіальних громад, які перебувають у постійному користуванні, для всіх потреб, крім особливо цінних земель, які вилучаються (викупляються) ними з урахуванням вимог ст. 150 цього Кодексу (ч. 3 ст. 149 ЗК).
Визначення ж термінів «суспільна потреба», «суспільна необхідність» міститься у Законі України від 17.11.2009 № 1559-VI «Про відчуження земельних ділянок, інших об’єктів нерухомого майна, що на них розміщені, які перебувають у приватній власності, для суспільних потреб чи з мотивів суспільної необхідності» (зі змінами).
Аналіз наведених вище законодавчих норм дає підстави стверджувати, що процедура вилучення у нашому випадку застосована бути не може як за відсутністю правових підстав для цього, так і з об’єктивних причин (постійний користувач — фізична особа померла, а право постійного користування не успадковується, отже немає й спадкоємців).
І на завершення...
Якщо ж процедура вилучення у нашому випадку не може бути застосована, то за відсутності в законодавстві відповідних норм вирішення проблеми, питання що робити розпоряднику землі, визначеному ст. 122 ЗК, у разі коли громадянин — постійний користувач земельної ділянки помер, поки залишається, на жаль, без чіткої відповіді. Але навіть за таких умов пропонуємо місцевій раді три варіанти дій.
По-перше. До законодавчого врегулювання цього питання нічого взагалі не робити, така земельна ділянка не буде нікому надаватися у власність або користування. При цьому її використання будь-якими особами буде вважатися самовільним зайняттям земельної ділянки з негативними наслідками для такої особи. Але й громада не буде мати у такому разі жодних надходжень в бюджет.
По-друге. Якщо таку земельну ділянку використовують спадкоємці (які успадкували інше майно спадкодавця, яке може бути успадковане за нормами ЦК) або інші родичі померлого, сторонні особи, то рада може подати позов до таких осіб (цивільне позовне провадження) про відсутність права користування земельної ділянки, звільнення такої земельної ділянки та повернення її позивачу (раді).
Увага! Це ідеальний варіант, але не простий для застосування на практиці та тривалий у часі. Після набрання чинності рішенням суду та його виконання рада може сміливо розпорядитися такою земельною ділянкою відповідно до приписів ЗК.
По-третє. Якщо ділянка вільна і ніким не використовується, то рекомендуємо раді все ж прийняти на пленарному засіданні рішення про зарахування такої земельної ділянки до земель запасу комунальної власності територіальної громади села, селища, міста у зв’язку з «автоматичним» припиненням права постійного користування земельною ділянкою, яка раніше знаходилась у постійному користуванні громадянина, у зв’язку з його смертю. Після чого рада може розпоряджатись такою земельною ділянкою комунальної власності відповідно до вимог ЗК.
Увага! Такий варіант, з огляду на положення ст. 141 ЗК та ст. 412 ЦК, може мати противників як серед депутатського корпусу, так і посадових осіб ради. Враховуйте це.
