Визначення місця проживання дитини із бабусею за наявності батька

Обставини справи

Батько дитини звернувся до суду із позовом про відібрання малолітньої дитини від інших осіб (бабусі та дідуся). Позовні вимоги обґрунтовані тим, що після розірвання шлюбу дитина залишилась проживати разом із матір’ю. Мати дитини померла, а донька залишилась у бабусі та дідуся, які перешкоджають батькові у спілкуванні з нею.

Матеріально-побутові умови проживання обох сторін цього судового процесу є задовільними, характеристики у всіх нормальні, батько батьківських прав не позбавлений, має постійне джерело доходів, виховує старшого брата дівчинки.

Малолітня донька відповідно до висновку психолога почуває себе в родині бабусі та дідуся комфортно й у безпеці, тому вилучати дівчинку з цієї сім’ї та передавати на виховання батька наразі, на думку психолога, недоречно. Дівчинка пережила травмуючу ситуацію (смерть матері), і перехід її в іншу сім’ю може призвести до порушень емоційно-особистісної сфери.

Служба у справах дітей надала висновок про те, що проживання дитини з батьком наразі є недоцільним, оскільки дитина потребує емоційного та психологічного комфорту. Водночас батьку потрібен час для налагодження довірливих та доброзичливих стосунків із донькою.

Під час судового розгляду судом у присутності педагога і за відсутності учасників справи була заслухана думка дитини. Дівчинка пояснила, що проживати із бабусею та дідусем їй комфортно, жити із батьком вона не хоче.

Оцінка суду

Суд звертає увагу, що, з одного боку, право батьків на вжиття заходів для повернення дитини, в тому числі не лише у справах, пов’язаних із обов’язковим відібранням дітей на державне утримання та вжиттям заходів соціального захисту, а також у справах, у яких між батьками та іншими членами сім’ї дитини виникає спір щодо спілкування з дитиною та її проживання, охоплюється гарантіями ст. 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод¹ щодо права на повагу до сімейного життя (п. 78 рішення Європейського Суду з прав людини² у справі «Мамчур проти України».

¹ Далі за текстом — Конвенція.

² Далі за текстом — ЄСПЛ.

З іншого боку, взаємовідносини між дідом/бабою і їх онуками, особливо які спільно проживають тривалий час, також підпадають під дію гарантій ст. 8 Конвенції (п. 51 рішення ЄСПЛ у справі «Бронда проти Італії»).

Тобто в цьому випадку як вирішення питання про відібрання дитини у відповідача (яка є бабою малолітньої онуки), так і вирішення питання про неможливість відібрання дитини на користь позивача (який є батьком дитини) становить собою втручання у право кожної із сторін у справі на повагу до їх сімейного життя, яке гарантовано ст. 8 Конвенції.

При цьому відповідно до ст. 17 Закону України від 23.02.2006 № 3477-IV «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику ЄСПЛ як джерело права, і особливості цієї ситуації свідчать про необхідність врахування наведених міжнародних стандартів, які знаходяться у тісному взаємозв’язку із національним правовим регулюванням описуваних правовідносин.

Отже, ст. 8 Конвенції гарантовано, що кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров’я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

Важливим є те, що виходячи із змісту цього права, воно включає існування як негативних, так і позитивних обов’язків держави, які невід’ємні від реальної «поваги» до приватного та сімейного життя (п. 78 рішення ЄСПЛ у справі «Мамчур проти України»).

Втручання у право на повагу до сімейного життя не становить порушення ст. 8 Конвенції, якщо воно здійснене «згідно із законом», відповідає одній чи кільком законним цілям, про які йдеться в п. 2, і до того ж є необхідним у демократичному суспільстві для забезпечення цих цілей (п. 50 рішення ЄСПЛ у справі «Хант проти України»).

Досліджуючи питання, чи «передбачено втручання у право сторін «законом», суд враховує, що відповідно до положень ст. 163 СК України батьки мають переважне право перед іншими особами на те, щоб малолітня дитина проживала з ними.

Батьки мають право вимагати відібрання малолітньої дитини від будь-якої особи, яка тримає її у себе не на підставі закону або рішення суду. Суд може відмовити у відібранні малолітньої дитини і переданні її батькам або одному з них, якщо буде встановлено, що це суперечить її інтересам.

Таким чином, національний Закон закріплює переважне право батьків на проживання разом із малолітньою дитиною, при цьому Закон допускає випадки, що батькам може бути відмовлено в цьому, якщо це буде суперечити інтересам дитини.

Обговорюючи питання, чи відповідає втручання у право однієї із сторін «цілям», про які йдеться в п. 2 ст. 8 Конвенції (інтереси національної та громадської безпеки; економічний добробут країни; запобігання заворушенням чи злочинам; захист здоров’я чи моралі, захист прав і свобод інших осіб), суд знаходить, що таке втручання спрямоване на захист «прав і свобод» дитини і відповідно воно має законну мету у значенні п. 2 ст. 8 Конвенції.

Визначаючи,чи був захід із втручання у право однієї із сторін «необхідним у демократичному суспільстві», суд, беручи до уваги справу в цілому, буде розглядати підстави, наведені для виправдання застосованого заходу, на предмет їх відповідності та обґрунтованості відповідно до п. 2 ст. 8 Конвенції. Беззаперечно, що аналіз того, що має найкраще задовольняти «інтереси дитини», є дуже важливим у таких справах (п. 53 рішення ЄСПЛ у справі «Хант проти України»), і саме від «інтересів дитини» буде залежати необхідність задоволення або відмови в задоволенні позову, аналіз чого буде проведено нижче.

Оцінка загальної пропорційності будь-якого вжитого заходу, що може спричинити розрив сімейних зв’язків, вимагатиме від судів ретельної оцінки низки факторів та залежно від обставин відповідної справи вони можуть відрізнятися. Проте необхідно пам’ятати, що «основні інтереси дитини» є надзвичайно важливими. ЄСПЛ у своїй прецедентній практиці виробив дві умови, які необхідно враховувати при визначенні основних інтересів дитини у кожному конкретному випадку: по-перше, у якнайкращих інтересах дитини буде збереження її зв’язків із сім’єю, крім випадків, коли сім’я виявляється особливо непридатною або явно неблагополучною; по-друге, у якнайкращих інтересах дитини буде забезпечення її розвитку у безпечному, спокійному та стійкому середовищі, що не є неблагополучним (п. 100 рішення ЄСПЛ у справі «Мамчур проти України»).

Ще більш змістовний підхід для реалізації принципу «якнайкращих інтересів дитини» було вироблено Комітетом ООН з прав дитини на підставі Конвенції про права дитини від 20.11.1989.

Так, згідно з п. 1 ст. 3 Конвенції про права дитини дитина наділяється правом на те, щоб її найкращі інтереси оцінювалися і бралися до уваги в якості першочергового міркування при прийнятті в її відношенні будь-яких дій або рішень як у державній, так і в приватній сфері. Більш того, в ньому втілений один з фундаментальних принципів Конвенції.

Розкриваючи зміст цього принципу і підходи до його реалізації, Комітет ООН з прав дитини у своїх Зауваженнях загального порядку № 14 (2013) [4] про право дитини на приділення першочергової уваги якнайкращому забезпеченню її інтересів (пункт 1 статті 3) сформулював такі підходи:

«Найкраще забезпечення інтересів дитини» — це право, принцип і правило процедури, які засновані на оцінці всіх елементів, що відображають інтереси дитини або дітей, у конкретних обставинах. При оцінці та визначенні найкращих інтересів дитини з метою прийняття рішення про застосування тієї чи іншої конкретної міри належить діяти в наступному порядку:

— по-перше, з урахуванням конкретних обставин справи слід визначити, в чому полягають відповідні елементи оцінки найкращих інтересів, наповнити їх конкретним змістом і визначити значимість кожного з них у співвідношенні з іншими;

— по-друге, з цією метою необхідно слідувати правилам, що забезпечують юридичні гарантії та належну реалізацію цього права.

Комітет вважає за доцільне скласти невичерпний, не субпідпорядкований перелік елементів, які могли б розглядатися при проведенні оцінки найкращих інтересів будь-якою особою, відповідальною за прийняття рішень, якій належить визначати найкращі інтереси дитини. Невичерпний характер переліку елементів означає, що можна вийти за його рамки і розглянути інші фактори, що мають відношення до конкретних обставин, в яких знаходиться та чи інша дитина або група дітей. Усі елементи переліку повинні бути прийняті до уваги і зважені з урахуванням обставин кожного випадку. Перелік повинен служити конкретним керівництвом, забезпечуючи при цьому гнучкість.

У світлі цих міркувань Комітет вважає, що стосовно ситуації, яка розглядається, доречними і такими, що підлягають врахуванню при оцінці та визначенні найкращих інтересів дитини, є такі елементи:

Слід підкреслити, що базова оцінка найкращих інтересів — це загальна оцінка всіх відповідних елементів, що визначають найкращі інтереси дитини, зі зваженою оцінкою значущості кожного з них у порівнянні з іншими. Не всі елементи актуальні в кожному випадку, і в різних випадках різні елементи можуть використовуватися по-різному. Зміст кожного елемента неминуче буде неоднаковим залежно від конкретної дитини і конкретного випадку, залежно від виду рішення і конкретних обставин; те саме стосується і значущості кожного елемента в контексті загальної оцінки.

Суд висловлює позицію про те, що возз’єднання дитини з біологічним батьком є досить важливим позитивним обов’язком держави (п. 101 рішення ЄСПЛ «Мамчур проти України») і право батьків і дітей бути поряд один з одним становить основоположну складову сімейного життя (п. 47 рішення ЄСПЛ у справі «Савіни проти України»).

У зв’язку з цим, на думку суду, право позивача на проживання з його малолітньою дитиною повинно бути захищено й у правовідносинах, які складаються між батьком і дитиною, бабою і дитиною, він має переважне право на проживання з дитиною.

Як позивач, так і відповідач мають позитивні характеристики, належні умови для проживання дитини і стабільний дохід. Проте складним у цих правовідносинах є те, що негайне відібрання дитини може виявитися негативним для самої дитини, а тому можуть знадобитись попередні та поступові заходи. Необхідність вжиття попередніх заходів не заперечував позивач, на цьому наголосив і психолог.

У цій ситуації судом враховується, що малолітня дитина протягом тривалого часу не проживала разом із батьком, вона продовжує проживати з бабою, яка займається її вихованням. При цьому дитина досить добре відзивається про її виховання особою, з якою вона проживає, і висловила прив’язаність до неї, і навпаки вона висловила думку про те, що не хоче проживати з батьком.

На необхідності залишення дитини з бабою наголосив і орган опіки та піклування (див. пп. 8, 26), висновок якого не є обов’язковим для суду (ст. 19 СК України), але в контексті загальних обставин справи суд приймає його до уваги, додатково наголошуючи на недоліках у роботі органу опіки та піклування у своїй окремій ухвалі.

Беручи за основу у вирішенні цього спору принцип «якнайкращих інтересів дитини», суд звертає увагу, що негайне відібрання малолітньої дитини не буде сприяти спокійному та стійкому середовищу для дитини, яка може пережити «емоційний стрес», не буде враховувати і її погляди, що у своїй сукупності охоплює складові елементи вказаного принципу.

Таким чином, суд, розуміючи складність ситуації і перебуваючи на позиції про необхідність забезпечення умов для спільного проживання батька разом із своєю дитиною, вирішує спір на користь відмови у негайному відібранні дитини, покладаючи на компетентні органи держави в контексті виконання позитивних обов’язків держави зобов’язання забезпечити систему послідовних кроків у напрямку возз’єднання батька з дитиною, щоб запобігти негативному впливу на дитину.

Отже, як загальна оцінка пропорційності втручання в право позивача на повагу до його сімейного життя, яке гарантовано ст. 8 Конвенції, так і положення національного Закону (ч. 3 ст. 163 СК України) допускають випадки відмови батьку у негайному відібранні дитини, що є необхідним у цій ситуації.

В інтересах дитини в ситуації, що склалась, буде доцільним спочатку вжиття відповідних заходів до адаптації дитини щодо проживання разом із батьком, після чого потрібно вирішити питання про безпосереднє проживання дитини з батьком.

Із рішенням суду можна ознайомитись за номером справи 2/728/556/18.