Відповідно до ст. 10 Конвенції про захист прав людини й основоположних свобод1 від 04.11.1950 року кожен має право на свободу вираження поглядів. Це право включає свободу дотримуватись своїх поглядів, одержувати і передавати інформацію та ідеї без втручання органів державної влади і незалежно від кордонів. Ця стаття не перешкоджає державам вимагати ліцензування діяльності радіомовних, телевізійних або кінематографічних підприємств.
1 Далі за текстом — Конвенція.
Положеннями ст. 34 Конституції України передбачено, що кожен має право вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію усно, письмово або в інший спосіб — на свій вибір.
Порядок здійснення та забезпечення права кожного на доступ до інформації, що знаходиться у володінні суб’єктів владних повноважень, інших розпорядників публічної інформації, визначених Законом України від 13.01.2011 № 2939-VI «Про доступ до публічної інформації»2, та інформації, що становить суспільний інтерес, визначає цей Закон.
2 Далі за текстом — Закон про доступ до публічної інформації.
Статтею 12 Закону про доступ до публічної інформації визначено, що суб’єктами відносин у сфері доступу до публічної інформації є:
| 1 | запитувачі інформації — фізичні, юридичні особи, об’єднання громадян без статусу юридичної особи, крім суб’єктів владних повноважень |
| 2 | розпорядники інформації — суб’єкти, визначені у ст. 13 цього Закону |
| 3 | структурний підрозділ або відповідальна особа з питань доступу до публічної інформації розпорядників інформації |
Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 13 Закону про доступ до публічної інформації розпорядниками інформації для цілей цього Закону визнаються суб’єкти владних повноважень — органи державної влади, інші державні органи, ОМС, органи влади Автономної Республіки Крим, інші суб’єкти, що здійснюють владні управлінські функції відповідно до законодавства та рішення яких є обов’язковими для виконання.
За змістом ч. 1 ст. 5 Закону про доступ до публічної інформації останній забезпечується шляхом систематичного та оперативного оприлюднення інформації та надання інформації за запитами на інформацію.
Відповідно до частин 1, 4 ст. 20 Закону про доступ до публічної інформації розпорядник інформації має надати відповідь на запит на інформацію не пізніше п’яти робочих днів із дня отримання запиту. У разі якщо запит стосується надання великого обсягу інформації або потребує пошуку інформації серед значної кількості даних, розпорядник інформації може продовжити строк розгляду запиту до 20 робочих днів з обґрунтуванням такого продовження. Про продовження строку розпорядник інформації повідомляє запитувача в письмовій формі не пізніше п’яти робочих днів з дня отримання запиту.
Положеннями ст. 23 Закону про доступ до публічної інформації передбачено, що рішення, дії чи бездіяльність розпорядників інформації можуть бути оскаржені до керівника розпорядника, вищого органу або суду.
При цьому запитувач має право оскаржити:
| 1 | відмову в задоволенні запиту на інформацію |
| 2 | відстрочку задоволення запиту на інформацію |
| 3 | ненадання відповіді на запит на інформацію |
| 4 | надання недостовірної або неповної інформації |
| 5 | несвоєчасне надання інформації |
| 6 | невиконання розпорядниками обов’язку оприлюднювати інформацію відповідно до ст. 15 цього Закону |
| 7 | інші рішення, дії чи бездіяльність розпорядників інформації, що порушили законні права та інтереси запитувача |
Оскарження рішень, дій чи бездіяльності розпорядників інформації до суду здійснюється відповідно до Кодексу адміністративного судочинства України.
Право особи на доступ до публічної інформації включає в себе не тільки право на отримання відповідної інформації, а й право на своєчасність її отримання.
Відповідно до п. 1 ст. 6 Конвенції кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, установленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов’язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення.
Згідно зі ст. 13 Конвенції кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.
У пункті 53 рішення від 08.04.2010 у справі «Меньшакова проти України» Європейський суд з прав людини3 зазначив, що право на суд не є абсолютним і може підлягати легітимним обмеженням у випадку, коли доступ особи до суду обмежується або законом, або фактично таке обмеження не суперечить п. 1 ст. 6 Конвенції, якщо воно не завдає шкоди самій суті права і переслідує легітимну мету за умови забезпечення розумної пропорційності між використовуваними засобами та метою, яка має бути досягнута (див. рішення ЄСПЛ від 28.05.1985 у справі «Ашинґдейн проти Сполученого Королівства» (Ashingdane v. the United Kingdom), пункт 57, Series A, № 93).
3 Далі за текстом — ЄСПЛ.
Статтею 55 Конституції України кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.
У Рішенні Конституційного Суду України від 14.12.2011 № 19-рп/2011 зазначено, що права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави (ч. 2 ст. 3 Конституції України). Для здійснення такої діяльності органи державної влади та ОМС, їх посадові і службові особи наділені публічною владою, тобто мають реальну можливість на підставі повноважень, установлених Конституцією і законами України, приймати рішення чи вчиняти певні дії. Особа, стосовно якої суб’єкт владних повноважень прийняв рішення, вчинив дію чи допустив бездіяльність, має право на захист. Право на судовий захист передбачає можливість звернення до суду за захистом порушеного права, але вимагає, щоб порушення, про яке стверджує позивач, було обґрунтованим. Таке порушення прав має бути реальним, стосуватись індивідуально виражених прав або інтересів особи, яка стверджує про їх порушення.
У силу приписів п. 5 ч. 2 ст. 23 Закону про доступ до публічної інформації запитувач, попри фактичне надання відповіді на запит, має право на оскарження несвоєчасного надання інформації.
У разі, якщо розпорядник інформації самостійно виправив порушення права запитувача на інформацію шляхом надання запитуваної інформації після спливу встановленого п’ятиденного строку, він все одно буде вважатися таким, який допустив протиправну бездіяльність.
У цьому випадку захистити порушене право запитувача інформації на своєчасне отримання інформації можливо лише шляхом визнання протиправною бездіяльності в судовому порядку.
Таке визнання може стати підставою для відшкодування моральної шкоди, притягнення відповідальної особи до адміністративної чи дисциплінарної відповідальності, а також негативно вплинути на репутацію ОМС.
