Про стягнення заборгованості за житлово-комунальні послуги поза межами позовної давності

Про загальні підстави звернення до суду

Основні засади організаційних, господарських відносин, що виникають у сфері надання та споживання житлово-комунальних послуг між їх виробниками, виконавцями і споживачами, а також їх права та обов’язки регулюються Законом України від 09.11.2017 № 2189-VIII «Про житлово-комунальні послуги»¹.

¹ Далі за текстом — Закон про ЖКП.

Учасниками правовідносин у сфері надання житлово-комунальних послуг відповідно до ч. 1 ст. 6 цього Закону про ЖКП є:

Відповідно до ч. 1 ст. 64 Житлового кодексу Української РСР² члени сім’ї наймача, які проживають разом з ним, користуються нарівні з наймачем усіма правами і несуть усі обов’язки, що випливають із договору найму жилого приміщення. Повнолітні члени сім’ї несуть солідарну з наймачем майнову відповідальність за зобов’язаннями, що випливають із зазначеного договору.

² Далі за текстом — ЖК.

Згідно зі ст. 162 ЖК плата за користування жилим приміщенням і за комунальні послуги в будинку (квартирі), що належить громадянинові на праві приватної власності, встановлюється угодою сторін. Плата за комунальні послуги береться крім квартирної плати за затвердженими в установленому порядку тарифами. Строки внесення квартирної плати і плати за комунальні послуги визначаються угодою сторін. Наймач зобов’язаний своєчасно вносити квартирну плату і плату за комунальні послуги.

Як правило, певні види житлово-комунальних послуг надаються за адресою місця проживання споживача/споживачів конкретним виконавцем згідно зі встановленими правилами (наприклад, Правилами надання населенню послуг з централізованого опалення, постачання холодної та гарячої води і водовідведення, затвердженими постановою КМУ від 21.07.2005 № 630).

Згідно зі ст. 5 Закону про ЖКП до житлово-комунальних послуг належать:

Відповідно до п. 5 ч. 2 ст. 7 Закону про ЖКП споживач зобов’язаний оплачувати надані житлово-комунальні послуги за цінами/тарифами, встановленими відповідно до законодавства, у строки, встановлені відповідними договорами.

Як правило, суди у зазначеній категорії справ встановлюють, що відповідачі користувалися та продовжують користуватись усіма наданими їм послугами, проте не оплачували і не оплачують їх у повному обсязі, у зв’язку з чим за відповідачами міститься заборгованість за конкретний період на чітко встановлену суму.

Про індекс інфляції та 3 відсотки річних

Законодавство України у сфері житлово-комунальних послуг базується на Конституції України і складається з нормативно-правових актів у галузі цивільного, житлового законодавства, цього Закону та інших нормативно-правових актів, що регулюють відносини у сфері житлово-комунальних послуг.

Згідно з ч. 2 ст. 4 Цивільного кодексу України³ основним актом цивільного законодавства України є Цивільний кодекс України. Актами цивільного законодавства є також інші закони України, які приймаються відповідно до Конституції України та цього Кодексу.

³ Далі за текстом — ЦК.

Відповідно до загальних умов виконання зобов’язання, встановлених ст. 526 ЦК, зобов’язання повинно виконуватись належним чином згідно з умовами договору та вимогами ЦК, інших актів цивільного законодавства. Недотримання таких вимог призводить до порушення зобов’язань.

За змістом ч. 1 ст. 901, ч. 1 ст. 903 ЦК за договором про надання послуг одна сторона (виконавець) зобов’язується за завданням другої сторони (замовника) надати послугу, яка споживається в процесі вчинення певної дії або здійснення певної діяльності, а замовник зобов’язується оплатити виконавцеві зазначену послугу, якщо інше не встановлено договором. Якщо договором передбачено надання послуг за плату, замовник зобов’язаний оплатити надану йому послугу в розмірі, у строки та в порядку, що встановлені договором.

Зобов’язання боржника сплатити певну грошову суму на користь кредитора відповідно до цивільно-правового договору або з інших підстав, визначених законом, є грошовим зобов’язанням.

Таким чином, правовідношення, в якому замовник зобов’язаний оплатити надану послугу в грошах, а виконавець має право вимагати від замовника відповідної оплати, тобто в якому передбачено передачу грошей як предмета договору або сплату їх як ціни договору, є грошовим зобов’язанням.

З огляду на викладене правовідносини, що склалися між сторонами, є грошовим зобов’язанням, в якому, серед інших прав і обов’язків сторін, на боржників покладено виключно певний цивільно-правовий обов’язок з оплати отриманих житлово-комунальних послуг, якому кореспондує право вимоги кредитора (ч. 1 ст. 509 ЦК) — вимагати сплату грошей за надані послуги.

Отже, виходячи з юридичної природи правовідносин сторін як грошових зобов’язань, на них поширюється дія ч. 2 ст. 625 ЦК як спеціальний вид цивільно-правової відповідальності за прострочення виконання зобов’язання.

Відповідно до вказаної правової норми боржник, який прострочив виконання грошового зобов’язання, на вимогу кредитора зобов’язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Закріплена в п. 10 ч. 2 ст. 7 Закону про ЖКП правова норма щодо відповідальності боржника за несвоєчасне здійснення оплати за житлово-комунальні послуги у вигляді пені не виключає застосування правових норм, установлених у ч. 2 ст. 625 ЦК.

Інфляційне нарахування на суму боргу за порушення боржником грошового зобов’язання, вираженого в національній валюті, та трьох відсотків річних від простроченої суми полягає у відшкодуванні матеріальних витрат кредитора від знецінення грошових коштів унаслідок інфляційних процесів та отримання компенсації (плати) від боржника за неправомірне користування утримуваними ним грошовими коштами, належними до сплати кредиторові, тому ці кошти нараховуються незалежно від сплати ним неустойки (пені) за невиконання або неналежне виконання зобов’язання.

За відсутності оформлених договірних відносин, але у разі існування прострочення виконання грошового зобов’язання зі сплати отриманих житлово-комунальних послуг покладається на боржника відповідальність, передбачена ч. 2 ст. 625 ЦК.

Крім того, застосування положень ч. 2 ст. 625 ЦК до спірних правовідносин також кореспондується із закріпленими у Цивільному процесуальному кодексі України нормами, відповідно до яких однією з вимог, за якими може бути видано судовий наказ, є вимога про стягнення заборгованості за оплату житлово-комунальних послуг з урахуванням індексу інфляції та трьох відсотків річних, нарахованих на суму заборгованості.

Викладене узгоджується з правовою позицією, наведеною у постанові Верховного Суду України від 30.10.2013 у справі за № 6-59цс13.

Тому суди, як правило, приходять до висновку про наявність підстав для стягнення з відповідачів на користь позивачів боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення та 3 % річних від простроченої суми.

Щодо строків давності

Відповідно до ст. 256 ЦК позовна давність — це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Частинами першою та п’ятою ст. 261 ЦК встановлено, що перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права. За зобов’язаннями з визначеним строком виконання перебіг позовної давності починається зі спливом строку виконання.

Згідно з ч. 1 ст. 260 ЦК позовна давність обчислюється за загальними правилами визначення строків, встановленими статтями 253 — 255 цього Кодексу.

Частиною другою ст. 264 ЦК передбачено, що позовна давність переривається у разі пред’явлення особою позову до одного із кількох боржників, а також якщо предметом позову є лише частина вимоги, право на яку має позивач.

З огляду на виключну важливість інституту позовної давності доцільно нагадати, як його оцінює Європейський суд з прав людини⁴. Він наголошує, що «позовна давність — це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до суду після закінчення певного періоду після скоєння правопорушення. Термін позовної давності, що є звичайним явищем у національних законодавствах держав — учасниць Конвенції, виконує кілька завдань, у тому числі забезпечує юридичну визначеність та остаточність, запобігаючи порушенню прав відповідачів, які можуть трапитись у разі прийняття судом рішення на підставі доказів, що стали неповними через сплив часу» (п. 570 рішення від 20.09.2011 за заявою № 14902/04 у справі ВАТ «Нафтова компанія «Юкос» проти Росії»; п. 51 рішення від 22.10.1996 за заявами № 22083/93, 22095/93 у справі «Стаббінгс та інші проти Сполученого Королівства»).

⁴ Далі за текстом — ЄСПЛ.

Цікава судова практика

Приклад 1

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного цивільного суду погодився із такими висновками Апеляційного суду Луганської області від 29.01.2014 у справі № 437/2726/13-ц:

«У лютому 2010 року відповідачами внесена оплата в сумі 484,00 гривень, у той час, коли було нараховано за лютий 2010 року 283,92 гривень. Тому вказані дії відповідачів розцінюються таким чином, що ними сплачено 283,92 гривень за лютий 2010 року та 200,08 гривень за минулі місяці, оскільки, як вбачається з розрахунків заборгованості, відповідачі до сплати ними послуг у лютому 2010 року декілька місяців послуги не оплачували. Такими діями відповідачів останніми перервано строк позовної давності у лютому 2010 року. За таких обставин, якщо і застосовувати строк позовної давності до заявлених вимог, то період відрахування слід починати з лютого 2010 року, а період стягнення — з 01.02.2007 року по 01.02.2010 року. …у лютому 2007 року відповідачами також внесена плата за послуги з теплопостачання та гарячого водопостачання в сумі 580,00 гривень, коли до оплати їм пред’явлено 328,09 гривень і, таким чином, 328,09 гривень за лютий місяць 2007 року та 251,91 гривень за минулі місяці в рахунок погашення суми боргу».

З урахуванням викладеного суд апеляційної інстанції дійшов обґрунтованого висновку про те, що відповідачі, сплативши частково заборгованість за житлово-комунальні послуги, перервали позовну давність».

Доводи касаційної скарги про те, що заборгованість за житлово-комунальні послуги за період з 24.12.2009 до 24.12.2012 відсутня, не заслуговують на увагу з огляду на таке.

Доказами є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування.

Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

Суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб у межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі. Особа, яка бере участь у справі, розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд.

Предметом доказування під час судового розгляду є факти, які обґрунтовують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для вирішення справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

Реалізація принципу змагальності сторін у цивільному процесі та доведення перед судом обґрунтованості своїх вимог є конституційною гарантією, передбаченою в ст.129 Конституції України.

Справедливість судового розгляду повинна знаходити свою реалізацію, зокрема, у здійсненні судом правосуддя без формального підходу до розгляду кожної конкретної справи.

Дотримання принципу справедливості судового розгляду є надзвичайно важливим під час розгляду судових справ, оскільки його реалізація слугує гарантією того, що сторона, незалежно від рівня її фахової підготовки та розуміння певних вимог цивільного судочинства, матиме можливість забезпечити захист своїх інтересів.

Статтею 17 Закону України від 23.02.2006 № 3477-IV «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» на суд покладено обов’язок під час розгляду справ застосовувати Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і Протоколи до неї, згоду на обов’язковість яких надано Верховною Радою України⁵, та практику ЄСПЛ як джерело права.

⁵ Далі за текстом — Конвенція.

Згідно з практикою ЄСПЛ змагальність судочинства засновується на диференціації процесуальних функцій і, відповідно, правомочностей головних суб’єктів процесуальної діяльності цивільного судочинства — суду та сторін (позивача та відповідача). Диференціація процесуальних функцій об’єктивно приводить до того, що принцип змагальності відбиває властивості цивільного судочинства у площині лише прав та обов’язків сторін. Це дає можливість констатувати, що принцип змагальності у такому розумінні урівноважується з принципом диспозитивності та, що необхідно особливо підкреслити, із принципом незалежності суду. Він знівельовує можливість суду втручатися у взаємовідносини сторін завдяки збору доказів самим судом. У процесі, побудованому за принципом змагальності, збір і підготовка усього фактичного матеріалу для вирішення спору між сторонами покладаються законом на сторони. Суд тільки оцінює надані сторонам матеріали, але сам жодних фактичних матеріалів і доказів не збирає.

Зазначивши про відсутність заборгованості за житлово-комунальні послуги, скаржник не надав суду доказів на підтвердження цього і не спростував розрахунок позивача.

Приклад 2

Існує протилежна правова позиція Верховного Суду України у справі за № 6-43цс17 щодо перебігу строків позовної давності. У вказаній справі суд дійшов таких висновків:

«За змістом ч. 1 ст. 261 ЦК перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. Тобто позовна давність застосовується лише за наявності порушеного права особи. Відповідно до ч. 1 ст. 264 ЦК перебіг позовної давності переривається вчиненням особою дії, що свідчить про визнання нею свого боргу або іншого обов’язку, а в силу ч. 3 цієї статті після переривання перебіг позовної давності починається заново.

Правила переривання перебігу позовної давності суд застосовує незалежно від наявності чи відсутності відповідного клопотання сторін у справі, якщо в останніх є докази, що підтверджують факт такого переривання.

До дій, що свідчать про визнання боргу або іншого обов’язку, може з урахуванням конкретних обставин справи належати, зокрема, часткова сплата боржником або з його згоди іншою особою основного боргу. При цьому якщо виконання зобов’язання передбачалося частинами або у вигляді періодичних платежів і боржник вчинив дії, що свідчать про визнання лише певної частини (чи періодичного платежу), то такі дії не можуть бути підставою для переривання перебігу позовної давності стосовно інших (невизнаних) частин платежу.

Суди повинні дослідити призначення платежів, квитанції на сплату житлово-комунальних послуг та історію таких оплат і в разі вчинення боржником оплати чергового платежу встановити, чи не свідчить така дія про визнання лише певної частини боргу, що не може бути підставою для переривання перебігу позовної давності стосовно інших (невизнаних) частин платежу».

Ще приклади із практики

Аналогічний підхід, як у другому прикладі, до оцінки переривання позовної давності встановив і новий Верховний Суд, зокрема у постанові від 30.05.2018 у справі за № 161/20278/14-ц (ср. ). І хоча остання стосується кредитних правовідносин, проте висновки можуть бути застосовані і в інших грошових зобов’язаннях (у тому числі і тих, що випливають з факту надання житлово-комунальних послуг).

У цьому контексті важливим також є й висновок, викладений у постанові Верховного Суду від 27.12.2018 у справі за № 127/8837/16-ц, а саме — вчинення платежів за межами позовної давності не може свідчити про її переривання.

Підстави для поновлення строків позовної давності

Відповідно до правової позиції Верховного Суду України у справі за № 6-2469цс16 надано роз’яснення щодо підстав для задоволення клопотання про поновлення строків позовної давності.

Згідно з ч. 1 ст. 261 ЦК перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Порівняльний аналіз термінів «довідався» та «міг довідатися», що містяться в ст. 261 ЦК, дає підстави для висновку про презумпцію можливості та обов’язку особи знати про стан своїх майнових прав, а тому доведення факту, через який позивач не знав про порушення свого цивільного права і саме з цієї причини не звернувся за його захистом до суду, недостатньо.

Позивач повинен також довести той факт, що він не міг дізнатися про порушення свого цивільного права, що також випливає із загального правила про обов’язковість доведення стороною спору тих обставин, на котрі вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень. Відповідач, навпаки, мусить довести, що інформацію про порушення можна було отримати раніше.