Визначаємо належного позивача
Відповідно до ст. 127 ЖК УРСР гуртожитки призначені для проживання робітників, службовців, студентів, учнів, а також інших громадян у період їх роботи або навчання.
Особа, яка проживає у гуртожитку, має право на зайняття ліжко-місця в кімнаті гуртожитку, користування певною частиною жилої площі у наданій кімнаті і не наділена правом на звернення до суду з вимогами про визнання іншої особи такою, що втратила право користування ним чи проживання в ньому.
Тож з урахуванням положень ст. 71, 72 ЖК УРСР правом звернення до суду із позовом про визнання особи такою, що втратила право користування кімнатою у гуртожитку, що перебуває у комунальній власності територіальної громади, наділений ОМС як власник гуртожитку (рішення ВСУ від 01.10.2008 у справі № 6-28945св07).
Ч. 1 ст. 15 ЦК України встановлено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
З урахуванням цих норм правом на звернення до суду за захистом наділена особа у разі порушення (можливого порушення), невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів, а також у разі звернення до суду органів і осіб, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні та суспільні інтереси.
Положення ЖК Української РСР не передбачають право наймача кімнати в гуртожитку та членів його сім’ї звертатись до суду з вимогами про визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням у гуртожитку, разом з тим положеннями ЦК України передбачено право власника вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.
Таким чином, саме власник гуртожитку може звернутися до суду з позовом про визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням у ньому (постанова ВС від 10.04.2019 у справі № 459/1238/16-ц).
Підстави для визнання особи такою, що втратила право користування житловою площею у гуртожитку, загальні.
До такого висновку дійшов ВС в постанові від 04.11.2015 у справі № 6-1166цс15 (ср. ).
Оскільки правовий режим гуртожитків, житлові приміщення яких підлягають приватизації відповідно до Закону України від 19.06.1992 № 2482-XII «Про приватизацію державного житлового фонду», прирівняний до правового режиму житлових приміщень у будинках державного і громадського житлового фонду, то на мешканців таких гуртожитків у разі їх тимчасової відсутності поширюються норми ст. 71, 72 ЖК УРСР.
З урахуванням подібності правовідносин щодо користування житловою площею в гуртожитку з правовідносинами, що регулюються загальними правилами ч. 1 ст. 71 ЖК УРСР щодо відсутності осіб, які мають право користування житловим приміщенням державного або громадського житлового фонду, положення цих правил про збереження за відсутнім права на житлове приміщення протягом шести місяців слід застосовувати і в разі тимчасової відсутності особи, якій надавалася житлова площа для проживання в таких гуртожитках (за відсутності підстав для виселення).
Так, ст. 71 ЖК УРСР передбачено, що при тимчасовій відсутності наймача або членів його сім’ї за ними зберігається жиле приміщення протягом шести місяців.
Якщо наймач або члени його сім’ї були відсутні з поважних причин понад шість місяців, цей строк за заявою відсутнього може бути продовжено наймодавцем, а в разі спору — судом.
Жиле приміщення зберігається за тимчасово відсутнім наймачем або членами його сім’ї понад шість місяців у випадках:
| 1 | призову на строкову військову службу або направлення на альтернативну (невійськову) службу, а також призову офіцерів із запасу на військову службу на строк до трьох років — протягом усього періоду проходження зазначеної військової служби; призову на військову службу під час мобілізації, на особливий період — протягом усього періоду проходження військової служби, а якщо під час її проходження вони отримали поранення, інше ушкодження здоров’я та перебувають на лікуванні в медичних закладах або потрапили в полон чи визнані безвісно відсутніми — на строк до дня, наступного за днем їх взяття на військовий облік у районних (міських) військових комісаріатах після звільнення з військової служби після закінчення ними лікування в медичних закладах, незалежно від строку лікування, повернення з полону, скасування рішення суду про визнання особи безвісно відсутньою чи ухвалення судом рішення про оголошення особи померлою |
| 2 | тимчасового виїзду з постійного місця проживання за умовами і характером роботи або у зв’язку з навчанням (учні, студенти, стажисти, аспіранти тощо), у тому числі за кордоном, — протягом усього часу виконання цієї роботи або навчання |
| 3 | влаштування дитини (дітей) на виховання до родичів, опікуна чи піклувальника, у прийомну сім’ю, дитячий будинок сімейного типу, заклад для дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, — протягом усього часу їх перебування у родичів, опікуна чи піклувальника, прийомній сім’ї, дитячому будинку сімейного типу, закладі для дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування. Якщо з будинку, квартири (їх частини) вибула дитина (діти) і членів її (їх) сім’ї не залишилося, це житло може бути надано за договором оренди іншому громадянину до закінчення строку перебування дитини (дітей) у дитячому закладі або до досягнення нею (ними) повноліття і повернення від родичів, опікуна чи піклувальника, в окремих випадках — до закінчення навчання в загальноосвітніх навчальних закладах усіх типів і форм власності, у тому числі для громадян, які потребують соціальної допомоги та соціальної реабілітації, а також у професійно-технічних чи вищих навчальних закладах або до закінчення строку служби у Збройних Силах України та інших військових формуваннях |
| 4 | виїзду у зв’язку з виконанням обов’язків опікуна чи піклувальника, наданням батькам-вихователям житлового будинку або багатокімнатної квартири для створення дитячого будинку сімейного типу — протягом усього часу виконання таких обов’язків |
| 5 | влаштування непрацездатних осіб, у тому числі дітей з інвалідністю, у будинку-інтернаті та іншій установі соціальної допомоги — протягом усього часу перебування в них |
| 6 | виїзду для лікування в лікувально-профілактичному закладі — протягом усього часу перебування в ньому |
| 7 | взяття під варту або засудження до арешту, обмеження волі, позбавлення волі на певний строк чи довічне позбавлення волі — протягом усього часу перебування під вартою або відбування покарання, якщо в цьому будинку, квартирі (їх частині) залишилися проживати інші члени сім’ї |
У випадках, передбачених пунктами 1 — 7 цієї статті, право користування жилим приміщенням зберігається за відсутнім протягом шести місяців з дня закінчення строку, зазначеного у відповідному пункті.
Відповідно до Основ житлового законодавства Союзу РСР і союзних республік законодавством Союзу РСР і Української РСР може бути встановлено й інші умови та випадки збереження жилого приміщення за тимчасово відсутніми громадянами на більш тривалий строк.
Відповідно до ст. 72 ЖК УРСР визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням унаслідок відсутності цієї особи понад встановлені строки, провадиться в судовому порядку.
Отже, відсутність наймача або членів його сім’ї за місцем проживання понад шість місяців без поважних причин, невиконання в зв’язку із цим обов’язків з оплати комунальних послуг є підставами для звернення ОМС до суду із вимогами про визнання особи такою, що втратила право користування кімнатою у гуртожитку.
Увага!!! Однак перш ніж звернутись до суду із вимогами про визнання мешканця кімнати у гуртожитку таким, що втратив право користування приміщенням внаслідок відсутності понад встановлені законом строки, ОМС необхідно з’ясувати: з якої причини та який час мешканець відсутній у кімнаті, чи не має його відсутність вимушеного (конфлікти у сім’ї, розірвання шлюбу, перешкоди з боку інших членів сім’ї у користування кімнатою тощо) або тимчасового характеру, чи має мешканець право користування або власності іншим житловим приміщенням, яким чином він виконує обов’язок щодо оплати комунальних послуг тощо.
Тільки після встановлення добровільності відмови мешканця гуртожитку від користування житловим приміщенням, підтвердженими належними доказами, які у сукупності будуть свідчити про таке волевиявлення останнього, ОМС має підстави для звернення до суду.
Розглянемо приклад із судової практики щодо недоведеності факту постійної відсутності особи у житловому приміщенні гуртожитку, з тим щоб не припускатись помилок при визначенні підставі для звернення до суду.
Так, Степногірська селищна рада Васильківського району Запорізької області звернулась до суду з позовом про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням в кімнаті гуртожитку, належного селищній раді, у зв’язку з непроживанням у ньому понад шість місяців без поважних причин.
Аргументи позивача: відповідач з моменту реєстрації місця проживання жодного дня у кімнаті не проживав, електроенергією, послугами з водопостачання та водовідведення не користувався, сплачує лише за комунальні послуги з утримання житлового будинку та прибудинкової території, актами комісії підтверджується, що останній у кімнаті не проживає понад шість місяців, за кімнатою не наглядає, тривалий час із сім’єю мешкає і працює в м. Києві, куди виїхав на заробітки. Заяв від відповідача про збереження за ним права користування житловим приміщенням не надходило.
Аргументи відповідача: селищна рада не зазначила точний період, з якого він не користується спірною кімнатою, надані позивачем акти, складені одними й тими самими особами, не містять конкретних фактичних даних щодо часу та причин його непроживання у спірному приміщенні та були складені без його участі. Він несе всі затрати щодо утримання спірної кімнати, у томі числі утримання її у належному стані (проведення капітальних ремонтних робіт), його відсутність носить тимчасовий характер у зв’язку із роботою в іншому місті, строк роботи відповідача у м. Києві закінчується у 2019 році, та він має намір повертатись до гуртожитку. До м. Києва він виїхав тимчасово, вимушено, оскільки залишився без роботи.
Позиція Верховного Суду: у справах про визнання наймача або члена його сім’ї таким, що втратив право користування жилим приміщенням (ст. 71 ЖК УРСР), необхідно з’ясовувати причини відсутності відповідача понад встановлені строки. У разі їх поважності (перебування у відрядженні, у осіб, які потребують догляду, внаслідок неправомірної поведінки інших членів сім’ї тощо) суд може продовжити пропущений строк.
Вичерпного переліку таких поважних причин житлове законодавства не встановлює, у зв’язку з чим зазначене питання вирішується судом у кожному конкретному випадку з урахуванням конкретних обставин справи.
Таким чином, під час вирішення питання про втрату членом сім’ї наймача права користування жилим приміщенням з’ясуванню підлягають строк його відсутності та поважність причин такої відсутності.
Під час судового розгляду позивач неодноразово уточнював позовні вимоги, в останній редакції позовних вимог, на підтвердження доводів позовної заяви, позивач посилався на акти про непроживання відповідача у спірному приміщенні.
Оцінюючи надані позивачем акти, суд першої інстанції правильно вказав, що, з огляду на їх зміст, вони складені одними і тими особами та не містять конкретних фактичних даних щодо часу та причин непроживання відповідача. Акт обстеження кімнати складений за відсутності особи, яка зареєстрована у ній, — відповідача.
Заперечуючи проти позову, відповідач зазначав, що іншого житла та зареєстрованого місця проживання, крім спірної кімнати у гуртожитку, він не має. Він працює за трудовим договором у м. Києві. У спірному приміщенні проводить ремонтні роботи, сплачує всі комунальні послуги. Часто приїжджає у смт Степногірськ, після завершення роботи у м. Києві у 2019 році має намір повернутися проживати в спірне приміщення.
Відповідач надав акт обстеження житлової площі, з якого випливає, що комісія у складі депутата Степногірської селищної ради, сусідів провели обстеження його кімнати, під час якого було встановлено, що приміщення складається з двох кімнат, в одній з яких завершено капітальний ремонт, в іншій розпочаті ремонтні роботи; замінено каналізаційні труби, сантехнічні вузли функціонують; встановлено лічильники холодної води та електроенергії.
Відповідачем оплачувалися комунальні послуги за електроенергію, водопостачання та водовідведення, з утримання будинку та прибудинкової території.
Судами першої та апеляційної інстанцій безспірно встановлено факт безперервної роботи відповідача на посаді керівника ТОВ «ІМПЕРІЯ БУД» у м. Києві та тимчасову адресу його проживання зі своєю сім’єю.
Разом із тим доказів на підтвердження того, що у відповідача існує інше постійне місце проживання, окрім спірного, матеріали справи не містять.
Конституція України у ч. 3 ст. 47 проголошує, зокрема, що ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.
За змістом ст. 8 Конвенції кожен має право на повагу до свого житла, а органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров’я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.
У контексті рішення Європейського суду з прав людини у справі «KRYVITSKA AND KRYVITSKYY v. UKRAINE» викладені загальні принципи тлумачення ст. 8 Конвенції щодо права на повагу до свого житла.
Європейський суд з прав людини констатував, що «згідно з Конвенцією поняття «житло» не обмежується приміщенням, яке законно займано або створено. Чи є конкретне місце проживання «житлом», яке підлягає захисту на підставі п. 1 ст. 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин, а саме — від наявності достатніх та триваючих зв’язків із конкретним місцем». «Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла». «Втручання держави є порушенням ст. 8 Конвенції, якщо воно не має легітимну мету, одну чи декілька, що перелічені у п. 2 ст. 8, не здійснюється «згідно із законом» та не може розглядатись як «необхідне в демократичному суспільстві…». «Вислів «згідно із законом» не просто вимагає, щоб оскаржуваний захід мав підставу в національному законодавстві, але також звертається до якості такого закону. Зокрема, положення закону мають бути достатньо чіткими у своїх термінах, а також закон має передбачати засоби юридичного захисту проти свавільного застосування» («KRYVITSKA AND KRYVITSKYY v. UKRAINE», № 30856/03, § 40, 41, 42,43 ЄСПЛ, від 02.12. 2010).
Під час судового розгляду цієї справи не встановлено, що вселення відповідача в спірну кімнату мало місце з порушенням норм законодавства.
Зверніть увагу!!! Судом установлено, що відповідач зареєстрований та користується кімнатою у гуртожитку, ним вживались заходи щодо переоформлення особистого рахунку на цю кімнату на своє ім’я, відповідач виконує ремонтні роботи зазначеної житлової площі, сплачує комунальні послуги, його непроживання у спірному жилому приміщенні носить тимчасовий характер, обумовлений роботою в іншому населеному пункті.
Вимоги позивача про визнання відповідача, втратившим право користування житловим приміщенням у спірній кімнату гуртожитку, направлені на позбавлення відповідача права користування житловим приміщенням.
Позивач не аргументував ні мету, яку він мав на меті, подавши позов про визнання відповідача таким, що втратив право користування жилим приміщенням, ні співрозмірність такого визнання відповідній меті. А обґрунтування пропорційності Європейський суд з прав людини вважає обов’язковою умовою належного застосування ст. 8 Конвенції.
Оскільки суди не встановили, що відповідач має інше постійне місце реєстрації та проживання, окрім спірного, не має заборгованості щодо його утримання, визнання відповідача таким, що втратив право користування спірною кімнатою, покладе на останнього надмірний тягар, тому з урахуванням конкретних обставин справи та підстав, якими обґрунтовано позовні вимоги, вимоги селищної ради не можуть бути задоволені.
Постанова ВС від 03.04.2019 у справі № 311/1528/15-ц
