Про це й поговоримо у сьогоднішній статті.
Не вдаючись у деталі судової справи (хоча позивачі домоглися свого – право довічного успадковуваного володіння землею все ж було визнано за ними у відповідних частках як таке, що успадковується після смерті батька), проаналізуємо саме висновки ВС.
Предметом спору у цій справі було право довічного успадковуваного володіння земельною ділянкою, яке виникло в особи — засновника фермерського господарства на підставі державного акта на право довічного успадковуваного володіння земельною ділянкою, згідно із Земельним кодексом Української РСР 1990 року (далі ЗК УРСР). У ЗК України 2001 року «право довічного успадковуваного володіння земельною ділянкою» не передбачене взагалі.
Статтею 31 ЗК України передбачено, що землі фермерського господарства можуть складатися із: земельної ділянки, що належить на праві власності фермерському господарству, як юридичній особі; земельних ділянок, що належать громадянам — членам фермерського господарства на праві приватної власності; земельної ділянки, що використовується фермерським господарством на умовах оренди.
Стаття 23 Закону України від 19.06.2003 № 973-IV «Про фермерське господарство» передбачає, що успадкування фермерського господарства (цілісного майнового комплексу або його частини) здійснюється відповідно до закону.
Громадянин — засновник СФГ, який помер (у вказаній судовій справі), отримав спірну земельну ділянку на праві довічного успадковуваного володіння на підставі ЗК УРСР від 18.12.1990 (у редакції від 15.03.1991) та на підставі Закону України від 20.12.1991 № 2009-XII «Про селянське (фермерське) господарство», яким і було визначено порядок його успадкування.
Закон про фермерське господарство також не містить такої форми володіння землею, як довічне успадковуване володіння, як і чинний ЗК України.
Згідно з ч. 1 ст. 92 ЗК України (у редакції, чинній на час виникнення спірних відносин) право постійного користування земельною ділянкою визначалося як право володіння і користування земельною ділянкою, яка перебуває у державній або комунальній власності, без установленого строку.
Відповідно до ч. 1 ст. 125 ЗК України (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин — 2017 рік) право власності та право постійного користування на земельну ділянку виникає після одержання її власником або користувачем документа, що посвідчує право власності чи право постійного користування земельною ділянкою, та його державної реєстрації. Згідно з ч. 1 ст. 126 ЗК України право власності на земельну ділянку посвідчується державним актом, крім випадків, визначених частиною другою цієї статті.
Згідно з ч. 1 ст. 407 ЦК України (у редакції, що діяла на час відкриття спадщини) право користування чужою земельною ділянкою встановлюється договором між власником земельної ділянки і особою, яка виявила бажання користуватися цією земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб.
Відповідно до ч. 2 ст. 407 ЦК України та ч. 2 ст. 102 ЗК України право користування чужою земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис) може відчужуватися і передаватися у порядку спадкування.
Відповідно до ст. 1225 ЦK України право власності на земельну ділянку переходить до спадкоємців за загальними правилами спадкування (зі збереженням її цільового призначення) при підтвердженні цього права спадкодавця державним актом на право власності на землю або іншим правовстановлюючим документом. У порядку спадкування можуть передаватися також право користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис), право користування чужою земельною ділянкою для забудови (суперфіцій), право користування чужим майном (сервітут).
З правової позиції, яка викладена у постанові ВС від 31.10.2018 у справі № 178/447/16-ц та постановах ВСУ від 05.10.2016 у справі № 181/698/14-ц та від 23.11.2016 у справі № 668/477/15-ц, вбачається системне посилання у цих судових рішеннях на вказані норми у сукупності з висновками про те, що право користування земельною ділянкою, яке виникло в особи лише на підставі державного акта на право володіння земельною ділянкою без укладення договору про право користування земельною ділянкою із власником землі, припиняється зі смертю особи, якій належало таке право, і не входить до складу спадщини.
Разом з тим Велика Палата ВС вважає, що наявні правові підстави для відступлення у цій справі від вказаних висновків з огляду на таке.
За змістом ст. 6 та 50 ЗК України від 18.12.1990 № 561-XII (у редакції на час його прийняття) у довічне успадковуване володіння земля надавалася громадянам Української РСР для ведення селянського (фермерського господарства). Громадянам Української РСР, які виявили бажання вести селянське (фермерське) господарство, що ґрунтується переважно на особистій праці та праці членів їх сімей, надаються за їх бажанням у довічне успадковуване володіння або в оренду земельні ділянки, включаючи присадибний наділ.
Постановою Верховної Ради Української РСР від 27.03.1991, яка втратила чинність на підставі постанови Верховної Ради України від 13.03.1992 № 2201-XII, було затверджено форми державних актів:
| 1 | на право довічного успадковуваного володіння землею |
| 2 | на право постійного володіння землею |
| 3 | на право постійного користування землею |
ЗК України у редакції від 13.03.1992 вже не передбачав такого виду права, як довічне успадковуване володіння земельною ділянкою.
При цьому відповідно до п. 8 постанови Верховної Ради України від 13.03.1992 № 2200 «Про прискорення земельної реформи та приватизацію землі» громадяни, підприємства, установи, організації, яким було надано у встановленому порядку земельні ділянки у довічне успадковуване або постійне володіння, зберігають свої права на використання цих земельних ділянок до оформлення права власності або землекористування відповідно до ЗК України.
Пунктом 6 розд. Х «Перехідні положення» ЗК України визначено, що громадяни та юридичні особи, які мають у постійному користуванні земельні ділянки, але за цим Кодексом не можуть мати їх на такому праві, повинні до 01.01.2008 переоформити у встановленому порядку право власності або право оренди на них.
У Рішенні Конституційного Суду України від 22.09.2005 № 5-рп (справа про постійне користування земельними ділянками) зазначено, що у Земельному кодексі Української РСР від 18.12.1990 була регламентована така форма володіння землею, як довічне успадковуване володіння. ЗК України в редакції від 13.03.1992 закріпив право колективної та приватної власності громадян на землю (зокрема, право громадян на безоплатне одержання у власність земельних ділянок для ведення сільського (фермерського) господарства, особистого підсобного господарства тощо. Це свідчить про те, що поряд із впровадженням приватної власності на землю громадянам, на їх вибір, забезпечувалася можливість продовжувати користуватися земельними ділянками на праві постійного (безстрокового) користування, оренди, пожиттєвого спадкового володіння або тимчасового користування. При цьому в будь-якому разі виключалась як автоматична зміна титулів права на землю, так і будь-яке обмеження права користування земельною ділянкою у зв’язку з непереоформленням правового титулу.
КСУ вважає, що встановлення обов’язку громадян переоформити земельні ділянки, які знаходяться у постійному користуванні, на право власності або право оренди до 01.01.2008, потребує врегулювання чітким механізмом порядку реалізації цього права відповідно до вимог ч. 2 ст. 14, ч. 2 ст. 41 Конституції України. У зв’язку з відсутністю визначеного у законодавстві відповідного механізму переоформлення громадяни не в змозі виконати вимоги п. 6 Перехідних положень Кодексу у встановлений строк, про що свідчить неодноразове продовження Верховною Радою України цього строку. Підставою для виникнення права на земельну ділянку є відповідний юридичний факт.
КСУ визнав такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційними), положення:
— п. 6 розд. Х «Перехідні положення» ЗК України щодо зобов’язання переоформити право постійного користування земельною ділянкою на право власності або право оренди без відповідного законодавчого, організаційного та фінансового забезпечення;
— п. 6 постанови Верховної Ради України від 18.12.1990 № 563-ХII «Про земельну реформу» з наступними змінами в частині щодо втрати громадянами, підприємствами, установами і організаціями після закінчення строку оформлення права власності або права користування землею раніше наданого їм права користування земельною ділянкою.
З огляду на викладене, особа, яка володіє земельною ділянкою на праві довічного успадковуваного володіння, за Законом не може бути позбавлена права на таке володіння.
А я нагадаю, що у вказаному рішенні КСУ також наведені ознаки права постійного користування землею, на відміну від права оренди. Це питання, зокрема, висвітлювалося у липневому номері газети «Місцеве самоврядування» № 7 за 2019 рік.
Вважаю, що за вказаними ознаками також слід проводити відмінності права постійного користування й від права довічного успадковуваного володіння, хоча ці титули дуже схожі. Останнє також є різновидом користування земельними ділянками державної або комунальної власності без встановленого строку користування. У будь-якому випадку це не є правом власності на земельну ділянку, хоча й успадковується. Але до постанови ВС від 20.11.2019 у справі № 368/54/17 як практики, так і багато суддів ототожнювали ці правові титули. Здебільшого суди відмовляли у задоволення позовів фізичних осіб про визнання такого права в порядку спадкування (хоча були й випадки задоволення судом таких позовів), оскільки право користування не входить до складу спадщини, про що зазначалося неодноразово у правових висновках касаційної інстанції. Але ж тепер практика, і не тільки судова, змінилася. Право довічного успадковуваного володіння слід відрізняти від права постійного користування землею.
Тож, як зазначено далі ВС у вказаній постанові, на відповідні відносини щодо такого володіння поширюються гарантії, встановлені ст. 1 Протоколу Першої Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод та ст. 41 Конституції України. Ці норми не лише гарантують право довічного успадковуваного володіння землею (як різновид «мирного володіння майном» у розумінні Конвенції, та як речове право, захищено ст. 41 Конституції України), але й обмежують у можливості припинити відповідне право.
Отже, дії державних органів щодо надання земельних ділянок громадянам у довічне успадковуване володіння були припинені, проте ті особи, які набули це право у встановленому законом порядку, зберегли його, оскільки законодавство не містить норми, яка б дозволяла припинити право довічного успадковуваного володіння земельною ділянкою, а тому таке право є дійсним.Відповідно до ст. 1216 ЦК України спадкуванням є перехід прав та обов’язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців).
До складу спадщини входять усі права та обов’язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті (ст. 1218 ЦК України), крім прав і обов’язків, що нерозривно пов’язані з особою спадкодавця, зокрема:
| 1 | особисті немайнові права |
| 2 | право на участь у товариствах та право членства в об`єднаннях громадян, якщо інше не встановлено законом або їх установчими документами |
| 3 | право на відшкодування шкоди, завданої каліцтвом або іншим ушкодженням здоров’я |
| 4 | права на аліменти, пенсію, допомогу або інші виплати, встановлені законом |
| 5 | права та обов’язки особи як кредитора або боржника, передбачені ст. 608 ЦК України |
Таким чином, враховуючи те, що зі смертю особи не відбувається припинення прав і обов’язків, окрім тих, перелік яких визначено у ст. 1219 ЦК України, спадкоємець стає учасником правовідношення з довічного успадковуваного володіння.
При цьому згідно з ч. 2 ст. 395 ЦК України законом можуть бути встановлені інші речові права на чуже майно. Крім того, відповідно до ст. 396 ЦК України особа, яка має речове право на чуже майно, має право на захист цього права, у тому числі й від власника майна, відповідно до положень гл. 29 цього Кодексу (ср. ).
Враховуючи наведені обставини, очевидну необхідність дотримання балансу індивідуального та публічного інтересу у вирішенні вказаного питання, ВС вважає, що право довічного користування земельною ділянкою може бути визнано таким, що успадковане вищевказаними позивачами за первісним та зустрічним позовом, оскільки право довічного успадковуваного володіння земельною ділянкою належить до тих прав, які можуть бути успадковані, а отже, судом апеляційної інстанції неправильно застосовані наведені норми матеріального права, внаслідок чого безпідставно вирішено відмовити у задоволенні як первісного, так і зустрічного позову.
Таким чином, здавалося б, наведеними висновками ВС «прочищена» дорога до зняття проблеми користування земельними ділянками на праві довічного успадковуваного володіння та власне його успадкування. Але, як завжди, є ложка дьогтю в бочці меду. У чому ж знову проблема?
Нагадаю, що відповідно до п. 2 розд. VII «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України від 07.07.2011 № 3613-VI «Про Державний земельний кадастр», земельні ділянки, право власності (користування) на які виникло до 2004 року, вважаються сформованими незалежно від присвоєння їм кадастрового номера. У разі якщо відомості про зазначені земельні ділянки не внесені до Державного реєстру земель, їх державна реєстрація здійснюється на підставі технічної документації із землеустрою щодо встановлення (відновлення) меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) або технічної документації із землеустрою щодо інвентаризації земель за заявою їх власників (користувачів земельної ділянки державної чи комунальної власності) або їхніх спадкоємців чи особи, яка подала заяву про визнання спадщини відумерлою, якщо така справа прийнята до провадження судом, або іншої, визначеної законом особи.
Державна реєстрація таких земельних ділянок може бути здійснена також без подання заяв зазначених осіб центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері земельних відносин. У разі відсутності у зазначеного органу документації із землеустрою з визначенням координат поворотних точок меж земельних ділянок цей орган забезпечує організацію проведення робіт з розроблення технічної документації із землеустрою щодо встановлення (відновлення) меж земельних ділянок і здійснення державної реєстрації таких земельних ділянок.
Тож тепер безспірно спадкоємці мають право відновити межі земельної ділянки, наданої спадкодавцю у довічне упадковуване володіння на підставі державного акта на право довічного успадковуваного володіння землею, наприклад, 1991 року. І ось тут при здійсненні державної реєстрації земельної ділянки (треба ж кадастровий номер присвоїти такій земельній ділянці) заявник (спадкоємець) отримує рішення Державного кадастрового реєстратора про відмову у внесенні відомостей до ДЗК (по суті — відмова у здійсненні державної реєстрації такої земельної ділянки) у зв’язку з тим, що програмне забезпечення Державного земельного кадастру – Національна кадастрова система не має технічної можливості (відсутній функціонал) обрати серед видів користування такий титул користування, як «довічне успадковуване володіння земельною ділянкою».
Дійсно, додаток 23 «Дані про права користування земельною ділянкою» до «ВИМОГ до змісту, структури і технічних характеристик електронного документа» Порядку ведення Державного земельного кадастру, затвердженого постановою КМУ від 17.10.2012 № 1051 (зі змінами), до видів права користування земельною ділянкою відносить лише:
| 1 | право постійного користування земельною ділянкою |
| 2 | право оренди землі |
| 3 | право суборенди |
| 4 | право земельного сервітуту |
| 5 | право користування земельною ділянкою для забудови (суперфіцій), право користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис) |
Перелік є вичерпним.
Але до цього часу змін до Порядку ведення ДЗК у цій частині так і не внесено. Тому Державний кадастровий реєстратор змушений відмовити у внесенні відомостей до ДЗК, оскільки він як посадова особа не може вручну обрати вид користування земельною ділянкою, якого в НКС немає. Напроти, Порядок ведення ДЗК передбачає вчинення тих чи інших дій Державним кадастровим реєстратором виключно за допомогою програмного забезпечення Державного земельного кадастру, наприклад, пп. 49, 50, 53, які стосуються відкриття Поземельної книги, п. 111, який регламентує дії Державного кадастрового реєстратора при здійсненні державної реєстрації земельної ділянки.
А якщо Державному кадастровому реєстратору обрати код користування за аналогією — постійне користування земельною ділянкою (що, на мою думку, є протиправним), то вже державний реєстратор прав на нерухоме майно відмовить у здійсненні державної реєстрації речового права на таку земельну ділянку, оскільки титул користування, зазначений у витягу з ДЗК (право постійного користування) не буде відповідати титулу, зазначеному у державному акті 1991 року або у рішенні суду, яким визнано право довічного успадковуваного володіння земельною ділянкою (а не право постійного користування). Коло, на жаль, замкнулося.
При цьому самі положення Закону України від 01.07.2004 № 1952-IV «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» не можуть бути перешкодою для реєстрації такого речового права, похідного від права власності, як «право довічного успадковуваного володіння».
Так, відповідно до ст. 3 Закону № 1952-IV речові права на нерухоме майно та їх обтяження, що підлягають державній реєстрації відповідно до цього Закону, виникають з моменту такої реєстрації.
Речові права на нерухоме майно та їх обтяження, що виникли до 01.01.2013, визнаються дійсними за наявності однієї з таких умов:
1) реєстрація таких прав була проведена відповідно до законодавства, що діяло на момент їх виникнення;
2) на момент виникнення таких прав діяло законодавство, що не передбачало їх обов’язкової реєстрації.
Відповідно ж до ст. 4 вказаного Закону державній реєстрації прав, зокрема, підлягають речові права на нерухоме майно, похідні від права власності, а саме:
| 1 | право користування (сервітут) |
| 2 | право користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис) |
| 3 | право забудови земельної ділянки (суперфіцій) |
| 4 | право господарського відання; право оперативного управління; право постійного користування та право оренди (суборенди) земельної ділянки |
| 5 | право користування (найму, оренди) будівлею або іншою капітальною спорудою (їх окремою частиною), що виникає на підставі договору найму (оренди) будівлі або іншої капітальної споруди (їх окремої частини), укладеного на строк не менш як три роки |
| 6 | право довірчої власності (крім права довірчої власності як способу забезпечення виконання зобов’язань) |
| 7 | інші речові права відповідно до закону |
Тож внесення відповідних змін до Порядку ведення ДЗК, які вже давно назріли, та невідкладне доопрацювання функціоналу Національної кадастрової системи дозволить нарешті повністю вирішити проблематику права довічного успадковуваного володіння земельною ділянкою — розімкнути коло.
Щодо проблематики використання земель фермерських господарств на праві постійного користування, не можу не згадати й постанову Великої Палати ВС від 23.06.2020, яка нарешті розглянула справу № 922/989/19 за позовом Селянського (фермерського) господарства «Берізка» до Головного управління Держгеокадастру у Харківській області про визнання права постійного користування земельною ділянкою та визнання недійсним наказу, за касаційною скаргою С(Ф)Г «Берізка» на постанову Східного апеляційного господарського суду від 19.08.2019.
Передаючи цю справу на розгляд Великої Палати ВС, суд касаційної інстанції вказав, що ця справа містить виключну правову проблему, вирішення якої необхідне для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики, та зазначив, що правова проблема у цій справі зводиться до вирішення питання про перехід права постійного користування землею від фізичної особи, якій належить право постійного користування земельною ділянкою для ведення фермерського господарства, про що видано державний акт про право постійного користування земельною ділянкою на ім’я засновника фермерського господарства — юридичної особи, до цієї юридичної особи з моменту її створення.
Тож касаційну скаргу СФГ «Берізка» було задоволено частково — постанову суду апеляційної інстанції (на користь ГУ Держгеокадастру в області) скасовано, рішення суду першої інстанції (на користь СФГ) змінено. Але тексту цієї постанови ВС на момент написання цієї статті ще немає. Тож буде дуже цікаво, які ж правові висновки зробив ВС при розгляді цієї справи як виключної правової проблеми. Чекаємо на оприлюднення повного тексту постанови ВС та слідкуємо за публікаціями експертів у цій галузі, у т. ч. на шпальтах нашого видання.
І на завершення. Для чого автор цієї та інших статей із земельної проблематики так часто звертається до судової практики у конкретних справах, якщо вони не стосуються тієї чи іншої області України або тих чи інших суб’єктів? Відповідь проста.
Відповідно до ч. 5 та 6 ст. 13 Закону України від 02.06.2016 № 1402-VIII «Про судоустрій і статус суддів» висновки щодо застосування норм права, викладені у постановах ВС, є обов’язковими для всіх суб’єктів владних повноважень, які застосовують у своїй діяльності нормативно-правовий акт, що містить відповідну норму права. Висновки щодо застосування норм права, викладені у постановах ВС, враховуються іншими судами при застосуванні таких норм права.
Дійсно, останнім часом правові позиції ВС стали заповнювати численні (на жаль) прогалини правового регулювання у різних сферах суспільного життя або вирішувати спірні питання часто недолугого регулювання, особливо в земельній сфері. Добре це чи погано? Для практики, вважаю, добре. Тож поки законодавець не хоче або не може ці прогалини усувати шляхом прийняття відповідних законів, то життя не стоїть на місці і судова практика знаходить вирішення тих чи інших проблем по-своєму. Тож слідкуємо за судовою практикою, аналізуємо уважно і застосовуємо її на свою користь задля захисту власних прав та законних інтересів.
