«Ученье — свет...», або Висвітлення деяких аспектів навчання
Конституція України гарантує кожному право на освіту (ст. 57). Але те, яка ця освіта, хто і де її здобуває, обумовлюватиме низку податкових наслідків. Розкриттю вказаних нюансів і присвячено цю статтю.
Олена УВАРОВА, юрист
Яке буває навчання?
Види навчання можна умовно розділити на дві основні групи — ті, що мають своїм результатом отримання особою певної
освіти, і ті, що такого результату не мають. Так, згідно з чинним законодавством сьогодні в Україні можна отримати дошкільну; загальну середню; позашкільну; професійно-технічну; вищу; післядипломну освіту, а також закінчити аспірантуру, докторантуру або займатися самоосвітою (ст. 29 Закону про освіту). А от семінари, круглі столи, конференції можуть бути прикладом навчання, результатом якого не є отримання освіти, хоча вони й спрямовані, за висловом податківців, на «створення інтелектуального потенціалу» (див. листи ДПАУ від 30.04.2004 р. № 7944/7/17-3117 , від 21.06.2004 р. № 11293/7/17-3117).Для цілей оподаткування в більшості випадків має значення факт отримання
освітнього рівня, до яких ст. 30 Закону про освіту відносить: початкову середню освіту; базову середню освіту; повну середню освіту; професійно-технічну освіту; базову вищу освіту; повну вищу освіту. Головним чином, нас цікавитимуть такі освітні рівні, як професійно-технічна та вища освіта.Згідно із
Законом про професійно-технічну освіту професійно-технічна освіта надається професійно-технічними навчальними закладами (ч. 1 ст. 3) і здійснюється за денною, вечірньою (змінною), очно-заочною, дистанційною, екстернатною формами навчання, з відривом чи без відриву від виробництва, а також за індивідуальними планами (ст. 12).Отримання професійно-технічної освіти підтверджується наданням випускникам такого освітньо-кваліфікаційного рівня, як «кваліфікований працівник» чи «молодший спеціаліст» (
ч. 2 ст. 13 Закону про професійно-технічну освіту), про що видається свідоцтво чи диплом, зразки яких затверджуються КМУ (пп. 7, 11, 15 Положення про ступеневу професійно-технічну освіту, затвердженого постановою КМУ від 03.06.99 р. № 956).Поняття вищої освіти міститься в
ст. 1 Закону про вищу освіту: вища освіта — рівень освіти, який отримується особою у вищому навчальному закладі в результаті послідовного, системного та ціле-спрямованого процесу засвоєння змісту навчання, який ґрунтується на повній загальній середній освіті та завершується отриманням певної кваліфікації за підсумками державної атестації. Навчання у вищому навчальному закладі може мати своїм результатом отримання неповної вищої (з присвоєнням освітньо-кваліфікаційного рівня молодшого спеціаліста), базової вищої (з присвоєнням рівня бакалавра) або повної вищої освіти (з отриманням кваліфікації за освітньо-кваліфікаційним рівнем спеціаліста або магістра) (ч. 1, 2, 3 ст. 7 Закону про вищу освіту), про що видається відповідний документ про вищу освіту державного зразка (ч. 4 ст. 7 Закону про вищу освіту). Зразки документів про освіту затверджено постановою КМУ від 12.11.97 р. № 1260.
З наведених вище положень випливає, що отримати освіту можна тільки у відповідному навчальному закладі. Про них і йтиметься далі.
Що таке навчальний заклад?
Навчальні заклади можуть створюватися органами державної виконавчої влади та органами місцевого самоврядування, підприємствами, установами, організаціями незалежно від форм власності, громадянами (
ч. 1 ст. 18 Закону про освіту). Незалежно від того, який це навчальний заклад — державний, комунальний чи приватний, до нього висувається вимога щодо забезпечення якості освіти в обсязі державних стандартів освіти (ч. 3 ст. 18 Закону про освіту). Порядок створення, реорганізації та ліквідації навчально-виховних закладів затверджено постановою КМУ від 05.04.94 р. № 228. Інформація про вищі навчальні заклади вноситься до Державного реєстру вищих навчальних закладів, положення про який затверджено постановою КМУ від 15.03.2006 р. № 329.Серед навчальних закладів, що нас цікавлять,
Закон про освіту виділяє такі:—
професійно-технічні навчальні заклади — професійно-технічні училища відповідного профілю; професійне училище соціальної реабілітації; вище професійне училище; професійний ліцей; професійний ліцей відповідного профілю; професійно-художнє училище; художнє професійно-технічне училище; вище художнє професійно-технічне училище; училище-агрофірма; вище училище-агрофірма; училище-завод; центр професійно-технічної освіти; центр професійної освіти; навчально-виробничий центр; центр підготовки та перепідготовки робочих кадрів; навчально-курсовий комбінат; навчальний центр; інші типи навчальних закладів, які надають професійно-технічну освіту чи здійснюють професійно-технічне навчання (ст. 41);—
вищі навчальні заклади — технікум (училище), коледж, інститут, консерваторія, академія, університет та ін. (ст. 43). Крім того, вищі навчальні заклади можуть створювати різні типи навчально-науково-виробничих комплексів, об’єднань, центрів, інститутів, філій, коледжів, ліцеїв, гімназій (ч. 5 ст. 43 Закону про освіту);—
заклади післядипломної освіти — академії, інститути (центри) підвищення кваліфікації, перепідготовки, удосконалення, навчально-курсові комбінати; підрозділи вищих навчальних закладів (філії, факультети, відділення тощо); професійно-технічні навчальні заклади; науково-методичні центри професійно-технічної освіти; відповідні підрозділи в організаціях і на підприємствах (ст. 48).Про те, до якого типу належить конкретний навчальний заклад, можна дізнатися з його назви, в якій цю інформацію обов’язково має бути зазначено (
ч. 7 ст. 18 Закону про освіту).Статус навчального закладу може мати тільки юридична особа
(див. ст. 13 Закону України «Про дошкільну освіту» від 11.07.2001 р. № 2628-III, ст. 10 Закону України «Про загальну середню освіту» від 13.05.99 р. № 651-XIV, ст. 13 Закону України «Про позашкільну освіту» від 22.06.2000 р. № 1841-III, ст. 21 Закону про професійно-технічну освіту, ст. 23 Закону про вищу освіту).Крім навчальних закладів України, на території нашої держави функціонують також
навчальні заклади іноземних держав, їх структурні підрозділи. Незважаючи на те, що основні законодавчі акти про освіту не оперують поняттям «вітчизняний навчальний заклад», визначити це поняття важливо, зокрема, для застосування п.п. 5.4.2 Закону про податок на прибуток, п. 4 ч. 1 ст. 12 Закону України «Про плату за землю» від 03.07.92 р. № 2535-XII. Вищі судові інстанції України дотримуються позиції, згідно з якою підтвердженням того, що навчальний заклад має статус вітчизняного, є факт його включення до Єдиного державного реєстру юридичних осіб і фізичних осіб — підприємців (див. ухвалу Вищого адміністративного суду України від 12.04.2006 р., від 13.06.2006 р.). Звертаємо увагу, що навчання та професійна підготовка у філіях чи інших підрозділах іноземного навчального закладу, інформацію про які включено до Єдиного держреєстру, не може вважатися навчанням у вітчизняному навчальному закладі, оскільки філія (інший підрозділ) не є самостійним суб’єктом господарювання (ч. 3 ст. 95 Цивільного кодексу України від 16.01.2003 р. № 435-IV, ч. 2 ст. 55 Господарського кодексу України від 16.01.2003 р. № 436-IV). У протилежній ситуації — коли навчання відбувається у філії навчального закладу України, розташованій на території іншої держави, на наш погляд, є всі підстави для визнання того, що особа навчається у вітчизняному навчальному закладі.Крім навчальних закладів України (вітчизняних навчальних закладів) і навчальних закладів іноземних держав, що діють на території України, освіту може бути отримано
в навчальному закладі іноземної держави за межами України. Унаслідок того, що Законом України від 03.12.99 р. № 1273-XIV було ратифіковано Конвенцію про визнання кваліфікацій щодо вищої освіти в Європейському регіоні від 11.04.97 р., вищі навчальні заклади інших держав, що ратифікували Конвенцію, також визнаються Україною навчальними закладами . У цьому випадку, на наш погляд, особа (або підприємство, що оплачує її навчання) може підтвердити факт навчання в навчальному закладі шляхом надання легалізованого в установленому законодавством України порядку (див. «Податки та бухгалтерський облік», 2007, № 9, с. 53) документа, що засвідчує статус навчального закладу і виданого компетентним органом держави, на території якої функціонує навчальний заклад. Крім того, отримана в такому вищому навчальному закладі освіта визнається на території України в порядку, установленому Положенням про визнання іноземних документів про освіту, затвердженим наказом Міносвіти від 20.08.2003 р. № 563. Незважаючи на всі викладені вище аргументи на користь визнання можливості поширення дії положень законодавства України на навчання за кордоном, зробити це буде непросто, ураховуючи позицію держорганів у схожих питаннях (див. лист Мінпраці від 07.12.2005 р. № 647/036/116-05)*.* Див. також матеріал на с. 41.
Які освітні послуги підлягають ліцензуванню?
Почати діяльність одразу після свого створення навчальний заклад не може, оскільки згідно з
ч. 5ст. 18 Закону про освіту діяльність навчальних закладів починається за наявності ліцензій на надання послуг щодо отримання освіти та підготовки спеціалістів різних рівнів кваліфікації.Перелік освітніх послуг, що підлягають ліцензуванню,
наведено в п. 3 Порядку № 1380. Серед тих, що нас цікавлять, названо послуги:1)
у сфері професійно-технічної освіти: курсове професійно-технічне навчання; первинна професійна підготовка; перепідготовка працівників; підвищення кваліфікації працівників; підготовка (у тому числі первинна професійна), перепідготовка та підвищення кваліфікації іноземців, які прибули до України на навчання;2)
у сфері вищої освіти: підготовка спеціалістів різних освітньо-кваліфікаційних рівнів за напрямами (спеціальностями); військова підготовка студентів вищих навчальних закладів за програмою офіцерів запасу; перепідготовка за спеціальностями; спеціалізація, розширення профілю (підвищення кваліфікації); підготовка іноземців до вступу до вищих навчальних закладів; підготовка, перепідготовка та підвищення кваліфікації іноземців; підготовка до вступу до вищих навчальних закладів.Юридична особа або фізична особа — підприємець не можуть почати надавати будь-яку з наведених вище послуг до отримання відповідної ліцензії, а їх підрозділи (філії, представництва тощо) — до проведення ліцензування, тобто до внесення їх до ліцензії навчального закладу (п
. 4 Порядку № 1380).Як бачимо, отримати ліцензію на надання освітніх послуг може як юридична особа, так і фізична особа — підприємець. Однак незважаючи на отримання такої ліцензії,
фізична особа не матиме статусу навчального закладу. Більше того, фактично фізична особа — підприємець може отримати ліцензію на надання освітніх послуг тільки у сфері дошкільної освіти, оскільки ліцензійні умови надання послуг у сфері загальної середньої, позашкільної, професійно-технічної та вищої освіти (затверджені наказом Міносвіти від 24.12.2003 р. № 847) передбачають можливість видання відповідних ліцензій тільки навчальним закладам.Зазначимо, що згідно з
п. 9 Порядку № 1380 навчальні заклади іноземних держав чи їх структурні підрозділи (філії, представництва тощо), які функціонують в Україні, підлягають ліцензуванню незалежно від переліку освітніх послуг, які ними надаються.Усі наведені положення мають значення, зокрема, для застосування
п.п. 5.4.2 Закону про податок на прибуток, пп. 4.3.20, 5.3.3 Закону № 889, п.п. 5.1.3 Закону про ПДВ. І саме в аспекті названих положень вимагає розгляду питання ліцензування послуг, що мають характер курсів (наприклад, курси масажу, іноземної мови та інші подібні до них), а також послуги з професійної підготовки, перепідготовки, курсового професійно-технічного навчання, підвищення кваліфікації працівників. Почнемо з останніх.Згідно з
абзацом другим п. 5 Порядку № 1380 ліцензування підприємств, установ і організацій, які надають послуги у сфері професійно-технічної освіти, провадиться за умови, що відповідні професії включено до Державного класифікатора професій ДК 003:95, затвердженого наказом Держстандарту від 27.07.95 р. № 257 (ДК 003:95 було замінено національним Класифікатором професій України ДК 003:2005, що набув чинності 01.04.2006 р.), і особам, які пройшли навчання, видаватиметься документ про освіту державного зразка.Виходячи з цих положень органи державної влади доходять висновку, що підприємству, яке надає послуги з професійної підготовки, перепідготовки, курсового професійно-технічного навчання за професіями, включеними до ДК 003:2005, і видає за результатами такого навчання документ державного зразка,
потрібно отримати ліцензію на надання послуг у сфері професійно-технічної освіти (див. листи Держкомпідприємництва від 26.12.2003 р. № 7628, від 10.02.2004 р. № 727, від 01.03.2004 р. № 1186, від 06.04.2004 р. № 2188, від 15.01.2007 р. № 204). Цей висновок очевидний. Очевидно й те, що суб’єкту господарювання, який надає освітні послуги з напрямів, не включених як професії у ДК 003:2005, або без видачі документа державного зразка, одержувати ліцензію не потрібно. Проте відкритим і таким, що має значення для віднесення витрат на навчання працівників до валових залишається питання, чи може взагалі навчання по напрямах, не включених в ДК 003:2005, і без видачі документа про освіту державного зразка вважатися професійною підготовкою, навчанням, перепідготовкою або підвищенням кваліфікації. Розглянемо це питання детальніше.Визначення таких понять, як «професійна підготовка», «перепідготовка», «навчання», «підвищення кваліфікації», дається, зокрема, в
ст. 3 Закону про професійно-технічну освіту. Так, згідно з ч. 2 ст. 3 Закону про професійно-технічну освіту професійно-технічне навчання є складовою частиною професійно-технічної освіти. Професійно-технічне навчання може здійснюватися в професійно-технічних навчальних закладах, а також шляхом індивідуального чи курсового навчання на виробництві, у сфері послуг (ч. 3 ст. 3 Закону про професійно-технічну освіту). Первинна професійна підготовка полягає в отриманні професійно-технічної освіти особами, які раніше не мали робочої професії або спеціальності іншого освітньо-кваліфікаційного рівня. Як бачимо, первинна професійна підготовка спрямована на отримання професійно-технічної освіти, що має підтверджуватися відповідним дипломом державного зразка (пп. 7, 11, 15 Положення про ступеневу професійно-технічну освіту, затвердженого постановою КМУ від 03.06.99 р. № 956, абзац 14 п.п. 3.2 Положення про професійне навчання кадрів на виробництві). Перепідготовка полягає в навчанні, направленому на оволодіння іншою професією тими працівниками, які отримали первинну професійну підготовку. Підвищення кваліфікації працівників полягає в професійно-технічному навчанні працівників, яке дає можливість розширювати та поглиблювати раніше отримані професійні знання, уміння та навички на рівні вимог виробництва та сфери послуг. Положення про ступеневу професійно-технічну освіту відносить підвищення кваліфікації та перепідготовку працівників до післядипломної освіти, яка здійснюється в професійно-технічних навчальних закладах та завершується отриманням документа встановленого зразка (п. 16). Крім того, первинна професійна підготовка, перепідготовка працівників, підвищення їх кваліфікації можуть також здійснюватися в межах професійного навчання кадрів на виробництві (п.п. 3.1 Положення про професійне навчання кадрів на виробництві) також з обов’язковою видачею відповідного документа державного зразка.Аналогічні положення стосовно навчання, перепідготовки та підвищення кваліфікації закріплено в
Законі про вищу освіту (ст. 10, ч. 4 ст. 7).Підбиваючи підсумок викладеного вище, можна зазначити, що
навчання, професійна підготовка, перепідготовка та підвищення кваліфікації не може здійснюватися без видачі документа державного зразка. Це загальне правило, з якого є тільки один виняток. Так, у листі Міносвіти та Мінпраці від 06.04.2004 р. № 03-3/2989-021-14 «Про ліцензування навчання кадрів на виробництві» зазначається: якщо професійна підготовка, перепідготовка та підвищення кваліфікації працівників на виробництві здійснюються шляхом організації на підприємстві курсового навчання, підприємству необхідно отримати ліцензію на здійснення професійного навчання кадрів на виробництві відповідно до Порядку № 1380; якщо ж на підприємстві було організовано індивідуальне професійно-технічне навчання, отримувати ліцензію не обов’язково. У цьому випадку після завершення навчання відповідні записи про професійно-технічне навчання працівників уносяться до їх трудових книжок (див. також «Вісник податкової служби України», 2005, № 19, с. 62, лист Держкомпідприємництва від 04.11.2004 р. № 7706). Цей висновок підтверджується тим, що на відміну від курсового професійно-технічного навчання, первинної професійної підготовки, перепідготовки, підвищення кваліфікації індивідуальне професійно-технічне навчання не включено до переліку ліцензованих освітніх послуг (п. 3 Порядку № 1380).Що стосується питання ліцензування інших освітніх послуг (тобто тих, що полягають не в навчанні, професійній підготовці, перепідготовці та підвищенні кваліфікації), то цілком очевидно, що діяльність суб’єкта господарювання з надання освітніх послуг, які не включено до переліку, закріпленого в
п. 3 Порядку № 1380, не підлягає ліцензуванню. При цьому послугами з надання освіти (середньої, професійно-технічної, вищої) не можуть вважатися освітні послуги без видачі відповідного документа державного зразка. Отже, можна зробити висновок: такі послуги, як курси іноземної мови, комп’ютерні та бухгалтерські курси тощо, якщо такі послуги здійснюються без видачі документа державного зразка, не підлягають ліцензуванню (див. листи Держкомпідприємництва від 26.12.2003 р. № 7628, від 10.02.2004 р. № 727). Слід мати на увазі, що це правило не може застосовуватися до послуг у сфері дошкільної та позашкільної освіти, оскільки такі послуги здійснюються без видачі документа державного зразка, тому критерієм, що дозволяє визначити, чи підлягають вони ліцензуванню, може бути тільки перелік з п. 3 Порядку № 1380 (див., наприклад, листи Держкомпідприємництва від 09.02.2005 р. № 738, від 26.01.2007 р. № 562).Зауважимо, що також не потрапляють під ознаку ліцензованих освітніх послуг навчання та перевірка знань з питань охорони праці, обов’язок проведення яких покладено на роботодавця відповідно до
ч. 7 ст. 153 КЗпП і ст. 18 Закону України «Про охорону праці» від 14.10.92 р. № 2694-XII. Підтверджується це і Типовим положенням про порядок проведення навчання та перевірки знань з питань охорони праці, затвердженим наказом Державного комітету України з нагляду за охороною праці від 26.01.2005 р. № 15, який передбачає необхідність отримання відповідного дозволу Держнаглядпраці чи його територіальних органів на проведення навчання з питань охорони праці (п. 1.4), а не ліцензії на надання освітніх послуг. Навчання з питань охорони праці не передбачає і видачі документа державного зразка, а підтверджується в установлених випадках видачею посвідчення.
Оформлення відносин з надання освітніх послуг
Особливості оформлення відносин, предметом яких виступають освітні послуги, пов’язані з тим, що учасниками цих відносин можуть виступати відразу три сторони — (1) суб’єкт господарювання, який надає відповідні послуги, (2) підприємство, яке їх оплачує, і (3) фізична особа, яка навчається. Як же має бути оформлено відносини між цими трьома суб’єктами? Розглянемо можливі ситуації.
Ситуація перша:
проведення семінару (курсів) для працівників підприємства без видачі документа державного зразка.Ще раз зазначимо, що проведення таких заходів не ліцензується. У цьому випадку підприємству потрібно просто укласти двосторонній договір про надання інформаційних послуг, виступаючи за цим договором замовником. Нагадаємо, укладати такий договір потрібно в письмовій формі і не забувати про необхідність отримати документи, що підтверджують факт отримання послуги (таким документом перш за все виступатиме відповідний акт), підстави сплати грошових коштів і розмір сплаченої суми, а також зв’язок одержуваних послуг з госпдіяльністю. Проте потрібно пам’ятати, що податківці вимогливо ставляться до змісту та реквізитів зазначених документів. Так, в акті виконаних робіт має бути зазначено конкретний перелік наданих послуг, місце і дату їх надання, а також у чому виражено результат наданих послуг (див.
лист ДПАУ від 27.12.2004 р. № 14170/5/14-3216).Ситуація друга:
навчання (професійна підготовка, перепідготовка, підвищення кваліфікації) за рахунок підприємства .Можливість укладення між суб’єктами господарювання договорів, предметом яких є підготовка, перепідготовка, підвищення кваліфікації, визнають і ДПАУ, і інші держоргани (див., наприклад,
лист ДПАУ від 12.02.2004 р. № 982/6/17-3216). Типовий договір про навчання, підготовку, перепідготовку, підвищення кваліфікації чи про надання додаткових освітніх послуг навчальними закладами затверджено наказом Міносвіти від 11.03.2002 р. № 183. У п. 1 приміток до цього наказу зазначено, що такий договір може бути укладено сторонами на користь третіх осіб. Коли договір укладається на користь третьої особи, ця особа також його підписує із зазначенням у ньому своїх реквізитів. Такою «третьою особою» може бути як працівник підприємства, так і особа, яка не перебуває у трудових відносинах з підприємством. Це не матиме значення ні для відносин між підприємством та навчальним закладом, ні для порядку їх оформлення. Проте якщо підприємство хоче віднести витрати на навчання непрацівника підприємства до складу валових, йому необхідно укласти з такою особою письмову угоду (договір, контракт) про взяття останньою на себе зобов’язання відпрацювати на підприємстві після закінчення навчального закладу не менше трьох років. У такій угоді з непрацівником доцільно застерегти і наслідки його недотримання. Так, за аналогією з Порядком працевлаштування випускників вищих навчальних закладів, підготовка яких здійснювалася за державним замовленням, затвердженим постановою КМУ від 22.08.96 р. № 992, в угоді з непрацівником можна передбачити, що в разі відмови відпрацювати на підприємстві після закінчення навчального закладу протягом трьох років, звільнення за власним бажанням протягом зазначеного строку, звільнення за порушення трудової дисципліни особа, навчання якої оплачувалося підприємством, зобов’язана відшкодувати останньому вартість навчання та компенсувати всі витрати.На наш погляд, негативних наслідків юридичного характеру за відмову прийняти на роботу осіб, навчання яких оплачувало підприємство, для суб’єкта господарювання наступати не повинно, якщо інше не буде передбачено письмовою угодою між ним та непрацівником. Єдине — у разі виникнення суперечки в такої особи будуть всі шанси обґрунтувати обов’язок підприємства відшкодувати їй витрати, пов’язані з переїздом її та членів її сім’ї до місця призначення, а також з поверненням на постійне місце проживання.
Якщо ж ідеться про курсове чи індивідуальне виробниче навчання кадрів, то такий договір не вважається укладеним на користь третіх осіб і не потребує підписання його працівниками. Такий договір підприємство укладає з метою виконання покладеного на нього
Кодексом законів про працю обов’язку організовувати виробниче навчання за рахунок підприємства (ст. 201 КЗпП). Направлена на реалізацію підприємствами цього обов’язку норма є і в Господарському кодексі України, згідно з ч. 2 ст. 69 якого підприємство забезпечує підготовку кваліфікованих працівників та фахівців, їх економічне та професійне навчання як у власних навчальних закладах, так і в інших навчальних закладах за відповідними угодами.Ще один момент, на який варто звернути увагу. Згідно з
ч. 5 ст. 61 Закону про освіту розмір оплати за весь строк навчання, підготовки, перепідготовки, підвищення кваліфікації кадрів або за надання додаткових освітніх послуг (наприклад, навчання на військовій кафедрі) установлюється навчальним закладом у грошовій одиниці України — гривні з урахуванням офіційно визначеного рівня інфляції за попередній календарний рік. Розмір оплати за весь строк навчання, підготовки, перепідготовки, підвищення кваліфікації кадрів чи за надання додаткових освітніх послуг установлюється в договорі, який укладається між навчальним закладом і юридичною особою, яка оплачуватиме навчання чи інші освітні послуги, і не може змінюватися протягом усього строку навчання. Оплата може вноситися за весь строк навчання, підготовки, перепідготовки, підвищення кваліфікації кадрів чи надання додаткових освітніх послуг повністю одноразово або частинами — щомісячно, за семестрами, щорічно.Крім того, Міносвіти звертає увагу на те, що до договору обов’язково має бути включено розділ про відповідальність навчальних закладів за якість освітніх послуг, фінансових розрахунків у разі припинення відносин щодо їх надання (див.
наказ Міносвіти від 27.03.2007 р. № 236). І ще одне: на думку Міносвіти, договір на надання освітніх послуг має укладатися на кожний освітньо-кваліфікаційний рівень окремо (наприклад, окремо на отримання рівня бакалавра і окремо — рівня спеціаліста). Ці вимоги Міносвіти обґрунтовує «захистом прав тих, хто навчається», однак остання позиція з викладених вище явно має іншу мету — перш за все, вона дозволяє уникнути необхідності дотримуватися заборони щодо зміни оплати за навчання протягом усього його строку, оскільки для отримання наступного освітнього рівня укладатиметься новий договір, в якому може бути зазначено вже нову ціну за освітні послуги без порушення вимог Закону про освіту.Розглядаючи тему про навчання працівників, не можемо не нагадати роботодавцям про передбачені законодавством гарантії для працівників, які проходять навчання. Детально не зупиняючись на цьому питанні, зазначимо тільки основні нормативні акти, що закріплюють гарантії для таких осіб:
глава 14 КЗпП, Закон України «Про відпустки» від 15.11.96 р. № 504/96-ВР, Положення про умови матеріального забезпечення осіб, направлених за кордон на навчання, затверджене постановою КМУ від 04.03.96 р. № 287, постанова КМУ від 28.06.97 р. № 695 «Про гарантії та компенсації для працівників, які направляються для підвищення кваліфікації, підготовки, перепідготовки, навчання інших професій з відривом від виробництва».
