Теми статей
Обрати теми

Право на податковий кредит не залежить від виявлених порушень у діяльності контрагента

Редакція ПБО
Постанова

img 1

Верховний Суд України

Постанова від 26 вересня 2006 року

Колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України у складі: головуючого <...>, суддів: <...>, розглянувши у порядку письмового провадження скаргу ТОВ «К.» про перегляд за винятковими обставинами ухвали Вищого адміністративного суду від 05.04.2006 у справі за позовом ТОВ «К.» до Державної податкової інспекції у Ленінському районі м. Севастополя про визнання недійсним рішення,

встановила:

У травні 2005 року ТОВ «К.» звернулось до суду з позовом про визнання недійсним податкового повідомлення-рішення Державної податкової інспекції у Ленінському районі м. Севастополя від 25 квітня 2005 року № <...>, яким позивачу визначено суму податкового зобов’язання з податку на додану вартість у сумі 95806,5 грн., у тому числі: основний платіж — 63871 грн., штрафні санкції — 31935,5 грн.

Відповідач проти позову заперечував, посилаючись на те, що оскаржуване рішення є законним і обґрунтованим.

Рішенням господарського

суду м. Севастополя від 05.08.2005, залишеним без змін постановою Севастопольського апеляційного господарського суду від 11.10.2005, у позові відмовлено.

В обґрунтування судових рішень зроблено посилання на те, що,

оскільки суми податку на додану вартість, включені позивачем до складу податкового кредиту, не відповідають фактичним податковим зобов’язанням платників податку — контрагентів позивача, надані позивачем на підтвердження позовних вимог податкові накладні не можуть бути свідченням права на податковий кредит.

Ухвалою ВАС

від 05.04.2006 зазначені судові рішення залишені без змін з тих самих підстав.

У скарзі ТОВ «К.» до ВС поставлено питання про перегляд за винятковими обставинами та скасування вищенаведених судових рішень і направлення справи на новий розгляд до суду першої інстанції. В обґрунтування скарги зроблено посилання на порушення норм матеріального права, неоднакове застосування судами касаційної інстанції ст. 7 Закону «Про податок на додану вартість» та наведено постанови касаційного суду, в яких по-іншому застосована одна і та ж норма права.

Скарга підлягає задоволенню з таких підстав

.

ВАС, залишаючи без змін рішення суду першої та апеляційної інстанцій, виходив з того, що включення позивачем до податкового кредиту сум податку на додану вартість, підтверджених податковими накладними контрагентів позивача — постачальників продукції, які не платили податки і місцезнаходження яких не встановлено або установчі документи яких визнані недійсними в судовому порядку,

є неправомірним.

Разом з тим

з обґрунтованістю такого висновку погодитись не можна.

Відповідно до п.п. 7.4.1 п. 7.4 ст. 7 Закону «Про податок на додану вартість» (в редакції до 25 березня 2005 року) податковий кредит звітного періоду складається із сум податків, сплачених (нарахованих) платником податку у звітному періоді у зв’язку з придбанням товарів (робіт, послуг), вартість яких належить до складу валових витрат виробництва (обігу) та основних фондів чи нематеріальних активів, що підлягають амортизації.

Не дозволяється включення до податкового кредиту згідно з п.п. 7.4.5 п. 7.4 ст. 7 Закону будь-яких витрат по сплаті податку, що не підтверджені податковими накладними чи митними деклараціями, а при імпорті робіт (послуг) — актом прийняття робіт (послуг) чи банківським документом, який засвідчує перерахування коштів у оплату вартості таких робіт (послуг) (редакція до 25 березня 2005 року).

Судами встановлено, що позивачем на підтвердження обґрунтованості віднесення до складу податкового кредиту сум податку на додану вартість у I кварталі 2002 року — I кварталі 2003 року були надані податкові накладні, які не мали недоліків та порядок заповнення яких відповідав встановленому чинним законодавством.

Помилковим є висновок судів про непідтвердження позивачем права на податковий кредит з огляду на визнання рішенням суду недійсними установчих документів двох контрагентів позивача вже після здійснення господарських операцій, за якими ними були видані податкові накладні, та фактичну несплату податку до бюджету іншими контрагентами позивача.

Визнання недійсними установчих документів юридичної особи та подальше анулювання свідоцтва платника податку на додану вартість саме по собі не тягнуло за собою недійсність всіх угод, укладених з моменту державної реєстрації такої особи і до моменту виключення з державного реєстру, та не позбавляло правового значення виданих за такими господарськими операціями податкових накладних

.

Судами не спростовані доводи позивача про те, що на момент здійснення господарських операцій обґрунтованість віднесення позивачем до податкового кредиту, сум податку на додану вартість за якими не визнала податкова інспекція, продавці були в Єдиному державному реєстрі, а також мали свідоцтво про реєстрацію платником податку на додану вартість.

За таких обставин покупець не може нести відповідальність як за несплату податків продавцями, так і за можливу недостовірність відомостей про них, включених до Єдиного державного реєстру, за умови необізнаності покупця щодо такої

.

Чинним на момент розгляду справи Законом «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб — підприємців» було встановлено, що якщо відомості, які підлягають внесенню до Єдиного державного реєстру, були внесені до нього, то такі відомості вважаються достовірними і можуть бути використані в спорі з третьою особою, доки до них не внесено відповідних змін. Якщо відомості, які підлягають внесенню до Єдиного державного реєстру, є недостовірними і були внесені до нього, то третя особа може посилатися на них у спорі як на достовірні. Третя особа не може посилатися на них у спорі у разі, якщо вона знала або могла знати про те, що такі відомості є недостовірними (ч. 1, ч. 2 ст. 18 Закону).

Відповідно до п. 1.3 ст. 1 Закону «Про податок на додану вартість» платник податку — особа, яка згідно з цим Законом зобов’язана здійснювати утримання та внесення до бюджету податку, що сплачується покупцем, або особа, яка імпортує товари на митну територію України.

Платники податку, визначені у пп. «а», «в», «г», «д» п. 10.1 ст. 10, відповідають за дотримання достовірності та своєчасності визначення сум податку, а також за повноту та своєчасність його внесення до бюджету відповідно до закону (п. 10.2 ст. 10 Закону).

Таким чином, як випливає з вищенаведеного,

сама по собі несплата податку продавцем (у тому числі у разі ухилення від сплати) при фактичному здійсненні господарської операції не впливає на податковий кредит покупця та суму бюджетного відшкодування.

Стаття 19 Конституції встановлює, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Отже,

податкові органи не можуть нараховувати податок на додану вартість та накладати штрафні санкції на покупця при несплаті цього податку продавцем, оскільки чинне законодавство не встановлює підстав для такого нарахування та накладення штрафних санкцій.

Ураховуючи те, що фактичні обставини встановлено судовими інстанціями повно та правильно, проте неправильно застосовано норми матеріального права, ухвалені в справі судові рішення підлягають скасуванню, а колегія суддів постановляє нове рішення про задоволення позовних вимог.

Керуючись статтями 241 — 244 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів Судової палати

постановила:

Скаргу ТОВ «К.» задовольнити.

Ухвалу ВАС

від 05.04.2006, постанову Севастопольського апеляційного господарського суду від 11.10.2005 та рішення господарського суду м. Севастополя від 05.08.2005 року скасувати, а позовні вимоги задовольнити: визнати недійсним податкове повідомлення-рішення Державної податкової інспекції у Ленінському районі м. Севастополя від 25 квітня 2005 року № <...>.

Постанова є остаточною і не може бути оскаржена, крім випадку, установленого п. 2 ст. 237 Кодексу адміністративного судочинства.



коментар редакції

Право на податковий кредит не залежить від виявлених порушень у діяльності контрагента

Цю постанову найвищого судового органу важко переоцінити — її висновки важливі не тільки для податкової сфери, а і для загальногосподарської практики. І варті уваги вони насамперед завдяки чітко сформульованим принципам договірних відносин двох суб’єктів, принципам їх взаємозв’язку в межах конкретної господарської операції. Ідеться про правові та податкові порушення з боку одного з учасників правочину та вплив цих порушень на сам правочин, зокрема, на його податкові наслідки для іншої сторони.

Розглядається випадок, коли

після укладення та належного виконання договору було виявлено порушення з боку одного з контрагентів в оформленні його установчих документів, його державної реєстрації, розрахунках із бюджетами, поданні податкової та іншої звітності, а також відсутності за місцезнаходженням тощо. Унаслідок серйозності цих порушень вони можуть наштовхнути на думку про недійсність усіх правочинів такого порушника і, як убачається з розглядуваної постанови, — призвести до претензій податківців щодо податкових наслідків для його контрагентів. Причому претензій абсолютно не обґрунтованих.

Справедлива логіка ВСУ втілюється в такому ланцюжку аргументів:

1)

сторона договору не може нести відповідальності за порушення, допущені іншою стороною у своїй діяльності, зокрема, за податкові порушення. Якщо на момент укладення правочину загальнодоступна інформація про контрагента (відомості з Єдиного державного реєстру, свідоцтва про реєстрацію платником податків тощо) дозволяла дійти висновку про законність його діяльності та жодної іншої інформації для спростування такого висновку в іншої сторони не було, то остання мала всі підстави для здійснення правочину та застосування до нього відповідних правил оподаткування;

2) примусова ліквідація контрагента і тим більше визнання недійсними його установчих документів як підстава для початку такої процедури

не призводять до автоматичної недійсності всіх правочинів, в яких він брав участь. Не втрачають своєї дійсності й видані такою особою податкові накладні;

3) право на податковий кредит не може залежати від «незаконності» постачальника. Воно залежить лише від законності самої операції та правильного оформлення податкової накладної. Якщо в межах власної господарської діяльності платник оплачує (нараховує) ПДВ, нарахований іншою особою, то він має повне право на збільшення податкового кредиту на відповідну суму. А те, що ця інша особа не погашає власні зобов’язання з ПДВ, ніяк не впливає на податкові права та обов’язки не причетного до цих порушень добросовісного платника ПДВ.

App
Завантажуйте наш мобільний додаток Factor

© Factor.Media, 1995 -
Всі права захищені

Використання матеріалів без узгодження з редакцією заборонено

Ознайомитись з договором-офертою

Приєднуйтесь
Адреса
м. Харків, 61002, вул. Сумська, 106а
Ми приймаємо
ic-privat ic-visa ic-visa

Ми використовуємо cookie-файли, щоб зробити сайт максимально зручним для вас та аналізувати використання наших продуктів та послуг, щоб збільшити якість рекламних та маркетингових активностей. Дізнатися більше про те, як ми використовуємо ці файли можна тут.

Дякуємо, що читаєте нас Увійдіть і читайте далі