Теми
Вибрати теми статей
Сортувати за темами

Податковий спір підприємства в суді. Порушення податкового законодавства стороною договору не є підставою для визнання такого договору недійсним

Редакція ПБО
Податки & бухоблік Червень, 2007/№ 45
В обраному У обране
Друк
Стаття

Порушення податкового законодавства стороною договору не є підставою для визнання такого договору недійсним

 

Судові рішення, подібні тому, що опубліковано далі, не вписуються до відомого суворовського вислову «воюють не числом, а вмінням». У цьому випадку ситуація прямо протилежна — чим більше буде таких судових прецедентів, тим швидше сформується в бухгалтерському середовищі усвідомлення того, що проти свавілля та беззаконня податківців можна і потрібно заперечувати, а найефективнішим способом зробити це є звернення до відповідної судової інстанції. І якщо поки що результат таких спорів не можна на всі 100 % гарантувати на користь платника податків, то тільки тому, що «кто-то кое-где у нас порой» не бажає відстоювати свої ж законні права. Давайте подивимося, як це виходить у тих, інших, які впевнені у своїй правоті та своєю впевненістю допомагають іншим зробити правильний вибір.

 

Суть спору

Перший хід конем у цьому спорі зробили податківці. Якщо пригадати такий шаховий термін, як «вилка», то під їх удар потрапили відразу два підприємства, договір поставки між якими податкова вимагала визнати недійсним. Більше того, у позові місцевої ДПІ до цих підприємств спірний договір характеризувався як такий, що суперечить інтересам держави та суспільства, що (у разі визнання його таким) припускало застосування до нього наслідків, передбачених

ч. 1 ст. 208 Господарського кодексу України (далі — ГКУ). А це ні мало ні багато — стягнення в дохід держави всього отриманого за договором, причому з обох контрагентів.

Очевидно, що це в декілька разів більше суми всіх податків, які могло б бути сплачено (або не сплачено) до бюджету сторонами цього договору. І спробувати зірвати куш при цьому можна було чужими руками, навіть не переймаючись тонкощами податкового законодавства, а лише наполягаючи на недійсності такого договору. За рішення спору на свою користь варто було поборотися і позивачу (місцевій ДПІ), і відповідачам.

 

Позиція податкових органів

Практика судових спорів з податківцями в аналогічних випадках іде двома шляхами. Перший — податкова звертається з позовом про визнання недійсними установчих документів імовірно фіктивного підприємства та скасування його державної реєстрації. Після цього, маючи позитивне судове рішення з цього питання, огульно вважає всі укладені таким підприємством договори, а також видані ним первинні документи недійсними, що використовує як незаперечний аргумент у боротьбі з податковим кредитом та валовими витратами всіх його контрагентів.

Такий спосіб, звичайно, зручний своєю універсальністю, оскільки дозволяє одним пострілом зачепити семеро зайців (тобто платників податків), але має для податківців один істотний недолік. Найрельєфніше цей недолік видно в постанові Верховного Суду України від 26.09.2006 р. (див. «Податки та бухгалтерський облік», 2007, № 4), де зазначається, що

визнання недійсними установчих документів юридичної особи само по собі не тягне за собою недійсність усіх угод, укладених з моменту державної реєстрації такої особи, і не позбавляє правового значення виданих за такими господарськими операціями первинних документів (зокрема, податкових накладних).

Беручи до уваги подібний підхід судових органів, податківці паралельно з першим способом часто застосовують і другий, вишуканіший спосіб, що припускає подання позову про визнання недійсним конкретного договору, а не установчих документів у цілому*. Саме за другим варіантом і розгорявся спір, що розглядається.

* Наприклад, у листі ДПАУ від 02.04.2007 р. № 6448/7/23-5017 (див. «Податки та бухгалтерський облік», 2007, № 36 — 37) місцевим податковим органам рекомендується готувати і подавати позовні заяви про

визнання недійсними установчих документів постачальника та свідоцтва платника ПДВ з моменту реєстрації, а також усіх виданих ним первинних документів з моменту їх складання.

Звичайно, не уявляється можливим за одним тільки текстом ухвали касаційної інстанції повною мірою відновити аргументи позивача у справі, а також мотиви, якими позивач при цьому керувався. Та цього тут і не вимагається. Досить лише сказати, що представники податкових органів намагалися переконати суд, що обидві сторони договору поставки мали на своїй меті завдати шкоди інтересам держави і суспільства шляхом ухилення від сплати податків та зборів. При цьому підприємство-покупець за спірним договором нібито винне в тому, що не відобразило прибуток від подальшого продажу отриманого за ним товару і відповідно не задекларувало податкового зобов’язання перед бюджетом. Більше того, податкова особливо обурювалася тим, що у цього підприємства виникли валові витрати та податковий кредит (напевно, у результаті оприбуткування згодом проданого товару), неначе це не факт, що зрозумілий сам собою та повністю відповідає чинному податковому законодавству.

Мета ж підприємства, яке було постачальником за спірним договором, на думку податківців, також суперечить інтересам держави, що виражається в сприянні своєму контрагенту «зменшити податкове навантаження шляхом невиправданого зменшення податкових зобов’язань» останнього. Наведене формулювання, щонайменше, дивне, оскільки всім відомо, що

за договором поставки податкові зобов’язання виникають саме у постачальника, а у покупця симетрично до них відображається податковий кредит. І якщо згодом покупець перепродав придбаний раніше товар, то до податкових наслідків сторін за новим договором постачальник товару за попереднім договором узагалі не має жодного відношення.

Найімовірніше, малося на увазі, що первісний постачальник у своєму податковому обліку не відобразив податкових зобов’язань у момент поставки товару і, як наслідок, порушив тим самим податкове законодавство, що теж не дає будь-яких законних підстав вважати недійсним такий договір поставки і переводити спір з податкової площини до площини господарських відносин. Податківці ж розсудили інакше, вирішивши незаконно покарати добросовісного платника податків, замість застосування законних методів до платника несумлінного. Але оскільки і в тому, і в іншому випадку результат для бюджету, за ідеєю, мав бути однаковим, ними було обрано менш клопітний шлях. Що ж вийшло насправді, побачимо пізніше.

Додатковим аргументом податківців, який нібито підтверджує недійсність спірного договору поставки, було те, що сторони на момент розгляду справи в суді не провели грошових розрахунків за ним. Зрозуміло, підприємство — один з відповідачів за позовом — спростовувало всі доводи податкової інспекції, тому окремо на його позиції не зупинятимемося. Подивимося, як висловився з цього приводу Вищий адміністративний суд.

 

Вирішення справи судом

Почнемо з того, що господарський суд першої інстанції, що розглядав цей спір, став на бік податківців, частково задовольнивши позов. Договір поставки було визнано недійсним, проте в застосуванні до нього наслідків, передбачених

ч. 1 ст. 208 ГКУ, податковій інспекції було відмовлено.

Проте вже на наступному етапі апеляційного оскарження ситуація склалася прямо протилежна — рішення про визнання зазначеного договору недійсним було скасоване, у задоволенні позову податківцям було відмовлено. Підтримала це рішення і касаційна інстанція — Вищий адміністративний суд України. У своїй ухвалі він виходив з того, що:

невиконання стороною зобов’язання за договором не може бути підставою для визнання його недійсним;

— жодним законодавчим актом

не передбачено обов’язок покупця перевіряти наміри продавця щодо сплати ним податків;

порушення сторонами договору податкового законодавства не є підставою для визнання його недійсним.

Тим самим Вищий адміністративний суд чітко розмежував податкові та господарські аспекти відповідальності суб’єктів підприємництва, а також однозначно вказав на те, що несумлінність однієї сторони, що виявилася в несплаті податків до бюджету при виконанні господарської угоди, не повинна спричиняти будь-якої дискримінації іншої сторони. Аналогічних висновків, до речі, дійшов і Верховний Суд України у

постанові від 26.09.2006 р., що згадувалася вище, де також підкреслювалося, зокрема, що покупець не може нести відповідальність за несплату податків продавцями за умови непоінформованості покупця щодо цього. А в спорі, що розглядається, податковій інспекції так і не вдалося довести, що покупець знав про порушення податкового законодавства постачальником, хоча позивач (податкова інспекція) весь час наполягав на тому, що обидві сторони договору (і продавець, і покупець) укладали його з єдиною метою — ухилення від сплати податків.

Крім того, суд у своїй ухвалі зазначив, що податківці не надали доказів того, що посадові особи покупця і продавця при укладенні спірного договору поставки мали намір та переслідували мету здійснити незаконну фінансово-господарську діяльність, яка явно суперечила інтересам держави та суспільства, і в чому конкретно вона виявилася. У цьому зв’язку слід зауважити, що чинне законодавство містить відому невизначеність щодо того,

як саме необхідно доводити злий умисел та протиправні наміри посадових осіб юридичної особи. Це повинні бути докази, зібрані та досліджені в процесі кримінального переслідування таких посадових осіб, чи йдеться про необхідність установлення факту їх умисних дій господарським або адміністративним судом, на сьогодні не зрозуміло.

 

Замість висновку

Підбиваючи підсумки, можна зауважити, що висновки, зроблені в цій ухвалі Вищого адміністративного суду, вимивають у фіскальних органів ґрунт з-під ніг при реалізації ними і другого способу подання позовів до платників податків, про який зазначалося вище. Надалі, роблячи безпідставні спроби визнання господарських договорів недійсними тільки на тій підставі, що одна зі сторін припустилася порушень податкового законодавства, податківцям усе-таки доведеться зважати на думку авторитетної судової установи з цього приводу.

Нам же залишається сподіватися, що точку зору ВАСУ підтримає решта судів, що в результаті покладе край свавіллю податкових органів у відносинах з платниками податків. Якщо ж коли-небудь щодо аналогічного питання буде прийнято протилежне рішення, то завжди можна скористатися опублікованою сьогодні ухвалою, указуючи на неоднакове застосування судами норм матеріального права. І тоді вже точно справедливість переможе! А інакше і бути не може.

Матеріал підготував Ігор ХМЕЛЕВСЬКИЙ, економіст-аналітик

 

 

img 1

ВИЩИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД УКРАЇНИ

УХВАЛА

від 5 квітня 2006 року

Порушення податкового законодавства стороною договору
не є підставою для визнання такого договору недійсним

5 квітня 2006 року колегія суддів Вищого адміністративного суду України, розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Золочівської міжрайонної державної податкової інспекції на постанову Львівського апеляційного господарського суду від 31 березня 2005 року у справі за позовом Золочівської міжрайонної державної податкової інспекції до Відкритого акціонерного товариства «З», Дочірнього підприємства «С» про визнання недійсним договору, встановила наступне.

Рішенням господарського суду Львівської області від 22 листопада 2004 року позовні вимоги Золочівської міжрайонної ДПІ задоволено частково.

Визнано недійсним договір поставки № 2203/04 від 22 березня 2004 року, який укладено між ВАТ «З» та ДП «С» з дня набрання рішенням суду законної сили як таке, що вважається недійсним з моменту його виникнення.

Відмовлено в позові в частині застосування наслідків, передбачених ч. 1 ст. 208 Господарського кодексу України.

<...>

Постановою Львівського апеляційного господарського суду від 31 березня 2005 року рішення господарського суду Львівської області від 22 листопада 2004 року скасовано в частині визнання недійсним договору поставки № 2203/04 від 22 березня 2004 року та прийнято нове рішення, яким у задоволенні позову відмовлено, судові витрати стягнуто з позивача.

В касаційній скарзі

Золочівська міжрайонна ДПІ просить скасувати постанову Львівського апеляційного господарського суду від 31 березня 2005 року та постановити нове рішення, яким визнати недійсним укладений між ВАТ «З» та ДП «С» договір поставки від 22 березня 2004 року № 2203/04 як такий, що укладений з метою, суперечною інтересам держави і суспільства, та стягнути в дохід держави все одержане за договором, тобто з ВАТ «З» 968361,95 грн., та з ДП «С» 968361,95 грн.

При цьому Золочівська міжрайонна ДПІ посилається на те, що Львівський апеляційний господарський суд, частково скасовуючи рішення господарського суду Львівської області від 22 листопада 2004 року, неправильно застосував норми матеріального права, зокрема ч. 1 ст. 202, ч. 1 ст. 203, ч. 1 ст. 215 ЦК України, ч. 1 ст. 207, ст. 208 ГК України.

Вказує, що

мету зашкодити інтересам держави і суспільства шляхом уникнення стягнення податків і зборів, мали кожна з сторін договору. Уклавши договір щодо продажу мазуту за ціною, меншою від ціни купівлі, ВАТ «З» не відобразило прибутку від продажу, відповідно не задекларувало податкового зобов’язання перед бюджетом. Крім того, у ВАТ виникли валові витрати та податковий кредит. Мета ДП «С» зашкодити інтересам держави полягала в допомозі ВАТ «З» зменшити податкове навантаження шляхом зменшення невиправданого зменшення податкових зобов’язань.

В суд касаційної інстанції представник Золочівської міжрайонної ДПІ не з’явився, не дивлячись на належне повідомлення позивача про місце і час розгляду справи відповідно до вимог ст. 35 КАС України.

В письмових запереченнях ВАТ «З» вважав оскаржувану постанову Львівського апеляційного господарського суду від 31 березня 2005 року законною та такою, що винесення без порушення норм матеріального права, а вимоги ДПІ безпідставними.

В суді касаційної інстанції представники ВАТ «З» — З. та П. підтримали доводи письмових заперечень.

ДП «С» письмових заперечень щодо поданої касаційної скарги не подало.

В суд касаційної інстанції представник ДП «С» не з’явився, не дивлячись на належне, відповідно до вимог ст. 35 КАС України, повідомлення про місце і час розгляду справи.

Заслухавши доповідь судді Берднік І. С., пояснення представників ВАТ «З» — З. та П., перевіривши доводи касаційної скарги, колегія суддів вважає, що

касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.

Встановлено по справі, що 22 березня 2004 року між ВАТ «З» та ДП «С» було укладено договір поставки, згідно якого ДП «С» продало ВАТ «З» мазут М-100 в кількості 555037 кг на загальну суму 968361,95 грн.

Згідно п. 5.2 вказаного договору сторонами було передбачено здійснити оплату протягом 60 банківських днів з моменту поставки.

Сторони не надали суду доказів сплати ВАТ «З» вартості придбаного ним мазуту за вказаним договором.

В той же день, 22 березня 2004 року, ВАТ «З» за договором № 35/3 цей мазут М-100 в кількості 555037 кг передав у власність ТОВ « К» за ціною 725961,76 грн.

За умовами обох договорів місцем доставки є м. Дрогобич, вул. Бориславська, *, тобто місцезнаходження ВАТ «Н».

В обґрунтування позовних вимог про визнання недійсним укладеного між «З» та ДП «С» договору поставки від 22 березня 2004 року на підставі ст. ст. 203, 215 ЦК України, ч. 1 ст. 207 ГК України, та про застосування наслідків визнання господарського зобов’язання недійсним, передбачених ч. 1 ст. 208 ГК України, — стягнення в дохід держави всього одержаного за договором, тобто з ВАТ «З» 968361,95 грн. та з ДП «С» 968361,95 грн.;

позивач посилався на те, що, уклавши договір щодо продажу мазуту за ціною, меншою від ціни купівлі, ВАТ «З» не відобразило прибутку від продажу, відповідно не задекларувало податкового зобов’язання перед бюджетом, у ВАТ виникли валові витрати та податковий кредит, мета ДП «С» зашкодити інтересам держави полягала в допомозі ВАТ «З» зменшити податкове навантаження шляхом невиправданого зменшення податкових зобов’язань.

Враховуючи, що:

невиконання стороною зобов’язання за договором не може служити підставою для визнання його недійсним;

жодним законодавчим актом України

не передбачено обов’язок покупця перевіряти наміри продавця щодо сплати ним податків;

порушення сторонами договору законодавства про податки не є підставою для визнання його недійсним;

договір поставки № 2203/04 від 22 березня 2004 року відповідає вимогам ст. 203 ЦК України та відсутні підстави його недійсності відповідно до ст. 215 ЦК України;

позивач не надав суду доказів того, що посадові особи ВАТ «З» та ДП «С» при підписанні спірного договору поставки мали умисел та мету здійснити незаконну фінансово-господарську діяльність завідомо для них противну інтересам держави та суспільства та в чому конкретно вона виявилась;

суд апеляційної інстанції прийшов до правильного висновку про скасування рішення суду першої інстанції в частині визнання недійсним договору поставки № 2203/04 від 22 березня 2004 року (першого договору із укладених ВАТ «З» 22 березня 2004 року) та про відмову в задоволенні цих позовних вимог.

При цьому, розглядаючи позовні вимоги Золочівської міжрайонної ДПІ про визнання недійсним договору поставки № 2203/04 від 22 березня 2004 року, суд апеляційної інстанції правильно виходив з вимог ст. 207 ГК України, ст. 203, 215 ЦК України, п. 2 постанови Пленуму Верховного Суду України № 3 від 28 квітня 1978 року «Про судову практику в справах про визнання угод недійсними»; п. 11 роз’яснень Вищого арбітражного суду України «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов’язаних з визнанням угод недійсними» № 02-5/111 від 12 березня 1999 року щодо визнання недійсними угод на підставі ст. 49 ЦК України (в редакції 1963 року) (зміст якої є тотожним змісту ч. 1 ст. 207 ГК України) та п. 1.3 оглядового листа Вищого арбітражного суду України «Про деякі питання практики вирішення спорів про визнання угод недійсними» № 01-8/481 від 20 квітня 2001 року.

Оскільки не підлягають задоволенню позовні вимоги про визнання недійсним договору поставки, то правильним є і висновок про відмову в позові в частині застосування наслідків, передбачених ч. 1 ст. 208 ГК України.

Постанова Львівського апеляційного господарського суду від 31 березня 2005 року ухвалена з дотриманням норм матеріального і процесуального права. Підстав для її скасування немає.

Керуючись ст. ст. 160, 167, 220, 221, 223, 230, 231 КАС України, колегія суддів

ухвалила:

Касаційну скаргу Золочівської міжрайонної державної податкової інспекції залишити без задоволення, а постанову Львівського апеляційного господарського суду від 31 березня 2005 року — без змін.

Ухвала набирає законної сили з моменту проголошення.

Оформи передплату та читай все Передплатити журнал
stop

Схоже, що ви використовуєте блокувальник реклами :(

Щоб користуватися всіма функціями сайту, додайте нас у винятку!

Як відключити
App
Завантажуйте наш мобільний додаток Factor

© Factor.Media, 1995 -
Всі права захищені

Використання матеріалів без узгодження з редакцією заборонено

Ознайомитись з договором-офертою

Приєднуйтесь
Адреса
м. Харків, 61002, вул. Сумська, 106а
Powered by
Factor Web Solutions
Ми використовуємо cookie-файли, щоб зробити сайт максимально зручним для вас та аналізувати використання наших продуктів та послуг, щоб збільшити якість рекламних та маркетингових активностей. Дізнатися більше про те, як ми використовуємо ці файли можна тут.
Дякуємо, що читаєте сайт Factor Увійдіть та читайте далі безкоштовно