Теми
Вибрати теми статей
Сортувати за темами

Строки позовної давності щодо підзвітних сум

Редакція ПБО
Податки & бухоблік Жовтень, 2007/№ 84
В обраному У обране
Друк
Стаття

Строки позовної давності щодо підзвітних сум

 

Як відомо, для того щоб почати обчислювати строк позовної давності, потрібно точно знати, коли має бути виконано зобов’язання. Колись у Стародавньому Римі строки виконання грошових зобов’язань визначалися календами, тобто першими днями кожного місяця. Якби це правило діяло сьогодні, то, як не парадоксально, у деяких ситуаціях воно було б ефективніше, ніж положення чинного законодавства. Розглянемо, чи для всіх випадків повернення підзвітних сум нормативно-правовими актами встановлено чіткі строки або відшкодування деяких з них доведеться чекати, як мовиться, «до грецьких календ».

 

Олена Уварова, юрист Видавничого будинку «Фактор»

 

Деякі загальні положення

Насамперед нагадаємо, що являє собою позовна давність і які загальні правила її обчислення.

Оскільки ми розглядатимемо ситуації, коли заборгованість виникає між працівником та роботодавцем, то й строки позовної давності слід обчислювати за правилами, закріпленими в трудовому законодавстві. З них і почнемо.

Отже, під

позовною давністю традиційно розуміють період часу, протягом якого особа, право або законні інтереси якої було порушено, може отримати їх захист в суді. Що цікаво, КЗпП не оперує поняттям «позовна давність», замінивши його на «строк звернення до суду». Ми для зручності все ж таки використовуватимемо більш звичне поняття «позовна давність». Які ж строки позовної давності передбачає КЗпП?

Відповідно до

ст. 233 КЗпП працівник може звернутися із заявою про вирішення трудового спору до суду у тримісячний строк з дня, коли він дізнався або мав дізнатися про порушення свого права. Щоб правильно розрахувати цей строк, звернемося до загальних правил обчислення строків, передбачених КЗпп. Відповідно до ч. 3 ст. 2411 КЗпП строк, обчислюваний місяцями, закінчується у відповідне число останнього місяця строку. Наприклад, якщо працівник дізнався (або мав дізнатися) про порушення свого права 17.09.2007 р., то останнім днем, коли працівник зможе подати позов до суду, буде 17.12.2007 р. Якщо ж кінець строку, обчислюваного місяцями, припадає на такий місяць, в якому відповідного числа немає, то строк закінчується в останній день цього місяця. Так, якщо працівник дізнався, що його право було порушено 31.08.2007 р., то подати позов до роботодавця він зможе тільки до 30.11.2007 р. включно.

Тримісячний строк позовної давності для звернення до суду працівника є загальним строком, з якого

КЗпП передбачає деякі винятки. Серед них — подання працівником позову у зв’язку з порушенням законодавства про оплату праці. Для таких вимог строк звернення до суду з позовом про стягнення заробітної плати необмежений (ч. 2 ст. 233 КЗпП).

Щодо роботодавця, то для нього

КЗпП установлює строк позовної давності в один рік з дня виявлення заподіяної працівником шкоди (ч. 3 ст. 233 КЗпП).

Як бачимо, визначальним для обчислення строку позовної давності буде момент, коли працівник дізнався або мав дізнатися про порушення свого права чи законного інтересу, або момент виявлення роботодавцем заподіяної працівником шкоди. Подивимося, яким цей момент буде при виникненні заборгованості за підзвітними сумами.

 

Борг працівника перед підприємством за підзвітними сумами

Як і в розумінні

Положення № 637, підзвітними сумами називатимемо готівкові кошти, видані під звіт або на відрядження (абзац перший п. 2.11 Положення № 637).

Отже, в яких випадках і з якого моменту може утворитися заборгованість працівника перед підприємством за підзвітними сумами?

Докладно це питання регламентоване

п.п. 9.10.2 Закону № 889, згідно з яким звіт про використання коштів, наданих на відрядження або під звіт, подається за формою, установленою центральним податковим органом, до закінчення третього банківського дня, наступного за днем, в якому платник податку: а) завершує відрядження; б) завершує виконання окремої цивільно-правової дії за дорученням та за рахунок особи, яка надала кошти під звіт. Цим же пунктом передбачено, що за наявності надміру витрачених коштів їх сума повертається платником податків до каси або зараховується на банківський рахунок особи, яка їх надала, до або під час подання зазначеного звіту.

Отже, останнім строком, коли працівник може повернути невитрачені ним підзвітні кошти, буде третій банківський день після повернення з відрядження, але не пізніше подання звіту. Щодо коштів, наданих для здійснення окремої цивільно-правової дії, то тут необхідно пам’ятати ще й про вимоги

Положення № 637, згідно з абзацом другим п. 2.11 якого видача готівкових коштів під звіт на закупівлю сільськогосподарської продукції та заготівлю вторинної сировини, крім металобрухту, дозволяється на строк не більше 10 робочих днів від дня видачі готівкових коштів під звіт, а на інші виробничі (господарські) потреби — на строк не більше двох робочих днів, включаючи день отримання готівкових коштів під звіт.

Наведемо приклад. Якщо працівник повернувся з відрядження 03.09.2007 р., то граничним строком подання звіту (повернення коштів) буде 06.09.2007 р. Якщо він подає звіт раніше, то крайній строк повернення грошей також настає раніше: так, якщо працівник подає звіт 04.09.2007 р., не повернувши перед цим невитрачену суму, надану під звіт, то строк позовної давності щодо цієї суми закінчиться 04.09.2008 р., оскільки, як зазначалося раніше, щодо вимог роботодавця до працівника застосовується строк позовної давності в один рік.

Здавалося б, ситуація нескладна: чітко визначено момент, коли підприємство дізнається про порушення його законних інтересів (ним буде момент подання звіту або закінчення трьох банківських днів з моменту повернення з відрядження або здійснення цивільно-правової дії), а отже, з цього моменту і має початися обчислення позовної давності.

Проте є одне «але»:

ч. 2 ст. 127 КЗпП передбачає для власника або уповноваженого ним органу можливість проводити відрахування із заробітної плати працівника для покриття його заборгованості перед підприємством. Однією з підстав для цього є необхідність погашення невитраченого та своєчасно не повернутого авансу, виданого на службове відрядження або на господарські потреби, якщо працівник не оспорює підстав і розміру відрахувань з його заробітної плати (п. 1 ч. 2 ст. 127 КЗпП).

Чи повинна вплинути наявність у підприємства можливості зробити такі відрахування на обчислення строку позовної давності щодо стягнення суми боргу? У цьому випадку пропонуємо міркувати так. У роботодавця наступного дня після подання звіту або після закінчення строку, протягом якого він має бути поданий, виникає як можливість видати наказ про відрахування із заробітної плати працівника суми заборгованості, так і право звернутися до суду з відповідним позовом до нього. Безумовно, у роботодавця інтерес до другого з названих прав за відсутності спору з працівником про суму боргу навряд чи виникне.

Проте право звернутися до суду, незалежно від наявності чи відсутності можливості провести відрахування із заробітної плати, виникає саме з моменту виявлення факту неповернення працівником суми залишку.

Якщо роботодавець вирішить провести відрахування із заробітної плати працівника-боржника, йому потрібно пам’ятати про декілька важливих моментів. Насамперед потрібно пам’ятати, що наказ (розпорядження) про відрахування має бути видано

не пізніше одного місяця з дня закінчення строку, установленого для погашення заборгованості. Підтвердженням того, що у працівника немає заперечень щодо суми боргу або відрахувань, що проводяться з його заробітної плати, буде його ознайомлення під підпис з наказом про відрахування. Крім того, не можна порушувати вимоги КЗпП щодо обмежень відрахувань із заробітної плати. Нагадаємо: при кожній виплаті заробітної плати загальний розмір усіх відрахувань не може перевищувати 20 % (ст. 128 КЗпП).

На наш погляд, згоду працівника на погашення заборгованості, що виникла перед підприємством, шляхом проведення відрахувань із його заробітної плати можна вважати визнанням працівником свого боргу перед підприємством, а відповідно до

ч. 1 ст. 264 ЦКУ це є підставою для переривання перебігу строку позовної давності, тобто почне спливати новий строк в один рік.

 

Борг підприємства перед працівником з відшкодування перевитрати

Ми вирішили не обмежуватися розглядом питання про позовну давність щодо підзвітних сум і розглянути тісно пов’язані з ним питання щодо не відшкодованих працівнику сум витрат на відрядження, а також сум власних коштів працівника, що були ним витрачені для потреб підприємства.

Уявімо таку ситуацію: коштів, виданих на відрядження, виявилося недостатньо. Виникає запитання: коли почнеться обчислення строку позовної давності щодо сум, витрачених працівником у відрядженні понад видані йому суми? Визначальним і тут буде встановлення моменту, з якого право працівника на відшкодування цих коштів вважатиметься порушеним.

Відповідь на це запитання

Інструкція № 59 дає тільки відносно відряджень за кордон. Так, згідно з п. 1.17 Інструкції № 59, якщо для остаточного розрахунку за відрядження необхідно виплатити додаткові кошти, то виплата здійснюється не пізніше третього банківського дня після затвердження керівником звіту про використання коштів, наданих на відрядження. Отже, якщо підприємство в цей строк не виплачує працівнику зазначену суму, з наступного дня починає спливати строк позовної давності. Наведемо приклад. Звіт про використання коштів, наданих на відрядження за кордон, затверджено 05.10.2007 р. Якщо підприємство не виплатить працівнику зазначену в ньому суму перевитрати, строк позовної давності почне спливати з 11.10.2007 р. (оскільки
6 і 7 жовтня були небанківськими днями).

Щодо відряджень у межах України аналогічних указівок в

Інструкції № 59 немає. Немає таких указівок і щодо сум, витрачених працівником понад кошти, видані для здійснення певної господарської (цивільно-правової) операції. У зв’язку з цим виникає необхідність звернутися до положень ЦКУ. Підстави для цього дає ст. 9 ЦКУ, згідно з якою положення цього кодексу застосовуються до врегулювання трудових відносин, якщо їх не врегульовано іншими актами законодавства.

Відповідно до

ч. 2 ст. 530 ЦКУ, якщо строк виконання зобов’язання не встановлено або визначено моментом пред’явлення вимоги, кредитор має право вимагати його виконання в будь-який час. Боржник повинен виконати такий обов’язок у семиденний строк від дня пред’явлення вимоги. Отже, після затвердження звіту, в якому відображено суму, витрачену понад видану на відрядження, у працівника з’являється право вимагати від керівника її відшкодування. Проте говорити, що на цьому етапі право працівника було порушене, ще зарано. А отже, і починати відлік позовної давності теж ще немає підстав. Працівнику для реалізації свого права на відшкодування витраченої ним суми понад видану на відрядження потрібно пред’явити роботодавцю відповідну вимогу в письмовій формі. І тільки якщо протягом наступних семи днів після отримання такої вимоги роботодавець не виконає свого обов’язку і не виплатить належних працівнику сум, починаючи з восьмого дня після отримання роботодавцем вимоги можна відлічувати строк позовної давності (ч. 5 ст. 261 ЦКУ). Нагадаємо, що обчислення зазначеного строку має здійснюватися в календарних днях.

Хоча є й інший варіант. Незважаючи на те що ні в

Інструкції № 59, ні в Положенні № 637, ні в наказі № 440, як зазначалося раніше, прямо строк, протягом якого працівнику має бути відшкодовано перевитрату, не встановлено, той факт, що виплата працівнику суми перевитрати фіксується у звіті про використання коштів, наданих на відрядження або під звіт (відповідний рядок є в затвердженій наказом № 440 формі звіту), дає підстави застосувати за аналогією вимогу про відшкодування перевитрати за відрядженням за кордон. Відповідно, якщо прийняти цю позицію, то строк позовної давності слід обчислювати після закінчення трьох банківських днів після затвердження звіту, в якому було зафіксовано факт невідшкодування працівнику суми перевитрати.

Не можемо не сказати ще про один варіант — строк, протягом якого роботодавець повинен відшкодувати працівнику суму перевитрати, може бути передбачено в колективному договорі. Цей варіант цілком життєздатний. Якщо все ж таки в колдоговорі відповідної вказівки немає (а її, найімовірніше, там не буде), доведеться все ж таки орієнтуватися на описаний вище сценарій.

Але і це не все. Тепер нам потрібно визначитися, яким саме буде строк позовної давності. Нагадаємо, що загальний строк позовної давності, який установлює

КЗпП, — три місяці. Тому логічно було б припустити, що у випадках, які розглядаються (невідшкодування працівнику сум перевитрати у відрядженні або при здійсненні цивільно-правових дій в інтересах підприємства), строк позовної давності складе три місяці. Проте не можемо не попередити, що відносно виданих на відрядження сум судові інстанції можуть виходити дещо з інших міркувань. Так, у своїй ухвалі від 11.08.2004 р. ВСУ, віднісши суми витрат на відрядження до додаткової заробітної плати, дійшов висновку, що строк позовної давності щодо їх стягнення необмежений. Ця позиція спірна, але не виключено, що суди дотримуватимуться саме її.

Розглянемо ще один варіант: працівник витратив власні кошти на потреби підприємства. В які строки підприємство має йому їх відшкодувати, і якщо воно цього не зробить, коли закінчиться строк позовної давності щодо цих сум? Багато в чому відповідь на це запитання залежатиме від того, якою буде юридична природа відносин, що виникли між підприємством та працівником у частині невідшкодованих сум, — будуть це трудові або цивільно-правові відносини.

Це питання довго дискутувалося на сторінках періодичних видань (докладно його висвітлено в цьому номері на с. 20). Не були осторонь його обговорення і органи державної влади. Які ж підсумки цих дискусій?

Відносини з витрачання працівником власних коштів на потреби підприємства можуть мати характер як трудових, так і цивільно-правових. Так, на думку Національного банку України, якщо витрачання власних грошових коштів було зумовлене виконанням працівником у межах своїх трудових обов’язків доручення роботодавця, то обов’язок останнього відшкодувати витрачені кошти виникає відповідно до вимог

КЗпп. Підтвердженням того, що вони здійснювалися за дорученням керівництва, можуть бути розпорядчі документи (наказ, розпорядження) або письмова довіреність (див. консультацію у «Віснику податкової служби України», 2005, № 42, с. 51, а також листи Нацбанку від 29.09.2005 р. № 11-113/3341-9712, від 01.09.2006 р. № 11-113/3225-9206). Не виключають таку можливість і податківці (лист ДПАУ від 26.11.2004 р. № 10729/6/17-3116). У такому разі має застосовуватися строк позовної давності, установлений КЗпП, а саме три місяці.

Якщо ж працівник з власної ініціативи придбав ТМЦ чи вчинив інші дії за свій рахунок в інтересах підприємства або їх здійснення виходило за межі його трудових обов’язків, то і відносини з відшкодування понесених працівником витрат виходять зі сфери трудових, а отже, повинні регулюватися

ЦКУ, а саме статтями 1159 і 1160 ЦКУ, тобто вони кваліфікуватимуться як здійснення дій у майнових інтересах іншої особи без його доручення (див. листи Нацбанку від 11.05.2004 р. № 11-113/1571-4618 // «Податки та бухгалтерський облік», 2004, № 42; від 13.04.2005 р. № 11-113/1227-3746). У цьому випадку застосовується «цивільно-правовий» строк позовної давності в три роки. І знову виникає питання щодо моменту, з якого слід почати відлік строку позовної давності. Для оформлення здійснення дій у майнових інтересах іншої особи без доручення працівнику потрібно подати звіт роботодавцю про вчинені дії і передати йому все, що було одержано в їх результаті (ст. 1159 ЦКУ). На практиці для складання такого звіту можна використовувати форму звіту про використання підзвітних коштів. У цьому випадку затверджений звіт цілком можна прирівняти до визнаної роботодавцем вимоги працівника відшкодувати йому фактично понесені витрати. Якщо ж звіт про здійснення в інтересах підприємства дій подається в довільній формі, то працівнику слід додатково пред’явити роботодавцю вимогу про відшкодування витрат у письмовій формі. У будь-якому із зазначених випадків діятиме загальне правило, про яке ми вже згадували: строк позовної давності в три роки почне спливати з восьмого календарного дня після затвердження звіту або подання вимоги.

Не виключено й можливість укладення між працівником та підприємством

цивільно-правового договору доручення (лист Нацбанку від 27.02.2002 р. № 11-113/396). У цьому випадку відносини між ними однозначно регулюватимуться цивільним законодавством.

Ну а про наслідки закінчення строку позовної давності, упевнені, пам’ятають усі: суму боргу зі строком позовної давності, що минув, потрібно буде включити до валових доходів.

Сподіваємося, наступного разу, коли у підприємства перед працівником виникне заборгованість щодо сум, витрачених у відрядженні чи при здійсненні цивільно-правових дій або навпаки, працівник залишиться винен підприємству, ви зможете правильно визначитися, протягом якого строку може бути подано позов до суду.

Оформи передплату та читай все Передплатити журнал
stop

Схоже, що ви використовуєте блокувальник реклами :(

Щоб користуватися всіма функціями сайту, додайте нас у винятку!

Як відключити
App
Завантажуйте наш мобільний додаток Factor

© Factor.Media, 1995 -
Всі права захищені

Використання матеріалів без узгодження з редакцією заборонено

Ознайомитись з договором-офертою

Приєднуйтесь
Адреса
м. Харків, 61002, вул. Сумська, 106а
Powered by
Factor Web Solutions
Ми використовуємо cookie-файли, щоб зробити сайт максимально зручним для вас та аналізувати використання наших продуктів та послуг, щоб збільшити якість рекламних та маркетингових активностей. Дізнатися більше про те, як ми використовуємо ці файли можна тут.
Дякуємо, що читаєте сайт Factor Увійдіть та читайте далі безкоштовно