Теми статей
Обрати теми

Про деякі питання практики вирішення спорів, пов’язаних з орендою земельних ділянок

Редакція ПБО
Лист від 30.11.2007 р. № 01-8/918

Про деякі питання практики вирішення спорів, пов’язаних з орендою земельних ділянок*

 

Оглядовий лист Вищого господарського суду України від 30.11.2007 р. № 01-8/918

(витяг)

 

* Див. також матеріал на с. 27.

Прим. ред.

 

У порядку інформації та для врахування у розгляді справ надсилається огляд вирішених господарськими судами спорів, судові рішення у яких переглянуто в касаційному порядку Вищим господарським судом України.

1. Рішення компетентного органу про надання землі в оренду та відповідний договір оренди земельної ділянки є пов’язаними юридичними фактами.

<...>

господарські суди попередніх інстанцій дійшли висновку про відповідність договору оренди земельної ділянки від <...> за № <...> нормам Закону України «Про оренду землі», зазначивши при цьому, що

рішення Сільської ради та підписання останньою договору оренди є самостійними актами волевиявлення орендодавця при укладенні цього договору.

<...>

Предметом спору у даній справі є дійсність (чи недійсність) укладеного між сторонами у справі договору оренди земельної ділянки.

Як вбачається із змісту статті 203 Цивільного кодексу України, правочин є дійсним, якщо він відповідає загальним умовам дійсності правочину, зокрема, волевиявлення учасника правочину має бути вільним та відповідати його внутрішній волі (частина третя цієї статті).

Частиною першою статті 215 Цивільного кодексу встановлено, що підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою — третьою, п’ятою та шостою статті 203 Цивільного кодексу.

Отже,

наявність вільного волевиявлення учасників правочину та його відповідність внутрішній волі при укладенні цього правочину є однією з необхідних умов визнання останнього дійсним, а відсутність вільного волевиявлення учасника правочину є підставою для визнання такого недійсним.

Змістом статті 124 Земельного кодексу України, якою регулюється порядок передачі земельних ділянок в оренду, передбачено, що особа, яка бажає одержати земельну ділянку в оренду із земель державної чи комунальної власності, подає у відповідний орган виконавчої влади чи орган місцевого самоврядування заяву (клопотання) у порядку, визначеному статтями 118, 123 цього Кодексу. Тобто

волевиявлення майбутнього орендаря щодо укладення договору оренди реалізується шляхом подання відповідної заяви.

При цьому частиною першою вказаної норми встановлено, що передача в оренду земельних ділянок, що перебувають у державній або комунальній власності, здійснюється на підставі рішення відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування шляхом укладення договору оренди земельної ділянки.

Таким чином,

волевиявлення відповідного органу як орендодавця, в даному випадку, здійснюється у формі рішення такого органу і лише реалізується шляхом укладення договору оренди, а відтак висновок судів попередніх інстанцій про те, що рішення Сільської ради та підписання останньою договору оренди є самостійними актами волевиявлення орендодавця при укладенні цього договору, суперечить змісту наведеної норми Земельного кодексу України та приписам статті 35 Господарського процесуального кодексу України як зроблений без надання належної оцінки фактам <...>.

<...> в матеріалах справи <...> є копія рішення <...> сесії Сільської ради від <...>, яким скасовано рішення тієї ж Сільської ради від <...> «Про передачу в оренду земельної ділянки площею <...> на території сільської ради для розміщення інфраструктури відпочинку та для рибальства Товариства». Факт прийняття такого рішення Сільською радою у судових рішеннях попередніх інстанцій не знайшов належної оцінки.

З тексту спірного договору <...> вбачається, що на спірній земельній ділянці розташовані 63 будиночки для відпочинку. Незважаючи на те що питання права власності на ці будиночки, їх подальша доля у зв’язку з укладенням спірного договору оренди та право користування земельною ділянкою власником (чи власниками) будиночків мають суттєве значення для правильного вирішення спору, місцевим господарським судом та судом апеляційної інстанції ці обставини не досліджувалися і не оцінювалися.

<...>

2. Використання земельної ділянки за цільовим призначенням — це використання земельної ділянки з дотриманням вимог, що ставляться відповідно до категорій земель, визначених главою 4 розділу II Земельного кодексу України.

<...>

Склад та цільове призначення земель України визначено главою 4 розділу II Земельного кодексу України, згідно з вимогами якого

землі України за основним цільовим призначенням поділяються на відповідні категорії (сільськогосподарського призначення, громадської та житлової забудови тощо), встановлення та зміна яких здійснюється у визначеному законом порядку, і недотримання цього порядку тягне відповідні наслідки.

Згідно зі статтею 1 Закону України «Про землеустрій»

цільове призначення земельної ділянки — використання земельної ділянки за призначенням, визначеним на підставі документації із землеустрою у встановленому законодавством порядку.

Зважаючи на вказані положення земельного законодавства, вбачається, що

передбачене договором використання спірної земельної ділянки в комерційних цілях — під організацію літньої площадки до кафе, не є її цільовим призначенням, а лише умовами її використання відповідно до договору оренди.

Отже, висновок суду апеляційної інстанції про неможливість використання позивачем спірної земельної ділянки за цільовим призначенням через відсутність у нього відповідних прав на кафе є хибним та не ґрунтується на нормах земельного законодавства.

Стаття 15 Закону України «Про оренду землі» визначає

умови використання та цільове призначення земельної ділянки, яка передається в оренду, істотними умовами договору оренди землі. Проте посилання суду апеляційної інстанції в оскаржуваній постанові на вказану норму є безпідставними, оскільки наявність або відсутність порушення позивачем умов договору оренди не є предметом даного спору. До того ж порушення орендарем умов договору оренди, в разі їх наявності, можуть бути оскаржені в судовому порядку орендодавцем або бути підставою для розірвання відповідного договору, але такі порушення не породжують прав інших осіб на орендовану земельну ділянку.

В силу частини другої статті 116 Земельного кодексу України набуття права на землю громадянами та юридичними особами здійснюється шляхом передачі земельних ділянок у власність або надання їх у користування.

Зокрема, згідно з частиною першою статті 93 Земельного кодексу України та статті 1 Закону України «Про оренду землі» право оренди земельної ділянки — це засноване на договорі строкове платне володіння і користування земельною ділянкою, необхідною орендареві для провадження підприємницької та іншої діяльності.

Договір оренди землі згідно зі статтею 13 Закону України «Про оренду землі» — це договір, за яким орендодавець зобов’язаний за плату передати орендареві земельну ділянку у володіння і користування на певний строк, а орендар зобов’язаний використовувати земельну ділянку відповідно до умов договору та вимог земельного законодавства. В силу статей 18, 20 цього Закону укладений договір оренди землі підлягає державній реєстрації і набирає чинності після такої реєстрації.

Відповідно до частини четвертої статті 93 Земельного кодексу України

орендована земельна ділянка або її частина може за згодою орендодавця передаватись орендарем у володіння та користування іншій особі (суборенда).

Порядок укладання договорів суборенди врегульований статтею 8 Закону України «Про оренду землі», яка у частині п’ятій передбачає, що

договір суборенди земельної ділянки підлягає державній реєстрації.

Стаття 210 Цивільного кодексу України передбачає, що правочин підлягає державній реєстрації лише у випадках, встановлених законом.

Такий правочин є вчиненим з моменту його державної реєстрації.

Суд першої інстанції встановив, що

передбачена законом державна реєстрація укладеного між сторонами у справі договору суборенди спірної земельної ділянки від 30.04.2004 здійснена не була. Відповідачем такі обставини жодними доказами не спростовані, тому слід погодитись з висновком суду про відсутність у відповідача правових підстав для користування спірною земельною ділянкою.

Відповідно до статті 152 Земельного кодексу України

власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов’язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків.

Згідно зі статтею 27 Закону України «Про оренду землі» орендареві забезпечується захист його права на орендовану земельну ділянку нарівні із захистом права власності на земельну ділянку відповідно до закону.

Орендар в установленому законом порядку має право витребувати орендовану земельну ділянку з будь-якого незаконного володіння та користування, має право на усунення перешкод у користуванні нею, відшкодування шкоди, заподіяної земельній ділянці громадянами і юридичними особами України, іноземцями, особами без громадянства, іноземними юридичними особами, у тому числі міжнародними об’єднаннями та організаціями.

Суди першої та апеляційної інстанцій встановили обставини наявності у позивача права оренди спірної земельної ділянки згідно з укладеним на підставі відповідного рішення міської ради договору оренди від <...>, зареєстрованого <...>, строк дії якого на момент розгляду справи не закінчився. Отже, право позивача підлягає захисту відповідно до вимог статті 152 Земельного кодексу України.

<...>

3. Якщо орендар не почав використовувати земельну ділянку відповідно до умов укладеного договору, або будує архітектурну форму іншу, ніж зазначено в договорі оренди, це може бути причиною розірвання договору з підстав істотного порушення договору, яке тягне для другої сторони неможливість досягнення мети договору.

<...>

Господарськими судами при розгляді справи було встановлено, що <...> міською радою було прийнято рішення № <...> про надання Товариству в оренду строком на 49 років земельної ділянки площею <...> під розміщення АЗС з комплексом обслуговування автотранспорту.

На виконання вказаного рішення між сторонами було укладено договір оренди землі від <...>, який було зареєстровано у Державному земельному кадастрі, та підписано акт приймання-передачі земельної ділянки.

Позивач звернувся з позовом про розірвання договору, обґрунтовуючи позовні вимоги тим, що відповідачем земельна ділянка не використовується за призначенням, оскільки АЗС до <...> не побудована.

Статтею 291 Господарського кодексу України передбачено, що договір оренди може бути розірвано на вимогу однієї із сторін достроково з підстав, передбачених Цивільним кодексом України для розірвання договору найму, в порядку, встановленому статтею 188 Господарського кодексу України.

Пунктом 2 статті 651 Цивільного кодексу України встановлено, що договір може бути розірвано за рішенням суду на вимогу однієї із сторін у разі істотного порушення договору другою стороною.

Істотним слід вважати таке порушення договору, яке тягне для другої сторони неможливість досягнення мети договору.

Відповідно до статті 188 Господарського кодексу України розірвання господарських договорів допускається лише за згодою сторін, якщо інше не встановлено договором або законом. Сторона договору, яка вважає за необхідне розірвати договір, повинна надіслати пропозиції про це другій стороні за договором. Сторона договору, яка одержала пропозицію про розірвання договору, у двадцятиденний строк після одержання пропозиції повідомляє другу сторону про результати її розгляду. У разі якщо сторони не досягли згоди щодо розірвання договору або у разі неодержання відповіді у встановлений строк з урахуванням часу поштового обігу, заінтересована сторона має право передати спір на вирішення суду.

Таким чином,

підставою для розірвання договору оренди землі від <...> в судовому порядку може бути істотне порушення умов договору однією із сторін. У даному випадку, як стверджує позивач, таким істотним порушенням є невиконання відповідачем обов’язку, визначеного пунктом <...> спірного договору.

Як вбачається зі змісту договору оренди землі від <...>, відповідач приймає земельну ділянку під розміщення АЗС з комплексом обслуговування автотранспорту <...>.

<...>

При цьому господарськими судами встановлено, що ні пунктом <...>, ні пунктом <...> договору не визначено обов’язку відповідача завершити будівництво АЗС у певний строк, а в підпункті <...> пункту <...> договору зазначено обов’язок відповідача приступити до використання земельної ділянки після державної реєстрації договору оренди та підписання акта прийому — передачі земельної ділянки.

<...>

Господарськими судами було встановлено, що відповідачем було надано докази використання земельної ділянки за її цільовим призначенням, а позивачем не надано будь-яких доказів, якими б підтверджувався факт порушення відповідачем умов договору оренди землі від <...>, у тому числі нецільового використання земельної ділянки, що могло б бути підставою для дострокового розірвання цього договору.

В касаційній скарзі, як і в позовній заяві, позивач зазначає, що земельну ділянку його рішенням було віднесено до земель промисловості, транспорту, зв’язку, енергетики, оборони та іншого призначення, та вказує, що на момент звернення з позовом відсутні підстави для віднесення земельної ділянки до земель даної категорії, оскільки АЗС не побудована, а отже, земельна ділянка використовується відповідачем не за цільовим призначенням.

Таким чином, саме факт незавершення будівництва АЗС в строк до <...>, за висновком позивача, свідчить про використання земельної ділянки не за цільовим призначенням.

Отже, позовні вимоги ґрунтуються саме на невиконанні відповідачем обов’язків за договором щодо строків будівництва АЗС, з чим касаційна інстанція не може погодитися, оскільки розділ <...> договору оренди від <...>, який має назву «Орендна плата», визначає саме зобов’язання відповідача щодо внесення орендної плати в певному розмірі, який встановлено окремо на період будівництва АЗС та на період комерційного використання. Однак даним розділом та договором взагалі не визначено обов’язку відповідача завершити будівництво АЗС в певний строк. У зв’язку з відсутністю такого обов’язку

не може вважатися порушенням умов договору незавершення будівництва станом на момент пред’явлення позову.

Таким чином, господарськими судами було встановлено, що факт нецільового використання земельної ділянки позивачем не доведено відповідно до вимог статті 33 Господарського процесуального кодексу України.

4. Лише рішення уповноваженого державного виконавчого органу чи органу місцевого самоврядування є підставою набуття фізичними і юридичними особами права користування земельними ділянками, що знаходяться у державній або у комунальній власності. Укладення між позивачем та міською радою договору резервування земельної ділянки та його умови в будь-якому разі не повинні суперечити та не змінюють вимог законодавства щодо порядку надання земельних ділянок в оренду, зокрема, щодо обов’язковості прийняття радою відповідного рішення.

<...>

Приписи статей 13 і 41 Конституції України визначають, що від імені Українського народу права власності здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених Конституцією, і усі суб’єкти права власності рівні перед законом. Кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю.

Відповідно до статей 142 — 145 Конституції України

до матеріальної основи органів місцевого самоврядування, крім інших об’єктів, належить земля, управління якою здійснюють територіальні громади через органи самоврядування в межах їх повноважень шляхом прийняття рішень. Права органів самоврядування захищаються у судовому порядку.

Статтею 116 Земельного кодексу України визначено, що

громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом.

В силу статті 124 Земельного кодексу України

передача в оренду земельних ділянок, що перебувають у державній або комунальній власності, здійснюється на підставі рішення відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування шляхом укладення договору оренди земельної ділянки.

Згідно зі статтею 16 Закону України «Про оренду землі» особа, яка бажає отримати земельну ділянку в оренду із земель державної або комунальної власності, подає заяву (клопотання) до відповідного органу виконавчої влади чи органу місцевого самоврядування за місцем розташування земельної ділянки. Розгляд заяви (клопотання) і надання земельної ділянки в оренду проводяться у порядку, встановленому Земельним кодексом України. У разі згоди орендодавця передати земельну ділянку в оренду сторони укладають договір оренди землі відповідно до вимог цього Закону.

Стаття 12 Земельного кодексу України визначає повноваження сільських, селищних, міських рад у галузі земельних відносин, до яких, зокрема, належить розпорядження землями територіальних громад; надання земельних ділянок у користування із земель комунальної власності відповідно до цього Кодексу.

Відповідно до пункту тридцять четвертого статті 26, пункту другого статті 77 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні»

питання надання земельної ділянки в оренду вирішується на пленарному засіданні ради — сесії, а спори про поновлення порушених прав юридичних і фізичних осіб, що виникають в результаті рішень, дій чи бездіяльності органів або посадових осіб місцевого самоврядування, вирішуються в судовому порядку.

Судами при розгляді даної справи встановлено, що міською радою не приймалося рішення про надання або відмову в наданні спірної земельної ділянки позивачу.

Зважаючи на те, що

необхідною умовою укладення договору оренди земельної ділянки, яка перебуває у державній або комунальній власності, є наявність рішення відповідного органу про надання земельної ділянки, зобов’язання цього органу надати в користування земельну ділянку на підставі договору оренди за відсутності відповідного рішення є порушенням його виключного, передбаченого Конституцією України, права на здійснення права власності від імені Українського народу та управління землями, яке підлягає захисту.

Укладення між позивачем та міською радою договору резервування земельної ділянки та його умови

в будь-якому разі не повинні суперечити та не змінюють вимог законодавства щодо порядку надання земельних ділянок в оренду, зокрема, щодо обов’язковості прийняття радою відповідного рішення.

Недотримання ж радою вимог земельного законодавства та неприйняття нею рішення не може бути підставою для порушення судами земельного законодавства. А порушені права позивача підлягають захисту способами, передбаченими статтею 152 Земельного кодексу України, з обов’язковим дотриманням норм чинного законодавства. Згідно вказаної статті захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється, зокрема, шляхом визнання прав, визнання недійсними рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування, а також застосування інших, передбачених законом способів, у тому числі шляхом поновлення порушених прав юридичних і фізичних осіб, що виникають в результаті рішень, дій чи бездіяльності органів або посадових осіб місцевого самоврядування, в судовому порядку, що передбачено пунктом другим статті 77 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні».

Тобто задовольняючи позов, суди не врахували

право ради самостійно визначити висновки по розгляду питання щодо надання в користування земельної ділянки, а також компетенцію суду відповідно до чинного законодавства лише щодо спонукання ради розглянути подане клопотання без визначення судом певного змісту висновку рішення сесії .

<...>

5. Поновлення договірних відносин стосовно оренди земельної ділянки комунальної або державної власності можливе лише шляхом прийняття відповідного рішення органу місцевого самоврядування або виконавчої влади, який за законодавством має такі повноваження.

<...>

Приписи статті 13 Конституції України визначають, що від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених Конституцією.

Відповідно до статей 142 — 145 Конституції України до матеріальної основи органів місцевого самоврядування, крім інших об’єктів, належить земля, управління якою здійснюють територіальні громади через органи самоврядування в межах їх повноважень шляхом прийняття рішень. Права органів самоврядування захищаються у судовому порядку.

Статтею 116 Земельного кодексу України визначено, що громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом.

В силу статті 124 Земельного кодексу України передача в оренду земельних ділянок, що перебувають у державній або комунальній власності, здійснюється на підставі рішення відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування шляхом укладення договору оренди земельної ділянки.

<...>

Відносини найму (оренди) врегульовані главою 58 Цивільного кодексу України, зокрема, статтею 764 цього Кодексу визначено:

якщо наймач продовжує користуватися майном після закінчення строку договору найму, то, за відсутності заперечень наймодавця протягом одного місяця, договір вважається поновленим на строк, який був раніше встановлений договором.

Відповідно до частини другої статті 759 та частини другої статті 792 Цивільного кодексу України законом можуть бути передбачені особливості укладення та виконання договору найму (оренди), а

відносини щодо найму (оренди) земельної ділянки регулюються законом. Частиною шостою статті 93 Земельного кодексу України також передбачено, що відносини, пов’язані з орендою землі, регулюються законом.

Згідно з частиною першою статті 19 Закону України «Про оренду землі» строк дії договору оренди землі визначається за згодою сторін, але не може перевищувати 50 років. В силу частини першої статті 31 цього Закону

договір оренди землі припиняється, зокрема, в разі закінчення строку, на який його було укладено.

Щодо поновлення договору оренди земельної ділянки Закон України «Про оренду землі» містить положення, які не є тотожними відповідним нормам Цивільного кодексу України та Господарського кодексу України.

Стаття 33 вказаного Закону передбачає, що

після закінчення строку, на який було укладено договір оренди землі, орендар, який належно виконував обов’язки відповідно до умов договору, має за інших рівних умов переважне право на поновлення договору. У разі поновлення договору оренди землі на новий строк його умови можуть бути змінені за згодою сторін. У разі, якщо орендар продовжує користуватися земельною ділянкою після закінчення строку договору оренди, то за відсутності письмових заперечень орендодавця протягом одного місяця після закінчення строку договору, він підлягає поновленню на той самий строк і на тих самих умовах, які були передбачені договором. Письмове заперечення здійснюється листом-повідомленням.

Тобто цією нормою

не передбачений порядок автоматичного поновлення договору оренди земельної ділянки в разі відсутності заперечень з боку сторін , а лише визначено, що в цьому разі договір підлягає поновленню.

Разом з тим, відповідно до пункту тридцять четвертого статті 26, пункту другого статті 77 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні»

питання регулювання земельних відносин (у тому числі надання земельної ділянки в оренду та поновлення договору оренди земельної ділянки) вирішується на пленарному засіданні ради — сесії, а спори про поновлення порушених прав юридичних і фізичних осіб, що виникають в результаті рішень, дій чи бездіяльності органів або посадових осіб місцевого самоврядування, вирішуються в судовому порядку.

Таким чином, законодавством передбачено, що способом волевиявлення ради, яка здійснює право власності від імені відповідної територіальної громади, щодо регулювання земельних відносин є прийняття рішення сесії.

Як вбачається з рішення та постанови у справі, суди не встановили обставин прийняття міською радою рішення про поновлення договору оренди спірної земельної ділянки.

Навпаки, суд першої інстанції встановив, що листом від <...> Управління архітектури та містобудування у відповідь на запит заступника міського голови повідомило про недоцільність продовження терміну дії договору оренди для експлуатації квіткового ринку та квіткового магазину Підприємства у зв’язку із запланованим розширенням дороги. З посиланням на цей висновок міське управління земельних ресурсів повідомило позивача про недоцільність продовження терміну дії договору оренди та запропонувало звільнити земельну ділянку до початку робіт з реконструкції дороги.

Неприйняття радою відповідного рішення щодо поновлення або відмову в поновленні спірного договору протягом встановленого строку позивачем не оскаржено.

Зважаючи на те, що необхідною умовою укладення та поновлення договору оренди земельної ділянки, яка перебуває у державній або комунальній власності, є наявність відповідного рішення органу місцевого самоврядування, зобов’язання цього органу укласти або поновити договір оренди земельної ділянки за відсутності такого рішення є порушенням його виключного, передбаченого Конституцією України, права на здійснення права власності від імені Українського народу та управління землями, яке підлягає захисту.

Порушені права землекористувачів підлягають захисту способами, передбаченими статтею 152 Земельного кодексу України, з обов’язковим дотриманням норм чинного законодавства. Згідно вказаної статті захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється, зокрема, шляхом визнання прав, визнання недійсними рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування, а також застосування інших, передбачених законом, способів, у тому числі шляхом поновлення порушених прав юридичних і фізичних осіб, що виникають в результаті рішень, дій чи бездіяльності органів або посадових осіб місцевого самоврядування, в судовому порядку, що передбачено пунктом другим статті 77 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні».

Господарські суди першої та апеляційної інстанцій, задовольняючи позов Підприємства, дійшли висновку про те, що спірний договір оренди земельної ділянки вважається продовженим. З таким висновком судів не можна погодитись, оскільки він ґрунтується на довільному трактуванні частини третьої статті 33 Закону України «Про оренду землі», яка

не передбачає автоматичного поновлення договору оренди земельної ділянки в разі відсутності заперечень з боку сторін, а також не передбачає зміну відповідного рішення ради, яке є підставою для надання в оренду земельної ділянки, щодо встановлених в ньому строків оренди.

<...>

<...> суд першої інстанції встановив обставини, які свідчать про розташування на спірній земельній ділянці належного позивачу об’єкту нерухомого майна, тобто об’єкту, переміщення якого є неможливим без його знецінення та зміни його цільового призначення (стаття 181 Цивільного кодексу України). Міська рада заявила вимоги про знесення цього об’єкту.

В силу вимог частини четвертої статті 13 Конституції України держава забезпечує захист прав усіх суб’єктів права власності і господарювання, соціальну спрямованість економіки. Усі суб’єкти права власності рівні перед законом.

Відповідно до статті 41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Громадяни для задоволення своїх потреб можуть користуватися об’єктами права державної та комунальної власності відповідно до закону. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Примусове відчуження об’єктів права приватної власності може бути застосоване лише як виняток з мотивів суспільної необхідності, на підставі і в порядку, встановлених законом, та за умови попереднього і повного відшкодування їх вартості. Примусове відчуження таких об’єктів з наступним повним відшкодуванням їх вартості допускається лише в умовах воєнного чи надзвичайного стану. Конфіскація майна може бути застосована виключно за рішенням суду у випадках, обсязі та порядку, встановлених законом.

Стаття 321 Цивільного кодексу України також передбачає, що право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом. Примусове відчуження об’єктів права власності може бути застосоване лише як виняток з мотивів суспільної необхідності на підставі і в порядку, встановлених законом, та за умови попереднього та повного відшкодування їх вартості, крім випадків, встановлених частиною другою статті 353 цього Кодексу. Аналогічні положення містяться у статтях 2, 48, 55 Закону України «Про власність»*.

* Закон України «Про власність» від 07.02.91 р. № 697-XII утратив чинність з 20.06.2007 р.

Прим. ред.

З аналізу вказаних норм вбачається, що ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності, окрім випадків примусового відчуження об’єктів власності з мотивів суспільної необхідності на підставі і в порядку, встановлених законом, та за умови попереднього та повного відшкодування їх вартості.

Як вбачається з матеріалів справи, вимоги міської ради про знесення спірної нежитлової будівлі мотивовані лише закінченням дії договору оренди земельної ділянки, на якій ця будівля розташована. Обставини наявності передбачених законом підстав для примусового відчуження цього об’єкту з мотивів суспільної необхідності та дотримання порядку такого відчуження з попереднім та повним відшкодуванням його вартості міською радою не доводились.

За таких обставин суд першої інстанції дійшов висновку, що вимоги про знесення належної позивачу будівлі не відповідають приписам Конституції України, Цивільного кодексу України та Закону України «Про власність»*. <...>

* Закон України «Про власність» від 07.02.91 р. № 697-XII утратив чинність з 20.06.2007 р.

Прим. ред.

Зважаючи на встановлені статтею 1117 Господарського процесуального кодексу України межі перегляду справи в касаційній інстанції, судова колегія не може дати правову оцінку вказаним обставинам щодо того, чи співпадає розмір земельної ділянки, що надавалась позивачу в оренду, з розміром земельної ділянки, на якій розташована належна позивачу будівля та яка необхідна для її обслуговування, оскільки такі обставини не отримали правової оцінки судами першої та апеляційної інстанцій.

Проте вказані обставини мають суттєве значення для вирішення зустрічного позову стосовно можливості застосування вимог статті 34 Закону України «Про оренду землі». Тобто судами всупереч вимогам статей 43, 47, 43 Господарського процесуального кодексу України не було встановлено усі суттєві обставини у справі.

Крім того, в судовому засіданні касаційної інстанції представник міської ради послався на відсутність у позивача права власності на майно, розташоване на спірній земельній ділянці, зокрема, скасування реєстрації права власності та відповідного свідоцтва про право власності. Зважаючи на положення статті 1117 Господарського процесуального кодексу України, касаційна інстанція не може дати правову оцінку цим обставинам.

Також слід зазначити, що суди, розглядаючи справу, не надали правової оцінки вимогам первісного та зустрічного позову, зважаючи на ті обставини, що спірна земельна ділянка надавалась позивачу в оренду для експлуатації ринку. Тобто суди не встановили, чи відповідає розташований на спірній земельній ділянці об’єкт поняттю «ринок», яке має особливе правове регулювання.

<...>

Заступник голови Вищого господарського суду України А. Осетинський

App
Завантажуйте наш мобільний додаток Factor

© Factor.Media, 1995 -
Всі права захищені

Використання матеріалів без узгодження з редакцією заборонено

Ознайомитись з договором-офертою

Приєднуйтесь
Адреса
м. Харків, 61002, вул. Сумська, 106а
Ми приймаємо
ic-privat ic-visa ic-visa

Ми використовуємо cookie-файли, щоб зробити сайт максимально зручним для вас та аналізувати використання наших продуктів та послуг, щоб збільшити якість рекламних та маркетингових активностей. Дізнатися більше про те, як ми використовуємо ці файли можна тут.

Дякуємо, що читаєте нас Увійдіть і читайте далі