Теми
Вибрати теми статей
Сортувати за темами

Чи потрібно визнавати угоду, що суперечить інтересам держави, недійсною в судовому порядку?

Редакція ПБО
Податки & бухоблік Липень, 2008/№ 53
В обраному У обране
Друк
Стаття

Чи потрібно визнавати угоду, що суперечить інтересам держави, недійсною в судовому порядку?

 

Сутність спору

Визнання недійсними статуту підприємства та свідоцтва про його реєстрацію платником ПДВ, а також несплата останнім податків знову стали підставою для звернення податкових органів до суду з вимогою

визнати договір за участі такого підприємства недійсним і стягнути в дохід держави все отримане за цим договором майно з обох його сторін.

Договір

, який податкова інспекція просить суд визнати недійсним, було укладено в 2003 році, тобто ще в період дії старого Цивільного кодексу 1963 року.

 

Позиція податкових органів

На обґрунтування своєї вимоги податкові органи послалися на

ст. 207 і 208 ГКУ. Згідно з цими статтями господарське зобов’язання, здійснене з метою, що явно суперечить інтересам держави і суспільства, може бути визнано недійсним на вимогу однієї зі сторін чи відповідного органу державної влади повністю або в певній частині (ч. 1 ст. 207 ГКУ). Якщо суд визнає госпдоговір таким, що явно суперечить інтересам держави і суспільства, та встановить умисел в обох сторін договору, то за умови, що договір ними обома виконано, у дохід держави за рішенням суду стягується все отримане сторонами за договором. Якщо договір виконано тільки однією стороною, з іншої сторони стягується в дохід держави все отримане нею, а також усе, що вона мала виконати на користь другої сторони. Якщо ж установлено, що умисел на укладення договору, що явно суперечить інтересам держави і суспільства, був тільки в однієї сторони, усе отримане нею має бути повернено іншій стороні, а отримане від винної сторони стягується за рішенням суду в дохід держави (ч. 1 ст. 208 ГКУ).

У цій справі

як доказ того, що договір було укладено з метою, яка явно суперечить інтересам держави і суспільства, податківці навели той факт, що підприємство, яке виступає однією зі сторін договору, за юридичною адресою не знаходиться, фактична його адреса невідома. Це, на думку податкових органів, свідчить що фінансово-господарська діяльність цим підприємством не велася, а отже, податки не сплачувалися. Крім того, статут підприємства було визнано недійсним з моменту підписання, а свідоцтво про реєстрацію платником ПДВ — з моменту внесення до реєстру платників цього податку. Зауважимо, що сталося це вже після укладення договору та його виконання другою стороною.

 

Вирішення справи судом

Суд першої інстанції

задовольнив вимоги податкової інспекції та визнав договір недійсним. Однак він послався при цьому не на ст. 207, 208 ГКУ, як це зробили податківці в позовній заяві, а на ст. 49 Цивільного кодексу УРСР, що діяв на момент укладення договору. За своїм змістом вона аналогічна ст. 208 ГКУ.

Як зазначив суд першої інстанції у своєму рішенні, підставою для задоволення позову про визнання договору недійсним стало те, що договір було спрямовано на протиправне отримання підприємством-покупцем суми бюджетного відшкодування ПДВ.

Апеляційний суд скасував рішення суду першої інстанції, указавши на недоведеність того, що договір дійсно було укладено з метою, що явно суперечить інтересам держави і суспільства. Підтримав цю позицію і Вищий адміністративний суд України.

Верховний Суд України не погодився з жодною з інстанцій, які розглядали цю справу до нього. На аналізі його позиції зупинимося докладніше.

Верховний Суд України, приймаючи рішення у справі, виходив з того, що

вимога про визнання договору таким, що явно суперечить інтересам держави і суспільства, не підлягає розгляду в суді, оскільки такий договір є нікчемним. На думку ВСУ, ст. 207, 208 ГКУ мають застосовуватися з урахуванням ст. 228 ЦКУ. Остання передбачає, що договір, який порушує публічний порядок, є нікчемним. При цьому вважається, що договір порушує публічний порядок, якщо його спрямовано на порушення конституційних прав та свобод людини і громадянина, знищення, пошкодження майна фізичної чи юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним. Під це визначення, як зауважив ВСУ, підпадають і договори, що явно суперечать інтересам держави і суспільства.

Продовжуючи свою думку, ВСУ доходить висновку, що визнавати такий договір недійсним не потрібно, оскільки його недійсність прямо передбачено законом (

ст. 215 ЦКУ). Відповідно податковим органам потрібно безпосередньо звертатися до суду з вимогою стягнути в дохід держави кошти, отримані за договором, здійсненим з метою, що явно суперечить інтересам держави і суспільства, посилаючись на його нікчемність. Вимагати визнання такого договору недійсним не потрібно.

Однак, незважаючи на висновок про нікчемність договору,

санкції у вигляді стягнення в дохід держави коштів, отриманих за ним, ВСУ так і не застосував із двох причин.

По-перше,

ЦКУ такого результату недійсності договору, як стягнення в дохід держави всього отриманого за ним сторонами, не передбачає. За загальним правилом (у разі якщо законом не передбачено інші наслідки недійсності договору), кожна зі сторін недійсного договору має повернути іншій стороні в натурі все отримане нею за договором, а в разі неможливості такого повернення, зокрема, коли отримане перебуває в користуванні майном чи отриманні результату роботи, у наданій послузі, — відшкодувати вартість отриманого за цінами, що існували на момент відшкодування. Це означає, що ЦКУ в цьому питанні пом’якшує відповідальність порівняно з тими положеннями, що діяли до набрання ним чинності, а отже, має зворотну силу. Цей висновок ВСУ ґрунтується на ч. 2 ст. 5 ЦКУ.

У свою чергу

ГКУ, як уже зазначалося, містить норми, які за предметом регулювання та встановленими санкціями аналогічні ст. 49 Цивільного кодексу УРСР, що діяв на момент укладення угоди. Однак і їх не може бути застосовано, оскільки щодо відповідальності за порушення правил здійснення господарської діяльності положення ГКУ застосовуються в разі, якщо такі порушення було вчинено після набрання ним чинності (п. 5 Прикінцевих положень ГКУ), тобто після 01.01.2004 р. Відповідно до договору, укладеного у 2003 році, їх застосувати не можна.

Виходить, що до договорів, укладених до 01.01.2004 р., не можна застосувати ні

ст. 49 Цивільного кодексу УРСР (оскільки її дія в частині наслідків укладення договору, що явно суперечить інтересам держави і суспільства, скасовується ГКУ, який пом’якшив відповідальність), ні ст. 208 ЦКУ (оскільки передбачені нею наслідки може бути застосовано тільки до договорів, укладених після 01.01.2004 р.).

ВСУ назвав ще одну причину того, чому в цій справі вимогу податківців стягнути в дохід держави кошти, отримані за договором, не може бути задоволено.

Справа в тому, що стягнення коштів у дохід держави суд визнав адміністративно-господарською санкцією, а це означає, що здійснити таке стягнення можна

тільки протягом 6 місяців з дня виявлення порушення, але не пізніше 1 року з дня його вчинення. При цьому ВСУ виходить із того, що днем вчинення порушення в таких спорах потрібно вважати день виконання однією зі сторін угоди зобов’язань за нею.

 

Думка редакції

На те, що передбачені

ст. 49 Цивільного кодексу УРСР наслідки укладення договору, що явно суперечить інтересам держави і суспільства, не повинні застосовуватися після 01.01.2004 р., ВСУ вказував і раніше (див. постанови ВСУ від 26.12.2006 р., від 14.02.2006 р., від 13.02.2007 р.). Тож цю позицію можна назвати вже усталеною.

З висновком

про те, що такий договір є нікчемним, а тому не потребує його визнання недійсним, можна не погодитися.

ЦКУ

називає договір, що порушує публічний порядок, нікчемним і як його негативний наслідок передбачає необхідність повернення сторонами одна одній усього отриманого за таким договором, тобто кожна зі сторін залишається, так би мовити, при своєму: вона не одержує того, на що розраховувала за договором, але їй повертається все передане іншій стороні. За ГКУ договір, укладений з метою, що явно суперечить інтересам держави і суспільства, є недійсним, а наслідком укладення такого договору може стати стягнення в дохід держави всього отриманого за договором без повернення переданого іншій стороні, тобто сторони опиняються в мінусі: вони позбавляються не лише того, що отримали за договором (як за ЦКУ), а й того, що передали одна одній. Як бачимо, між ЦКУ та ГКУ немає єдності як у питанні про порядок застосування названих вище санкцій, так і в характері самих санкцій.

Якщо керуватися

Інформаційним листом ВГСУ від 07.04.2008 р. № 01-8/211 , то пріоритет у цьому питанні все ж таки слід віддати ГКУ як акту, що встановлює спеціальні порівняно з ЦКУ норми. З одного боку, суб’єкту господарювання в цьому випадку доведеться змиритися з тим, що все отримане за договором стягується в дохід держави. Але з іншого боку, якщо податковий орган включить до позовної заяви лише вимогу про стягнення всього отриманого за договором у дохід держави і позов не міститиме також вимоги визнати такий договір недійсним, то суд відмовить у задоволенні цього позову, оскільки зазначені негативні наслідки можуть застосовуватися тільки після визнання договору недійсним.

Відразу ж хочемо попередити: шансів переконати суд у пріоритеті норм

ГКУ в суб’єкта господарювання небагато, оскільки ВСУ висловлює позицію, аналогічну тій, що розглядається сьогодні, уже не вперше (див. постанови Верховного Суду України від 26.06.2007 р., від 13.03.2007 р.).

Що б там не було, а кілька висновків, які стануть у пригоді суб’єктам господарювання, ВСУ в цьому рішенні зробив. До таких, зокрема, потрібно віднести висновок про те, що

стягнення отриманих за недійсним договором коштів у дохід держави не може бути застосовано до договорів, укладених до 01.01.2004 р.

І якщо цим висновком зможе скористатися досить обмежена кількість суб’єктів господарювання (у судах не так багато позовів про стягнення в дохід держави всього отриманого за договорами, укладеними до 01.01.2004 р.), то висновок про те, що ця санкція є адміністративно-господарською, а отже, її застосування значно обмежено в часі, може бути корисний багатьом. Але не слід забувати, що зазначені обмеження поширюються тільки на такі наслідки недійсності, як стягнення отриманого за договором у дохід держави. Якщо йдеться про повернення (відшкодування вартості) отриманого за нікчемним договором кожною зі сторін одна одній, то такі наслідки може бути застосовано протягом 10 років з моменту укладення договору (

ч. 4 ст. 258 ЦКУ).

Матеріал підготувала Олена Уварова, юрист

 

 

ВЕРХОВНИЙ СУД УКРАЇНИ

ПОСТАНОВА

від 25 вересня 2007 року

(витяг)

 

<...>

У березні 2004 року ДПА звернулась до суду з позовом про визнання недійсними угод купівлі-продажу <...>, укладених між ПП <...> і ВАТ <...>, а також про застосування передбаченої ст. 208 Господарського кодексу України (далі — ГК) санкції — стягнення з ВАТ <...> у доход держави <...> грн <...>.

Господарський суд <...> рішенням від 16.12.2004 р. позов задовольнив частково — визнав недійсними на підставі ст. 49 Цивільного кодексу УРСР (далі — ЦК УРСР) укладені між сторонами угоди купівлі-продажу, а в решті позову відмовив. Задовольняючи позов у частині визнання угод недійсними, суд першої інстанції виходив з того, що вони були спрямовані на протиправне одержання ВАТ <...> із державного бюджету <...> грн. <...> коп. податку на додану вартість (далі — ПДВ). Суд також дійшов висновку, що угоди мали безтоварний характер і тому застосування санкцій є недоцільним.

Постановою від 23.03.2005 р. Львівський апеляційний господарський суд рішення суду першої інстанції частково скасував і в позові повністю відмовив. При цьому суд апеляційної інстанції виходив з того, що угоди мали реальний товарний характер, а позивач не довів, що вони укладені з метою, завідомо суперечною інтересам держави і суспільства.

Вищий адміністративний суд України ухвалою від 16.01.2007 р. зазначену постанову залишив без змін.

У скарзі до Верховного Суду України ДПА порушила питання про перегляд за винятковими обставинами та скасування ухвали Вищого адміністративного суду України, постанови Львівського апеляційного господарського суду і залишення в силі рішення господарського суду Волинської області. На обґрунтування скарги позивач послався на порушення норм матеріального та процесуального права, неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм права, а також додав судові рішення у справах, у яких по-іншому застосовано ці норми.

Перевіривши за матеріалами справи наведені у скарзі доводи та встановивши неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм права, колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України дійшла висновку про їх помилкове застосування у цій справі й обґрунтованість скарги у частині скасування рішень судів касаційної та апеляційної інстанцій.

Як установлено судами, згідно з угодами купівлі-продажу <...>, укладеними між ПП <...> і ВАТ <...>, перше продало останньому обладнання на загальну суму <...>, у тому числі <...> ПДВ, сума якого була віднесена покупцем до податкового кредиту <...>. Оплата здійснена у безготівковій формі: за першим договором — протягом квітня 2003 року, за другим — травня — жовтня того ж року.

ПП <...> за юридичною адресою не знаходиться, його фактична адреса не відома. Підприємство звітувало з показниками, які свідчать про те, що воно не вело фінансово-господарську діяльність, отже податків не сплачувало. Управління <...> здійснювалось від імені директора (вона ж засновник) <...> Згідно з рішенням Дарницького районного суду м. Києва від 29.01.2004 р. визнано недійсними статут ПП <...> — з моменту підписання — та свідоцтво про реєстрацію підприємства платником ПДВ — з моменту внесення до реєстру платників цього податку. У судовому засіданні районного суду <...> пояснила, що зареєструвала ПП <...> на прохання знайомого за матеріальну винагороду, після державної реєстрації та одержання свідоцтва про включення підприємства до реєстру платників ПДВ документи передала знайомому, господарською діяльністю не займалась.

Судом першої інстанції встановлені й інші обставини, які давали йому підстави для висновку, що угоди вчинені з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, а саме спрямовані на протиправне одержання ВАТ <...> із державного бюджету <...> грн. <...> ПДВ. За наведених судом першої інстанції обставин на обґрунтованість цього висновку не може вплинути те, що апеляційний суд установив товарний характер угод, оскільки безтоварність не є необхідною ознакою договору, вчиненого із зазначеною метою.

Водночас, задовольняючи частково позов, суд першої інстанції не врахував того, що вимоги про визнання недійсною угоди, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, не можуть бути предметом позову.

Погоджуючись із висновком суду про недійсність зазначених угод, колегія суддів доходить висновку про наявність таких підстав для закриття провадження у справі в цій частині.

На обґрунтування позову ДПА послалась на статті 207, 208 ГК.

Згідно з ч. 1 ст. 208 цього Кодексу, якщо господарське зобов’язання визнано недійсним як таке, що вчинено з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, то за наявності наміру в обох сторін — у разі виконання зобов’язання обома сторонами — в доход держави за рішенням суду стягується все одержане ними за зобов’язанням, а в разі виконання зобов’язання однією стороною з другої сторони стягується в доход держави все одержане нею, а також усе належне з неї першій стороні на відшкодування одержаного. У разі наявності наміру лише в однієї зі сторін усе одержане нею повинно бути повернено другій стороні, а одержане останньою або належне їй на відшкодування виконаного стягується за рішенням суду в доход держави.

Наведену норму слід застосовувати з урахуванням того, що відповідно до ст. 228 Цивільного кодексу України (далі — ЦК України) правочин, учинений з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, водночас є таким, що порушує публічний порядок, а отже, — нікчемним. Як зазначено у ч. 2 ст. 215 цього Кодексу визнання судом такого правочину недійсним не вимагається. У ст. 49 ЦК УРСР, яка була чинною на момент виникнення спірних правовідносин, також ішлося про недійсність угоди, укладеної з метою, суперечною інтересам держави і суспільства, тобто ця угода визнавалась недійсною на підставі закону. Тому позови податкових органів про визнання такого правочину (угоди, господарського зобов’язання) недійсним судовому розгляду не підлягають.

Органи державної податкової служби, вказані в абз. 1 ст. 10 Закону України від 04.12.1990 р. № 509-XII «Про державну податкову службу в Україні», можуть на підставі п. 11 цієї статті звертатись до судів із позовами про стягнення в доход держави коштів, одержаних за правочинами, вчиненими з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, посилаючись на їхню нікчемність. Висновок суду стосовно нікчемності правочину має бути викладений у мотивувальній, а не в резолютивній частині судового рішення.

За вчинення правочину з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, застосовуються санкції, передбачені ч. 1 ст. 208 ГК. За змістом статті це можливо лише в разі виконання правочину хоча б однією стороною. Зазначені санкції не можна застосовувати за сам факт несплати податків (зборів, інших обов’язкових платежів) однією зі сторін договору, оскільки за таких обставин правопорушенням була б несплата податків, а не вчинення правочину. Для стягнення цих санкцій є необхідною наявність умислу на укладення угоди з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, наприклад з метою неправомірного одержання з державного бюджету коштів шляхом відшкодування ПДВ у разі його несплати контрагентами до бюджету.

Згідно з ч. 1 ст. 208 ГК передбачені нею санкції застосовує лише суд. Це правило відповідає ст. 41 Конституції України, згідно з якою конфіскація майна може бути застосована виключно за рішенням суду у випадках, обсязі та порядку, встановлених законом.

Оскільки зазначені санкції є конфіскаційними, стягуються за рішенням суду в доход держави за порушення правил здійснення господарської діяльності, то вони належать не до цивільно-правових, а до адміністративно-господарських санкцій як такі, що відповідають визначенню, наведеному в частині першій ст. 238 ГК.

<...>

Суд першої інстанції правильно не застосував санкції, встановлені за виконання угод, укладених з метою, завідомо суперечною інтересам держави і суспільства, однак з обґрунтуванням такого рішення погодитися не можна. Водночас помилковість мотивів відмови у позові не може бути підставою для скасування правильного по суті рішення у цій частині.

ЦК УРСР, ст. 49 якого встановлювала, зокрема, конфіскаційні санкції за укладення угод з метою завідомо суперечною інтересам держави та суспільства, втратив чинність із 1 січня 2004 року. ЦК України таких санкцій не передбачає.

За змістом ч. 2 ст. 5 ЦК України він має зворотну дію в часі у випадках, коли пом’якшує або скасовує відповідальність особи.

ГК, що набрав чинності з 1 січня 2004 року, містить норми, які за предметом регулювання та встановленими санкціями відповідають положенням ст. 49 ЦК УРСР.

Однак відповідно до п. 5 розд. IX «Прикінцеві положення» ГК положення останнього щодо відповідальності за порушення правил здійснення господарської діяльності застосовуються в разі, якщо такі порушення були вчинені після набрання чинності цими положеннями. Положення ГК щодо відповідальності за порушення, зазначені в абзаці 1 того ж пункту, вчинені до набрання чинності відповідними положеннями названого Кодексу стосовно відповідальності учасників господарських відносин, застосовуються в разі, якщо вони пом’якшують відповідальність за вказані порушення.

Крім того, встановлені ч. 1 ст. 208 ГК санкції можуть бути застосовані лише з дотриманням строків, установлених статтею 250 цього Кодексу, — протягом шести місяців з дня виявлення порушення, але не пізніше ніж через один рік з дня порушення суб’єктом установлених законодавчими актами правил здійснення господарської діяльності, крім випадків, передбачених законом.

На підставі наведеного та керуючись ст. 241 — 244 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України

постановила:

Скаргу Державної податкової адміністрації <...> задовольнити частково.

Ухвалу Вищого адміністративного суду України від 16.01.2007 р., постанову Львівського апеляційного господарського суду від 23.03.2005 р. скасувати.

Рішення господарського суду <...> від 16.12.2004 р. в частині задоволення вимог про визнання угод недійсними скасувати із закриттям провадження у справі, а в решті — залишити без змін.

Постанова є остаточною і не може бути оскаржена, крім випадку, встановленого п. 2 ч. 1 ст. 237 Кодексу адміністративного судочинства України.

 

Оформи передплату та читай все Передплатити журнал
stop

Схоже, що ви використовуєте блокувальник реклами :(

Щоб користуватися всіма функціями сайту, додайте нас у винятку!

Як відключити
App
Завантажуйте наш мобільний додаток Factor

© Factor.Media, 1995 -
Всі права захищені

Використання матеріалів без узгодження з редакцією заборонено

Ознайомитись з договором-офертою

Приєднуйтесь
Адреса
м. Харків, 61002, вул. Сумська, 106а
Powered by
Factor Web Solutions
Ми використовуємо cookie-файли, щоб зробити сайт максимально зручним для вас та аналізувати використання наших продуктів та послуг, щоб збільшити якість рекламних та маркетингових активностей. Дізнатися більше про те, як ми використовуємо ці файли можна тут.
Дякуємо, що читаєте сайт Factor Увійдіть та читайте далі безкоштовно