Теми
Вибрати теми статей
Сортувати за темами

Пеня у сфері ЗЕД за податковими повідомленнями-рішеннями стягуватися не може

Редакція ПБО
Податки & бухоблік Липень, 2008/№ 53
В обраному У обране
Друк
Стаття

Пеня у сфері ЗЕД за податковими повідомленнями-рішеннями стягуватися не може

 

Сутність спору

Спочатку до суду звернувся суб’єкт господарювання з вимогою

визнати недійсним податкове повідомлення-рішення, яким до нього за порушення строків розрахунків у сфері зовнішньоекономічної діяльності застосовано пеню. Позовні вимоги обґрунтовувалися тим, що зовнішньоекономічний договір, за яким і було порушено строки імпорту попередньо оплаченого товару, є нікчемним.

Нагадаємо, нікчемними вважаються правочини, недійсність яких прямо передбачено законом, у зв’язку з чим не вимагається визнання їх недійсності в судовому порядку. У цьому спорі суб’єкт господарювання заявив про нікчемність зовнішньоекономічного договору, оскільки його було укладено посадовими особами підприємства з єдиною метою — перерахувати грошові кошти в іноземній валюті за кордон. Їх дії первісно не було спрямовано на реальне виконання договору відповідно до прописаних у ньому умов.

Забігаючи наперед, зауважимо, що спір на стадії його розгляду у вищих судових інстанціях набере дещо іншого вигляду. Основним стане питання про те,

чи могли взагалі податківці направляти суб’єкту господарювання податкове повідомлення-рішення, стягуючи пеню у сфері ЗЕД. І саме цей аспект судового спору, що виник, нас найбільше цікавить.

 

Позиція податкових органів

Податкові органи, установивши, що протягом 90 календарних днів* з моменту здійснення авансового платежу товар так і не було поставлено в Україну, вирішили діяти за звичною схемою: на підставі

Закону України «Про порядок здійснення розрахунків в іноземній валюті» від 23.09.94 р. № 185/94-ВР вони застосували до суб’єкта господарювання пеню, направивши йому податкове повідомлення-рішення на відповідну суму.

* На момент виникнення спору граничний строк імпорту попередньо оплаченого товару становив 90 календарних днів. Нагадаємо, з 01.01.2008 р. він дорівнює 180 календарних днів.

Пізніше, коли суд апеляційної інстанції скасував податкове повідомлення-рішення на тій підставі, що пеня за порушення строків розрахунків у сфері ЗЕД не може визначатися як податкове зобов’язання, тому її не може бути стягнуто за податковим повідомленням-рішенням, представники податкової інспекції послалися на

ч. 5 ст. 4 Закону про розрахунки в інвалюті. Відповідно до останньої державні податкові інспекції мають право за результатами документальних перевірок безпосередньо стягувати з резидентів пеню за порушення строків імпорту оплаченого товару. Однак цей аргумент ні апеляційний суд, ні Вищий адміністративний суд не переконав.

Подаючи скаргу до Верховного Суду України, податківці вказали на неоднозначне застосування судами

ч. 5 ст. 4 Закону про розрахунки в інвалюті**. Як приклад неоднозначного застосування було наведено постанову ВСУ від 13.01.2004 р. у справі № 3-2914к03/19 та постанову ВГСУ від 16.03.2005 р. у справі № 33/252. Однак у зазначених рішеннях питання про те, чи можуть податкові органи висувати вимогу про сплату пені за порушення у сфері ЗЕД у вигляді податкових повідомлень-рішень, не розглядалося, судові рішення нижчих інстанцій скасовувалися з інших підставах і справи направлялися на новий розгляд.

** Справа в тому, що

оскаржити до Верховного Суду України судове рішення можна тільки за наявності певних обставин, зазначених у ст. 237 Кодексу адміністративного судочинства України. Їх лише дві: 1) неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції тієї самої норми права; 2) визнання судових рішень міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, такими, що порушують міжнародні зобов’язання України. Оскільки для того, щоб була наявна друга підстава оскарження, потрібно докласти чимало зусиль, скарги до Верховного Суду України здебільшого обґрунтовуються посиланням саме на неоднорідність судової практики з того самого питання.

Вирішення справи судом

Суд

першої інстанції задовольнив вимогу суб’єкта господарювання і скасував оскаржуване податкове повідомлення-рішення, пославшись на нікчемність зовнішньоекономічного договору. Підставою для такого висновку стала ст. 228 ЦКУ, згідно з якою нікчемними є правочини, спрямовані на знищення майна юридичної особи. А як передбачено ст. 216 ЦКУ, недійсний (у тому числі нікчемний) договір не породжує будь-яких юридичних наслідків, крім тих, що пов’язані з його недійсністю. Тому й такий захід, як застосування пені за порушення у сфері ЗЕД, до сторони договору, що є нікчемним, використовуватися не повинен. Такою була думка суду першої інстанції.

Апеляційний суд скасував це рішення, хоча й погодився з висновком про незаконність податкового повідомлення-рішення. Суди не дійшли згоди щодо підстав скасування. Апеляційний суд, думку якого підтримав і Вищий адміністративний суд, підставою для задоволення вимоги про скасування податкового повідомлення-рішення назвав те, що

пеня за порушення строків розрахунків у сфері зовнішньоекономічної діяльності не може визначатися як податкове зобов’язання, а тому не може стягуватися за податковим повідомленням-рішенням.

 

Думка редакції

Не таємниця, що податківці давно намагаються застосувати встановлену

Законом № 2181 процедуру стягнення до штрафних санкцій, передбачених законодавчими актами, контроль за дотриманням яких покладено на податкові органи. Власне, розглядуване рішення ВСУ ще раз підтверджує, що від таких своїх спроб вони відмовляться ще нескоро, незважаючи на те, що судова практика складається не на їх користь.

На обґрунтування своєї позиції податківці часто посилаються на преамбулу

Закону № 2181, в якій зазначається, що цей Закон є спеціальним законом, що встановлює порядок нарахування і сплати пені за порушення у сфері зовнішньоекономічної діяльності та визначає процедуру оскарження дій органів стягнення. Було навіть унесено зміни до Інструкції про порядок застосування штрафних (фінансових) санкцій органами державної податкової служби, затвердженої наказом ДПАУ від 17.03.2001 р. № 110, якими до поняття податкового зобов’язання було включено пеню за порушення строків розрахунків у сфері зовнішньоекономічної діяльності. Але й після цього вищі судові інстанції не визнали пеню у ЗЕД податковим зобов’язанням, продовжуючи наполягати, що передбачений Законом № 2181 порядок стягнення не поширюється на стягнення пені у сфері ЗЕД (ухвала ВАСУ від 06.11.2007 р., від 23.10.2007 р.).

Аналогічний спір точиться не лише стосовно пені у сфері ЗЕД, а й щодо штрафних санкцій, передбачених іншими законодавчими актами (РРО, готівка, виробництво та обіг алкоголю й тютюнових виробів), які визнано судами неподатковим законодавством (див., наприклад,

постанову Господарського суду м. Києва від 19.06.2006 р. у справі № 11/200-А, постанову Господарського суду Волинської області від 04.08.2006 р. у справі № 03/44-2А).

Висновок про те, що

пеня у сфері ЗЕД не є податковим зобов’язанням, дуже важливий. По-перше, рішення про її застосування має прийматися не у формі податкового повідомлення-рішення, як у цій справі, а у вигляді рішення про застосування штрафних (фінансових) санкцій (додаток 8 до Порядку направлення органами державної податкової служби України податкових повідомлень платникам податків та рішень про застосування штрафних (фінансових) санкцій, затвердженого наказом ДПАУ від 21.06.2001 р. № 253). І по-друге — у разі несплати суми штрафної санкції в установлений у такому рішенні строк штрафи та пеня, передбачені Законом № 2181, не застосовуються. У податкового органу лише виникає право звернутися до суду за стягненням суми пені за порушення у сфері ЗЕД.

Тому з позицією Верховного Суду України в цій справі можна тільки погодитися. Аналогічні рішення приймалися вищими судовими інстанціями та в деяких інших справах (див.

постанову ВСУ від 18.09.2007 р. № 07/135, ухвали ВАСУ від 25.01.2007 р., від 01.08.2007 р., від 14.12.2006 р., від 19.10.2006 р., постанову ВАСУ від 31.01.2007 р.). А це свідчить про те, що позицію судів із цього питання вже можна визнати сформованою, що має додати впевненості суб’єктам господарювання, які тільки мають намір вступити в подібний спір із податковим органом.

Матеріал підготувала Олена Уварова, юрист

 

 

ВЕРХОВНИЙ СУД УКРАЇНИ

КОЛЕГІЯ СУДДІВ СУДОВОЇ ПАЛАТИ В АДМІНІСТРАТИВНИХ СПРАВАХ

ПОСТАНОВА

від 20 лютого 2007 року

 

Колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України <...>, розглянувши за винятковими обставинами справу за позовом Українського державного підприємства <...> (далі — Підприємство) до Спеціалізованої державної податкової інспекції у м. Києві по роботі з великими платниками податків (далі — СДПІ) про визнання недійсним податкового повідомлення-рішення,

встановила:

У травні 2005 року Підприємство звернулося до суду із вищезазначеним позовом. В обґрунтування помилковості нарахування пені воно посилалось на нікчемність зовнішньоекономічної угоди № <...> від 9 грудня 2004 року з фірмою «K.D.O.GmbH» (Німеччина), за якою колишніми посадовими особами підприємства, проти яких порушено кримінальну справу, були перераховані кошти в іноземній валюті за кордон.

Підприємство просило визнати недійсним повідомлення-рішення СДПІ від 4 травня 2005 року № <...>, яким до позивача за порушення термінів імпорту оплаченого товару, на підставі Закону України «Про порядок здійснення розрахунків в іноземній валюті» застосовано пеню у сумі 1095047 грн. 82 коп.

Господарський суд м. Києва рішенням від 10 червня 2005 року позов задовольнив, пославшись на нікчемність зовнішньоекономічної угоди та статтю 228 Цивільного кодексу України. Суд прийшов до висновку, що ця угода спрямована на знищення майна юридичної особи, а раз так, то вона є нікчемною, такою, що не створює цивільних наслідків, крім тих, які пов’язані з її недійсністю. Також суд указав, що застосування в даному випадку до підприємства штрафних санкцій (пені) не відповідає змісту закону, зокрема вимогам п. 2 ст. 216 Господарського кодексу України.

Київський апеляційний господарський суд постановою від 12 грудня 2005 року, залишеною без змін ухвалою Вищого адміністративного суду України від 12 квітня 2006 року, рішення суду першої інстанції скасував, позов задовольнив та спірне повідомлення-рішення СДПІ визнав недійсним в цілому з тих підстав, що пеня за порушення термінів розрахунків у сфері зовнішньоекономічної діяльності не може визначатися як податкове зобов’язання позивача, і не може стягуватись за податковим повідомленням-рішенням.

У скарзі СДПІ ставиться питання про перегляд за винятковими обставинами ухвали Вищого адміністративного суду України від 12 квітня 2006 року, скасування ухвалених судових рішень, з підстав неправильного застосування судами положень статті 2, частини 5 статті 4 Закону України «Про порядок здійснення розрахунків в іноземній валюті», та направлення справи на новий розгляд до суду першої інстанції.

На підтвердження неоднакового застосування судами касаційної інстанції однієї й тієї самої норми права СДПІ навела постанову Верховного Суду України від 13 січня 2004 року у справі № 3-2914к03/19 та постанову Вищого господарського суду України від 16 березня 2005 року у справі № 33/252.

Скарга СДПІ не підлягає задоволенню, виходячи з наступного

.

Згідно з ч. 1 ст. 244 Кодексу адміністративного судочинства України Верховний Суд України відмовляє в задоволенні скарги, якщо обставини, які стали підставою для провадження за винятковими обставинами, не підтвердилися.

Підставою для провадження за винятковими обставинами у цій справі, у відповідності до вимог п. 1 ст. 237 Кодексу, було неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції однієї й тієї самої норми права.

Разом з тим в ході розгляду справи за винятковими обставинами неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції однієї й тієї самої норми права

не встановлено.

Відповідно до ст. 2 Закону України «Про порядок здійснення розрахунків в іноземній валюті» імпортні операції резидентів, які здійснюються на умовах відстрочення поставки, в разі, коли таке відстрочення перевищує 90 календарних днів з моменту здійснення авансового платежу або виставлення векселя на користь постачальника продукції (робіт, послуг), що імпортується, потребують індивідуальної ліцензії Національного банку України.

В силу ст. 4 Закону порушення резидентами термінів, передбачених, зокрема, статтею 2 цього Закону, тягне за собою стягнення пені за кожний день прострочення у розмірі 0,3 відсотка суми неодержаної виручки (митної вартості недопоставленої продукції) в іноземній валюті, перерахованої у грошову одиницю України за валютним курсом Національного банку України на день виникнення заборгованості.

Частиною 5 ст. 4 Закону встановлено, що державні податкові інспекції вправі за наслідками документальних перевірок безпосередньо стягувати з резидентів пеню, передбачену цією статтею.

Касаційний суд, який постановив ухвалу у цій справі, та касаційні суди, які ухвалили постанови, що були додані до скарги за винятковими обставинами на підтвердження неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції однієї й тієї самої норми права, прийшли до однакового висновку:

пеня за порушення термінів розрахунків у сфері зовнішньоекономічної діяльності не може визначатися як податкові зобов’язання позивача, і не може стягуватись за податковими повідомленнями-рішеннями.

Окрім того, положення наведених постанов у справах № 3-2914к03/19 та № 33/252 в іншій частині не можуть бути використані як підтвердження різної судової практики, оскільки в даних випадках касаційним судом не приймалися остаточні рішення, а лише скасовувалися рішення судів попередніх інстанцій, зокрема, в зв’язку з допущеною неповнотою, а справи направлялися на новий розгляд.

За наведених обставин, колегія суддів не знаходить доведеним існування судової практики касаційного суду, за якої положення статті 2, частини 5 статті 4 Закону України «Про порядок здійснення розрахунків в іноземній валюті» застосовувалося би таким чином, як зазначено у скарзі СДПІ.

Сама СДПІ пізніше звернулась з позовом до Господарського суду м. Києва в іншій справі про стягнення пені, обґрунтованість нарахування якої як податкового зобов’язання податковим повідомленням-рішенням, досліджувалась у цьому спорі.

Керуючись статтями 241 — 244 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного суду України

постановила:

В задоволенні скарги Спеціалізованої державної податкової інспекції у м. Києві по роботі з великими платниками податків

відмовити.

Ухвалу Вищого адміністративного суду України від 12 квітня 2006 року

залишити в силі.

Постанова є остаточною і не може бути оскаржена, крім випадку, встановленого пунктом 2 статті 237 Кодексу адміністративного судочинства України.

<...>

 

Оформи передплату та читай все Передплатити журнал
stop

Схоже, що ви використовуєте блокувальник реклами :(

Щоб користуватися всіма функціями сайту, додайте нас у винятку!

Як відключити
App
Завантажуйте наш мобільний додаток Factor

© Factor.Media, 1995 -
Всі права захищені

Використання матеріалів без узгодження з редакцією заборонено

Ознайомитись з договором-офертою

Приєднуйтесь
Адреса
м. Харків, 61002, вул. Сумська, 106а
Powered by
Factor Web Solutions
Ми використовуємо cookie-файли, щоб зробити сайт максимально зручним для вас та аналізувати використання наших продуктів та послуг, щоб збільшити якість рекламних та маркетингових активностей. Дізнатися більше про те, як ми використовуємо ці файли можна тут.
Дякуємо, що читаєте сайт Factor Увійдіть та читайте далі безкоштовно