Теми статей
Вибрати теми статей
Сортувати за темами

Роботодавець не зобов’язаний шукати інвалідів для працевлаштування

Редакція ПБО
Податки & бухоблік Серпень, 2010/№ 66
Друк
Стаття

Роботодавець не зобов’язаний шукати інвалідів для працевлаштування

 

Суть спору

Відповідно до

Закону № 875 підприємства, організації, установи та фізичні особи, які використовують найману працю, зобов’язані виділяти та створювати визначену законом кількість робочих місць для інвалідів.

У судовому

рішенні, що коментується, розглядається позов Фонду соціального захисту інвалідів (далі — ФСЗІ), що визнав недостатніми дії роботодавця, який здійснив інформування державної служби зайнятості про можливість працевлаштування інваліда, щодо реалізації свого обов’язку. Зауважимо, що ФСЗІ вже вкотре підтвердив незмінність своїх поглядів з цього питання.

Розглянемо ситуацію докладніше.

 

Позиція Фонду

Законом № 875

установлено обов’язок підприємств, установ, організацій та фізичних осіб, які використовують найману працю (далі — роботодавці):

створювати визначену (залежно від середньооблікової чисельності працівників) кількість робочих місць (у тому числі спеціалізованих) для інвалідів;

інформувати державну службу зайнятості щодо організації працевлаштування інвалідів;

звітувати перед ФСЗІ про зайнятість та працевлаштування інвалідів;

створювати для інвалідів умови праці з урахуванням індивідуальних програм реабілітації та забезпечувати інші соціально-економічні гарантії.

Згідно зі

ст. 181 Закону № 875 державна служба зайнятості здійснює пошук підходящої роботи відповідно до рекомендацій МСЕК, кваліфікації та знань інваліда, з урахуванням його побажань.

Роботодавці

, які не дотримують «інвалідний» норматив, щорічно сплачують адміністративно-господарські санкції за кожне робоче місце, призначене для працевлаштування інваліда та не зайняте ним (ст. 20 Закону № 875). Адміністративно-господарські санкції за своєю суттю є не податком чи збором, а засобом впливу на правопорушника у сфері господарювання.

Згідно зі

ст. 218 ГКУ підставою для господарсько-правової відповідальності учасника господарських відносин є вчинене ним правопорушення у сфері господарювання. У ст. 218 ГКУ також зазначено, що учасник господарських відносин відповідає за порушення правил провадження господарської діяльності, якщо не доведе, що ним було вжито всіх заходів для запобігання порушенню.

У процесі судового розгляду було встановлено, що підприємство подавало до центру зайнятості за своїм місцезнаходженням інформацію про можливість працевлаштування інваліда, але робоче місце залишилося вакантним у зв’язку з відсутністю відповіді уповноваженого органу. У своєму позові до суду ФСЗІ вирішив, що інформування центру зайнятості не було достатньою дією для запобігання порушенню. Тобто до підприємства має бути застосовано зазначені санкції.

 

Вирішення справи судом

ВСУ вирішив, що в діях підприємства відсутній склад правопорушення. Аргументація судових органів ґрунтується на тому, що

підприємство не може нести відповідальність за те, що:

центр зайнятості не направив необхідну кількість інвалідів для працевлаштування;

— у населеному пункті за місцем знаходження підприємства

відсутні інваліди, які бажають працювати.

Причому ВСУ окремо зауважує, що обов’язок роботодавців зі створення необхідної кількості місць для інвалідів не супроводжується обов’язком здійснювати їх пошук.

 

Думка редакції

У своїх роз’ясненнях

ФСЗІ вже давно відстоює позицію щодо необхідності для роботодавців самостійного пошуку інвалідів, які побажали б у них працювати (листи ФСЗІ від 28.02.2007 р. № 1/6-117, від 06.11.2008 р. № 1/6-481/06 // «Податки та бухгалтерський облік», 2009, № 73). У зазначених листах основним аргументом ФСЗІ є ст. 19 Закону № 875, згідно з якою роботодавці дійсно повинні самостійно працевлаштовувати інвалідів. Причому, на думку ФСЗІ, норматив «інвалідних» робочих місць, установлений Законом № 875, вважається виконаним лише в разі працевлаштування відповідної кількості інвалідів.

Проблемам правильного використання норм

Закону № 875 було присвячено Довідку ВАСУ про результати вивчення та узагальнення судової практики застосування статей 19, 20 Закону України «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні» від 23.08.2007 р. У Довідці ВАСУ відзначав, що судам належить у кожній справі всебічно перевіряти всі обставини справи. Зокрема, слід ураховувати, що працевлаштуванню інваліда передує створення відповідачем робочих місць відповідно до встановленого нормативу та інформування органів працевлаштування про наявність вакантних місць.

Якщо відповідачем вжито всі передбачені чинним законодавством заходи із забезпечення працевлаштування інвалідів, на нього не може бути покладена відповідальність.

Окрім того, суди повинні з’ясовувати чи направлялися органами працевлаштування інваліди до роботодавців та причини їх непрацевлаштування.

Ті рішення, які підтверджують позицію ФСЗІ мотивовані тим, що відповідальність роботодавця виникає за

ст. 20 Закону № 875 незалежно від причин, з яких «інвалідне» місце залишається вакантним. Адже й дійсно у зазначеній нормі встановлено зв’язок між санкцією та правопорушенням, а не причиною правопорушення.

До «позитивних» рішень належить і те, що розглядається. Цей факт налаштовує на оптимізм.

 

Матеріал підготував Віталій Смердов,  економіст-аналітик

 

 

ВЕРХОВНИЙ СУД УКРАЇНИ

ПОСТАНОВА

02.02.2010 р.

 № 10/03

 

Колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України <…>, розглянувши у порядку письмового провадження за винятковими обставинами за скаргою Товариства з обмеженою відповідальністю «К» (далі — Товариство) справу за позовом <…> обласного відділення Фонду соціального захисту інвалідів (далі — Відділення Фонду) до Товариства про стягнення коштів,

встановила:

У квітні 2008 року Відділення Фонду звернулось із зазначеним позовом, у якому, посилаючись на статті 19, 20 Закону України від 21 березня 1991 року № 875-XII «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні» (далі — Закон № 875-XII), просило стягнути з Товариства на користь Державного бюджету України штрафні санкції у розмірі 2678 грн. 57 коп. за незайняте інвалідом у 2007 році робоче місце та 8 грн. 78 коп. пені за порушення термінів сплати.

Господарський суд Закарпатської області постановою від 4 червня 2008 року у задоволенні позову відмовив.

Львівський апеляційний адміністративний суд постановою від 20 січня 2009 року, залишеною без змін ухвалою Вищого адміністративного суду України від 24 вересня 2009 року, рішення суду першої інстанції скасував, позовні вимоги задовольнив.

У скарзі про перегляд ухвалених у справі судових рішень за винятковими обставинами Товариство, посилаючись на наявність підстави, установленої пунктом 1 частини 1 статті 237 Кодексу адміністративного судочинства України, просить Верховний Суд України скасувати рішення касаційного та апеляційного судів та залишити в силі рішення суду першої інстанції. На обґрунтування скарги відповідач послався на рішення Вищого адміністративного суду України від 19 лютого, 28, 29 травня, 28 серпня 2008 року та інші у справах за аналогічними позовами, у яких, на його думку, одні й ті самі норми права застосовані інакше, ніж у справі, що розглядається.

Виконуючи покладений на Верховний Суд України частиною 1 статті 47 Закону України від 7 лютого 2002 року № 3018-III «Про судоустрій України» обов’язок щодо забезпечення однакового застосування законодавства усіма судами загальної юрисдикції, колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України вважає, що у цій справі має місце неоднакове та помилкове, порівняно з іншими справами, застосування Вищим адміністративним судом України положень статей 19, 20 Закону № 875-XII, у зв’язку з чим

скарга підлягає задоволенню з таких підстав.

За змістом статті 19 Закону № 875-XII для підприємств, установ, організацій установлюється норматив робочих місць для забезпечення працевлаштування інвалідів.

Згідно з частиною 3 статті 18 Закону № 875-XII підприємства, установи, організації, фізичні особи, які використовують найману працю, зобов’язані виділяти та створювати робочі місця для працевлаштування інвалідів, у тому числі спеціальні робочі місця, створювати для них умови праці з урахуванням індивідуальних програм реабілітації і забезпечувати інші соціально-економічні гарантії, передбачені чинним законодавством, надавати державній службі зайнятості інформацію, необхідну для організації працевлаштування інвалідів, і звітувати Фонду соціального захисту інвалідів про зайнятість та працевлаштування інвалідів у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

Відповідно до частини 3 статті 181 цього Закону державна служба зайнятості здійснює пошук підходящої роботи відповідно до рекомендацій МСЕК, наявних у інваліда кваліфікації та знань, з урахуванням його побажань.

У частині 1 статті 20 Закону № 875-XII встановлено, що підприємства, установи, організації, у тому числі підприємства, організації громадських організацій інвалідів, фізичні особи, які використовують найману працю, де середньооблікова чисельність працюючих інвалідів менша, ніж установлено нормативом, передбаченим статтею 19 цього Закону, щороку сплачують відповідним відділенням Фонду соціального захисту інвалідів адміністративно-господарські санкції, сума яких визначається в розмірі середньої річної заробітної плати на відповідному підприємстві, установі, організації, у тому числі підприємстві, організації громадських організацій інвалідів, у фізичної особи, які використовують найману працю, за кожне робоче місце, призначене для працевлаштування інваліда і не зайняте інвалідом.

Разом з тим, адміністративно-господарські санкції за незайняті інвалідами робочі місця не є податком, збором (обов’язковим платежем), обов’язкова сплата яких передбачена Конституцією України та Законом України від 25 червня 1991 року № 1251-XII «Про систему оподаткування», а є заходом впливу до правопорушника у сфері господарювання у зв’язку зі скоєнням правопорушення.

Відповідно до частини 1 статті 218 Господарського кодексу України підставою господарсько-правової відповідальності учасника господарських відносин є вчинене ним правопорушення у сфері господарювання.

У частині 2 наведеної статті передбачено, що учасник господарських відносин відповідає, зокрема, за порушення правил здійснення господарської діяльності, якщо не доведе, що ним вжито усіх залежних від нього заходів для недопущення господарського правопорушення.

Як установлено судом першої інстанції, на виконання вимог законодавства Товариство направляло до <…> міськрайонного центру зайнятості <…> області відповідну звітність з інформацією щодо можливості працевлаштування інваліда, але робоче місце залишилось вакантним у зв’язку з ненаправленням для працевлаштування інваліда уповноваженими органами.

У зв’язку з тим, що у діях відповідача відсутній склад правопорушення, на нього не може бути покладена відповідальність за ненаправлення уповноваженими органами необхідної кількості інвалідів для працевлаштування, відсутність у населеному пункті за місцем знаходження Товариства інвалідів, які бажають працевлаштуватись.

Таким чином, суд апеляційної та касаційної інстанцій дійшли помилкового висновку про обґрунтованість застосування до Товариства санкцій, оскільки не врахували, що

обов’язок підприємства зі створення робочих місць для інвалідів не супроводжується його обов’язком займатись пошуком інвалідів для працевлаштування.

Крім того, ці суди на обґрунтування своїх рішень помилково посилались на норми Положення про робоче місце інваліда і про порядок працевлаштування інвалідів, затверджене постановою Кабінету Міністрів України від 3 травня 1995 року № 314, яка втратила чинність на підставі постанови Кабінету Міністрів України від 31 січня 2007 року № 70 і на спірні правовідносини не розповсюджувалась.

Ураховуючи наведене, висновок суду першої інстанції про безпідставність вимог позивача є правильним, а рішення апеляційного та касаційного судів — необґрунтованими і підлягають скасуванню.

Керуючись статтями 241 — 243 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України

постановила:

Скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «К» задовольнити

.

Ухвалу Вищого адміністративного суду України від 24 вересня 2009 року та постанову Львівського апеляційного адміністративного суду від 20 січня 2009 року скасувати, постанову господарського суду Закарпатської області від 4 червня 2008 року залишити в силі.

Постанова є остаточною і не може бути оскаржена, крім випадку, встановленого пунктом 2 частини 1 статті 237 Кодексу адміністративного судочинства України.

App
Завантажуйте наш мобільний додаток Factor

© Factor.Media, 1995 -
Всі права захищені

Використання матеріалів без узгодження з редакцією заборонено

Ознайомитись з договором-офертою

Приєднуйтесь
Адреса
м. Харків, 61002, вул. Сумська, 106а
Ми приймаємо
ic-privat ic-visa ic-visa
Powered by
Factor Web Solutions
Ми використовуємо cookie-файли, щоб зробити сайт максимально зручним для вас та аналізувати використання наших продуктів та послуг, щоб збільшити якість рекламних та маркетингових активностей. Дізнатися більше про те, як ми використовуємо ці файли можна тут.
Дякуємо, що читаєте нас Увійдіть і читайте далі