Початок
Попередній фрагмент
3.4.3. При розгляді справ за позовами до органів виконавчої влади чи органів місцевого самоврядування у разі незгоди з рішеннями з питань, віднесених у галузі земельних відносин до їх компетенції (зокрема, про відмову у передачі земельної ділянки у власність чи користування, у продажі земельної ділянки, у наданні дозволу і вимог на розроблення проекту відведення земельної ділянки, тощо), суд за наявності підстав для задоволення позову
визнає рішення такого органу недійсним і зобов’язує його залежно від характеру спору виконати певні дії на захист порушеного права, передбачені його компетенцією (або не вчиняти чи припинити їх), як цього вимагає законодавство, або надає право позивачеві вчинити певні дії для усунення порушень його права.Безпосередньо суд вирішує ці питання по суті, якщо це відповідає закону (наприклад, визнає відповідно до частини 3 статті 1 Закону України «Про порядок виділення в натурі (на місцевості) земельних ділянок власникам земельних часток (паїв)» право на земельну частку (пай) якщо районною (міською) державною адміністрацією безпідставно відмовлено у видачі документа, що посвідчує право на земельну частку (пай); вирішує відповідно до частини 4 статті 7 Закону України «Про фермерське господарство» питання про надання земельної ділянки у власність або оренду для створення фермерського господарства, якщо відповідна районна або міська державна адміністрація чи орган місцевого самоврядування безпідставно відмовили в цьому або, незважаючи на рішення суду, що зобов’язує їх розглянути заяву з цього приводу, не розглядають її за наявності необхідних документів). В інших випадках суд не може вирішувати питання, віднесені до компетенції органів виконавчої влади чи органів місцевого самоврядування, зокрема про передачу земельних ділянок у постійне користування, оренду, укладення чи поновлення договору оренди земельної ділянки, зміну цільового призначення землі тощо.
<…>
3.4.5. З урахуванням того, що необхідною умовою укладення договору оренди земельної ділянки, яка перебуває у державній або комунальній власності, є наявність рішення відповідного органу про надання земельної ділянки, зобов’язання цього органу у судовому порядку укласти такий договір або ж продовжити дію договору за відсутності вказаного рішення є порушенням його виключної передбаченої Конституцією України компетенції.
Якщо на час звернення до суду позивачем не надано доказів прийняття відповідним органом виконавчої влади чи органом місцевого самоврядування рішення про передачу йому в оренду спірної земельної ділянки, вимоги про зобов’язання такого органу укласти договір оренди задоволенню не підлягають.
коментар редакції
Які зобов’язання може покласти суд на місцеву раду?
ВГСУ в цьому питанні займає позицію, співзвучну з позицією ВСУ. Останню, зокрема, було висловлено в листі ВСУ від 29.10.2008 р. № 19-3767/0/8-08, і стосувалася вона питання про можливість зобов’язати в судовому порядку місцеву раду укласти договір оренди землі. Як указав ВСУ, суд покласти такі зобов’язання на місцеву раду не може. Своїм рішенням він може
тільки зобов’язати місцеву раду розглянути на черговій сесії питання про укладення договору оренди, але зобов’язати її заздалегідь укласти договір не можна.Водночас, як зазначає ВГСУ в Рекомендаціях, що коментуються, щодо низки запитань, де такі повноваження судам прямо надано відповідними законами, суд може приймати рішення, які зобов’язують місцеві органи влади вчинити певні дії або утриматись від них.
Додатково зауважимо: якщо на місцеві органи влади було покладено відповідне зобов’язання (наприклад, розглянути на черговій сесії місцевої ради питання про укладення договору оренди), яке так і не було виконано, то, на думку Пленуму ВСУ, суд може вирішити питання по суті та визнати за суб’єктом господарювання відповідне право (у наведеному раніше прикладі це виразиться у визнанні права на оренду земельної ділянки та покладанні на місцеву раду обов’язку укласти відповідний договір) (див. п. 7 постанови Пленуму ВСУ «Про практику застосування судами земельного законодавства при розгляді цивільних справ» від 16.04.2004 р. № 7, зі змінами, внесеними постановою Пленуму ВСУ від 19.03.2010 р. № 2).
Наступний фрагмент
