Теми статей
Обрати теми

Строк позовної давності за зобов’язаннями, строк виконання яких не встановлено договором

Редакція ПБО
Лист від 20.07.2010 р. № 1112/11/13-10

Початок

Попередній фрагмент

15. Особливості віднесення деяких витрат подвійного призначення до складу валових витрат платника податку

Складною для застосування у деяких випадках є також стаття 5 Закону «Про оподаткування прибутку підприємств» щодо визначення складових, які включаються до валових витрат платника податку.

Переглядаючи рішення попередніх інстанцій у порядку частини першої статті 237 КАС, Верховний Суд України43 підтвердив позицію Вищого адміністративного суду України, викладену в ухвалі від 1 липня 2009 року, щодо

правомірності віднесення платником податку до складу валових витрат таких сум:

витрат з відшкодування Пенсійному фонду України пільгових пенсій. Обов’язок з покриття витрат на виплату і доставку пільгових пенсій Пенсійному фонду України покладений на підприємство законодавством, відшкодування таких витрат пов’язане з господарською діяльністю підприємства, а тому віднесення таких витрат до складу валових витрат не суперечить загальному поняттю валових витрат, встановленому пунктом 5.1 статті 5 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств»;

виплат із забезпечення позивачем спеціальним харчуванням працівників на виконання умов колективних договорів, укладених між адміністрацією та трудовим колективом. Такі виплати належать до витрат на оплату праці фізичних осіб, що перебувають у трудових відносинах з таким платником, як будь-які інші виплати в грошовій або натуральній формі, встановлені за домовленістю сторін, а відповідно, відносяться до складу валових витрат на підставі підпункту 5.6.1 пункту 5.6 статті 5 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств».

43 Постанова Верховного Суду України від 8 грудня 2009 року, реєстраційний номер судового рішення в ЄДРСР — 7417986.

Вищий адміністративний суд України, відносячи вказані виплати до валових витрат, виходив з положень підпункту 2.3.4 пункту 2.3 статті 2 Інструкції зі статистики заробітної плати, затвердженої наказом Державного комітету статистики України від 13 січня 2004 року № 5 та зареєстрованим у Міністерстві юстиції України 27 січня 2004 року за № 114/8713, згідно з якою оплата або дотації на харчування працівників, у тому числі в їдальнях, буфетах, профілакторіях, належить до виплат соціального характеру у грошовій і натуральній формах, які, у свою чергу, належать до інших заохочувальних та компенсаційних виплат, що, згідно з пунктом 1.3 статті 1 цієї ж Інструкції, є складовою фонду оплати праці.

У той же час при визначенні правомірності віднесення сум до валових витрат суди повинні враховувати, що такі суми повинні бути підтверджені відповідними розрахунковими платіжними документами та іншими документами, обов’язковість яких передбачена правилами ведення податкового обліку.

Так, витрати, передбачені підпунктом 5.4.8 пункту 5.4 статті 5 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств», можуть бути включені до валових витрат платника податку тільки за умови підтвердження певними документами, що засвідчують вартість фактичних витрат осіб, які відряджені, та зв’язок такого відрядження з основною діяльністю цього платника. Так, направляючи справу за позовом Закритого акціонерного товариства «У» до Кременчуцької об’єднаної державної податкової інспекції у Полтавській області на новий розгляд до суду першої інстанції, Верховний Суд України вказує, що надані відповідачу під час перевірки договір про надання послуг авіаційного перевезення без зазначення осіб, що підлягають перевезенню, та акти виконаних робіт, в яких відсутні дані про осіб, які скористалися відповідними авіарейсами, можуть засвідчувати лише факт надання таких послуг, а не склад членів авіарейсу та обґрунтованість віднесення спірних витрат до валових.

 

16. Особливості віднесення до складу валових доходів безповоротної фінансової допомоги у вигляді сум кредиторської заборгованості, що залишилася нестягнутою протягом строків позовної давності

У 2009 році Верховним Судом України було висловлено правову позицію щодо моменту, з якого непогашена кредиторська заборгованість за договорами, строк виконання зобов’язань у яких невизначений, перетворюється на безповоротну фінансову допомогу у зв’язку із закінченням строку позовної давності.

<…>

Таким чином, на думку Верховного Суду України, в разі закінчення строку дії договору, що передбачав невизначений строк виконання зобов’язання, початок перебігу строку позовної давності слід визначати саме з моменту закінчення строку дії договору. У зв’язку з цим не підлягає застосуванню норма Цивільного кодексу України про те, що за невизначеності строку виконання зобов’язань цей строк визначається моментом вимоги, а в разі непред’явлення такої вимоги строк позовної давності не розпочинає перебіг.

З урахуванням наведеного у цій ситуації кошти, сплачені за договором, строк дії якого закінчився, стають

безповоротною фінансовою допомогою після закінчення трирічного терміну з дати закінчення строку дії договору.

Причиною судової помилки у розглядуваній справі є специфічність правовідносин

, що складалися між господарюючими суб’єктами у процесі укладення і виконання господарських договорів, а також неповне з’ясування обставин судами першої та апеляційної інстанцій фактичних обставин, у тому числі залишена поза увагою наявність строку дії договору поряд із невизначеністю строку виконання зобов’язань за цим договором.

<…>



коментар редакції

Строк позовної давності за зобов’язаннями,
строк виконання яких не встановлено договором

Незважаючи на те, що цю частину листа присвячено особливостям віднесення до складу валових доходів безповоротної фінансової допомоги у вигляді сум кредиторської заборгованості, які не було стягнуто протягом строків позовної давності, зроблені в ній висновки матимуть набагато ширше значення.

ВАСУ наводить таку позицію ВСУ:

якщо в договорі вказано строк його дії, але не встановлено строки виконання зобов’язань, строк позовної давності починає відлічуватись із дня, наступного за останнім днем закінчення строку дії договору.

Слід визнати, що наведена позиція ВСУ стала досить несподіваною. ВСУ прямо вказує на незастосування в зазначених вище випадках передбаченого ч. 2 ст. 530 ЦКУ правила, згідно з яким, якщо строк виконання боржником зобов’язання не встановлено або визначено моментом пред’явлення вимоги, кредитор має право вимагати його виконання в будь-який час. Боржник повинен виконати таке зобов’язання в семиденний строк із дня пред’явлення вимоги. Строк позовної давності, відповідно, починає обчислюватися з восьмого дня після дня пред’явлення вимоги про виконання зобов’язання. Цікаво, що раніше у своїй практиці ВСУ завжди керувався цим правилом, не звертаючи увагу на те, чи встановлено строк договору (див., наприклад, постанову ВСУ від 06.10.2009 р. № 19/471-08, ухвалу ВСУ від 10.12.2008 р., рішення ВСУ від 14.04.2010 р.).

У цьому випадку наміри ВСУ, як можна припустити, пояснюються бажанням припинити практику, коли суб’єкти господарювання за бажання легко можуть зробити так, щоб кредиторська заборгованість ніколи не набула статусу безповоротної фіндопомоги. Для цього достатньо, щоб у договорі не було встановлено строки виконання зобов’язань боржником і щоб кредитор не звертався до нього з вимогою про виплату заборгованості. Позовна давність у цьому випадку не почне спливати ніколи.

Зауважимо, що логіка в міркуваннях ВСУ, безумовно, є, адже згідно з ч. 1 ст. 631 ЦКУ строком договору є час, протягом якого сторони можуть здійснювати свої права та виконувати свої обов’язки відповідно до договору. Як можна припустити, ВСУ виходив з того, що оскільки виконати свої зобов’язання боржник повинен протягом строку договору, з його закінченням у кредитора виникає право на звернення до суду у зв’язку з невиконанням боржником своїх зобов’язань за договором. Але, схоже, ВСУ не взяв до уваги, що така позиція призводить і до іншого висновку: звернутися до боржника з вимогою про виконання зобов’язання за договором, в якому встановлено строк дії, кредитор не може. Боржник має право виконати свої зобов’язання в будь-який момент до закінчення строку договору. Можливість застосування правила, передбаченого ч. 2 ст. 530 ЦКУ, обмежена тепер тільки тими випадками, коли строк дії договору не встановлено. Тому суб’єктам господарювання, які не бажають, щоб у боржника була можливість, пославшись на позицію ВСУ, обґрунтувати своє право виконати зобов’язання в будь-який момент протягом строку договору, незалежно від заявлених вимог кредитора, необхідно все ж установити окремо строк виконання зобов’язання.

А ось ті суб’єкти господарювання, які бажають максимально відстрочити момент, коли до складу валових доходів доведеться віднести суми кредиторської заборгованості у зв’язку із закінченням строку позовної давності, необхідно або первісно встановити максимально тривалий строк дії договору, або збільшити його за домовленістю сторін, або не встановлювати його зовсім. В останньому випадку, як указав ВГСУ, договір діє до припинення зобов’язань, що з нього виникли, шляхом їх виконання або за іншими підставами, установленими законом (див. п. 32 Інформлиста ВГСУ «Про деякі питання практики застосування норм Цивільного та Господарського кодексів України» від 07.04.2008 р. № 01-8/211).

 

Олена Уварова

Наступний фрагмент

App
Завантажуйте наш мобільний додаток Factor

© Factor.Media, 1995 -
Всі права захищені

Використання матеріалів без узгодження з редакцією заборонено

Ознайомитись з договором-офертою

Приєднуйтесь
Адреса
м. Харків, 61002, вул. Сумська, 106а
Ми приймаємо
ic-privat ic-visa ic-visa

Ми використовуємо cookie-файли, щоб зробити сайт максимально зручним для вас та аналізувати використання наших продуктів та послуг, щоб збільшити якість рекламних та маркетингових активностей. Дізнатися більше про те, як ми використовуємо ці файли можна тут.

Дякуємо, що читаєте нас Увійдіть і читайте далі