Тривалість відрядження
Чи може після внесення останніх змін до законодавства вважатися відрядженням службова поїздка працівника до іншого населеного пункту на строк більше 30 календарних днів? Чи слід зараховувати до строку відрядження та оплачувати день вибуття у відрядження та день прибуття з нього?
(м. Дніпропетровськ)
Наказом Мінфіну від 17.03.2011 р. № 362
дійсно викладено в новій редакції Інструкцію № 59. Після внесених змін положення Інструкції № 59 є обов’язковими тільки для органів державної влади, підприємств, установ та організацій, що повністю або частково фінансуються за рахунок бюджетних коштів. Госпрозрахунковим підприємствам, як можна зробити висновок, було залишено можливість вирішення всіх неврегульованих в законодавстві питань на рівні внутрішніх документів підприємства (колективного договору, положення про відрядження, наказу керівника).Однак ми й відразу пропонували суб’єктам господарювання виходити з того, що без звернення до
Інструкції № 59 їм усе ж не обійтися. І ПКУ, і КЗпП використовують термін «відрядження» і при цьому не дають його визначення. Таку прогалину не можна розглядати як можливість підприємствам самостійно визначати, які поїздки слід вважати відрядженнями, а які ні. У зв’язку з цим підприємствам в будь-якому разі необхідно виходити з тих критеріїв, які наведено в Інструкції № 59 як ознаки відрядження (поїздка працівника за розпорядженням роботодавця до іншого населеного пункту для виконання службового доручення поза місцем його постійної роботи). Один з таких критеріїв — тривалість поїздки. Згідно з абзацом другим п. 1 розд. ІІ Інструкції № 59 строк відрядження в межах України визначається керівником або його заступником і не може перевищувати 30 календарних днів (за деякими винятками, зокрема тривалість відрядження працівників, які направляються для виконання монтажних, налагоджувальних, ремонтних та будівельних робіт, не має перевищувати строку будівництва об’єктів).На нашу думку, направлення працівника до іншої адміністративно-територіальної одиниці для виконання службового завдання за розпорядженням роботодавця на строк понад 30 календарних днів може розглядатися як переведення працівника на роботу до іншої місцевості*. У цьому випадку, по-перше, обов’язковою є згода працівника на таке переведення; по-друге, підприємство має виконати вимоги
ст. 120 КЗпП, що передбачає гарантії та компенсації при переїзді на роботу до іншої місцевості. Так, зокрема, працівники мають право на відшкодування витрат, пов’язаних з переїздом до іншої місцевості. Їм виплачується вартість проїзду (самого працівника та за необхідності членів його сім’ї), витрати на перевезення майна, добові за час перебування в дорозі, одноразова допомога на самого працівника та на кожного члена його сім’ї, який переїжджає разом із ним, заробітна плата за дні збору в дорогу та облаштування на новому місці проживання, але не більше шести днів, а також за час перебування в дорозі.* Слід сказати, що сьогодні законодавство про працю не дає достатніх критеріїв для розмежування переведення на іншу роботу та відрядження (див. Науково-практичний коментар до законодавства Україні про працю. — 12-те вид., перероб. і доп. — Х.: Фактор, 2010. — С. 171).
Що стосується другої частини запитання про включення (або невключення) днів від’їзду у відрядження та прибуття з нього, то тут аргументи аналогічні.
ПКУ і КЗпП говорять про добові витрати, але при цьому правил обчислення доби, за яку вони виплачуються, не наводять.З набуттям чинності
ПКУ деякими фахівцями стала висловлюватися позиція, згідно з якою під добою для цілей застосування податкового законодавства слід розуміти 24 години. Отже, за такого підходу, якщо працівник виїжджає у відрядження, скажімо, о п’ятій ранку, перебуває у службовій поїздці повних (від 0 годин до 24 годин) шість днів та після цього повертається з відрядження, наприклад, о 10 ранку, виплаті підлягатимуть добові тільки за сім днів (тобто за сім повних діб тривалістю 24 години).Зміни в законодавстві підштовхнули й до інших висновків: оскільки питання про правила розрахунку добових урегульовано
Інструкцією № 59, яка після внесення до неї змін не має обов’язкового характеру для госпрозрахункових підприємств, останні можуть у своїх внутрішніх документах обумовлювати порядок розрахунку добових.На наш погляд, обидва із запропонованих підходів призведуть до неправомірних дій з боку підприємства. Як уже зазначалося, і
ПКУ, і КЗпП говорять про виплату добових (відшкодування добових витрат). При цьому щоб визначити, що розуміють зазначені нормативні акти під добою для цілей відшкодування витрат на відрядження, слід звернутися до нормативного акта, який регулює цю сферу відносин. Таким актом і буде Інструкція № 59. Вона, як і раніше, передбачає, що визначення кількості днів відрядження для виплати добових здійснюється з урахуванням дня вибуття у відрядження та дня прибуття до місця постійної роботи, які зараховуються як два дні. Із цієї норми ми можемо зробити висновок, що законодавець, кажучи про добові, під добою розуміє не проміжок часу тривалістю 24 години, а календарний день, повний або неповний. До того ж, проти платників податків, які вирішать відступити від наведеного правила розрахунку добових, зіграє й уже усталена за тривалий час практика визначення кількості днів перебування у відрядженні.
Олена Уварова, юрист
