Чим відповідає власник приватного підприємства?
Уявимо, що громадянин України є єдиним власником приватного підприємства, щодо якого ініційовано процедуру банкрутства. Чи правда, що власник приватного підприємства в разі недостатності майна в останнього відповідає за його боргами всім своїм майном?
Олена УВАРОВА, юрист Видавничого будинку «Фактор»
Те, що власник приватного підприємства відповідає за його боргами всім своїм майном, — думка помилкова, хоча, втім, і досить поширена на практиці.
Підставою для її виникнення стала
ст. 128 Господарського кодексу України, згідно з якою громадянин-підприємець відповідає за своїми зобов'язаннями всім своїм майном, на яке відповідно до закону може бути звернено стягнення (ч. 2 ст. 128 ГКУ). Одночасно з цим у ч. 3 ст. 128 ГКУ названо форми здійснення підприємницької діяльності громадянами:— безпосередньо як підприємець або
через приватне підприємство, що ним створюється;— із залученням або без залучення найманої праці;
— самостійно або спільно з іншими особами.
Проте такі законодавчі формулювання не повинні вводити в оману. Фізична особа, яка здійснює підприємницьку діяльність, нестиме відповідальність усім своїм майном (за винятком майна, названого в
додатку до Закону України «Про виконавче провадження» від 21.04.99 р. № 606-XIV) тільки у випадку, якщо виступає в зобов'язальних відносинах як фізособа-підприємець.Нагадаємо:
приватним підприємством відповідно до ст. 113 ГКУ визнається підприємство, що діє на основі приватної власності одного або кількох громадян, іноземців, осіб без громадянства та його (їх) праці з використанням найманої праці. Приватним є також підприємство, що діє на основі приватної власності суб'єкта господарювання — юридичної особи. Слід зауважити: у Цивільному кодексі України про приватні підприємства немає жодної згадки, що іноді стає підставою для дискусій про те, чи відповідає чинному законодавству існування приватних підприємств у принципі. Це питання знімає ч. 1 ст. 83 ЦКУ, якою передбачена можливість створення юридичних осіб як у формі товариств, установ, так і в інших формах, установлених законом.Для нас у світлі питання, що розглядається, важливим є лише один момент: приватне підприємство є юридичною особою. Згідно з
ч. 3 ст. 96 ЦКУ учасник (засновник) юридичної особи не відповідає за її зобов'язаннями, а юридична особа не несе відповідальності за зобов'язаннями її учасника (засновника), крім випадків, визначених установчими документами та законом. Серед випадків, установлених законом, можна назвати, наприклад, товариства з додатковою відповідальністю (учасники таких товариств несуть відповідальність за зобов'язаннями товариства не всім своїм майном, проте в певній його частині додатково до зроблених до статутного капіталу вкладів), повні товариства (в яких учасники солідарно несуть додаткову (субсидіарну) відповідальність за зобов'язаннями товариства всім своїм майном) або командитні (в яких субсидіарну відповідальність покладено на повних учасників, паралельно з якими до складу товариства входять учасники, відповідальність яких обмежена їх вкладами).Щодо приватних підприємств таких додаткових застережень про відповідальність власників підприємства за зобов’язаннями товариства не зроблено, а тому має діяти наведене вище загальне правило:
учасник (засновник) юридичної особи не відповідає за її зобов'язаннями.Аналогічного висновку свого часу доходив і Держкомпідприємництва в
листі від 27.02.2001 р. № 2-222/1227, пізніше його підтвердивши в листі від 15.03.2011 р. № 2571. Підтримують таку позицію й суди (див., наприклад, постанову Одеського апеляційного господарського суду від 07.10.2010 р. у справі № 13/134-09).Але слід звернути увагу, що цей висновок буде справедливий тільки у випадку, якщо установчі документи приватного підприємства не містять положень, які вказуватимуть, що за своєю суттю приватне підприємство є одним із перелічених господарських товариств, учасники яких несуть повну або додаткову відповідальність за зобов’язаннями товариства.
Річ у тім, що створення та діяльність приватного підприємства — процес мало врегульований на законодавчому рівні. Як випливає з тієї ж
ст. 113 ГКУ, порядок організації та діяльності приватних підприємств визначається цим Кодексом та іншими законами. При цьому інших законів, що встановлюють порядок організації таких підприємств, наразі немає. Це означає, що засновник приватного підприємства керується загальними нормами законодавства, які регулюють створення суб'єктів господарювання (ст. 56 — 58, 62 ГКУ), що дозволяє йому на власний розсудом вирішувати питання про органи управління та їх компетенцію, про порядок розподілу прибутку та збитків, про умови реорганізації та ліквідації приватного підприємства, про вихід учасників тощо (див. також статтю «Хочете заснувати ТОВ? Почніть з ПП!» // «Податки та бухгалтерський облік», 2008, № 101). Це, безумовно, позитив. Наприклад, власник приватного підприємства може самостійно визначати розмір його статутного фонду, не будучи обмеженим його мінімальним розміром. Але одночасно в ньому криється небезпека того, що юрособа, названа при своєму створенні приватним підприємством, на ділі виявиться, наприклад, повним товариством.Так, Вищий господарський суд України у своїй практиці виходить з такого:
якщо статутний фонд приватного підприємства поділений на частки, у цьому разі приватне підприємство охоплюється визначенням господарського товариства. Вид господарського товариства (товариство з обмеженою відповідальністю, повне товариство, командитне або товариство з додатковою відповідальністю) має визначатися виходячи з умов, уключених до статуту (постанова ВГСУ від 05.02.2009 р. № 13/120). Якщо ж статутний фонд приватного підприємства не поділено на частки, то застосовувати до такого підприємства приписи нормативних актів, присвячених господарським товариствам, не можна (постанова ВГСУ від 15.10.2008 р. № 11/304/08).Підсумуємо. Власнику приватного підприємства, щодо якого поставлено це запитання, необхідно:
1. Ще раз уважно вивчити установчі документи для встановлення того, чи може приватне підприємство бути прирівняно до господарського товариства (це можливо у випадку, якщо статут передбачає поділ статутного капіталу на частки, навіть якщо частка становить 100 % статутного капіталу).
2. Якщо установчі документи вказують на те, що приватне підприємство підпадає під ознаки госптовариства, наступний крок — установити, до якого з видів госптовариств воно найближче. Якщо у статуті немає застережень про те, що учасники підприємства несуть додаткову відповідальність за зобов’язаннями товариства своїм майном (а в переважній більшості випадків таких застережень у статуті не буде), до такого підприємства слід застосовувати приписи нормативних актів, що стосуються товариств з обмеженою відповідальністю. Нагадаємо, згідно з
ч. 2 ст. 140 ЦКУ учасники ТОВ не відповідають за зобов’язаннями товариства та несуть ризик збитків, пов'язаних з діяльністю товариства, у межах вартості своїх вкладів.Зауважимо: якщо раптом відповідні застереження (про додаткову відповідальність учасників за зобов’язаннями підприємства) у статуті є, то, думаємо, доцільніше внести зміни до статуту і вилучити такі застереження, оскільки в іншому разі підприємство може зіткнутися з іншою складністю — його невідповідністю такій вимозі, як наявність статусу суб'єкта господарювання у всіх повних учасників товариства (
ч. 7 ст. 80 ГКУ).3. Найбезпроблемніший випадок: якщо в установчих документах немає застережень про поділ статутного капіталу на частки, діє загальне правило, згідно з яким засновники юрособи не відповідають своїм майном за її боргами.
