Нові гарантії у відносинах боржників та кредиторів
Чергове вдосконалення законодавства (див. «Податки та бухгалтерський облік», 2011, № 85, с. 3). На перший погляд, безумовно, не таке глобальне, як прийняття нової спрощеної системи (див. про це «Податки та бухгалтерський облік», 2011, № 86, с. 4), але водночас таке, що потребує не меншої уваги, ніж питання про неперехід (або, навпаки, перехід) на зимовий час, яким переймалися восени цього року. Ітиметься про нові гарантії кредиторів, що надаються законодавцем на той випадок, коли тільки принципу Pacta sunt servanda («Договори повинні виконуватися») стає недостатньо.
Олена УВАРОВА, юрист Видавничого будинку «Фактор»
Документи статті
ЦКУ
— Цивільний кодекс України від 16.01.2003 р. № 435-IV.Закон № 3795
— Закон України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо врегулювання відносин між кредиторами та споживачами фінансових послуг» від 22.09.2011 р. № 3795-VI.Закон № 1255
— Закон України «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень» від 18.11.2003 р. № 1255-IV.Закон про банкрутство
— Закон України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» від 14.05.92 р. № 2343-XII.
Кредитні відносини
Переважно
Закон № 3795, безумовно, присвячено питанням регулювання взаємовідносин кредиторів з їх боржниками.Так,
Цивільний кодекс України тепер обумовлює більш суворі вимоги до встановлення процентних ставок у кредитних договорах, обмежуючи тим самим розсуд банків при формулюванні умов договорів, що пропонуються до підписання клієнтам. Згідно з новою редакцією ст. 10561 ЦКУ процентна ставка за кредитом може бути:1)
фіксованою — така процентна ставка може змінюватися виключно шляхом укладення додаткової угоди до договору, тобто за умови досягнення нової домовленості між кредитором та боржником щодо розміру процентної ставки за договором; будь-які дії банку щодо зміни процентної ставки в односторонньому порядку будуть неправомірними, або2)
змінюваною (плаваючою) — установлення в договорі такої ставки передбачає, що кредитор самостійно з передбаченою договором періодичністю має право збільшувати ставку, але також на нього покладено обов’язок зменшити процентну ставку при настанні передбачених договором умов. Про зміну процентної ставки (як у бік збільшення, так і у бік зменшення) кредитор зобов’язаний письмово повідомити позичальника, поручителя та інших зобов’язаних за договором осіб не пізніше ніж за 15 календарних днів до дати, з якої застосовуватиметься нова ставка. Крім того, зміна процентної ставки, навіть якщо це передбачено договором, не може здійснюватися виключно на розсуд кредитора і бути довільною: у договорі встановлюється порядок розрахунку змінюваної процентної ставки із застосуванням погодженого сторонами індексу, що дозволяє точно визначити розмір процентної ставки в будь-який момент протягом строку кредитного договору. Змінити встановлений у договорі порядок розрахунку процентної ставки сторони можуть тільки за взаємною згодою.Більше того, законодавець окремо застерігає умови, яким повинен відповідати індекс, що використовується у формулі визначення змінюваної процентної ставки, зокрема його поточне значення періодично, але не рідше ніж один раз на місяць, має публікуватися у ЗМІ або оприлюднюватися через інші загальнодоступні регулярні джерела інформації. Законодавець не уточнює, що слід розуміти під «загальнодоступними регулярними джерелами інформації», однак вказує на те, що таке джерело має бути прямо передбачене в самому кредитному договорі (найчастіше його роль виконуватиме сайт кредитора за його наявності). Крім того, у кредитному договорі
має бути зазначено максимальний розмір збільшення процентної ставки.Але тут необхідно врахувати такий нюанс: скористатися зазначеними нововведеннями зможуть тільки ті з позичальників, які
укладають кредитні договори після 16.10.2011 р. (дати набуття чинності Законом № 3795).Додаткові до перелічених вище нововведення передбачено щодо споживчих кредитів, за якими кошти надаються фізичній особі з метою придбання нею продукції для особистих потреб, безпосередньо не пов’язаних з підприємницькою діяльністю або виконанням обов’язків найманого працівника. Серед цих нововведень слід назвати такі:
1) встановлено заборону на надання
споживчих кредитів в іноземній валюті на території України;2) деталізовано показники, за допомогою яких повинна розкриватися сукупна вартість кредиту для споживача;
3) у договорі споживчого кредиту обов’язково повинні вказуватися умови, за яких можливо його дострокове розірвання;
4) передбачено заборону ускладнювати в будь-який спосіб прочитання споживачем тексту детального опису сукупної вартості споживчого кредиту, наведеного в договорі про надання споживчого кредиту або в додатку до нього, у тому числі шляхом наведення його кеглем, меншим кегля шрифту основного тексту, зливання кольору шрифту з кольором фону;
5) закріплено низку гарантій на випадок дострокового повернення позичальником споживчого кредиту;
6) обумовлено умови та порядок здійснення реструктуризації кредиту.
Серед інших новел слід звернути увагу на таке: норма, що анонсується багатьма засобами масової інформації, про необхідність в разі виселення особи з житлового приміщення обов’язкової вказівки в рішенні суду іншого постійного житлового приміщення, яке надається такій особі (
ст. 109 Житлового кодексу України), не повинна вводити в оману. Річ у тім, що гарантія щодо надання іншого житлового приміщення замість того, з якого особа виселяється, як і раніше, не поширюється на випадки виселення громадян при зверненні стягнення на житлові приміщення, придбані ними за рахунок кредиту (позики), повернення якого забезпечене іпотекою відповідного житлового приміщення.Збереглася й вимога звільнити житлове приміщення, передане в іпотеку, після прийняття кредитором рішення про звернення на нього стягнення на його письмову вимогу. Єдине уточнення з боку законодавця: якщо раніше
Житловий кодекс України застерігав безальтернативний місячний строк для виконання цього обов’язку мешканцями такого приміщення, то тепер передбачена можливість для встановлення більш тривалого строку на виселення за домовленістю між кредитором та боржником. А от установити менший строк навіть за домовленістю сторін, як і до внесення змін Законом № 3795, не можна.Зауважимо також, що тепер
Закон № 1255 серед способів позасудового звернення стягнення називає реалізацію майна, що перебуває в заставі, за виконавчим написом нотаріуса. Слід зазначити, що Закон України «Про заставу» від 02.10.92 р. № 2654-XII передбачав можливість звернення стягнення на закладене майно на підставі виконавчого напису нотаріуса і раніше. Але на практиці виникали питання, оскільки Закон № 1255 про цей спосіб звернення стягнення умовчував.
Перехід зобов’язань юрособи-боржника при її реорганізації
Кредиторам юридичних осіб у результаті внесення змін до
Цивільного кодексу України надано можливість при отриманні повідомлення про початок процедури припинення юрособи-боржника вимагати не лише припинення або дострокового виконання зобов’язання (така можливість у них була і раніше), а й забезпечення виконання такого зобов’язання (ч. 1 ст. 107). Нагадаємо: ЦКУ називає такі способи забезпечення зобов’язань, як неустойка, порука, гарантія, застава, притримання, завдаток, передбачаючи при цьому, що договором можуть встановлюватися й інші види забезпечення виконання зобов’язань (ст. 546 ЦКУ).Ще одне нововведення —
у порядку та умовах розподілу зобов’язань між юрособами — правонаступниками ліквідованої юрособи-боржника.До внесення змін законодавець обмежувався нормою (
ч. 5 ст. 107 ЦКУ), згідно з якою:— за зобов’язаннями, що перейшли до правонаступників згідно з розподільчим балансом, кожна із новостворених юросіб
несла індивідуальну відповідальність (відповідно звертатися з вимогою про виконання таких зобов’язань кредитор міг виключно до конкретної юрособи-правонаступника);— за тими із зобов’язань, щодо яких точно визначити правонаступника було неможливо, наставала
солідарна відповідальність (за такими зобов’язаннями кредитор міг вимагати виконання зобов’язання частково або в повному обсязі як від усіх юросіб-правонаступників разом, так і від будь-якої з них окремо).Тепер, після набуття чинності
Законом № 3795, розподіл зобов’язань припиненої юрособи між її правонаступниками відбуватиметься так:— за зобов’язаннями, що перейшли до правонаступника згідно із розподільчим балансом, така юрособа-правонаступник несе, як і раніше,
індивідуальну відповідальність, однак до цього додається субсидіарна відповідальність за зобов’язаннями, що перейшли до інших юросіб-правонаступників (ч. 5 ст. 107 ЦКУ). Це означає, що якщо правонаступників усього двоє та основний боржник не задовольняє вимоги кредиторів, вони можуть їх пред’явити до другої з юросіб-правонаступників. Якщо правонаступників більше двох, то кредитори знову ж таки первісно пред’являють вимоги до основного боржника, а в разі їх незадоволення можуть звернутися до будь-якої з інших юросіб-правонаступників;— за тими із зобов’язань, щодо яких точно визначити правонаступника неможливо, усі юрособи-правонаступники, як і до внесення змін до
ЦКУ, несуть солідарну відповідальність (ч. 6 ст. 107 ЦКУ). Але до цієї норми з’явилося важливе доповнення: учасники (засновники) припиненої юрособи, які відповідно до закону або згідно з установчими документами несли відповідальність за її зобов’язаннями, відповідають за зобов’язаннями правонаступників, що виникли до моменту припинення такої юрособи, у такому самому обсязі, якщо більший обсяг відповідальності учасників (засновників) за зобов’язаннями правонаступників не встановлено законом або їх установчими документами. Як можна припустити, основна мета цього нововведення — захистити кредиторів у ситуаціях, коли організаційно-правова форма юросіб-правонаступників відрізнятиметься від організаційно-правової форми припиненої юрособи та покладатиме на учасників господарського товариства меншу відповідальність за зобов’язаннях товариства порівняно з тією, яка на них лежала на момент виникнення боргу. Така ситуація, наприклад, можлива, якщо борг товариства з додатковою відповідальністю переходить у результаті його припинення до товариства з обмеженою відповідальністю. У цьому випадку згідно з оновленою редакцією ст. 107 ЦКУ в частині «старих» зобов’язань товариства учасники продовжуватимуть солідарно нести додаткову відповідальність (тобто якщо вимоги не задовольнить юрособа-правонаступник, кредитори зможуть звернутися безпосередньо до учасників) усім своїм майном у розмірі, який було передбачено статутом припиненого товариства (ч. 2 ст. 151 ЦКУ).На жаль, з формулювання
ч. 6 ст. 107 ЦКУ не цілком явно випливає, в яких ситуаціях ця норма підлягає застосуванню: тільки у випадках, коли правонаступниками щодо тих чи інших зобов’язань юрособи є декілька юридичних осіб, або за будь-якої форми припинення юрособи, за якої її зобов’язання переходять до інших юридичних осіб або однієї юрособи.Схожі гарантії прав кредиторів законодавець передбачив і на випадок проведення такої форми реорганізації, як виділ. Так,
ст. 109 ЦКУ в своїй новій редакції передбачає:— юридична особа, створена в результаті виділу, за тими зобов’язаннями основної юрособи, які
не перейшли до неї за розподільчим балансом, несе субсидиарную відповідальність (якщо юрособа, з якої було здійснено виділ, не задовольнить вимоги кредиторів, вони можуть звернутися з ними до виділеної юрособи);— юрособа, з якої було здійснено виділ, у свою чергу, несе субсидіарну відповідальність за зобов’язаннями, які згідно з розподільчим балансом
перейшли до юрособи, що утворилася внаслідок виділу. Якщо в результаті виділу було утворено дві і більше юрособи, то вони спільно з юрособою, з якої виділилися, несуть субсидіарну відповідальність солідарно (основним боржником за зобов’язаннями, що перейшли за розподільчим балансом, буде виділена юрособа, проте якщо вона задовольнити вимоги кредиторів не зможе, останні можуть їх переадресувати юрособі, з якої здійснювався виділ, або одній з інших юросіб, що виділилися з неї).
Новації в процедурі банкрутства боржника
Свого часу ми звертали увагу на те, що на практиці гостро стоїть питання про те, які вимоги для цілей процедури банкрутства слід вважати вимогами особистого характеру,
чи можна до них віднести будь-які не пов’язані з підприємницькою діяльністю фізособи вимоги чи їх перелік має бути більш вузьким. Питання набувало особливої актуальності у зв’язку з популярною схемою звільнення фізосіб від їх боргів, що виникли в них не у зв’язку з їх підприємницькою діяльністю (зокрема, ідеться про борги за споживчими та іпотечними кредитами), шляхом процедури банкрутства (див. статтю «Банкрутство фізичної особи — підприємця» // «Податки та бухгалтерський облік», 2010, № 41).Незважаючи на всю неоднозначність формулювань
Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» від 14.05.92 р. № 2343-XII у цій частині, вищі судові інстанції виходили з того, що фізичні особи — підприємці, в яких є заборгованість, не пов’язана із веденням підприємницької діяльності, не можуть бути суб’єктами банкрутства (див. постанови ВГСУ від 30.06.2009 р. № 21/63-06-2145, від 20.05.2009 р. № 01-16/21037-10-63, від 04.08.2009 р. № 16/87/09, від 03.06.2009 р. № 1/144-Б, від 20.10.2009 р. № 01/1876, від 04.11.2009 р. № 02-2/17-218*, а також постанову ВСУ від 20.11.2007 р. у справі № 6/33). Зв’язок з підприємницькою діяльністю суди, як правило, визначають через встановлення того, в якому статусі фізична особа виступала в договорі, на підставі якого виникло відповідне зобов’язання, — у загальноцивільному або як фізична особа — підприємець (див., наприклад, постанову ВГСУ від 09.07.2009 р.).* Слід зауважити, що така позиція ВГСУ сформувалася не відразу. До цього в його практиці можна було зустріти рішення, в яких суд визнавав можливість порушення справи про банкрутство за наявності непідприємницьких боргів (як приклад — постанова ВГСУ від 15.08.2007 р. № 6/33).
Тепер правило, згідно з яким суб’єктом банкрутства не може бути фізособа-підприємець за грошовими зобов’язаннями, які виникли безпосередньо у фізичної особи на підставах, не пов’язаних зі здійсненням такою особою підприємницької діяльності, закріплене у відповідній нормі
Закону про банкрутство. Утім, думаємо, що суди, як і раніше, не виступатимуть проти можливості заяви вимог, заснованих на «непідприємницьких» зобов’язаннях фізичної особи, уже у процесі провадження у справі про банкрутство (див. постанову ВГСУ від 08.07.2009 р. № Б-39/207-08). В іншому разі кредитори за такими зобов’язаннями опиняться у вкрай невигідному порівняно з кредиторами за підприємницькими зобов’язаннями фізособи становищі, оскільки до ліквідаційної маси при банкрутстві фізособи-підприємця включається все її майно, що належить їй як простій фізичній особі (крім того, на яке не може бути звернене стягнення). Отже, після визнання такого підприємця банкрутом та задоволення вимог кредиторів за його підприємницькими боргами, щось стягнути з такої фізособи для задоволення вимог за боргами, не пов’язаними з підприємницькою діяльністю, просто неможливо.Цей висновок також повинен означати, що до непідприємницьких боргів фізособи застосовується правило, згідно з яким
із дня прийняття судом постанови та визнання фізособи-підприємця банкрутом та відкриття ліквідаційної процедури строки виконання зобов’язань вважаються такими, що настали, припиняється нарахування неустойки, процентів, інших фінансових санкцій за всіма його зобов’язаннями, припиняється стягнення за всіма виконавчими документами, за винятком документів щодо вимог про стягнення аліментів, про відшкодування шкоди здоров’ю та життю.Серед інших змін, що стосуються процедури банкрутства, слід назвати такі:
— до числа конкурсних кредиторів тепер також уключаються й ті особи, зобов’язання перед якими забезпечені заставою (нагадаємо, раніше такі особи до категорії конкурсних кредиторів потрапити не могли);
— на арбітражного управителя покладено обов’язок повідомляти окремим рекомендованим листом комітет кредиторів та кредиторів, вимоги яких забезпечені заставою, про час, місце і умови продажу майна, що перебуває в заставі;
— суддя, який виніс ухвалу про порушення провадження у справі про банкрутство, не пізніше ніж на другий день із дня її винесення передає текст ухвали для офіційного оприлюднення на офіційному веб-сайті судової влади України (
абз. третій ч. 1 ст. 11 Закону про банкрутство); до внесення змін обов’язок з розміщення в офіційних друкованих засобах інформації оголошення про порушення справи про банкрутство покладався на заявника.
Кого може бути засуджено за шахрайство?
Кримінальна відповідальність за шахрайство з фінансовими ресурсами, яке може полягати в наданні свідомо неправдивої інформації органам держвлади, органам влади АРК або органам місцевого самоврядування, банкам або іншим кредиторам з метою отримання субсидій, субвенцій, дотацій, кредитів чи пільг щодо податків, передбачена
ст. 222 Кримінального кодексу України і може тягти за собою накладення на винну особу штрафу від 500 до 1000 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян (тобто від 8500 до 17000 грн.) або обмеження волі на строк до трьох років, з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років.Але якщо раніше до зазначеного виду відповідальності можна було притягнути досить вузьке коло осіб (фізичні особи — підприємці, засновники (учасники) або посадові особи суб’єкта господарської діяльності), то
тепер звинуваченою у шахрайстві з фінансовими ресурсами може бути будь-яка фізособа. Утім, як би цинічно це не звучало, але тим фізособам, які встигли отримати кредити, надавши завідомо неправдиву інформацію, до 16.10.2011 р., це не загрожує. Нагадаємо: згідно з ч. 2 ст. 4 Кримінального кодексу України злочинність і караність, а також інші кримінально-правові наслідки діяння визначаються законом про кримінальну відповідальність, що діяв на час учинення цього діяння (у нашому випадку — на момент отримання кредиту).Загроза бути притягнутим до кримінальної відповідальності тепер виникає і для тих осіб, які використовують майно, що перебуває в заставі, у разі його незаконного відчуження, приховування, підміни, пошкодження, знищення або інших незаконних дій. Відповідальність за такі дії може наставати за
ст. 388 Кримінального кодексу у вигляді штрафу від 200 до 500 нмдг (від 3400 до 8500 грн.) або виправних робіт на строк до двох років, або обмеження волі на той самий строк, з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років або без такого позбавлення.
