Витрати на рекламу та маркетингові дослідження

Витрати на рекламу та маркетингові дослідження

«Чимало дрібниць стали важливими речами завдяки правильній рекламі», — сказав свого часу М. Твен. У цьому сатиричному вислові відомого американського письменника роль реклами у сучасному суспільстві не занадто й перебільшена. Реклама дійсно багато на що здатна. Про те, як посилити її вплив на рішення споживача, написано безліч фундаментальних досліджень. Наша стаття про інше. У ній ми розглянемо, що потрібно знати рекламодавцю, щоб ті величезні гроші, які було витрачено ним на рекламу своїх товарів, принесли йому подвійну вигоду: не лише привернули покупця, а й спрацювали у зменшення оподатковуваного прибутку.

Ігор ХМЕЛЕВСЬКИЙ, економіст-аналітик Видавничого будинку «Фактор», i.khmelevskiy@id.factor.ua

Правовідносини, що виникають у процесі виробництва, розповсюдження та споживання рекламної інформації, регламентуються Законом про рекламу. Відповідно до ст. 1 цього Закону рекламою вважається інформація про особу чи товар, розповсюджена в будь-якій формі та в будь-який спосіб і призначена сформувати або підтримати обізнаність споживачів реклами та їх інтерес щодо таких особи чи товару. При цьому під товаром розуміється будь-який предмет господарського обігу, у тому числі продукція, роботи, послуги, цінні папери, об’єкти права інтелектуальної власності.

З одного боку, таке універсальне визначення терміна «товар» із Закону про рекламу, що ідеологічно співзвучне визначенню з п.п. 14.1.244 ПКУ (а ще раніше — визначенню з п. 1.3 Закону про податок на прибуток) і навіть ширше за них обох, покликане усунути всілякі спори між податківцями та рекламодавцями щодо правомірності зменшення об’єкта оподаткування за рахунок рекламних витрат.

Проте, з іншого боку, рекламні витрати і тепер, і раніше віднесено до витрат подвійного призначення, а це означає необхідність виконання певних умов з тим, щоб такі витрати змогли спрацювати в податковому обліку. У цьому ракурсі спори між перевіряючими та платниками податків завжди були неабиякими, причому крім обмежень, установлених законодавцем, ДПАУ додатково встановлювала свої (наприклад, щодо так званих маркетингових послуг — про них скажемо далі).

Які з «податково-рекламних» обмежень існують сьогодні в ПКУ та в чому вони відмінні, а в чому схожі на своїх попередників із Закону про податок на прибуток, розглянемо в наступних розділах статті. А тут, щоб чітко ромежувати рекламні та «нерекламні» витрати, перелічимо, що не належить до реклами.

Отже, не є рекламою інформація, обов’язок розміщення та оприлюднення якої визначено іншими законами України (ч. 2 ст. 2 Закону про рекламу). Такою інформацією є, наприклад, оголошення про порушення справи про банкрутство, публікація про скликання загальних зборів для вирішення питання про зміну статутного фонду АТ, оприлюднення звітності юридичних осіб, на яких законодавчо покладено такий обов’язок, тощо.

Крім того, не вважається рекламою інформація про виробника товару та/або про товар, розміщена в місцях, де цей товар реалізується або надається споживачу, у тому числі на елементах обладнання та/або оформлення місць торгівлі, а також безпосередньо на самому товарі та/або його упаковці (ч. 7 ст. 8 Закону про рекламу).

Як розуміти цю норму, викладено в роз’ясненнях офіційних органів (див. листи Комітету ВР України з питань свободи слова та інформації від 01.10.2003 р. б/н та Держпідприємництва від 31.10.2003 р. № 6253 ), де зазначається, що в цьому випадку йдеться про інформацію про товар/його виробника, яка об’єктивно необхідна споживачу для здійснення свідомого вибору товару, його належного використання, захисту своїх споживчих прав тощо. Під цю норму, зокрема, можна підвести оформлення вітрин, стелажів, полиць, на яких розміщено логотип того чи іншого виробника товару, наявність іншого рекламного матеріалу в магазині, де продається цей товар (наприклад, плакатів, якщо на них немає заклику до придбання, але міститься інформація про дійсні споживчі якості того чи іншого товару, про порядок його використання, утилізації тощо).

І нарешті, згідно з ч. 6 ст. 9 Закону про рекламу не вважається рекламою також вивіска чи табличка з інформацією про зареєстроване найменування особи, знаки для товарів і послуг, що належать цій особі, вид її діяльності (якщо це не випливає із зареєстрованого найменування особи), час роботи, при дотриманні певних умов. Крім усього іншого, це означає ще й те, що для розміщення таких вивісок і табличок отримувати дозвіл на розміщення об’єкта зовнішньої реклами не потрібно (додатково на цю тему див. статтю на с. 47 сьогоднішнього номера).

Таким чином, витрати, понесені у перелічених вище випадках, не є витратами на рекламу та відображаються в податковому обліку без будь-якого зв’язку зі спеціальними правилами відображення рекламних витрат як витрат подвійного призначення (така думка висловлювалася раніше в листі ДПАУ від 08.12.2005 р. № 12060/6/15-0316). Щоправда, сьогодні особливої потреби говорити про це немає, оскільки законодавець залишив спеціальні обмеження лише для окремих випадків (зокрема, для рекламних послуг, наданих нерезидентом). Розповімо про «нерезидентські» обмеження далі, а поки з’ясуємо, як щодо іншого йшли справи з рекламними витратами у старому податковому обліку та що змінилося в цьому питанні з 01.04.2011 р.

Усі ми пам’ятаємо, що податковий облік рекламних витрат у «докодексні» часи обумовлювався п.п. 5.4.4 Закону про податок на прибуток, абзац перший якого дозволяв витрати платника податків на проведення передпродажних та рекламних заходів щодо товарів (робіт, послуг), які продаються (надаються) таким платником податків, уключати до його валових витрат.

Свого часу таке формулювання давало підставу податківцям відмовляти витратам на рекламу, яка проводиться не щодо товару, а щодо особи, у праві на валові витрати (див. лист ДПАУ від 29.12.2005 р. № 26189/7/22-2017), незважаючи на те, що згідно із Законом про рекламу інформація про особу (так само, як і про товари) також вважається рекламою (визначення реклами див. у попередньому розділі статті).

Норма, закладена сьогодні до п.п. 140.1.5 ПКУ, виглядає лаконічніше: витрати платника податку на проведення реклами враховуються при визначенні об’єкта оподаткування. Вочевидь, що така лаконічність для платників податків є дуже доречною, оскільки тепер витратам на рекламу особи, яка продає товари (роботи, послуги), у тому числі й на публікацію іміджевих статей (у яких розповсюджується інформація саме про особу, а не про товар, який вона продає), узагалі-то, включено зелене світло на шляху до «податкових» витрат. Принаймні відповідь на запитання про «податкову» долю витрат на проведення реклами у вигляді публікацій іміджевих статей викладено в п. 1 листа ДПАУ від 18.05.2011 р. № 9199/6/17-0416 доволі нейтрально, без прямих заборон, як це було раніше.

Аналогічний підхід простежується сьогодні у ПКУ й щодо витрат на рекламу торговельної марки*, яким у «докодексні» часи шлях до валових витрат було закрито з тих же міркувань, що і рекламним витратам щодо особи. Тепер і ті, й інші витрати безперешкодно (але все-таки з урахуванням господарської спрямованості та наявності підтвердних первинних документів) ідуть на зменшення об’єкта оподаткування.

* Докладно тему отримання та використання торговельної марки з метою індивідуалізації продукції суб’єкта господарювання розкрито в газеті «Податки та бухгалтерський облік», 2010, № 86, с. 14.

Що стосується особливостей обліку витрат на організацію прийомів, презентацій і свят, придбання та розповсюдження подарунків, уключаючи безоплатну роздачу зразків товарів або безоплатне надання послуг (виконання робіт) у рекламних цілях, то раніше їх регулював абзац другий п.п. 5.4.4 Закону про податок на прибуток. Згідно із зазначеним абзацом валові витрати в цьому випадку були лімітованими: їх розмір не міг перевищувати 2 % оподатковуваного прибутку платника податків за попередній звітний (податковий) рік.

ПКУ підійшов до цього питання значно ліберальніше. Із 01.04.2011 р. згадані «докодексні» обмеження щодо рекламних витрат скасовано, отже, тепер підприємство може віднести на зменшення об’єкта оподаткування витрати на проведення реклами в повному обсязі, тобто без 2 % ліміту. Та все ж наданою свободою слід користуватися обережно, пам’ятаючи про приписи п.п. 139.1.1 цього Кодексу, відповідно до якого не включаються до складу «податкових» витрат витрати, не пов’язані з провадженням господарської діяльності, а саме на «організацію та проведення прийомів, презентацій, свят, розваг та відпочинку, придбання та розповсюдження подарунків (крім витрат, пов’язаних, зокрема, із провадженням рекламної діяльності, які регулюються нормами п.п. 140.1.5 ПКУ)».

Таким чином, якщо підприємство планує проведення в рекламних цілях якихось заходів, наприклад, безоплатних роздач товарів, то йому варто ретельніше підійти до питання обґрунтування їх рекламного характеру. Решту нюансів оподаткування таких роздач (у тому числі ПДВ та ПДФО) див. у статті на с. 12.

Додамо, що жодних обмежень не містить і норма, яка регулює в податковому обліку спрямування рекламних витрат (див. абз. «г» п.п. 138.10.3 ПКУ). Відповідно до неї витрати на рекламу та дослідження ринку (маркетинг), на передпродажну підготовку товарів належать до витрат на збут, а отже, беруть участь у зменшенні об’єкта оподаткування як інші витрати в тому звітному періоді, в якому вони були здійснені, згідно з правилами ведення бухгалтерського обліку. Такий порядок щодо інших витрат обумовлено в п. 138.5 цього Кодексу.

Оскільки в кінці попереднього розділу статті прозвучало слово «маркетинг», продовжимо в цьому розділі обговорення сучасних особливостей податкового обліку маркетингових витрат та витрат на передпродажну підготовку товарів (останні мають назву мерчандайзингових**).

** Послуги мерчандайзингу — напрям маркетингу, що сприяє стимулюванню роздрібних продажів через привернення уваги кінцевих покупців до певних марок або груп товарів у місцях продажів без активної участі спеціального персоналу.

За часів Закону про податок на прибуток маркетингові послуги податківці намагалися звести до передпродажних та рекламних заходів, згаданих у п.п. 5.4.4 цього Закону, тобто до витрат подвійного призначення, для яких було передбачено особливий порядок податкового обліку. Насправді ж поняття маркетингу істотно ширше. Просування та збут товарів, що виробляються (продаються), є лише однією з функцій маркетингу (і далеко не завжди основною). А такі маркетингові заходи, як аналіз ринку, відбір цільових ніш тощо, у низці випадків можуть завершитися негативним результатом і констатувати недоцільність виведення на ринок нових товарів. Проте навіть тоді витрати на їх проведення, безумовно, мали вважатися пов’язаними з госпдіяльністю (як діяльністю, спрямованою на отримання доходу), і за загальним правилом п.п. 5.2.1 Закону про податок на прибуток відноситися до складу валових витрат.

Сучасний податковий облік у цьому відношенні пішов значно далі. По-перше, у п.п. 14.1.108 ПКУ надано визначення маркетингових послуг (маркетингу) як послуг, що забезпечують функціонування діяльності платника податків у сфері вивчення ринку, стимулювання збуту продукції (робіт, послуг), політики цін, організації та управління рухом продукції (робіт, послуг) до споживача та післяпродажного обслуговування споживача в межах господарської діяльності такого платника податків. До маркетингових послуг прямо віднесено послуги з розміщення продукції платника податку в місцях продажу, послуги з вивчення, дослідження та аналізу споживчого попиту, внесення продукції (робіт, послуг) платника податку до інформаційних баз продажу, послуги зі збору та розповсюдження інформації про продукцію (роботи, послуги), причому, слід розуміти, що такий перелік не є вичерпним.

По-друге, на сьогодні витрати на передпродажну підготовку товарів, а також витрати на оплату маркетингових та рекламних послуг, у тому числі й щодо продукції, яку вже передано (продано) дистрибуційним мережам*, на дату надання таких послуг дозволено включати до складу витрат на збут згідно з абз. «г» п.п. 138.10.3 ПКУ за наявності первинних документів, що підтверджують здійснення таких витрат (див. лист ДПСУ від 08.09.2011 р. № 16504/6/15-1415 // «Податки та бухгалтерський облік», 2012, № 5). Те ж саме зазначено в Узагальнюючій податковій консультації № 123 («Податки та бухгалтерський облік», 2012, № 22).

* Обговоренню нюансів податкового обліку бонусних та мотиваційних виплат на користь дистриб’юторів як одного з елементів маркетингових послуг присвячено окрему статтю на с. 42 сьогоднішнього номера.

Нагадаємо, що не так давно податківці відмовляли в податкових витратах за витратами на просування товарів у ритейлерській мережі, аргументуючи це тим, що товари, передані роздрібному продавцю, уже не є власністю підприємства, а тому й витрати, пов’язані з їх подальшим продажем, уже не є для нього господарськими (див. відповідну консультацію з ЄБПЗ за кодом 110.07.05). Тому дуже важливо, що відмову від їх колишньої фіскальної позиції продубльовано в документі, що має статус узагальнюючої податкової консультації. Але, що ще відрадніше, такого ж висновку дійшли й вищі судові інстанції (див. ухвалу Вищого адміністративного суду України від 08.04.2010 р. № К16160/07 та постанову Верховного Суду України від 24.10.2011 р.).

Продовжуючи розмову про маркетинг, розпочату в попередньому розділі, розглянемо, які первинні документи підтверджують здійснення маркетингових витрат, а потім зупинимося на питаннях документального обґрунтування рекламних акцій у цілому.

Колишні рекомендації центрального податкового органу, викладені у згаданому листі ДПАУ від 08.04.2008 р. № 3146/6/15-016, зводилися до того, що підтвердження витрат на маркетинг з метою включення до складу валових витрат має оформлятися документами відповідно до вимог, установлених ст. 9 Закону про бухоблік, з яких випливав би:

— факт отримання маркетингових послуг від іншої особи;

— зв’язок понесених витрат із господарською діяльністю підприємства.

Ми, у свою чергу, традиційно рекомендували, крім документів, що підтверджують отримання маркетингових послуг, тобто актів, запастися відповідними звітами, коли йдеться власне про маркетингові дослідження (оскільки саме в цій частині виникали дискусії з перевіряючими).

На сьогодні п. 138.2 ПКУ вимагає, щоб витрати, що враховуються для визначення об’єкта оподаткування, визнавалися на підставі первинних документів, що підтверджують здійснення платником податку витрат, обов’язковість ведення та зберігання яких передбачено правилами ведення бухгалтерського обліку, та інших документів, установлених розд. II цього Кодексу. Останні наведено в п. 44.1 ПКУ, але їх тут не перелічуватимемо, оскільки це вже було зроблено у статті «Первинні документи в податковому обліку» («Податки та бухгалтерський облік», 2011, № 54).

Через призму обговорюваної теми вимоги п. 138.2 ПКУ заломлюються таким чином: можливість надання маркетингових послуг має бути передбачено договором між постачальником продукції і дистриб’ютором (роздрібним торговцем). Крім того, факт надання таких послуг слід оформити відповідним актом, що містить детальний перелік наданих послуг. І нарешті, не зайвим, на нашу думку, буде обзавестися й іншими підтвердними документами, конкретний склад яких залежить від характеру отриманих маркетингових послуг і може включати: наказ про проведення рекламних маркетингових заходів, план таких заходів, звіти про проведені маркетингові дослідження, довідки та звіти про проведені соціологічні опитування тощо.

Якщо говорити про судову практику із цього приводу, то наявність у платника податків плану заходів, інформаційних довідок, довідок із місць проведення анкетування, звітів про соціологічні опитування справляє хороше враження на суд (див. ухвалу ВАСУ від 07.09.2011 р. № К/9991/25224/11). Ще одним моментом, на який суди звертають пильну увагу, є детальний опис в акті змісту виконаних послуг (див. ухвали ВАСУ від 11.10.2011 р. № К-22065/08 та від 21.07.2011 р. № К-9830/08).

Що стосується необхідності підтверджувати вплив маркетингових послуг, показувати використання їх результату в господарській діяльності, пояснювати економічну доцільність понесених витрат, то тут є різні судові рішення. В одних суди наполягають на такій необхідності (див. постанову ВАСУ від 06.07.2011 р. № К-3473/08, ухвали ВАСУ від 07.07.2011 р. № К-18336/09 та від 18.04.2011 р. № К-5381/08), в інших вказується, що економічна доцільність для маркетингових послуг не має принципового значення (див. ухвали ВАСУ від 28.07.2011 р. № К-19425/08 та від 04.11.2010 р. № К-23556/10 ).

При підтвердженні витрат на інші рекламні акції (серед яких безоплатна роздача зразків власної продукції, товарів, безоплатне виконання робіт або надання послуг; розповсюдження рекламних матеріалів, зокрема буклетів, прайсів, каталогів, календарів тощо; роздача інших ТМЦ у рекламних цілях; проведення розиграшів призів; організація рекламної кампанії в друкованих та/або електронних ЗМІ) залишається основоположним той самий принцип: витрати за будь-якою господарською операцією, що претендують на включення до «податкових» витрат, має бути оформлено документально. Причому для рекламних акцій це питання набуває особливої актуальності, оскільки, нагадаємо ще раз, рекламні витрати є витратами подвійного призначення.

Визначимо, які саме документи має бути оформлено в ході рекламних акцій.

1. Наказ керівника про проведення рекламної акції. У ньому вказують: дату, місце та мету проведення рекламної акції, коло осіб, відповідальних за організацію та виконання підготовчих робіт, а також строки проведення тощо. Якщо в ході рекламної акції планується безоплатна роздача товарів, то в наказі можна вказати кількість кожного найменування товарів, призначених для цього, дату і місце проведення такої рекламної роздачі.

При оформленні наказу про проведення розіграшу призів необхідно вказати: перелік товарів, які передбачається вручати як призи, умови проведення розіграшу, способи доведення інформації про розіграші, що проводяться, до покупців, а також склад комісії (відповідальних осіб) для підбиття підсумків заходу, що проводиться.

2. План підготовчих заходів щодо проведення рекламної акції. Необхідність у розробленні такого документа виникає у випадку, якщо в ході рекламного заходу планується використання одночасно декількох рекламних прийомів (наприклад, безоплатної роздачі товарів у поєднанні з розіграшем призів та розміщенням реклами про проведення таких акцій в засобах масової інформації). Зазначений документ є календарним планом заходів, спрямованих на підготовку рекламної акції (з визначенням строків та осіб, відповідальних за її проведення).

3. Кошторис витрат на проведення рекламної акції. У цьому документі слід указати асортимент та кількість зразків власної продукції, товарів, рекламних матеріалів та інших ТМЦ, призначених для безоплатної роздачі або для формування призового фонду при проведенні рекламних
розіграшів.

4. Накладні на відпуск ТМЦ зі складу. При безоплатній роздачі продукції, товарів, розповсюдженні рекламних матеріалів особа, відповідальна за їх роздачу, отримує такі матцінності на складі підприємства під звіт за звичайною видатковою накладною. ТМЦ, які не були роздані покупцям, повертаються на склад з оформленням накладної.

5. Звіт про проведення рекламної акції. Після закінчення рекламної акції відповідальні особи складають звіт про фактичні витрати на проведення рекламної акції.

Якщо проведення рекламної акції здійснюється силами сторонньої організації , то тут на перший план виходить оформлений відповідним чином господарський договір між замовником такої акції та її виконавцем. У ньому бажано прописати, крім загальних умов, порядок здачі-приймання послуг виконавця та перелік документів, які виконавець зобов’язаний надати замовнику на підтвердження проведення такої акції. Традиційно такими документами є акт та звіт; ступінь їх деталізації, обсяг та форму надання також можна обумовити у зазначеному договорі. Якщо йдеться про рекламну акцію у ЗМІ, то до акта не зайвим було б додати відповідний матеріальний носій реклами (газету, журнал, відеокасету, компакт-диск тощо).

Важливо розуміти, що на виконавця не можна покласти будь-яку відповідальність, якщо організована ним рекламна акція не привела до очікуваних замовником результатів (якщо виконавець, звісно ж, діяв відповідно до вимог замовника). Але навіть у цьому випадку на витрати з надання рекламних послуг за таким договором із повним правом можна зменшити об’єкт оподаткування, оскільки, як уже підкреслювалося щодо маркетингових послуг, такі рекламні витрати було спрямовано на отримання доходу.

Звісно, оформлення такої кількості документів додасть суб’єктові господарювання клопоту, але водночас буде додатковим обґрунтуванням «господарськості» таких витрат, а отже, і права на «податкові» витрати за ними.

Завершимо статтю обговоренням обмежень, установлених чинним податковим законодавством на віднесення витрат на рекламу до складу «податкових» витрат.

Якщо нерезидент надає рекламні послуги для вітчизняного замовника, останньому в цьому випадку слід керуватися п.п. 139.1.13 ПКУ, в якому є певні витратні обмеження. Так, рекламні послуги, надані:

— звичайними нерезидентами (крім постійних представництв нерезидентів), уключаються до складу «податкових» витрат у розмірі, що не перевищує 4 % доходу (виручки) від реалізації продукції (товарів, робіт, послуг), за винятком ПДВ та акцизного податку, за рік, що передує звітному (інакше кажучи, 4 % від показника ряд. 02 діючої декларації з податку на прибуток підприємства, без урахування інших доходів, що відображаються в ряд. 03 IД). При цьому якщо такі послуги надавалися банкам, то останні мають право на «податкові» витрати в обсязі, який не перевищує 4 % доходу від операційної діяльності (за вирахуванням ПДВ) за рік, що передує звітному. Останнє обмеження зовсім свіже — його запроваджено Законом № 4834 («Податки та бухгалтерський облік», 2012, № 54) з 01.07.2012 р. ;

— нерезидентами, які мають офшорний статус, — не включаються до складу «податкових» витрат у повному обсязі. Діючий на сьогодні перелік офшорних зон, затверджений розпорядженням КМУ від 23.02.2011 р. № 143-р, опубліковано у газеті «Податки та бухгалтерський облік», 2011, № 29.

Водночас слід мати на увазі, що відповідно до п. 160.7 ПКУ (після змін до нього, унесених Законом № 4834) резиденти, які здійснюють виплати нерезидентам за виробництво та/або розповсюдження реклами, при такій виплаті сплачують податок за ставкою 20 % суми таких виплат за власний рахунок. Проте якщо положеннями міжнародних договорів України, що набрали чинності, з країнами резиденції осіб, на користь яких здійснюються виплати, установлені інші правила, то застосовуватися повинні саме останні.

Незалежно від того, в якому порядку (за міжнародним договором або за правилами п. 160.7 ПКУ) здійснюється оподаткування доходів нерезидента, особа, яка виплачує у звітному періоді (кварталі) доходи нерезиденту — юридичній особі, повинна подавати податковому органу за своїм місцезнаходженням звіт про виплачені доходи, утримані та перераховані до бюджету податки на доходи нерезидентів у строки та за формою, що установлено центральним органом державної податкової служби (п. 103.9 ПКУ).

За роз’ясненнями ДПСУ (див. консультацію з ЄБПЗ за кодом 110.31), роль такого звіту виконує додаток ПН до декларації з податку на прибуток підприємства. Сума податків, що утримуються при виплаті доходів (прибутків) нерезидентам за звітний період, відображається в табл. 1 «Розрахунок (звіт) податкових зобов’язань нерезидентів, якими отримано доходи із джерелом їх походження з України» цього додатка. Додаток ПН заповнюється щодо кожного нерезидента, якому виплачуються доходи. Сумарні показники з табл. 1 цього додатка формують значення ряд. 17 декларації.

Зауважимо, що до 01.07.2012 р. (дати набуття чинності Законом № 4834) резидент, який здійснював виплату нерезиденту за виробництво та/або розповсюдження реклами, мав сплачувати такий податок за ставкою 20 % тільки у випадку, якщо ця реклама була про самого резидента. Це дозволяло залучати нехитру оптимізаційну схему (описану, до речі, у листі ДПСУ від 03.03.12 р. № 6325/7/15-1217 // «Податки та бухгалтерський облік», 2012, № 25, с. 3): якщо рекламодавець-резидент перераховував посереднику-резиденту (найчастіше, рекламному агентству) оплату за послуги з виробництва та/або розповсюдження за межами України реклами про свою діяльність, а такий посередник, у свою чергу, замовляв необхідні послуги в нерезидента та розраховувався з ним грошима рекламодавця, то до таких виплат норми п. 160.7 ПКУ не застосовувалися.

Тепер же, як бачимо, потрібно буде сплачувати податок незалежно від того, стосується ця реклама резидента чи ні. Отже, рекламні агентства після набуття чинності Законом № 4834 спіймали облизня, оскільки їм у будь-якому разі доведеться сплачувати 20 % «рекламний» податок, навіть якщо замовлена ними в нерезидента реклама стосується третьої особи.

Наостанок нагадаємо, що Закон про податок на прибуток у цьому контексті говорив про рекламні послуги, надані нерезидентами на території України. З набуттям чинності ПКУ вимога про те, що реклама повинна вироблятися або розповсюджуватися на території нашої держави, більше не висувається; не з’явилася вона і після чергового удосконалення Кодексу. Необхідність сплати за рахунок резидента-рекламодавця 20 % податку незалежно від місця надання рекламних послуг нерезидентом наразі підтверджується свіжою консультацією з ЄБПЗ за кодом 110.29.04.