Закінчення строку позовної давності як найбільш поширений випадок визнання заборгованості безнадійною

Закінчення строку позовної давності як найбільш поширений випадок визнання заборгованості безнадійною

Ні для кого не секрет, що основою міцних, довірчих відносин між партнерами є дотримання встановлених домовленостей, у тому числі і строків проведення розрахунків або постачання товарів (робіт, послуг). Недотримання ж таких домовленостей призводить до виникнення заборгованості, яка у результаті може бути визнана безнадійною. Найчастіше статус безнадійної отримує заборгованість зі строком позовної давності, що минув. Давайте пригадаємо, що є позовною давністю та як обчислюється її строк.

Наталя БІЛОВА, економіст-аналітик Видавничого будинку «Фактор»

Однією з підстав визнання заборгованості безнадійною є заборгованість за зобов’язаннями, щодо яких закінчився строк позовної давності (див. п.п. «а» п.п. 14.1.11 ПКУ).

Згідно зі ст. 256 ЦКУ позовна давність — це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Хоча це визначення і вельми конкретне, проте закінчення строку позовної давності не позбавляє учасників відносин статусу боржника та кредитора. Тому якщо боржник виконає зобов’язання після закінчення строку позовної давності, він не має права вимагати повернення виконаного (ч. 1 ст. 267 ЦКУ).

Крім того, ч. 2 ст. 267 ЦКУ надає особі право навіть після спливу позовної давності подати позов до суду для захисту свого права або інтересу, а той, у свою чергу, зобов’язаний цей позов розглянути.

Слід мати на увазі: позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Закінчення строку позовної давності, про застосування якого заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови в розгляді позову.

Водночас якщо причини пропуску позовної давності буде визнано судом поважними, порушене право підлягає захисту (ч. 5 ст. 267 ЦКУ). До таких причин можна віднести обставини, що виникли незалежно від волі особи та унеможливили її звернення за судовим захистом у період дії позовної давності.

Причому, як роз’яснює Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ у листі від 16.01.2013 р. № 10-70/0/4-13, заява про застосування позовної давності може бути розглянута, якщо її подано під час розгляду в суді першої інстанції. Заява позивача про відновлення строку позовної давності не означає, що подана відповідачем заява про закінчення строку позовної давності є наслідком відмови в позові, якщо він обґрунтований. Якщо відповідач подав заперечення проти позову, пославшись на закінчення строку позовної давності, то зазначена заява є підтвердженням того, що відповідач зробив заяву про застосування позовної давності.

Як бачимо, застосувати позовну давність на власний розсуд суд не може, а її застосування у спорі можливе лише за заявою сторін, що підтверджує і ВГСУ в п. 25 інформаційного листа від 07.04.2008 р. № 01-8/211.

Відповідно до ст. 268 ЦКУ позовна давність не поширюється на вимоги:

1) пов’язані з порушенням особистих немайнових прав, крім випадків, установлених законом (наприклад, вимоги про право участі в товаристві, про захист честі, гідності або ділової репутації, про право бути вказаним як автор твору);

2) вкладника до банку (фінансової установи) про видачу вкладу;

3) про відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров’я або смертю, крім випадків завдання такої шкоди внаслідок недоліків товару, що є рухомим майном, у тому числі таким, що є складовою частиною іншого рухомого чи нерухомого майна, уключаючи електроенергію;

4) страхувальника (застрахованої особи) до страховика про здійснення страхової виплати (страхового відшкодування);

5) центрального органу виконавчої влади, що здійснює управління державним резервом, у частині виконання зобов’язань, які випливають із Закону України «Про державний матеріальний резерв» від 24.01.97 р. № 51/97-ВР;

6) в інших випадках, установлених законом.

Відповідно до ч. 1 ст. 257 ЦКУ загальна позовна давність становить 3 роки. При цьому для окремих вимог ЦКУ чи інші закони можуть установлювати спеціальний строк позовної давності — скорочений або більш тривалий. Наприклад, низку таких вимог наведено у ст. 258 ЦКУ. Зверніть увагу: установлені законодавством строки позовної давності є мінімальними — це означає, що сторони мають право продовжити їх за письмовою домовленістю, а от скоротити їх не можна (див. ст. 259 ЦКУ).

У загальному випадку початок перебігу позовної давності припадає на момент, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (ч. 1 ст. 261 ЦКУ). Як правило, таким моментом вважається день, наступний за граничною датою виконання зобов’язання, тобто день, з якого починається порушення цивільного права та інтересу особи (див. щодо цього постанову ВГСУ від 08.07.2010 р. № 38/403). На цю особливість слід звернути особливу увагу, оскільки поширеною є помилкова думка (що, можливо, ґрунтується на листі ВГСУ від 17.07.2012 р. № 01-06/928/2012, який взагалі-то розтлумачує інші норми ЦКУ), що позовна давність повинна розраховуватися з моменту виникнення зобов’язань. Насправді це не так.

Приклад 1. На підставі договору купівлі-продажу підприємство «А» перерахувало підприємству «Б» передоплату за товар 15.04.2013 р. За умовами договору товар має бути відвантажено не пізніше 22.04.2013 р. Якщо товар не відвантажено в установлений строк, позовна давність у цій ситуації починає розраховуватися за правилом, установленим ст. 253 ЦКУ, з 23.04.2013 р. та спливає 23.04.2016 р.

Утім, частіше підприємства стикаються з ситуацією, коли строк виконання зобов’язань у договорі не встановлено або визначено моментом вимоги. У такому разі перебіг позовної давності починається від дня, коли у кредитора виникає право пред’явити вимогу про виконання зобов’язання. Якщо боржнику надається пільговий строк для виконання такої вимоги, перебіг позовної давності починається із закінченням цього пільгового строку (ч. 5 ст. 261 ЦКУ).

Детальніше про це йдеться у ч. 2 ст. 530 ЦКУ. Так, якщо строк (дата) виконання боржником обов’язку не встановлено або визначено моментом пред’явлення вимоги, кредитор має право вимагати його виконання у будь-який час. Проте боржник зобов’язаний виконати такий обов’язок протягом 7 днів із дня пред’явлення вимоги, якщо обов’язок негайного виконання не випливає з договору або актів цивільного законодавства.

Таким чином, з аналізу норм ч. 2 ст. 530 і ч. 5 ст. 261 ЦКУ випливає: якщо в договорі конкретний строк виконання зобов’язань не вказано або договір у письмовій формі не укладався, строк позовної давності слід відлічувати з восьмого дня після пред’явлення кредитором вимоги про сплату боргу. За відсутності такої вимоги строк позовної давності спливати не почне, тобто ніколи не закінчиться, оскільки права кредитора не буде порушено, допоки він не звернеться з вимогою виконати зобов’язання, яке не буде виконано в семиденний строк.

У той же час ВАСУ у листі від 20.07.2010 р. № 1112/11/13-10 (див. «Податки та бухгалтерський облік», 2010, № 82, с. 34) зазначає, що, на думку ВСУ, в разі закінчення строку дії договору, що передбачав невизначений строк виконання зобов’язання, початок перебігу строку позовної давності слід визначати саме з моменту закінчення строку дії договору.

Приклад 2. На підставі договору купівлі-продажу підприємство «А» відвантажило підприємству «Б» товар 08.04.2013 р., при цьому в договорі не вказано строк виконання покупцем зобов’язання з оплати товару. Якщо кредитор пред’явив вимогу покупцю про оплату товару, наприклад, 15.04.2013 р., то покупець повинен був виконати її протягом 7 днів, тобто до 23.04.2013 р. При невиконанні зобов’язання вже з 23.04.2013 р. почав відлічуватися строк позовної давності, який спливе 23.04.2016 р.

Слід уточнити, що згідно зі ст. 253 — 255 ЦКУ, якщо при виконанні зобов’язань:

— останній день строку припадає на вихідний, святковий або інший неробочий день, визначений у місці вчинення певних дій, то днем закінчення строку є наступний робочий день;

— дії має бути виконано в установі, то строк спливає тоді, коли в ній за встановленими правилами припиняються відповідні операції.

Цивільне законодавство, а саме ст. 263 ЦКУ, передбачає певні періоди, протягом яких через різні обставини, що спричинюють неможливість або особливі труднощі для захисту свого права, перебіг строків позовної давності зупиняється. До таких обставин, зокрема, належать (ч. 1 ст. 263 ЦКУ):

1) надзвичайна або невідворотна подія;

2) відстрочення виконання зобов’язання (мораторій) на підставах, установлених законом. На думку ВГСУ, прикладом застосування цієї підстави є Закон України «Про введення мораторію на примусову реалізацію майна» від 29.11.01 р. № 2864-III;

3) зупинення дії нормативно-правового акта, що регулює відповідні відносини.

У разі виникнення вказаних обставин перебіг позовної давності зупиняється на весь час їх існування. Із дня припинення обставин, що були підставою для зупинення перебігу позовної давності, її перебіг продовжується з урахуванням часу, що минув до дня зупинення перебігу.

У певних випадках позовна давність може бути перервана. Підставами для переривання позовної давності є (ст. 264 ЦКУ):

1) учинення особою дії, що свідчить про визнання нею свого боргу або іншого обов’язку. До таких дій можуть належати (див. п. 23 інформаційного листа ВГСУ від 07.04.2008 р. № 01-8/211):

а) повне або часткове визнання претензії;

б) часткове погашення боржником або за його згодою іншою особою основного боргу та/або неустойки;

в) сплата процентів за основним боргом;

г) прохання про відстрочення виконання;

2) пред’явлення особою позову хоча б до одного з декількох боржників, а також якщо предметом позову є тільки частина вимоги, право на яку має позивач.

Після того, як дія, що викликала перерву, припиниться, строк позовної давності почне обчислюватися знову, але, на відміну від зупинення перебігу позовної давності, — уже спочатку (по-новому). Причому час до перерви тут не враховується, тобто трирічний строк (якщо говорити про загальновстановлений строк) починає обчислюватися заново.

У зв’язку з тим, що податкові наслідки визнання заборгованості безнадійною внаслідок закінчення строку позовної давності доволі обтяжливі, підприємства-боржники намагаються продовжити цей строк за допомогою перелічених вище заходів, у тому числі шляхом складання актів звірки заборгованості.

Проте слід попередити, що до факту складання акта звірки розрахунків стосовно переривання строку позовної давності суди підходять по-різному: в одних випадках вони визнають його належним доказом, що підтверджує переривання такого строку (див., наприклад, ухвалу ВАСУ від 05.06.2012 р. у справі № К-5336/09-С, ухвалу Львівського апеляційного адміністративного суду від 27.09.2012 р. у справі № 125308/12/9104, постанову Полтавського окружного адміністративного суду від 05.10.2012 р. у справі № 2а-1670/3883/12), а в інших — ні, стверджуючи, що акт звірки не є за своєю суттю первинним бухгалтерським документом та не належить до правовстановлюючих документів. У зв’язку з цим складання акта звірки не свідчить про переривання строку позовної давності (див., зокрема, ухвалу ВАСУ від 18.01.2012 р. у справі № К-30571/09, постанову Донецького окружного адміністративного суду від 09.10.2012 р. у справі № 2а/0570/10779/2012).

Тому, якщо ви маєте намір відсунути строк відображення податкових доходів на суму безнадійної заборгованості шляхом продовження строку позовної давності, то найбільш оптимальним варіантом для цього буде вчинення дій з визнання боргу, прямо передбачених у ст. 264 ЦКУ та п. 23 інформаційного листа ВГСУ від 07.04.2008 р. № 01-8/211, а точніше — направлення контрагенту листа з підтвердженням існування заборгованості та проханням про відстрочення платежу чи реструктуризацію боргу. У такому разі при виникненні спору з податківцями із цього приводу ви цілком можете розраховувати на підтримку суду, що підтверджують ухвала Львівського апеляційного адміністративного суду від 27.09.2012 р. у справі № 125308/12/9104, постанови Львівського окружного адміністративного суду від 19.06.2012 р. у справі № 2а-3859/12/1370, Полтавського окружного адміністративного суду від 05.10.2012 р. у справі № 2а-1670/3883/12.

Ну а якщо для зазначених цілей ви все-таки вибираєте акт звірки заборгованості, то повинні врахувати, що, по-перше, у ньому всі суми має бути вказано максимально розгорнуто — у розрізі конкретних зобов’язань (оплат, постачань, договорів), а по-друге, такий акт має бути підписано керівниками підприємств-контрагентів, до компетенції яких входить розпорядження майном та грошовими коштами. Якщо ж акт звірки підпишуть тільки представники бухгалтерських служб, його може бути не визнано як первинний документ, що свідчить про визнання боргу, з усіма наслідками, що звідси випливають.

Далі розповімо про податкові результати визнання заборгованості безнадійною.