Теми
Вибрати теми статей
Сортувати за темами

Судова практика з розгляду цивільних справ про захист прав споживачів (2009 — 2012 рр.) (витяг)

Редакція ПБО
Податки & бухоблік Серпень, 2013/№ 65
В обраному У обране
Друк
Лист

Верховний Суд України

Судова практика з розгляду цивільних справ про захист прав споживачів (2009 — 2012 рр.)

(витяг)

 

Відповідно до ст. 42 Конституції України держава захищає права споживачів, здійснює контроль за якістю і безпечністю продукції та усіх видів послуг і робіт, сприяє діяльності громадських організацій споживачів.

Соціально-економічні та політичні перетворення, які відбуваються в нашій країні, розвиток ринкових відносин, свобода підприємництва, конкуренція товаровиробників сприяють насиченню ринку товарами як вітчизняного, так й іноземного виробництва, збільшенню обсягу споживання і можливості більш широкого вибору товарів (робіт, послуг). Ці процеси, на жаль, супроводжуються наповненням споживчого ринку товарами та послугами неналежної якості, а також такими, що не відповідають у повній мірі потребам і вимогам споживачів.

Захист прав споживачів здійснюють спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади у сфері захисту прав споживачів та його територіальні органи, Рада міністрів Автономної Республіки Крим (далі — АР Крим), місцеві державні адміністрації, органи й установи, що здійснюють державний санітарно-епідеміологічний нагляд, інші державні органи, органи місцевого самоврядування.

Вагоме місце в системі правових засобів захисту прав споживачів посідає судовий захист порушеного права.

Метою цього аналізу є вивчення практики застосування судами законодавства у вирішенні справ зазначеної категорії, виявлення існуючих недоліків і спірних питань у судовій практиці та законодавстві.

 

<…>

 

Суб’єкти правовідносин у справах за позовами про захист прав споживача

Згідно з п. 22 ст. 1 Закону № 1023-XII споживачем є фізична особа, яка придбаває, замовляє, використовує або має намір придбати чи замовити продукцію для особистих потреб, безпосередньо не пов’язаних із підприємницькою діяльністю або виконанням обов’язків найманого працівника.

Відповідно, якщо громадянин (покупець, замовник) у правовідносинах виступає як підприємець, або фактично використовував придбаний чи замовлений товар у підприємницькій діяльності, або як найманий працівник, то на його відносини з продавцем Закон № 1023-XII не поширюється.

При цьому Закон № 1023-XII не містить критеріїв розмежування використання товару для особистих потреб із використанням його у підприємницькій діяльності чи виконання обов’язків найманого працівника. Непоодинокими є випадки, коли суб’єкт підприємницької діяльності придбавав товар із метою використання в майбутньому в підприємницькій діяльності, але через певні обставини фактично використовував для власних побутових потреб, або навпаки. Тому при вирішенні питання про можливість застосування до спірних правовідносин положень Закону № 1023-XII суду необхідно з’ясувати, для яких цілей використовується придбана продукція: особистих потреб фізичної особи чи її використання пов’язане із підприємницькою діяльністю фізичної особи — суб’єкта підприємницької діяльності.

У справі за позовом Особи 3 до приватного підприємця Т. про розірвання договору купівлі-продажу, повернення коштів і відшкодування моральної шкоди відповідач заперечував проти застосування Закону № 1023-XII і зазначав, що позивачка здійснювала купівлю мобільного телефону не як фізична особа, а як підприємець з метою подальшого використання його у господарській діяльності.

Лубенський міськрайонний суд Полтавської області рішенням від 4 червня 2009 року позовні вимоги Особи 3 задовольнив частково — договір купівлі-продажу мобільного телефону розірвав, стягнув на користь Особи 3 сплачені за товар кошти, а в решті — відмовив.

Суд дійшов правильного висновку, що адвокатська діяльність, якою займається позивачка, не є підприємницькою, а визнається незалежною професійною діяльністю, тому правильно застосував до спірних правовідносин положення Закону № 1023-XII.

Відповідно, якщо громадянин (покупець, замовник) у правовідносинах виступає як підприємець, або фактично використовував чи мав намір використовувати придбаний товар у підприємницькій діяльності, чи як найманий працівник, то на його відносини з продавцем Закон № 1023-XII не поширюється.

Голосіївський районний суд м. Києва рішенням від 23 січня 2012 року частково задовольнив позов Особи 1 до ТОВ «Р.м.» про стягнення грошових коштів, збитків та моральної шкоди. Стягнуто з ТОВ «Р.м.» на користь Особи 1 грошові кошти, сплачені за придбаний товар (один торговий автомат МК-011) у розмірі 12 тис. 718 грн., понесені збитки у сплаті комісії банку — 127 грн. 18 коп., пеню — 4 тис. 781 грн. 96 коп., індекс інфляції — 1 тис. 284 грн. 51 коп., 3 % річних — 393 грн. 03 коп., на відшкодування моральної шкоди — 10 тис. грн., судові витрати.

Апеляційний суд м. Києва рішенням від 11 липня 2012 року указане рішення скасував і постановив нове рішення. При цьому апеляційний суд дійшов висновку, що Закон № 1023-XII до цих правовідносин не застосовується, оскільки Особа 1 придбала спірний товар для зайняття підприємницькою діяльністю та отримання прибутку, тобто не є споживачем у розумінні цього Закону.

Відповідно до пунктів 3, 18 ч. 1 ст. 1 Закону № 1023-XII виконавець — це суб’єкт господарювання, який виконує роботи або надає послуги; продавець — суб’єкт господарювання, який згідно з договором реалізує споживачеві товари або пропонує їх до реалізації.

Тобто Закон № 1023-XII регулює відносини споживача з підприємством, установою, організацією чи громадянином-підприємцем, які виготовляють та продають товари, виконують роботи і надають послуги, незалежно від форм власності та організаційних форм підприємництва.

На відносини, де виробником і продавцем товарів, виконавцем робіт і надавачем послуг є громадянин, що не є підприємцем, а також на випадки, де набувачем товарів, користувачем послуг є підприємства, установи, організації — дія цього Закону не поширюється.

Зазначених вимог закону суди дотримуються не завжди.

Так, Гагарінський районний суд м. Севастополя розглянув цивільну справу за позовом Фізичної особи 1 до Фізичної особи 2 про розірвання договору підряду, відшкодування майнової та моральної шкоди. Заочним рішенням від 7 квітня 2009 року суд позов задовольнив частково: розірвав договір, укладений між Фізичною особою 1 і Фізичною особою 2; стягнув із Фізичної особи 2 на користь Фізичної особи 1 пеню відповідно до Закону № 1023-XII.

Ураховуючи, що відповідач — Фізична особа 2, не будучи підприємцем, порушив умови договору підряду на ремонт квартири, застосування до спірних правовідносин положень Закону № 1023-XII є помилковим.

Суди задовольняли також вимоги споживача до особи, яка не є ні продавцем, ні виробником товару або надавачем послуг.

Верховний Суд України ухвалою від 22 вересня 2010 року частково задовольнив касаційну скаргу ТОВ «ДТС» і скасував рішення Святошинського районного суду м. Києва від 25 лютого 2008 року та рішення апеляційного суду м. Києва від 24 липня 2008 року у справі за позовом Особи 1, Особи 2 до ТОВ «ДТС», суб’єкта підприємницької діяльності Особи З, сервісного центру ДТС, третя особа — Головне київське міське управління у справах захисту прав споживачів, про відшкодування шкоди. Справу передано на новий розгляд до суду першої інстанції. Висновок Верховного Суду України обґрунтовано тим, що ТОВ «ДТС» не займається роздрібно-торговельною діяльністю, не є стороною у спірному договорі, жодного майна позивачам не передавало та ніяких коштів за товар не отримувало. ТОВ «ДТС» не є ні виробником товару, ні його продавцем (№ 6-20680св08).

Відповідно до статей 26, 28 Закону № 1023-XII звертатися до суду із позовами про захист прав споживачів мають право спеціально уповноважені центральні органи виконавчої влади у сфері захисту прав споживачів, його територіальні органи та органи місцевого самоврядування.

Президент України Указом від 13 квітня 2011 року № 465/2011 «Про положення про Державну інспекцію України з питань захисту прав споживачів» затвердив Положення про Державну інспекцію України з питань захисту прав споживачів, відповідно до п. 1 якого указаний орган є спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади у сфері захисту прав споживачів.

До прийняття цього Указу таким органом був Державний комітет України з питань технічного регулювання та споживчої політики.

Громадські організації мають право представляти і захищати свої законні інтереси та законні інтереси своїх членів (учасників) у державних та громадських органах (ст. 20 Закону від 16 червня 1992 року № 2460-XII «Про об’єднання громадян»), а громадські організації споживачів — також захищати у суді права споживачів, які не є членами цієї організації (п. 10 ч. 1 ст. 25 Закону № 1023-XII).

Святошинський районний суд м. Києва ухвалою від 1 серпня 2008 року повернув позовну заяву Української асоціації споживачів у інтересах Особи 1 до ТОВ «Н.-У.» про відшкодування завданих збитків (внаслідок порушення умов договору в частині гарантійного обслуговування автомобіля) та відшкодування моральної шкоди, виходячи із того, що вона подана особою, яка не має відповідних повноважень. Суд дійшов висновку, що Українська асоціація споживачів не може звертатися до суду з позовом у інтересах конкретної фізичної особи, оскільки згідно зі ст. 25 Закону № 1023-XII об’єднання споживачів мають право звертатися з позовом до суду про визнання дій продавця, виробника (підприємства, що виконує їх функції), виконавця протиправними щодо невизначеного кола споживачів і припинення цих дій.

Позиція місцевого суду в цій справі суперечить зазначеним положенням п. 10 ч. 1 ст. 25 Закону № 1023-XII.

Згідно з п. 9 ст. 25 Закону № 1023-XII громадські організації споживачів можуть також звертатись до суду з позовом про визнання дій продавця, виробника (підприємства, що виконує їх функції), виконавця протиправними щодо невизначеного кола споживачів.

Хоча практика пред’явлення позовів щодо невизначеного кола споживачів не набула широкого застосування, не можна залишити поза увагою положення п. 5 ч. 1 ст. 96 ЦПК (в редакції Закону від 7 липня 2010 року № 2453-VI), відповідно до якого вимога про повернення вартості товару неналежної якості може бути розглянута в наказному провадженні, якщо є рішення суду, яке набрало законної сили, про встановлення факту продажу товару неналежної якості, ухвалене на користь невизначеного кола споживачів.

Ураховуючи, що чинне процесуальне законодавство України не містить процедури розгляду справ про встановлення факту продажу товару неналежної якості щодо невизначеного кола споживачів, застосування цієї норми й розгляд таких вимог в наказному провадженні, на нашу думку, неможливі і потребують законодавчого врегулювання.

Від правовідносин, які, крім норм зобов’язального права, регулюються нормами Закону № 1023-XII, слід відрізняти правовідносини, які під дію останнього Закону не підпадають.

Так, якщо юридична особа відчужує: фізичній особі належне їй на праві власності нежитлове приміщення або будь-яке інше майно, яке було у її володінні та користуванні, норми Закону № 1023-XII не поширюються, оскільки в них немає такого необхідного елемента, як суб’єкт господарювання — виробник товару або виконавець робіт та послуг.

Судам слід мати на увазі, що право звернення до суду з позовом про захист прав споживача має будь-який споживач, незалежно від того, вступав він у договірні відносини із продавцем (надавачем послуг) чи ні.



коментар редакції

Суб’єкти правовідносин, що охоплюються Законом № 1023

Закон № 1023 регулює відносини, у яких однією стороною є суб’єкт господарювання (виробник, продавець, виконавець), а іншою — споживач — громадянин (фізична особа). На інші випадки (коли сторонами є громадянин — громадянин або суб’єкт господарювання — суб’єкт господарювання) він не поширюється.

Виробники, продавці, виконавці. У ч. 1 Закону № 1023 виробники, продавці та виконавці визначені як суб’єкти господарювання, які здійснюють виробництво та продаж товарів, виконання робіт та надання послуг.

Визначення терміна «суб’єкт господарювання» власне Закон №1023 не містить, проте його можна знайти у ст. 55 ГК, де зазначено, що суб’єктами господарювання є:

— господарські організації — юридичні особи, створені відповідно до норм ЦК, державні, комунальні та інші підприємства;

— громадяни України, іноземці та особи без громадянства, які здійснюють господарську діяльність та зареєстровані як підприємці.

Це означає, що дія Закону №1023 поширюється на юридичних осіб (незалежно від форми власності) та фізичних осіб — підприємців, якщо вони виробляють і продають товари, виконують роботи та надають послуги споживачам. Причому сфера дії Закону № 1023 жодним чином не залежить ані від системи оподаткування (загальна система, фіксований податок, єдиний податок тощо), обраної цими особами, ані від місця провадження діяльності. На це звертає увагу і ВСУ. Тобто, наприклад, приватні підприємці, які торгують на ринку та сплачують єдиний податок, зобов’язані виконувати норми Закону № 1023 і задовольняти вимоги покупців відповідно до нього.

На відносини, у яких виробником та продавцем товару або виконавцем робіт, послуг є громадянин-непідприємець, дія Закону № 1023 не поширюється.

Крім того, ВСУ звернув увагу на таке: якщо суб’єкт господарювання продає фізособі будь-яке майно, що було в його володінні та використанні, норми Закону № 1023 на такі відносини не поширюються. Аргументом судів є те, що в цих відносинах немає такого необхідного елемента, як суб’єкт господарювання — виробник товару або виконавець робіт.

Споживачі. Споживачем у розумінні Закону № 1023 може бути тільки фізична особа, яка придбаває, замовляє, використовує або має намір придбати чи замовити продукцію для особистих потреб, безпосередньо не пов’язаних з підприємницькою діяльністю або виконанням обов’язків найманого працівника (п. 22 ст. 1 Закону № 1023).

ВСУ стосовно споживачів звертає увагу на:

1) статус споживача. Це має бути фізична особа — непідприємець. А от якщо особа (покупець, замовник) виступає як підприємець або юридична особа чи найманий працівник при виконанні своїх обов’язків, то дія Закону № 1023 на неї не поширюється.

Наприклад, придбання в магазинах «МЕТРО» здійснюються тільки від імені бізнес-клієнтів (тобто юридичних осіб або фізосіб-підприємців). Цей факт знаходить відображення в первинних документах (кожен покупець отримує фіскальний касовий чек та податкову накладну, у яких він фігурує як суб’єкт господарювання). А отже, норми Закону №1023 не застосовуються щодо покупок, здійснених у мережі магазинів «Метро».

У разі продажу товарів юрособам та фізособам-підприємцям основні вимоги до якості товарів та її гарантії встановлюються ЦК (ст. 673, 678) та ГК (ст. 268, 269) (причому в разі конфлікту норм цих нормативних актів пріоритет слід віддавати ГК як більш спеціальному), якими, зокрема, передбачено, що товар, який продається, у загальному випадку повинен відповідати умовам договору.

Хоча судячи з висновків листа, якщо товар куплено виключно з метою споживання фізичною особою, а не для підприємницьких цілей, то норми Закону № 1023 в такому разі цілком застосовні (детальніше про це далі).

Тут слід додати, що пред’являти вимоги щодо товару, придбаного у суб’єкта підприємницької діяльності, може не лише його покупець, а й інший споживач, який використовує цей товар (наприклад, особа, якій товар було подаровано), головне, щоб він відповідав статусу споживача;

2) сам товар та напрям його використання. ВСУ визнає, що Закон № 1023 не містить критеріїв розмежування використання товару для особистих потреб та використання його в підприємницькій діяльності чи для виконання обов’язків найманого працівника. Тому він закликає суди у кожному конкретному випадку з’ясувати мету фактичного використання купленого товару (роботи, послуги).

Щодо цього виділяється придбання так званих спірних товарів — тобто тих, які можна використовувати виключно в цілях провадження підприємницької діяльності. Так, у рішенні Апеляційного суду м. Києва у справі № 22-2690-6608 суд дійшов висновку, що куплений фізичною особою торговельний автомат призначено виключно для провадження підприємницької діяльності, тому така фізична особа не може бути споживачем у розумінні Закону № 1023 і відповідно його норми не застосовні для правовідносин, що виникли.

Крім того, ВСУ дійшов правильного висновку, що адвокатська діяльність є не підприємницькою, а незалежною професійною діяльністю. Відповідно споживач, що купив товар (послуги) для провадження такої діяльності, має право застосовувати положення Закону № 1023. Тут варто уточнити: згідно з п.п. 14.1.226 ПКУ під незалежною професійною діяльністю слід розуміти участь фізичної особи в науковій, літературній, артистичній, художній, освітній або викладацькій діяльності, діяльність лікарів, приватних нотаріусів, адвокатів, арбітражних керуючих (розпорядників майна, керуючих санацією, ліквідаторів), аудиторів, бухгалтерів, оцінювачів, інженерів чи архітекторів, осіб, зайнятих релігійною (місіонерською) діяльністю, іншою подібною діяльністю, за умови, що така особа:

— не є працівником у межах такої незалежної професійної діяльності або фізичною особою — підприємцем;

— використовує найману працю не більше ніж 4 фізичних осіб.

Зверніть увагу: стати на облік у ДПС як особи, які провадять незалежну професійну діяльність, можуть виключно:

1) приватні нотаріуси;

2) адвокати, які займаються адвокатською діяльністю індивідуально і не зареєстровані як фізичні особи — підприємці;

3) судові експерти, які не є працівниками державних спеціалізованих установ та отримали право самостійно здійснювати судово-експертну діяльність;

4) арбітражні керуючі, діяльність яких з 19.01.2013 р. Законом № 4212 разом із діяльністю приватних нотаріусів та адвокатів зарахована до незалежної професійної діяльності як форма діяльності самозайнятих осіб (до цього арбітражні керуючі провадили діяльність як суб’єкти підприємницької діяльності).

Узяття на облік інших категорій фізичних осіб, які провадять незалежну професійну діяльність та зазначені в абзаці другому п.п. 14.1.226 ПКУ, органи ДПС здійснюють тільки за умови їх реєстрації як фізичних осіб — підприємців. А отже, на відносини, де споживачами виступають такі особи, норми Закону № 1023 не поширюватимуться.

Наталія Дзюба

 

Докази

У статтях 60, 61 ЦПК встановлені правила звільнення сторони від доказування та розподілу доказування між сторонами.

Згідно з положенням, передбаченим ст. 60 ЦПК, кожна сторона зобов’язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, установлених ст. 61 цього Кодексу.

Указане правило діє, якщо в нормах матеріального права немає вказівки про перерозподіл обов’язків доказування.

При вирішенні спорів про захист прав споживачів слід ураховувати, що тягар доказування обставин, які звільняють від відповідальності за невиконання чи неналежне виконання зобов’язання, в тому числі й за спричинену шкоду, лежить на продавцеві (виготівникові).

До фактів, які підлягають доказуванню у справах про захист прав споживачів, насамперед, слід віднести: чи мало місце придбання продукції (замовлення послуги); чи надавалась інформація про товар (послугу) і яка саме; відомості про властивості товару та відповідність їх потребам споживача та вимогам встановлених нормативів; чи мало місце використання товару; чи мало місце заподіяння шкоди, що завдана життю, здоров’ю або майну споживача.

Про факт придбання, замовлення товарів (послуг) у звичайний спосіб засобом доказування є розрахунковий документ — квитанція, товарний чи касовий чек, квиток, талон та ін. (п. 7 ч. 1 ст. 1 Закону № 1023-XII); письмовий правочин; стосовно товару, на який встановлено гарантійний строк — технічний паспорт чи інший документ, що його замінює, з позначкою про дату продажу (п. 11 ст. 8 Закону № 1023-XII).

У п. 9 постанови Пленуму Верховного Суду України від 12 квітня 1996 року № 5 «Про практику розгляду судами цивільних справ за поновами про захист прав споживачів» роз’яснено, що вимоги можуть заявляти споживачі, які мають на товари квитанцію, товарний чи касовий чек або інший письмовий документ. Втрата зазначених документів, неодержання їх при придбанні товару чи неможливість їх відновлення не позбавляє споживача права доводити факт купівлі-продажу з допомогою свідків.

Тобто, тягар доказування факту придбання, замовлення товарів (послуг) покладається на споживача.

Складніше із доказуванням факту укладення договору на відстані, придбання чи замовлення товару через мережу Інтернет (на сьогодні такий вид торгівлі набуває все більшого поширення), коли у набувача відсутній договір купівлі-продажу в паперовій формі.

Відповідно до Закону № 1023-XII укладення договору на відстані відбувається за допомогою засобів дистанційного зв’язку: телекомунікаційних мереж, поштового зв’язку, телебачення, інформаційних мереж, зокрема Інтернет (статті 1, 13 цього Закону).

У справі за позовом Особи 1 до Товариства з обмеженою відповідальністю «Р.Т.», третя особа — Публічне акціонерне товариство Комерційний банк «П. Банк», про захист прав споживачів Ленінський районний суд м. Севастополя установив, що 19 грудня 2009 року позивач здійснив оплату на рахунок відповідача за акційний телевізор вартістю 6 тис. 740 грн., який він бажав придбати у інтернет-магазині «С. Магазин». Зазначений телевізор позивачу не доставили.

Задовольняючи позов, суд правильно виходив із того, що договір про придбання товару був укладений на відстані через засоби дистанційного зв’язку, а саме — через інформаційні мережі, Інтернет, що не суперечить вимогам пунктів 8, 10 ч. 1 ст. 1 Закону № 1023-XII. На підтвердження позовних вимог споживач надав суду квитанцію про оплату.

Згідно з п. 6 ст. 13 Закону № 1023-XII, якщо інше не передбачено договором, укладеним на відстані, продавець повинен поставити споживачеві товар протягом прийнятного строку, але не пізніше тридцяти днів із моменту одержання згоди споживача на укладення договору. У разі неможливості виконання договору через відсутність замовленого товару продавець повинен негайно повідомити про це споживача, але не пізніше тридцяти днів з моменту одержання згоди споживача на укладення договору.

За ст. 65 ЦПК речовими доказами є предмети матеріального світу, що містять інформацію про обставини, які мають значення для справи. Речовими доказами є також магнітні, електронні та інші носії інформації, що містять аудіовізуальну інформацію про обставини, що мають значення для справи.

У справі за позовом Особи 2 до Телемагазину «Х. м.» про захист прав споживачів як докази судом досліджувалась копія інтернет-сайту магазину «Х. м.» (справа Тетіївського районного суду Київської області).

Статтею 188 ЦПК установлено порядок дослідження звуко- та відеозапису, проте процесуальним законодавством не врегульовано порядок дослідження інформації, що міститься в комп’ютерній мережі.

Видається правильною практика судів, які проводять дослідження інтернет-сайту за правилами ст. 188 ЦПК.

За положеннями ст. 143 ЦПК для з’ясування обставин, що мають значення для справи і потребують спеціальних знань у галузі науки, мистецтва, техніки, ремесла тощо, суд призначає експертизу за заявою осіб, які беруть участь у справі.

Відповідно до ч. 4 ст. 17 Закону № 1023-XII на вимогу споживача продавець (виконавець, виробник) зобов’язаний надати йому контрольно-вимірювальні прилади, документи про якість, безпеку, ціну продукції. У разі коли під час гарантійного строку необхідно визначити причини втрати якості продукції, продавець (виконавець, виробник) зобов’язаний організувати проведення експертизи продукції, що проводиться за рахунок останнього.

Але закон не містить положень про те, коли саме виникає необхідність в підтвердженні недоліків товару експертизою і хто визначає таку необхідність.

Враховуючи, що обов’язок доказування у справах цієї категорії покладається на продавця, він має бути зацікавлений у проведенні експертизи.

Разом з тим у більшості випадків продавці (виконавці, виробники) товарів відмовляються задовольнити вимоги споживачів, передбачені ст. 8 Закону № 1023-XII, у разі виявлення ними протягом встановленого гарантійного строку недоліків придбаного товару і основною підставою при цьому є посилання продавців на порушення правил користування чи зберігання товару споживачем.

Непоодинокими є випадки, коли замість висновку експерта надається висновок сервісного центру, який здійснює гарантійне обслуговування і навіть може перебувати у договірних відносинах із продавцем чи виробником товару, а це суперечить суті експертизи, яка повинна здійснюватись на принципах законності, незалежності, об’єктивності та повноти дослідження (ст. 3 Закону від 25 лютого 1994 року № 4038-XII «Про судову експертизу» (далі — Закон № 4038-XII)).

У справі за позовом Особи 1 до Особи 2 про розірвання договору та відшкодування збитків суд установив, що 29 жовтня 2007 року позивач придбала у відповідача турманієвий нагрівальний килим. У період гарантійного строку (один рік з дати придбання товару) килим вийшов із ладу, через що 9 січня 2008 року вона звернулася до відповідача з проханням виконати гарантійний ремонт товару або замінити неякісний товар на якісний. 25 січня 2008 року з метою встановлення причин втрати якості продукції продавець запропонувала, а споживач дала свою письмову згоду на проведення експертизи товару. Відповідач направив килим до сервісного центру № UGA BEST у м. Києві, адресу якого від споживача було приховано.

Задовольняючи позов, суд правильно виходив із того, що сервісний центр № UGA BEST не є експертною установою, а його висновок — не висновок експертизи, обов’язковість якої передбачена Законом № 1023-XII, а тому не є допустимим доказом того, що недоліки товару виникли після передачі продукції споживачу (справа Ленінського районного суду м. Луганська).

Закон № 1023-XII чи будь-який інший нормативний акт не містять положень про порядок та механізм проведення експертиз для визначення причин втрати якості товарів, не встановлюють, яка саме установа повинна проводити відповідну експертизу і, як наслідок, — можливість зловживань як з боку недобросовісних продавців (виробників), так і з боку споживачів.

У справі Кам’янсько-Дніпровського районного суду Запорізької області за позовом Особи 1 до Особи 2 про захист прав споживачів відповідач заперечував проти позову, оскільки висновок спеціаліста не є експертизою, проведеною з дотриманням вимог ст. 144 ЦПК й Інструкції про призначення і проведення судових експертиз та експертних досліджень, затвердженої наказом Міністерства юстиції України 8 жовтня 1998 року № 53/5, зареєстрованим у Міністерстві юстиції України З листопада 1998 року за № 705/3145. Суд не прийняв ці заперечення, виходячи з того, що висновок спеціаліста, який установив неможливість у зв’язку з виробничими дефектами використовувати меблі за цільовим призначенням, зроблений відповідно до вищезазначеної Інструкції.

Такий висновок суду суперечить положенням процесуального законодавства про допустимість доказів (ч. 2 ст. 59 ЦПК).

Проблемою є відсутність експертних установ (фахівців), які б надавали висновки щодо належної якості товару і їх віддаленість від місця розгляду справи.

Октябрський районний суд м. Полтави ухвалою від 8 липня 2009 року у справі за позовом Особи 1 до ТОВ «Ел.-П.» про безоплатне усунення недоліку придбаного товару призначив судово-технологічну експертизу комп’ютера, проте від експертної установи отримав три відмови через відсутність у штаті установи судових експертів із відповідною кваліфікацією на право проведення такої експертизи.

Судам необхідно мати на увазі, що в якості експерта може залучатися особа, яка відповідає вимогам, установленим статтями 10, 11 Закону № 4038-XII, і яка внесена до Державного реєстру атестованих судових експертів.

Міністерство юстиції України з травня 2011 року відкрило доступ до Реєстру методик проведення судових експертиз. Це офіційна електронна база даних із атестованих в Україні та рекомендованих до впровадження в експертну практику методик проведення судових експертиз. Доступ до Реєстру відкритий.



коментар редакції

Хто і що повинен доводити в суді?
Хто повинен організовувати та проводити експертизи?

Без сумніву, при придбанні будь-якого товару споживач розраховує на його належну якість, тобто на його відповідність вимогам нормативно-правових актів, нормативних документів, а також умовам договору (п. 13 ст. 1 Закону № 1023). Обов’язок з її забезпечення покладається на продавця/виробника, причому не лише в момент продажу, а й протягом певного строку, зокрема, гарантійного (ч. 1 ст. 7 Закону № 1023). Якщо в його межах покупець виявить у товарі недоліки (або факт його фальсифікації), то залежно від їх характеру він (причому не лише безпосередній покупець, а й будь-який інший споживач цього товару) має право пред’явити продавцю, виробнику або сервісному центру певні вимоги: зокрема, безоплатно усунути недолік, розірвати договір та повернути сплачену за товар суму тощо. Водночас в окремих випадках такі вимоги не задовольняються, іноді незаконно, а іноді — цілком обґрунтовано (наприклад, якщо недолік утворився внаслідок неправильного використання товару споживачем). У зв’язку з цим варті уваги таки висновки ВСУ.

На кому лежить тягар доведення в суді? З урахуванням викладеного вище, спори зі споживачами досить часто переходять до суду (ч. 1 ст. 22 Закону № 1023). Їх вирішують суди загальної юрисдикції в порядку, установленому ЦПК (про що, до речі, також див. у листі, що коментується). При цьому слід пам’ятати, що суд приймає рішення на підставі доказів, що підтверджують наявність/відсутність дій/подій, які мають значення для вирішення справи. Однак хто їх повинен надавати — продавець/виробник чи споживач?

Для відповіді на це запитання варто пригадати, що в загальному випадку кожна сторона повинна довести обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень (ч. 1 ст. 60 ЦПК). Водночас ВСУ правильно вказав, що це правило діє лише за умови, що нормами матеріального права (у цьому випадку нормами Закону № 1023) не встановлено перерозподілу обов’язку доведення. При цьому він додав, що у спорах про захист прав споживачів такий перерозподіл здійснюється так:

1) продавець/виробник зобов’язаний довести обставини, що звільняють його від відповідальності за невиконання або неналежне виконання зобов’язання, а також за завдану шкоду. Зокрема, до таких обставин можуть належати:

1.1) будь-які факти, що спростовують аргументи споживача про наявність та/або повторний прояв недоліків (див. рішення апеляційного суду АР Крим від 28.05.2012 р. у справі № 22-ц/0190/3090/2012);

1.2) причини виникнення недоліку (див. ухвалу ВССУ з розгляду цивільних і кримінальних справ від 06.03.2013 р.), наприклад, порушення правил використання товару або втручання споживача в конструкцію апарату — зокрема, комп’ютера або мобільного телефону (див. ухвалу апеляційного суду Львівської області від 30.08.2011 р. у справі № 22-ц-2286/11) тощо;

2) споживач, у свою чергу, повинен довести факт придбання/заказу товару. При цьому ВСУ правильно вказав, що в цьому випадку засобом доведення, як правило, є: відповідний розрахунковий документ — квитанція, товарний або касовий чек, квиток, талон тощо (ч. 7 ст. 1 Закону № 1023), що особливо актуально для усних договорів (а саме вони найчастіше мають місце при взаємодії з кінцевими споживачами); письмовий правочин; технічний паспорт або інший документ, що його замінює, із зазначенням дати продажу (при цьому, якщо йдеться про технічно складні товари*, то ними можуть також служити і гарантійні талони). Якщо ж подібні документи відсутні, то ВСУ не заперечує можливості споживача довести факт придбання товару за допомогою свідків.

* Нагадаємо: до них належать непродовольчі товари широкого споживання (пристрої, машини, обладнання тощо), які складаються з вузлів, блоків, комплектуючих виробів, відповідають вимогам нормативних документів, мають технічні характеристики, супроводжуються експлуатаційними документами і на які встановлено гарантійний строк (п. 2 Порядку № 506). Перелік груп таких товарів див. у додатку 1 до Порядку № 506.

При цьому, на жаль, ВСУ забув згадати, що споживач зобов’язаний довести не лише факт придбання товару, а й, що очевидно, наявність відповідного недоліку (див. ухвалу ВССУ з розгляду цивільних і кримінальних справ від 06.03.2013 р.), а також факт завдання шкоди, якщо така є. В іншому разі суд може відмовити в задоволенні його вимог (див. ухвалу апеляційного суду м. Києва від 24.10.2012 р. у справі № 22-ц /2690/13240/2012).

Крім того, нагадаємо, що споживачем може виступати не лише безпосередній покупець товару, а й інша особа, яка його використовує. При цьому очевидно, що такій особі доводити факт придбання товару вже не потрібно. Про це ВСУ також не згадав.

Спори з інтернет-магазинами. Суд також звернув увагу на особливості надання споживачами доказів у межах спорів з інтернет-магазинами, що, зважаючи на повсюдну поширеність останніх, актуально (про організацію діяльності таких магазинів див. «Податки та бухгалтерський облік», 2012, № 68, с. 4). На думку суду, однією з особливостей у такому разі є відсутність у споживача письмового договору (водночас зауважимо, що письмовий договір, як правило, не укладається і при «недистанційній» торгівлі). У цьому випадку факт укладення договору підтверджується розрахунковими документами (п. 7 ст. 1 Закону № 1023), проте вочевидь, що цього недостатньо, щоб судити про умови договору, наприклад, строки постачання товару. Якими ж доказами споживач може їх підтвердити? На жаль, ВСУ не зробив однозначного висновку щодо цього, проте визнав правильною практику судів з дослідження веб-сайтів за правилами ст. 188 ЦПК (тобто за правилами відтворення/демонстрації звукозапису/відеозапису). При цьому цікавим є приклад, наведений ним: у ньому доказом з боку споживача була копія інтернет-сайту (судячи з усього, ішлося про так звану «копію екрана»).

Хто повинен організовувати та проводити експертизу? Окремі положення Закону № 1023 містять вказівки на можливість проведення експертизи. Її метою є підтвердження наявності в товарі істотного недоліку або фальсифікації (ч. 1 ст. 8 Закону № 1023) та/або з’ясування причин втрати якості продукції (ч. 4 ст. 17 Закону № 1023). При цьому суд правильно вказав, що хоча Закон № 1023 і згадує про експертизу, проте не розкриває питання про те, коли саме її необхідно здійснювати та хто визначає таку необхідність. Із нього випливає лише те, що організувати та оплатити** експертизу повинен продавець/виробник — протягом 3 днів після отримання згоди від споживача.

** Якщо за її підсумками буде виявлено, що недоліки товару виникли в результаті порушення правил його використання (транспортування, дій третіх осіб), споживачу доведеться відшкодувати вартість такої експертизи.

Для відповіді на поставлене запитання ВСУ пропонує пригадати, що обов’язок з доведення обставин, що звільняють від відповідальності, покладається на продавця (див. вище), а тому зацікавленість у проведенні експертизи має виходити насамперед від нього (суд забув згадати, зокрема, про виробників, проте на наданий ним висновок цей факт не впливає). Викладений судом підхід дозволяє зробити висновок, що організація проведення експертизи не є обов’язком продавця/виробника, у тому числі при отриманні відповідних вимог від споживачів (у такому разі логічніше говорити про право, тим більше, що здійснення експертизи дійсно в інтересах продавця/виробника).

Утім, це ще не все. Не менш важливе питання полягає в такому: хто має право здійснювати таку експертизу? На нього Закон № 1023 також не відповідає, що, у свою чергу, досить часто призводить до зловживань з боку продавців/виробників. При цьому в цій частині ВСУ навів уже конкретнішу думку:

1) висновок сервісного центру, який здійснював гарантійне обслуговування, не є висновком експертизи в розумінні Закону № 1023 (тим більше, що такі сервісні центри, як правило, знаходяться в договірних відносинах із продавцями/виробниками);

2) експертизу може здійснювати особа, яка відповідає вимогам ст. 10 — 11 Закону України «Про судову експертизу» від 25.02.94 р. № 4038-XII. Інакше кажучи, особа, яка має кваліфікацію судового експерта та внесена до Держреєстру атестованих судових експертів (rase.minjust.gov.ua). При цьому сама експертиза, судячи з усього, повинна виконуватися згідно з Інструкцією про призначення та проведення судових експертиз та експертних досліджень у редакції наказу Мін’юсту від 26.12.2012 р. № 1950/5. У зв’язку з цим зауважимо, що такі експертизи здійснюються не лише в межах судового процесу (у цьому випадку експертиза призначається згідно з ЦПК, а не Законом № 1023), а й в інших випадках — у тому числі на замовлення юридичних та фізичних осіб (у такому разі слід говорити не про судову експертизу, а про експертне дослідження).

Віталій Смердов

 

Актуальні питання та проблеми, що виникають при розгляді спорів

Однією із засад цивільного судочинства є свобода договору (ст. 3 ЦК).

Згідно із ч. 1 ст. 627 ЦК сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Законом від 22 вересня 2011 року № 3795-VI «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо врегулювання відносин між кредиторами та споживачами фінансових послуг» указана норма доповнена частиною другою, за якою у договорах за участю фізичної особи — споживача враховуються вимоги законодавства про захист прав споживачів.

Відповідно до преамбули Закону № 1023-XII він регулює відносини між споживачами товарів, робіт і послуг та виробниками і продавцями товарів, виконавцями робіт і надавачами послуг різних форм власності, встановлює права споживачів, а також визначає механізм їх захисту та основи реалізації державної політики у сфері захисту прав споживачів.

У Законі № 1023-XII не визначено певних меж його дії, але з урахуванням характеру правовідносин, які ним регулюються, та виходячи з демократичних принципів цивільного судочинства і наявності в цивільних правовідносинах такої «слабкої сторони», як фізична особа — споживач, можна зробити висновок, що цим Законом регулюються відносини, які виникають із договорів купівлі-продажу, майнового найму (оренди), надання комунальних послуг, прокату, перевезення, зберігання, доручення, комісії, фінансово-кредитних послуг тощо. Такі відносини можуть виникати з актів законодавства або з інших угод, які не суперечать Закону.

Від правильного вирішення цього питання залежить не тільки підсудність справ, а й застосування положень ч. 3 ст. 22 Закону № 1023-XII щодо звільнення споживачів за позовами, що пов’язані з порушенням їхніх прав, від сплати судового збору. Крім того, Закон № 1023-XII містить у собі значно більше гарантій прав споживачів під час отримання послуг порівняно з ЦК та іншими спеціальними законами.

Так, у Законі визначені, зокрема, додаткові підстави для визнання недійсними умов договорів, що обмежують права споживача (ст. 18); установлена пеня у розмірі 3 % вартості роботи (послуги) за кожен день (кожну годину, якщо тривалість виконання визначено у годинах) у разі коли виконавець не може виконати (прострочує виконання) роботу (надання послуги) згідно з договором. Коли ж вартість роботи (послуги) не визначено, виконавець сплачує споживачеві неустойку в розмірі 3 % загальної вартості замовлення (ч. 5 ст. 10 Закону № 1023-XII).

Разом із тим, ураховуючи, що окремі види правовідносин з участю споживачів регулюються й спеціальними законами України (наприклад, страхування, перевезення, фінансові послуги, житлово-комунальні послуги тощо), Закон № 1023-XII застосовується в частині, не врегульованій спеціальним законом.

Не застосовується Закон № 1023-XII до відносин із вчиненням нотаріусом нотаріальних дій, а також до відносин із надання професійної юридичної допомоги адвокатами.

Оскільки найсуперечливішими й дискусійними у судовій практиці є питання щодо застосування Закону № 1023-XII до правовідносин із надання фінансово-кредитних послуг, страхування, туристичних послуг та договорів, за якими організації залучають кошти громадян для будівництва житла, на ці питання слід звернути окрему увагу.

 

Фінансово-кредитні послуги

У період фінансової кризи питання захисту прав споживачів фінансових послуг в Україні стало особливо актуальним. Кількість фактів порушення цих прав значно зросла, про що свідчить велика кількість звернень до суду.

Сам характер фінансово-кредитних відносин, стороною в яких є фізична особа, а також використані у Законах № 1023-XII та № 2664-III терміни «споживчий кредит», «фінансова установа», «фінансова послуга» дають підстави вважати, що правовідносини, які виникають із кредитних договорів, договорів банківського вкладу, договорів страхування, підпадають під дію Закону № 1023-XII.

Згідно з преамбулою Закону № 2664-III у ньому встановлені загальні правові засади у сфері надання фінансових послуг. Його метою є створення правових основ для захисту інтересів споживачів фінансових послуг, правове забезпечення діяльності та розвитку конкурентоспроможного ринку фінансових послуг в Україні.

Відповідно до ч. 1 ст. 1 зазначеного Закону фінансова установа — юридична особа, яка відповідно до закону надає одну чи декілька фінансових послуг та яка внесена до відповідного реєстру в установленому законом порядку. До фінансових установ належать банки, кредитні спілки, ломбарди, лізингові компанії, довірчі товариства, страхові компанії, установи накопичувального пенсійного забезпечення, інвестиційні фонди і компанії та інші юридичні особи, виключним видом діяльності яких є надання фінансових послуг. Фінансова послуга — операції з фінансовими активами, що здійснюються в інтересах третіх осіб за власний рахунок чи за рахунок цих осіб, а у випадках, передбачених законодавством, — і за рахунок залучених від інших осіб фінансових активів, з метою отримання прибутку або збереження реальної вартості фінансових активів.

У ч. 1 ст. 4 Закону № 2664-III визначено, що фінансовими послугами вважаються, зокрема: залучення фінансових активів із зобов’язанням щодо наступного їх повернення; надання коштів у позику, в тому числі і на умовах фінансового кредиту та ін.

Фінансові послуги можна поділити на банківський сектор і небанківський (кредитні спілки, ломбарди, лізингові компанії, довірчі товариства, страхові компанії та ін.).

Підхід Європейського Союзу (далі — ЄС) до ефективного режиму захисту прав споживачів фінансових послуг базується на трьох основних принципах. Споживачі повинні мати доступ до: достатньої інформації для прийняття поінформованих рішень при купівлі фінансових послуг; не затратних механізмів захисту від порушень договору про надання фінансових послуг; програм фінансової освіти.

Ці принципи охоплені у кількох Директивах ЄС, які стосуються захисту прав споживачів, а саме: розкриття інформації та реклами, практики продажів, ведення рахунків клієнтів, компенсаційних та гарантійних схем, а також конкуренції та фінансової стійкості надавачів послуг.

Оскільки банківська система в Україні є найбільшим сегментом вітчизняного фінансового сектору, ці послуги регулюються значною кількістю як законів, так і підзаконних нормативно-правових актів: ЦК, законами від 7 грудня 2000 року № 2121-III «Про банки і банківську діяльність», від 5 червня 2003 року № 898-IV «Про іпотеку», від 5 квітня 2001 року № 2346-III «Про платіжні системи та переказ коштів в Україні», Декретом Кабінету Міністрів України від 19 лютого 1993 року № 15-93 «Про систему валютного регулювання і валютного контролю», постановою Національного банку України (далі — НБУ) від 28 серпня 2001 року № 368 «Про затвердження Інструкції про порядок регулювання діяльності банків в Україні», постановою НБУ від 10 травня 2007 року № 168 «Про затвердження Правил надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту» та ін.

В Україні, незважаючи на законодавче закріплення, не повною мірою реалізуються такі права споживачів у кредитно-фінансових правовідносинах, як право на достовірну інформацію про послугу та умови договору. Споживачі не мають ані достатньої інформації про фінансові послуги, які їм надають, ані необхідних знань, щоб їх зрозуміти. Вони не завжди можуть оцінити рівень ризиків і можливі наслідки набуття додаткових фінансових зобов’язань та порівняти умови надання послуг, що пропонуються різними фінансовими установами.

Через неоднакову судову практику при вирішенні спорів про фінансові послуги Конституційний Суд України у Рішенні від 10 листопада 2011 року у справі № 15-рп/2011 роз’яснив, що положення пунктів 22, 23 ст. 1, ст. 11 Закону № 1023-XII треба розуміти так, що їх дія поширюється на правовідносини між кредитодавцем та позичальником (споживачем) за договором про надання споживчого кредиту, що виникають як під час укладення, так і виконання такого договору.

10 січня 2009 року набрав чинності Закон від 12 грудня 2008 року № 661-VI «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо заборони банкам змінювати умови договору банківського вкладу та кредитного договору в односторонньому порядку», яким Цивільний кодекс України (далі — ЦК) доповнено ст. 10561, згідно з якою встановлений договором розмір процентів не може бути збільшений банком в односторонньому порядку.

У липні 2009 року Г. звернувся до суду з позовом до Банку про визнання недійсними змін умов кредитного договору, зобов’язання здійснити перерахунок зайвосплачених коштів. Свої вимоги він мотивував тим, що 19 травня 2008 року уклав із Банком кредитний договір, за умовами якого отримав кредит 97 тис. 222 долари 22 центи США на придбання автомобіля з кінцевим терміном повернення 19 травня 2015 року за умови повернення кредитних коштів щомісячними платежами в розмірі 1 тис. 795 доларів США зі сплатою за користування коштами процентів у розмірі 13,5 % річних на суму залишку заборгованості за кредитом. У листопаді 2008 року Г. отримав квитанцію на сплату кредиту в збільшеному розмірі — в сумі 1 тис. 954 доларів США. З усних пояснень банку йому стало відомо, що останній в односторонньому порядку змінив умови договору щодо підвищення процентної ставки до 16,5 %. Із 19 листопада 2008 року до липня 2009 року ним сплачувались підвищені проценти, переплата за якими склала 636 дол. США.

Частково задовольнивши позов, Авдіївський міський суд Донецької області, з висновками якого погодився й апеляційний суд Донецької області, дійшов висновку, що Банк не довів суду про своєчасне повідомлення боржника про зміну відсоткової ставки, а без такого повідомлення будь-яка зміна відсоткової ставки є недійсною.

Скасовуючи судові рішення в частині задоволення вимог про визнання недійсною зміни процентної ставки й зобов’язання провести перерахунок та ухвалюючи в цій частині нове рішення про відмову в задоволенні позовних вимог, Верховний Суд України виходив з такого.

За ч. 1 ст. 651 ЦК зміна або розірвання договору допускається лише за згодою сторін, якщо інше не встановлено договором або законом.

Відповідно до п. 4 ст. 11 Закону № 1023-XII (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) у договорі про надання споживчого кредиту могло зазначатися, що відсоткова ставка за кредитом може змінюватися залежно від зміни відсоткової ставки НБУ або в інших випадках. Про зміну відсоткової ставки за споживчим кредитом споживач повідомляється кредитодавцем письмово протягом семи календарних днів з дати її зміни. Без такого повідомлення будь-яка зміна відсоткової ставки є недійсною.

Аналогічне за змістом положення містить п. 6.2 спірного договору кредиту.

Установивши, що банк в односторонньому порядку з листопада 2008 року підвищив розмір процентної ставки до 16,5 %, про що повідомив боржника листом від 1 вересня 2008 року, суд безпідставно задовольнив позовні вимоги в цій частині (справа № 6-59325св10).

Стаття 1054 ЦК доповнена згідно із Законом від 22 вересня 2011 року № 3795-VI «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо врегулювання відносин між кредиторами та споживачами фінансових послуг» (далі — Закон № 3795-VI) ч. 3, відповідно до якої особливості регулювання відносин за договором про надання споживчого кредиту встановлені законом.

Таким законом є Закон № 1023-XII і відповідно до п. 23 ст. 1 цього Закону споживчий кредит — кошти, що надаються кредитодавцем (банком або іншою фінансовою установою) споживачеві на придбання продукції.

Продукція — будь-який виріб (товар), робота чи послуга, що виготовляються, виконуються чи надаються для задоволення суспільних потреб (п. 19 ст. 1 Закону № 1023-XII).

Права споживача у разі придбання ним продукції в кредит передбачені положеннями ст. 11 Закону № 1023-XII, але указана норма в редакції Закону від 22 вересня 2011 року № 3795-VI, на відміну від попередньої редакції, не містить положень щодо підстав і порядку зміни відсоткової ставки. У ч. 4 цієї статті передбачено перелік умов, які мають бути в договорі споживчого кредиту. Проте цей перелік не вичерпний, оскільки інші умови визначаються законодавством. Також Законом № 3795-VI змінено редакцію ст. 10561 ЦК, відповідно до ч. 1 якої процентна ставка за кредитом може бути фіксованою або змінюваною. Тип процентної ставки визначається кредитним договором.

Порядок і підстави зміни відсоткової ставки за споживчим кредитом передбачені у частинах 4 — 6 ст. 10561 ЦК.

Ураховуючи зазначене й положення ст. 5 ЦК про дію актів цивільного законодавства в часі, при розгляді справ про зміну відсоткової ставки судам необхідно визначати, яка норма матеріального права була чинною на час виникнення спірних правовідносин.

Прикладами несправедливих умов угод у фінансовій сфері можна назвати: безповоротне зобов’язання споживача виконувати умови договору, з якими він не мав можливості ознайомитися до укладення договору; надання можливості продавцю чи постачальнику без вагомої причини змінювати в односторонньому порядку будь-які характеристики продукту чи послуги, які мають надаватися.

У жовтні 2010 року Д. звернулася до суду із позовом до ТОВ (фінансова компанія) про визнання частково недійсним кредитного договору та стягнення безпідставно отриманих коштів. Свої вимоги Д. мотивувала тим, що 25 листопада 2008 року вона уклала з ТОВ споживчий кредитний договір на 51 тис. 960 грн. для придбання транспортного засобу строком до 25 листопада 2010 року. За умовами договору щомісячна фіксована плата становила 2 тис. 279 грн. 56 коп., яка складалася з частини основного боргу, процентів, плати за обслуговування кредиту. Пункти 2.2.3 та 4.1 кредитного договору Д. просила визнати несправедливими, оскільки у порушення вимог статей 11, 18 Закону № 1023-XII, ст. 6 Закону № 2664-III плату за обслуговування кредиту встановлено змінною величиною, яка розраховується за формулою (справа № 6-80цс12).

Скасовуючи ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 22 вересня 2011 року, Верховний Суд України виходив із того, що касаційний суд помилково погодився з висновками суду апеляційної інстанції про відсутність підстав для визнання підпункту 2.2.3 та п. 4.1 спірного кредитного договору недійсними.

Згідно з положеннями ч. 5 ст. 11, ст. 18 Закону № 1023-XII до договорів із споживачами про надання споживчого кредиту застосовуються положення цього Закону про несправедливі умови в договорах, зокрема положення, згідно з якими передбачаються зміни в будь-яких витратах за договором, крім відсоткової ставки. Продавець (виконавець, виробник) не повинен включати у договори зі споживачем умови, які с несправедливими. Умови договору є несправедливими, якщо всупереч принципу добросовісності його наслідком є істотний дисбаланс договірних прав та обов’язків на шкоду споживача. Якщо положення договору визнано несправедливим, включаючи ціну договору, таке положення може бути змінено або визнано недійсним. Положення, що було визнане недійсним, вважається таким із моменту укладення договору.

Аналіз указаних норм дає підстави для висновку, що несправедливими є положення договору про споживчий кредит, які містять умови про зміни у витратах, зокрема, якщо плата за обслуговування кредиту та плата за дострокове його погашення визначені формулою зі змінними величинами, і це є підставою для визнання таких положень недійсними.

Оскільки спірний кредитний договір передбачає плату за обслуговування кредиту та за дострокове погашення кредиту формулою зі змінними величинами, така умова суперечить як ст. 11 Закону № 1023-XII, так і затвердженому сторонами графіку платежів, згідно з яким боржник повинен сплачувати щомісяця фіксовану суму, де розмір щомісячної плати за обслуговування кредиту на весь період дії договору дорівнює нулю.



коментар редакції

Кредитування: право банку самостійно змінювати процентну ставку
та інші питання

Судові спори між банками (іншими фінустановами) та позичальниками — не рідкість, причому навіть у період «охолодження» ринку кредитування. У зв’язку з цим роз’яснення ВСУ деяких питань споживчого кредитування є більш ніж актуальним. Причому його висновки можуть бути цікаві вам не лише як бухгалтерам, юристам та іншим фахівцям, а й як споживачам кредитів, у тому числі потенційним.

Самостійна зміна банками процентної ставки. Загальний порядок укладення кредитних договорів прописано у ст. 1054 — 10571 ЦК. При цьому, якщо позичальником виступає фізособа-споживач, то додатково потрібно враховувати спеціальні приписи Закону № 1023 (ч. 3 ст. 1054 ЦК) — як на етапі укладення кредитного договору, так і весь час протягом його дії (див. рішення КСУ від 10.11.2011 р. № 15-рп/2011). Зокрема, у ч. 2 ст. 11 Закону № 1023 наведено обов’язковий перелік відомостей, які має бути надано потенційному позичальнику — споживачу*. У їх числі названо і тип процентної ставки — вона може бути фіксованою або змінюваною (так звана плаваюча процентна ставка). Інформація про процентну ставку повинна міститися і в кредитному договорі (ч. 1 ст. 10561 ЦК). Нагадаємо, що основні відмінності між названими типами ставок полягають в тому, що:

1) фіксована процентна ставка в загальному випадку є незмінною протягом усього строку дії договору (ч. 3 ст. 10561 ЦК). Змінюватися вона може лише за згодою сторін, тоді як її одностороння зміна банком не допускається (аналогічне обмеження прописане й у ст. 55 Закону України «Про банки і банківську діяльність» від 07.12.2000 р. № 2121-III). У тому числі не дозволяється зазначати у кредитному договорі умову, що надає банку право односторонньної зміни такої ставки (якщо така є, то її слід вважати нікчемною). При цьому незважаючи на те, що в Законі № 1023 це правило не прописане, воно діє в тому числі й при укладенні кредитних договорів зі споживачами.

* За ненадання подібної інформації у ст. 15 і 23 Закону № 1023 передбачена досить серйозна відповідальність.

Заборону на односторонню зміну фіксованої процентної ставки слід відрізняти від погодженої її зміни, що, як зазначалося вище, не заборонено. У п. 28 постанови пленуму ВССУ з розгляду цивільних і кримінальних справ від 30.03.2012 р. № 5 із цього приводу вказано, що зміна фіксованої процентної ставки залежно від зміни обставин кредитного ризику (зокрема, неукладення договору страхування, припинення договору застави/іпотеки тощо) не є односторонньою зміною умов договору — щоправда, за умови, що в кредитному договорі прописані обставини, з настанням яких застосовується інша процентна ставка, а також її розмір. Крім того, для вирішення питання про правомірність зміни процентної ставки значення в подібному випадку також має дотримання вказаної в договорі процедури такої зміни — повідомлення позичальника, підписання додаткової угоди тощо;

2) змінювана процентна ставка мможе змінюватися кредитодавцем (банком чи іншою фінансовою установою) самостійно* з дотриманням передбачених у кредитному договорі періодичності, умов та порядку (при цьому такий порядок має бути погоджено з позичальником). У зв’язку з цим зауважимо, що до 16.10.2011 р. ч. 4 ст. 11 Закону № 1023 передбачала можливість уключення до кредитного договору зі споживачем умови про зміну процентної ставки залежно від облікової ставки НБУ чи в інших випадках — за умови письмового повідомлення споживача-позичальника протягом 7 днів після такої зміни**. На сьогодні цю умову вилучено, проте це не означає, що повідомляти позичальника не потрібно. Із зазначеної вище дати орієнтуватися в цьому випадку потрібно на ч. 4 ст. 10561 ЦК, згідно з якою про зміну процентної ставки позичальника має бути повідомлено письмово не пізніше ніж за 15 календарних днів до дати, з якої застосовується нова ставка (в іншому разі зміну процентної ставки слід вважати незаконною).

* Зверніть увагу: у такому разі збільшити процентну ставку кредитодавець має право, тоді як зменшити (при настанні визначених у договорі обставин) — він зобов’язаний.

** Це правило слід ураховувати щодо кредитних договорів зі споживачами, укладених до 16.10.2011 р., навіть незважаючи на те, що до цього моменту у ст. 1054 ЦК не було вказівки на необхідність урахування при укладенні кредитних договорів зі споживачами особливостей Закону № 1023. При цьому «інші випадки», які призводять до зміни процентної ставки, не повинні бути дискримінаційними щодо споживача. Такими можуть бути лише події, настання яких є незалежним від волі сторін у тому ж ступені, як і зміна облікової ставки НБУ. У свою чергу, зміна кредитної політики банку до таких випадків не належить (див. лист НБУ від 16.07.2007 р. N 40-110/2429-7199).

Звертаємо увагу, що зазначені вище нюанси здебільшого актуальні і при укладенні кредитних договорів суб’єктами господарювання.

Які умови кредитних договорів слід вважати несправедливими? Відповідно до ч. 1 ст. 18 Закону № 1023 банки/інші фінансові установи не повинні включати до договору несправедливі умови (тобто умови, які всупереч принципу сумлінності призводять до істотного дисбалансу договірних прав та обов’язків на шкоду споживачу). Їх невичерпний перелік наведено в ч. 3 ст. 18 Закону № 1023 (деякі з таких умов перелічено в листі, що коментується). Наслідком визнання умов будь-якого договору несправедливими є їх зміна або визнання недійсними (в останньому випадку умова вважається недійсною з моменту укладення договору). Ці правила актуальні і щодо кредитних договорів. При цьому в їх межах несправедливими може бути визнано, зокрема, умови, що передбачають зміни в будь-яких витратах за договором споживчого кредиту, крім процентної ставки (ч. 5 ст. 11 Закону № 1023) — у тому числі якщо плата за обслуговування кредиту та плата за його дострокове погашення визначені формулою зі змінними показниками. Крім того, несправедливими можуть визнаватися й умови кредитних договорів, що передбачають виключно можливість збільшення змінної процентної ставки (див. рішення Дніпропетровського районного суду м. Києва від 04.06.2013 р. у справі № 2604/24752/12).

На окрему увагу в цьому контексті заслуговує нещодавнє рішення КСУ від 11.07.2013 р. № 7-рп/2013, у якому суд дійшов висновку, що до відносин зі споживачами (зокрема, кредитних) положення Закону № 543 про обмеження пені подвійною обліковою ставкою НБУ за несвоєчасне виконання грошових зобов’язань не застосовуються. Незважаючи на це, вважаємо, що такий висновок не повинен свідчити про можливість установлення в договорах зі споживачами будь-якого, нічим не обмеженого розміру пені. На нашу думку, у подібному випадку слід орієнтуватися на вказані вище положення Закону № 1023 про несправедливі умови договорів. Із таким підходом, судячи з усього, згоден і КСУ. При цьому зауважимо, що на сьогодні у ВРУ зареєстровано низку законопроектів, що передбачають установлення відповідних обмежень і при укладенні договорів зі споживачами (від 17.06.2013 р. № 2310а, від 05.02.2013 р. № 2181).

На яке законодавство орієнтуватися? Упродовж останніх років законодавство у сфері кредитування, у тому числі споживчого, зазнавало певних змін. У зв’язку з цим ВСУ вказав на необхідність коректного визначення норм права, що застосовуються до відповідних кредитних відносин. Із цією метою слід орієнтуватися на ст. 5 ЦК, якою, зокрема, установлено, що акти цивільного законодавства застосовуються до відносин, що виникли з дати набуття ними чинності (за винятком актів, що пом’якшують або скасовують цивільну відповідальність). Отже, за загальним правилом на договори, укладені до набуття чинності відповідними змінами, такі зміни не впливають.

Віталій Смердов

 

Спори між громадянами й організаціями, які залучають грошові кошти громадян для будівництва багатоквартирних житлових будинків

Неоднаково вирішуються в судах і справи, що виникають з правовідносин між громадянами і організаціями по залученню грошових коштів громадян для будівництва житла.

Залишаючи без змін ухвалу Святошинського районного суду м. Києва від 17 березня 2008 року про повернення позовної заяви Особи 2 до ЗАТ про стягнення пені та моральної шкоди з підстав непідсудності цього спору Святошинському районному суду м. Києва, апеляційний суд м. Києва виходив із того, що, уклавши договір інвестування у нерухомість та управління майном, позивач та відповідач стали учасниками інвестиційного процесу, і правовідносини, що виникли між ними, регулюються спеціальними законами, зокрема, «Про інвестиційну діяльність» та «Про фінансово-кредитні механізми і управління майном при будівництві житла та операціях з нерухомістю», які встановлюють загальні принципи, правові та організаційні засади залучення коштів фізичних і юридичних осіб в управління з метою фінансування будівництва житла та особливості управління цими коштами, визначають поняття «забудовник», «управитель» та «установник». Закон № 1023-XII не регулює правовідносини, які виникли між сторонами договору інвестування у нерухомість та управління майном.

Іншу правову позицію зайняв апеляційний суд Харківської області, який в ухвалі від 21 липня 2009 року у справі за апеляційною скаргою представника ТОВ на ухвалу судді Дзержинського районного суду м. Харкова від 13 квітня 2009 року про відкриття провадження у цивільній справі за позовною заявою Особи 4 до ТОВ про визнання договору недійсним і відшкодування матеріальної та моральної шкоди зазначив, що метою укладення договору про дольову участь в інвестуванні будівництва жилого будинку є придбання в цьому будинку конкретної квартири для особистих потреб заявника у власність. Такі умови зазначені у відповідному договорі між сторонами про пайову участь у будівництві. Тобто фізична особа інвестує грошові кошти на придбання житлового приміщення (квартири) і виступає в якості споживача послуг, які надаються забудовником. Інвестиційна діяльність — це вкладення інвестицій і здійснення практичних дій із метою отримання прибутку або досягнення іншого позитивного соціального ефекту; ця діяльність — один із видів підприємницької діяльності. Квартира не є об’єктом підприємницької діяльності з метою отримання прибутку. Таким чином, на справи, що виникають із дольової участі у будівництві житла, поширюються правила підсудності, передбачені законодавством про захист прав споживачів.

Висновок апеляційного суду Харківської області ґрунтується на положеннях Закону від 18 вересня 1991 року № 1560-III «Про інвестиційну діяльність», відповідно до ст. 1 якого інвестиціями є всі види майнових та інтелектуальних цінностей, що вкладаються в об’єкти підприємницької та інших видів діяльності, в результаті якої створюється прибуток (доход) або досягається соціальний ефект.

Аналогічну правову позицію висловила Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в постанові від 21 листопада 2012 року у справі № 6-101цс12: участь фізичної особи в будівництві багатоквартирного будинку з метою набуття права власності на квартиру в ньому не є інвестицією в розумінні Закону «Про інвестиційну діяльність» і у разі виникнення спору щодо виконання зобов’язань за договором про таку участь у будівництві зазначений Закон не підлягає застосуванню.

На нашу думку, договори громадян із організаціями, що залучають грошові кошти для будівництва житла, хоча й мають різні найменування (підряду, дольової участі у будівництві, спільної діяльності, купівлі-продажу з розстроченням платежу, відступлення права вимоги, інвестування у нерухомість та управління майном тощо), проте предмет договору й умови у них практично однакові: замовлення на будівництво житла для власних потреб.

При розгляді таких справ потрібно керуватись таким.

Правовідносини між будівельною компанією (виробник) й фізичною особою (споживач, замовник) — це угода про послугу — будівництво житла.

За характером ці правовідносини подібні до положень ст. 875 ЦК. За договором будівельного підряду підрядник зобов’язується збудувати і здати у встановлений строк об’єкт або виконати інші будівельні роботи відповідно до проектно-кошторисної документації, а замовник зобов’язується надати підрядникові будівельний майданчик (фронт робіт), передати затверджену проектно-кошторисну документацію, якщо цей обов’язок не покладається на підрядника, прийняти об’єкт або закінчені будівельні роботи та оплатити їх.

Ураховуючи, що в п. 22 ст. 1 Закону № 1023-XII визначено, що споживач — фізична особа, яка придбаває, замовляє, використовує або має намір придбати чи замовити продукцію для особистих потреб, безпосередньо не пов’язаних із підприємницькою діяльністю або виконанням обов’язків найманого працівника, висновок про те, що цей Закон не регулює правовідносини між будівельною компанією й громадянами щодо будівництва житла для власних потреб, є помилковим.

Крім того, зазначені правовідносини регулюються багатьма нормативно-правовими актами і споживачу часто важко розібратися у всіх тонкощах цих документів.

Забезпечити механізм залучення коштів населення, підприємств і їх організацій та їх подальше ефективне розміщення покликана система інституту спільного інвестування (ІСІ), який запроваджений Законом від 15 березня 2001 року № 2299-III «Про інститути спільного інвестування (пайові та корпоративні інвестиційні фонди)».

Найчастіше споживачі мають справу з пайовими інвестиційними фондами (ПІФ). Останні не мають статусу юридичної особи, управління ними здійснюють компанії з управління активами.

Набула широкого розповсюдження також купівля житла через фонди фінансування будівництва (далі — ФФБ) та фонди операцій з нерухомості (ФОН). Діяльність цих фондів регулюється Законом від 19 червня 2003 року № 978-IV «Про фінансово-кредитні механізми і управління майном при будівництві житла та операціях з нерухомістю» (далі — Закон № 978-IV).

Самі фонди не є юридичними особами, дії від їх імені вчиняє управитель — фінансова установа, яка від свого імені діє в інтересах установників управління майном і здійснює управління залученими коштами.

Відповідно до ст. 2 Закону № 978-IV договором управління майном для ФФБ є договір про участь у ФФБ; управителем є фінансова установа, яка від свого імені діє в інтересах установників управління майном і здійснює управління залученими коштами згідно із законодавством; установником управління майном є особа, яка передає майно управителю в довірчу власність на підставі договору управління майном — довіритель.

Статтею 20 указаного Закону встановлено, що управління майном, яке здійснюється за договором про участь у ФФБ, припиняється у разі відмови довірителя від участі у ФФБ. Суму коштів, що підлягає поверненню довірителю при відмові від участі у ФФБ, визначає управитель, виходячи з кількості закріплених за довірителем вимірних одиниць об’єкта інвестування, поточної ціни вимірної одиниці цього об’єкта інвестування на день передачі коштів в управління управителю ФФБ. У разі дострокового припинення управління майном забудовник (на вимогу управителя ФФБ виду А) зобов’язаний у визначений Правилами ФФБ строк перерахувати на рахунок ФФБ кошти для подальшої виплати довірителю.

У справі за позовом П. до акціонерного банку (далі — АБ), Акціонерного товариства Ф. (далі — АТ) про стягнення коштів установлено, що П. за договором про участь у ФФБ передав у довірчу власність банку кошти з метою отримання в майбутньому у власність квартири. У договорі було передбачено, що П. може відмовитись від нього, письмово попередивши про це банк не менш, ніж за 30 днів до припинення договору, а банк зобов’язаний повернути кошти за мінусом суми винагороди в день припинення договору. Банк повернути кошти відмовився, посилаючись на Закон від 25 грудня 2008 року № 800-VI «Про запобігання впливу світової фінансової кризи на розвиток будівельної галузі та житлового будівництва» (далі — Закон № 800-VI).

Частково задовольнивши позов П., суд першої інстанції виходив із того, що АБ в односторонньому порядку відмовився від виконання зобов’язання. Закон № 800-VI «Про запобігання впливу світової фінансової кризи на розвиток будівельної галузі та житлового будівництва» на спірні правовідносини не поширюється, тому відповідно до п. 7.5 правил ФФБ виду А, які є додатком до договору від 15 лютого 2008 року № ФОТОН/Е55, на АБ та АТ покладається солідарний обов’язок повернути суму заборгованості за цим договором.

Погоджуючись із висновком суду першої інстанції в частині наявності підстав для задоволення позову П. про повернення йому коштів, переданих ним у довірчу власність АБ за договором від 15 лютого 2008 року № ФОТОН/Е55, апеляційний суд разом із тим дійшов висновку про те, що такий обов’язок повинен бути покладений на АБ, оскільки вказані кошти виплачуються за рахунок оперативного резерву, сформованого банком, солідарна відповідальність управителя фонду та замовника будівництва (забудовника) не передбачена.

Повністю з такими висновками Верховний Суд України не погодився.

За положеннями ч. 1 ст. 525 ЦК одностороння відмова від зобов’язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.

Відповідно до ч. 1 ст. 651 цього Кодексу зміна або розірвання договору допускається лише за згодою сторін, якщо інше не встановлено договором або законом.

Згідно з вимогами статей 1029, 1037, 1044 ЦК за договором управління майном одна сторона (установник управління) передає другій стороні (управителеві) на певний строк майно в управління, а друга сторона зобов’язується за плату здійснювати від свого імені управління цим майном в інтересах установника управління або вказаної ним особи (вигодонабувача). Обов’язком управителя майном є управління майном відповідно до умов договору. Договір управління майном припиняється у разі, зокрема, дострокового припинення управління майном, якщо це передбачено договором, або за рішенням суду.

У ч. 4 ст. 3 Закону від 25 грудня 2008 року № 800-VI установлено заборону на розірвання фізичними та юридичними особами будь-яких договорів, результатом яких є передача забудовниками завершеного об’єкта (частини об’єкта) житлового будівництва за умови, що за такими договорами здійснено оплату 100 % вартості об’єкта (частини об’єкта) житлового будівництва, крім випадків, якщо таке розірвання здійснюється за згодою сторін. Повернення коштів, внесених фізичними та юридичними особами на користь забудовників за розірваними договорами, за якими здійснено часткову оплату вартості об’єкта (частини об’єкта) житлового будівництва, здійснюється після наступної реалізації такого об’єкта (частини об’єкта) житлового будівництва.

Установивши, що на час припинення дії спірного договору судовим рішенням було накладено заборону повертати кошти довірителям за договорами про участь у ФФБ, а на час скасування заборони набрав чинності Закон № 800-VI, суд дійшов передчасного висновку про те, що відмова банку від виконання зобов’язання є незаконною (справа № 6-46139св10).

Позитивним є те, що за ст. 14 Закону № 978-IV управитель не повинен включати у договори із довірителем умови, які є несправедливими згідно із Законом № 1023-XII.

Отже, можна зробити висновок, що Закон № 1023-XII застосовується до указаних правовідносин в частині, не врегульованій спеціальним законом.

 

Туристичні послуги

Дія Закону № 1023-XII поширюється також і на правовідносини у сфері надання громадянам туристичних послуг. Про це зазначено у Законі від 15 вересня 1995 року № 324/95-ВР «Про туризм» (далі — Закон № 324/95-ВР), який діє в редакції Закону від 9 лютого 2012 року № 4385-VI «Про внесення змін до Закону України «Про туризм» щодо надання туристичних послуг» (далі — Закон № 4385-VI).

Так, відповідно до ч. 15 ст. 20 Закону № 324/95-ВР якість туристичних послуг має відповідати умовам договору на туристичне обслуговування, порядок і способи захисту порушених прав туристів визначаються Законом № 1023-XII.

Тривалий час проблемним було питання визначення належного відповідача, оскільки існувала неоднозначність у питанні розподілу зобов’язань та відповідальності між туроператорм і турагентом перед замовником туристичних послуг.

23 квітня 2010 року між Особою 6 і ТОВ «К.Т.» було укладено договір, згідно з яким відповідач прийняв на себе зобов’язання надати позивачу комплекс туристичних послуг, а саме — забезпечити бронювання авіаквитків за маршрутом Донецьк — Дубровник — Донецьк і розміщення в готелі. За пунктами 2.1.2, 2.1.3, 4.4 договору саме турагент зобов’язаний забезпечити бронювання туристичних послуг відповідно до розд. 1 цього договору, забезпечити туриста необхідними документами: путівкою, страховим полісом, квитками на авіарейси. У випадку невиконання з вини турагента (туроператора) своїх зобов’язань, передбачених договором, відповідальність турагента (туроператора) перед туристом за цим договором обмежується розміром подвійної плати за вартість туристичного продукту (туристичних послуг).

Відмовляючи у задоволенні позову Особи 6, Ворошиловський районний суд м. Донецька врахував, що ТОВ «К.Т.» є неналежним відповідачем у справі, оскільки діяло як турагент на реалізацію туристичних послуг на підставі договору, укладеного між ТОВ «К.Т.» і ТОВ «К.Т.Ю.» як туроператором, та від імені ТОВ «К.Т.Ю.». Отже, він є представником цього туроператора. Обставин, які б свідчили про наявність винних дій ТОВ «К.Т.» у заподіянні збитків Особі 6, суд не встановив, а позов до ТОВ «К.Т.Ю.» не заявлено.

Апеляційний суд Донецької області рішенням від 9 березня 2011 року рішення суду першої інстанції скасував, позовні вимоги Особи 6 задовольнив частково. Своє рішення суд обґрунтував положеннями статей 611, 629 ЦК, статей 15, 20, 25 Закону № 324/95-ВР, п. 5 ст. 10 Закону № 1023-XII, а також врахував той факт, що ні законом, ні договором не розмежована відповідальність туроператора і турагента.

Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалою від 9 листопада 2011 року рішення апеляційного суду Донецької області від 9 березня 2011 року скасував, а справу направив на новий розгляд до апеляційного суду. Відповідно до висновку Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, задовольняючи позов, апеляційний суд фактичні обставини справи не встановив і не з’ясував, чи було замовлення турагента на туристичний продукт, на який саме, та чи не надавав турагент частину турпродукту самостійно, та у зв’язку з цим не встановив, за надання якого турпродукту відповідає туроператор, а за яку турагент.

Така позиція суду касаційної інстанції повністю узгоджується зі ст. 32 Закону № 324/95-ВР, відповідно до якої за неналежне виконання своїх зобов’язань туроператор, турагент, інші суб’єкти туристичної діяльності несуть майнову та іншу відповідальність, визначену в договорі відповідно до чинного законодавства.

За цим Законом (ст. 5): туристичні оператори — юридичні особи, створені згідно із законодавством України, для яких виключною діяльністю є організація та забезпечення створення туристичного продукту, реалізація та надання туристичних послуг, а також посередницька діяльність із надання характерних та супутніх послуг і які в установленому порядку отримали ліцензію на туроператорську діяльність; туристичні агенти — юридичні особи, створені згідно із законодавством України, а також фізичні особи — суб’єкти підприємницької діяльності, які здійснюють посередницьку діяльність із реалізації туристичного продукту туроператорів і туристичних послуг інших суб’єктів туристичної діяльності, а також посередницьку діяльність щодо реалізації характерних та супутніх послуг.

Права й обов’язки, відповідальність сторін та інші умови договору між туроператором і турагентом визначаються відповідно до загальних положень про агентський договір, якщо інше не передбачено договором, укладеним між ними, а також Законом № 324/95-ВР.

Агентські відносини регулюються гл. 31 Господарського кодексу України, відповідно до ст. 297 якого за агентським договором одна сторона (комерційний агент) зобов’язується надати послуги другій стороні (суб’єкту, якого представляє агент) в укладенні угод чи сприяти їх укладенню (надання фактичних послуг) від імені цього суб’єкта і за його рахунок.

Поширеною є також практика, коли між туроператором та турагентом укладаються договори доручення або комісії. У зв’язку з цим споживачу важко було визначитись, який саме суб’єкт надає йому туристичні послуги: туроператор чи турагент.

Законом № 4385-VI ст. 20 Закону № 324/95-ВР викладено в новій редакції і визначено, що за договором на туристичне обслуговування одна сторона (туроператор, який укладає договір безпосередньо або через турагента) зобов’язується надати за замовленням іншої сторони (туриста) комплекс туристичних послуг (туристичний продукт), а турист зобов’язується його оплатити. Відповідальність за невиконання або неналежне виконання умов договору на туристичне обслуговування перед туристом несе туроператор. Тобто, за невиконання та за якість виконання зобов’язання за договором про реалізацію туристичного продукту, укладеним турагентом як від імені туроператора, так і від свого імені, несе туроператор. Указане положення щодо туристичного продукту діє незалежно від того, хто має надати чи надав ці послуги (звичайно, якщо іншим законом чи нормативно-правовим актом не передбачено, що відповідальність перед туристом несе третя особа).

Вирішуючи спори щодо чартерних повітряних перевезень, якщо ця послуга входила до туристичного продукту, необхідно звернути увагу на таке.

Згідно із ч. 1 ст. 800 ЦК наймач самостійно здійснює використання транспортного засобу у своїй діяльності і має право без згоди наймодавця укладати від свого імені договори перевезення, а також інші договори відповідно до призначення транспортного засобу.

Ураховуючи ці положення в сукупності із правилами ст. 20 Закону № 324/95-ВР, належним відповідачем і виконавцем договору перевезення зі споживачем є туроператор. Відповідно, такі спори мають розглядатися за правилами підсудності, які встановлені для позовів про захист прав споживачів.

Статтею 20 Закону № 324/95-ВР передбачено виключний перелік випадків звільнення туроператора від відповідальності якщо: невиконання або неналежне виконання умов договору на туристичне обслуговування сталося з вини туриста; невиконання або неналежне виконання умов договору на туристичне обслуговування сталося з вини третіх осіб, не пов’язаних із наданням послуг, зазначених у цьому договорі, та жодна зі сторін про їх настання не знала і не могла знати заздалегідь; невиконання або неналежне виконання умов договору на туристичне обслуговування сталося внаслідок настання форс-мажорних обставин або є результатом подій, які туроператор (турагент) та інші суб’єкти туристичної діяльності, які надають туристичні послуги, включені до туристичного продукту, не могли передбачити.

При розгляді справ зазначеної категорії судам також слід враховувати положення ч. 2 указаної норми, за якою до договору на туристичне обслуговування застосовуються загальні положення договору про надання послуг, якщо інше не передбачено законом.

У ст. 901 ЦК визначено, що за договором про надання послуг одна сторона (виконавець) зобов’язується за завданням другої сторони (замовника) надати послугу, яка споживається в процесі вчинення певної дії або здійснення певної діяльності, а замовник зобов’язується оплатити виконавцеві зазначену послугу, якщо інше не встановлено договором. Положення цієї глави можуть застосовуватися до всіх договорів про надання послуг, якщо це не суперечить суті зобов’язання.

Згідно зі ст. 902 ЦК виконавець повинен надати послугу особисто. У випадках, установлених договором, виконавець має право покласти виконання договору про надання послуг на іншу особу, залишаючись відповідальним у повному обсязі перед замовником за порушення договору.

У п. 19 постанови Пленуму Верховного Суду України від 12 квітня 1996 року № 5 «Про практику розгляду судами цивільних справ за позовами про захист прав споживачів» роз’яснено, що угода, укладена громадянином всупереч установленим правилам безпосередньо з неуповноваженим працівником підприємства побутового обслуговування про особисте виконання ним роботи без відповідного оформлення, не породжує прав і обов’язків між громадянином та цим підприємством і не може бути підставою для покладення на останнє відповідальності за невиконання такої угоди, втрату або пошкодження майна.

Згідно із п. 4 ч. 2 ст. 24 Закону № 324/95-ВР суб’єкти туристичної діяльності зобов’язані надавати туристам необхідну і достовірну інформацію про туристичні послуги, права, обов’язки та правила поведінки туристів (екскурсантів), умови страхування, порядок відшкодування завданих збитків, умови відмови від послуг, правила візового митного режиму, перетинання державного кордону та іншу інформацію, передбачену цим Законом.

Зокрема, відповідно до п. 3 ч. 4 ст. 20 цього Закону в договорі на туристичне обслуговування зазначаються готель та інші аналогічні засоби розміщення, їх місце розташування, категорія, а також відомості про підтвердження відповідності послуг готелю встановленим вимогам, строк і порядок оплати готельного обслуговування.

Відмовляючи в задоволенні позову П. Г. О. та П. М. О. до ТОВ «С. -Т.» про відшкодування матеріальної й моральної шкоди, Автозаводський районний суд м. Кременчука Полтавської області обґрунтовано виходив із того, що перед укладенням договору на туристичне обслуговування позивачів повідомили, що пляж біля готелю муніципальний, з чітко вираженими відливами, під час відливів вхід у воду здійснюється з пірса. Туроператор запропонував їм обрати альтернативний варіант, але позивачі обрали саме цей готель (ухвала Верховного Суду України від 8 липня 2009 року у справі № 6-23018св08).

У теорії права дискутується питання про те, чи застосовуються положення Закону № 1023-XII при відмові туриста від послуг, оскільки при цьому відсутня туристична послуга як така.

На наш погляд, слід виходити із визначених законодавцем понять «замовник» і «виконавець» (зазначена ст. 901 ЦК). Тобто, якщо фізична особа уклала договір на туристичне обслуговування, між цією особою і туроператором виникли правовідносини, які регулюються Законом № 324/95-ВР, і складовою частиною цих відносин є зміна умов договору, його розірвання (відмови від виконання), невиконання або неналежне виконання (ст. 20 Закону № 324/95-ВР).

Отже, на правовідносини між туристом і туроператором у разі відмови туриста від отримання туристичного продукту розповсюджується дія Закону № 1023-XII.



коментар редакції

Туристичні послуги і Закон № 1023

Сторонами договору на туристичне обслуговування, з одного боку, виступає туроператор (який укладає договір безпосередньо або через турагента), а з іншого — турист (споживач послуг). Такі відносини мають цілком споживчий характер (суб’єкт господарювання — споживач). Підтверджує це і ч. 15 ст. 20 Закону № 324/95-ВР, де вказано, що якість туристичних послуг повинна відповідати умовам договору на туристичне обслуговування, порядок і способи захисту порушень прав туристів визначаються Законом № 1023.

Хто відповідає за турпродукт? У листі, що розглядається, ВСУ звернув увагу на те, що тривалий час (до 07.03.2012 р.) залишалося проблемним питання визначення належного відповідача (туроператора або турагента), оскільки у відносинах між продавцями і споживачами туристичних послуг існувала неоднозначність щодо розділу зобов’язань та відповідальності між турагентом і туроператорм перед замовником туристичних послуг.

На сьогодні цю проблему вирішено. Як зазначено в ч. 12 оновленої ст. 20 Закону № 324/95-ВР, відповідальність за невиконання або неналежне виконання умов договору на туристичне обслуговування покладається на туроператора. Тобто відповідальність не може бути покладено на турагента, як це було раніше.

У листі ВСУ на прикладі (1) рішення Ворошиловського районного суду м. Донецька, який розглядав позов туриста до турагента, що виступав у договорі на надання туристичних послуг від імені туроператора, та не задовольнив цей позов, не угледівши в невиконанні умов договору вини турагента; (2) рішення апеляційного суду від 09.03.2011 р., що скасував попереднє рішення, ураховуючи лише те, що ані законом, ані договором не розмежована відповідальність туроператора і турагента; (3) ухвали ВССУ від 09.11.2011 р., який скасував це рішення та направив справу на новий розгляд до апеляційного суду, показав, що у разі невизначеності відносин судам потрібно було встановлювати, чи надавав турагент турпродукт.

До того ж суд звернув увагу, що вичерпний перелік випадків, коли туроператор звільняється від відповідальності, наведено в ч. 12 ст. 20 Закону № 324/95-ВР, а саме якщо невиконання або неналежне виконання договору на туристичне обслуговування відбулося:

1) з вини туриста;

2) з вини третіх осіб, не пов’язаних з наданням послуг, указаних у договорі, і жодна зі сторін про настання цих обставин не знала і не могла знати заздалегідь;

3) унаслідок настання форс-мажорних обставин або є результатом подій, які туроператор (турагент) та інші суб’єкти туристичної діяльності, що надають туристичні послуги, уключені до туристичного продукту, не могли передбачити.

Чартер також за туроператором. У питанні відповідальності за чартерними рейсами, посилаючись на ч. 1 ст. 800 ЦК, ВСУ дійшов висновку, що належним відповідачем та виконавцем договору перевезення зі споживачем є туроператор. Тому такі спори повинні розглядатися за правилами підсудності, установленими для позовів про захист прав споживачів.

Простіше кажучи, це означає, що споживач має право подавати позов за своїм місцем проживання чи перебування або за місцезнаходженням туроператора (див. ч. 5 ст. 110 ЦПК).

Уточнимо: згідно зі ст. 912 ЦК за договором чартеру (фрахтування) одна сторона (фрахтівник) зобов’язується надати другій стороні (фрахтувальнику) за плату всю або частину обсягу в одному або декількох транспортних засобах на один або декілька рейсів для перевезення вантажу, пасажирів, багажу, пошти чи з іншою метою, якщо це не суперечить закону та іншим нормативно-правовим актам.

Також ВСУ підкреслив, що при розгляді справ зазначеної категорії повинні враховуватись і загальні положення договору про надання послуг, тобто застосовуватись норми ст. 901 і 902 ЦК. Згідно з останньою (ст. 902 ЦК) виконавець зобов’язаний надати послугу особисто. Проте у випадках, установлених договором, виконавець має право покласти виконання договору про надання послуг на іншу особу, залишаючись відповідальним у повному обсязі перед замовником за порушення договору.

При цьому, посилаючись на п. 19 постанови Пленуму ВСУ від 12.04.96 р. № 5, він тим самим мав намір підкреслити, що укладення договору громадянином всупереч установленим правилам безпосередньо з неуповноваженим працівником підприємства побутового обслуговування про особисте виконання ним роботи без відповідного оформлення, не спричинює прав та обов’язків між громадянином і цим підприємством та не може бути підставою для покладення на підприємство відповідальності за невиконання такої угоди, втрату або пошкодження майна.

Інформування туриста. Споживач має право на отримання достовірної інформації про продукт, що забезпечує свідомий і компетентний вибір. Згідно з п. 1 ч. 7 ст. 15 Закону № 1023 у разі, коли надання недостовірної, недоступної, неповної або несвоєчасної інформації про продукцію або виробника (виконавця, продавця) стало причиною придбання продукції, яка не має потрібних споживачу якостей, споживач має право розірвати договір та вимагати відшкодування завданих йому збитків.

За роз’ясненнями ВСУ, знаючи про можливі недоліки продукту та відмовившись від альтернативних варіантів, запропонованих туроператором, турист свідомо робить свій вибір. Тому згодом розірвати договір та вимагати відшкодування збитків турист не має права. Норма п. 1 ч. 7 ст. 15 Закону № 1023 у цьому випадку не працюватиме.

І наостанок ВСУ відповів на ще на одне дискусійне запитання. Чи застосовується Закон № 1023 при відмові туриста від послуг, адже при цьому відсутня послуга як така? Позитивну відповідь суд підкріпив тим, що при укладенні договору на туристичне обслуговування між фізособою та туроператором виникають правовідносини, які регулюються Законом № 324/95-ВР. Розірвання (відмова від виконання), невиконання або неналежне виконання є частиною таких відносин.

Наталія Дзюба

 

Страхування

В Аналізі судової практики розгляду цивільних справ, що виникають із договорів страхування, проведеному Верховним Судом України у 2011 році, зроблено висновок про те, що Закон № 1023-XII не поширюється на правовідносини, які випливають із Закону від 1 липня 2004 року № 1961-IV «Про обов’язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів» (далі — Закон № 1961-IV), та на правовідносини з добровільного майнового страхування відповідно до Закону України від 7 березня 1996 року № 85/96-ВР «Про страхування» (далі — Закон № 85/96-ВР).

З урахуванням висновків, викладених у Рішенні Конституційного Суду України від 10 листопада 2011 року у справі № 1-26/2011 (справа про захист прав споживачів кредитних послуг), висловлюємо таку правову позицію.

Страхування — це окремий вид договірних зобов’язань.

Відповідно до положень ч. 1 ст. 979 ЦК за договором страхування одна сторона (страховик) зобов’язується у разі настання певної події (страхового випадку) виплатити другій стороні (страхувальникові) або іншій особі, визначеній у договорі, грошову суму (страхову виплату), а страхувальник зобов’язується сплачувати страхові платежі та виконувати інші умови договору. Тобто договір страхування — це двосторонній, оплатний, строковий, консенсуальний договір. Це договір про надання послуги та на користь третьої особи.

Згідно зі ст. 1 Закону № 85/96-ВР страхування — це вид цивільно-правових відносин щодо захисту майнових інтересів фізичних осіб та юридичних осіб у разі настання певних подій (страхових випадків), визначених договором страхування або чинним законодавством, за рахунок грошових фондів, що формуються шляхом сплати фізичними особами та юридичними особами страхових платежів (страхових внесків, страхових премій) та доходів від розміщення коштів цих фондів.

За змістом преамбули цей Закон регулює відносини у сфері страхування і спрямований на створення ринку страхових послуг, посилення страхового захисту майнових інтересів підприємств, установ, організацій та фізичних осіб.

Аналіз указаних норм дає підстави для висновку, що договір страхування — це договір про фінансову послугу, яка відноситься до небанківського сектору.

Відповідно до ст. 5 Закону № 85/96-ВР страхування може бути добровільним (наприклад, страхування життя, страхування майна) або обов’язковим.

За ст. 6 зазначеного Закону страхування життя — це вид особистого страхування, який передбачає обов’язок страховика здійснити страхову виплату згідно з договором страхування у разі смерті застрахованої особи, а також, якщо це передбачено договором страхування, у разі дожиття застрахованої особи до закінчення строку дії договору страхування та (або) досягнення застрахованою особою визначеного договором віку. Умови договору страхування життя можуть також передбачати обов’язок страховика здійснити страхову виплату у разі нещасного випадку, що стався із застрахованою особою, та (або) хвороби застрахованої особи. У разі, якщо при настанні страхового випадку передбачено регулярні послідовні довічні страхові виплати (страхування довічної пенсії), обов’язковим є передбачення у договорі страхування ризику смерті застрахованої особи протягом періоду між початком дії договору страхування та першою страховою виплатою з числа довічних страхових виплат. В інших випадках передбачення ризику смерті застрахованої особи є обов’язковим протягом всього строку дії договору страхування життя.

З урахуванням того, що діяльність страховика підпадає під визначення послуги і виконавця, що містяться в ч. 1 ст. 1 Закону № 1023-XII, то у разі, якщо договір страхування спрямований на задоволення особистих потреб застрахованої фізичної особи, такі правовідносини регулюються Законом № 1023-XII в частині, не врегульованій спеціальним законом.

Цей висновок стосується й договорів майнового страхування, де страхувальниками є фізичні особи, а відносини спрямовані на захист особистих майнових інтересів страхувальника або іншої особи, що визначена у договорі, шляхом задоволення майнової потреби страхувальника, яка виникає або може виникнути після настання певних подій.

Таку позицію займають і органи виконавчої влади. Так, у Плані заходів щодо реалізації Концепції захисту прав споживачів небанківських фінансових послуг в Україні, що затверджений розпорядженням Кабінету Міністрів України від 20 січня 2010 року № 135-р, вказано, зокрема, про необхідність внесення змін до Закону № 85/96-ВР.

22 травня 2012 року Верховна Рада України у першому читанні прийняла законопроект від 19 грудня 2011 року № 9614, яким запропоновано прийняти Закон «Про страхування» у новій редакції. Мета законопроекту — адаптувати законодавство України у сфері страхування до законодавства Європейського Союзу.



коментар редакції

Сфера страхування під захистом Закону № 1023

ВСУ дійшов висновку, що норми Закону № 1023 поширюються в тому числі й на відносини у сфері страхування — за умови, що воно спрямоване на задоволення особистих потреб застрахованої фізособи (судячи з усього, у цій частині висновку йшлося про особисте страхування). Це саме, як він указав, стосується і договорів майнового страхування, у яких страхувальниками виступають фізособи, а відносини спрямовані на захист особистих майнових інтересів таких страхувальників чи інших осіб (шляхом задоволення майнових потреб страхувальника в разі настання страхового випадку). Свій підхід суд аргументував тим, що страхування є фінпослугою (до речі, про це прямо зазначено в п. 9 ч. 1 ст. 4 Закону № 2664), а діяльність страховика підпадає під визначення послуги та виконавця згідно із Законом № 1023 (навіть незважаючи на те, що послуги страхування в ньому прямо не названі). Зробимо декілька уточнень.

По-перше, визначимося зі сферою страхових відносин, на яку ВСУ поширює дію Закону № 1023:

1) у межах особистого страхування суд указав, що Закон № 1023 працює лише тоді, коли таке страхування спрямоване на задоволення особистих потреб застрахованої фізособи. У зв’язку з цим пригадаємо, що страхувальник та застрахована особа не завжди збігаються. Так, згідно зі ст. 3 Закону № 85/96-ВР страхувальник має право укласти договір страхування третіх осіб (за їх згодою), які в цьому випадку і вважатимуться застрахованими особами. Як результат, виходячи з висновку ВСУ, із метою поширення Закону № 1023 на конкретні відносини страхування першорядне значення має статус застрахованої особи: нею повинна виступати фізособа, а договір страхування спрямовано на задоволення її потреб як споживача. У зв’язку з цим можемо зробити висновок, що норми Закону № 1023 необхідно враховувати, зокрема, і при довгостроковому страхуванні роботодавцем життя своїх працівників;

2) у частині відносин майнового страхування основною умовою для поширення на них Закону № 1023 є статус страхувальника — ним повинна виступати фізособа (причому не просто фізособа, а споживач). При цьому суд вказує, що страхування в такому разі може бути спрямоване на захист майнових інтересів не лише страхувальника, а й інших осіб. Подібний підхід дозволяє поширити норми Закону № 1023 на договори страхування, предметом яких є майнові інтереси у сфері володіння, користування та розпоряджання майном, причому незалежно від того, чиї саме — страхувальника чи третьої особи (судячи з усього, до них може бути віднесено і юросіб). З урахуванням викладеного, норми Закону № 1023 мають застосовуватися, зокрема, при укладенні/виконанні договору страхування предмета іпотеки (згідно зі ст. 8 Закону України «Про іпотеку» від 05.06.2003 р. № 898-IV такий договір укладається іпотекодавцем на користь іпотекодержателя);

3) щодо питання страхування відповідальності (зокрема, цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів) ВСУ нічого не зазначив, а тому в цій частині слід зважати на висновки, викладені ним у листі від 19.07.2011 р. У ньому було вказано, що до правовідносин, які випливають із Закону № 1961, норми Закону № 1023 не застосовуються. Водночас зауважимо: у контексті запропонованого підходу ВСУ в частині майнової відповідальності (див. вище), логічніше було б ураховувати вимоги Закону № 1023 і при страхуванні відповідальності.

По-друге, розглянемо наслідки, які спричинюють наведені вище висновки. Застосування до відповідних страхових відносин Закону № 1023 призводить, зокрема, до того, що:

1) при укладенні та виконанні договору страхування слід ураховувати приписи Закону № 1023 щодо несправедливих умов договору (ст. 18), а також необхідності надання споживачу відповідної інформації (ст. 15);

2) при порушенні приписів Закону № 1023, у тому числі при несвоєчасному перерахуванні страхових виплат, до страховика може бути застосовано передбачену ним відповідальність (зокрема, пп. 1, 7, 11, 12, ч. 1 ст. 23), а також інші наслідки (наприклад, розірвання договору з відшкодуванням збитків);

3) позов на страховика може бути подано, зокрема, за зареєстрованим місцем проживання/перебування споживача, за місцем заподіяння шкоди або виконання договору (ч. 5 ст. 110 ЦПК). При цьому позивач звільнятиметься від судового збору (ч. 3 ст. 22 Закону № 1023).

Підбиваючи підсумок зауважимо: незважаючи на уявну очевидність запропонованого підходу ВСУ, ще нещодавно, у листі від 19.07.2011 р., він наполягав на іншій точці зору. Як уже зазначалося, у ньому було вказано, що Закон № 1023 не стосується відносин, які регулюються Законом № 1961. Щодо інших видів страхування, у тому числі майнового, то його підхід був не до кінця зрозумілий (незважаючи на те, що в частині майнового страхування висновок був явно негативним, виходячи з аргументації створювалося враження, що насправді йшлося про страхування майнової відповідальності). Невідомо, чим було викликано таку кардинальну зміну поглядів, проте судячи з аргументів, цьому сприяло рішення КСУ від 10.11.2011 р. № 15-рп/2011 (про поширення дії Закону № 1023 на кредитні відносини див. на с. 16).

Віталій Смердов

 

 

Окремі категорії спорів

 

Ненадання інформації

Відповідно до вимог ч. 1 ст. 15 Закону № 1023-XII споживач має право на одержання необхідної, доступної, достовірної та своєчасної інформації про продукцію, що забезпечує можливість її свідомого і компетентного вибору. Інформація повинна бути надана споживачеві до придбання ним товару чи замовлення роботи (послуги).

Правові наслідки порушення права споживача на інформацію визначені у ч. 7 ст. 15 Закону № 1023-XII. Зокрема, згідно з п. 1 цієї норми у разі, коли надання недоступної, недостовірної, неповної або несвоєчасної інформації про продукцію та про виробника (виконавця, продавця) спричинило придбання продукції, яка не має потрібних споживачеві властивостей, споживач має право розірвати договір і вимагати відшкодування завданих йому збитків.

Так, Особа 1 звернулася до суду з позовом про розірвання договору купівлі-продажу. Свої вимоги вона обґрунтовувала тим, що придбала в магазині «М.» плазмовий телевізор вартістю 9 тис. 530 грн. Позивачка сплатила повну вартість товару, продавець видав гарантійну картку й доставив телевізор за місцем її проживання, де після розкриття упаковки було виявлено дефект — тріщини на плазмовій поверхні телевізора. Експерти КП «Т. — п.п. К.» з участю фахівців сервісного центру ВАТ «Р.-2001» провели експертизу, за висновком якої телевізор має дефект виробничого характеру і є неякісним; згідно з актом технічного стану, складеного фахівцями сервісного центру ВАТ «Р.-2001», придбана позивачкою модель телевізора не призначена для продажу на території України, не має сертифіката відповідності стандартам, установленим в Україні, і не підлягає безкоштовному гарантійному ремонту.

Керченський міський суд АР Крим рішенням від 25 січня 2008 року позов задовольнив частково: розірвав договір купівлі-продажу, стягнув 9 тис. 530 грн. вартості телевізора з Особи 2 на користь Особи 1.

Апеляційний суд АР Крим рішенням від 8 квітня 2008 року зазначене рішення місцевого суду скасував і ухвалив нове, яким у задоволенні позову відмовив.

Верховний Суд України ухвалою від 3 червня 2009 року скасував рішення Апеляційного суду АР Крим від 8 квітня 2008 року, рішення Керченського міського суду АР Крим від 25 січня 2008 року залишив без змін.

Верховний Суд України погодився з висновком суду першої інстанції про те, що договір купівлі-продажу телевізора підлягає розірванню на підставі ч. 7 ст. 15 Закону № 1023-XII, тому що відповідач, надавши позивачці недостовірну інформацію про плазмовий телевізор як про товар якісний і такий, що офіційно продається, продав товар, який не підлягає продажу на території України, не підлягає експлуатації, гарантійному ремонту й обслуговуванню (справа № 6-13598св08).

Відповідно до п. 12 постанови Пленуму Верховного Суду України від 12 квітня 1996 року № 5 «Про практику розгляду цивільних справ за позовами про захист прав споживачів» (далі — постанова Пленуму № 5) у справах за позовами про захист прав споживачів, порушених внаслідок недостовірної або неповної інформації про товар (роботу, послугу) чи недобросовісної його реклами, суд має виходити з припущення, що споживач не має спеціальних знань про властивості та характеристики товарів (робіт, послуг). Аналогічне положення міститься у ч. 9 ст. 15 Закону № 1023-XII.



коментар редакції

Не обізнаний — означає озброєний?

Згідно з ч. 1 ст. 15 Закону № 1023 споживач повинен отримати всю необхідну інформацію про продукцію до придбання ним товару або замовлення роботи (послуги). Там же наведено склад такої інформації та вимоги до її надання.

Відповідно до ч. 7 ст. 15 Закону № 1023 у разі, коли надання недоступної, недостовірної, неповної або несвоєчасної інформації про продукцію та виробника (виконавця, продавця) спричинило:

1) придбання продукції, що не має потрібних споживачу властивостей, — споживач має право розірвати договір та вимагати відшкодування завданих йому збитків;

2) неможливість використання придбаної продукції за призначенням — споживач має право вимагати надання у прийнятно короткий, але не більше місяця, строк належної інформації. Якщо інформацію в обумовлений строк не буде надано, споживач має право розірвати договір і вимагати відшкодування збитків;

3) заподіяння шкоди життю, здоров’ю або майну споживача — споживач має право пред’явити продавцю (виробнику, виконавцю) вимоги щодо відшкодування завданої шкоди, а також вимагати відшкодування збитків, завданих природним об’єктам, що перебувають у його володінні на праві власності або на інших підставах, передбачених законом чи договором.

ВСУ в ухвалі від 03.06.2009 р. у справі № 6-13598св08 прийняв рішення, згідно з яким договір купівлі-продажу підлягає розірванню на підставі ч. 7 ст. 15 Закону № 1023. Тобто в цій справі він угледів неможливість використання придбаної продукції за призначенням. Це пов’язане з тим, що продавець надав споживачу недостовірну інформацію, продав товар, що не підлягає продажу на території України, а також не підлягає експлуатації, гарантійному ремонту та обслуговуванню.

Крім того, у цьому контексті ВСУ визнав за необхідне нагадати п. 12 постанови від 12.04.96 р. № 5, де зроблено висновок, що у справах за позовами про захист прав споживачів, порушених унаслідок недостовірної або неповної інформації про товар (роботу, послугу), суд повинен виходити з припущення, що споживач не має спеціальних знань про властивості та характеристики товарів (робіт, послуг).

Наталія Дзюба

 

Неналежна якість

Неналежна якість продукції передбачає наявність у ній недоліків.

Законодавець у ст. 8 Закону № 1023-XII розмежував товари неналежної якості на такі категорії: товари, що мають недоліки; товари, що мають істотні недоліки; фальсифіковані товари.

Відповідно до визначення термінів у ст. 1 Закону № 1023-XII недолік — це будь-яка невідповідність продукції вимогам нормативно-правових актів і нормативних документів, умовам договорів або вимогам, що пред’являються до неї, а також інформації про продукцію, наданій виробником (виконавцем, продавцем).

Якщо через недолік неможливе чи недопустиме використання товару відповідно до його цільового призначення, виник він із вини виробника (продавця, виконавця), після його усунення був виявлений знову з незалежних від споживача причин і при цьому наділений хоча б однією з таких ознак: взагалі не може бути усунутий; його усунення потребує понад 14 календарних днів; робить товар суттєво іншим, ніж передбачено договором — то це істотний недолік товару.

Продукція, виготовлена з порушенням технології або неправомірним використанням знака для товарів і послуг, чи копіюванням форми, упаковки, зовнішнього оформлення, а також неправомірним відтворенням товару іншої особи — це фальсифікований товар.

Істотні недоліки, що виникли з вини виробника (продавця, виконавця), чи фальсифікований товар у разі виникнення потреби у визначенні причини втрати якості товару, гарантійний термін якого не вичерпався, підтверджуються висновком експертизи, яку продавець відповідно до п. 13 Порядку гарантійного ремонту (обслуговування) або гарантійної заміни технічно складних побутових товарів, затвердженому постановою Кабінету Міністрів України від 11 квітня 2002 року № 506 «Про затвердження Порядку гарантійного ремонту (обслуговування) або гарантійної заміни технічно складних побутових товарів», зобов’язаний організувати у триденний термін із дня одержання письмової заяви від споживача.

Обов’язок організувати проведення експертизи пов’язується з умовою наявності потреби у визначенні причин втрати якості товару, у зв’язку з чим таке формулювання закону тлумачиться неоднозначно і судова практика свідчить, що у суддів виникають труднощі саме при вирішенні питання щодо визначення та критеріїв оцінки істотних недоліків товару у випадку, якщо ці факти не можуть бути підтверджені експертизою.

Відповідно до ст. 8 Закону № 1023-XII споживач у разі виявлення протягом установленого гарантійного строку недоліків у порядку та в строки, встановлені законодавством, має право вимагати: пропорційного зменшення ціни; безоплатного усунення недоліків товару в розумний строк; відшкодування витрат на усунення недоліків товару.

Якщо ж протягом гарантійного строку було виявлено істотний недолік, який виник з вини виробника товару (продавця, виконавця), підтверджений за необхідності висновком експертизи, то споживач має право за своїм вибором вимагати від продавця або виробника: розірвання договору та повернення сплаченої за товар грошової суми; заміни товару на такий же або аналогічний, із числа наявних у продавця (виробника), товар.

Споживач має право пред’явити одну із зазначених вимог, а в разі її невиконання — заявити іншу вимогу (ч. 3 ст. 8 Закону № 1023-XII).

Вирішуючи справи про захист прав споживачів при придбанні ними товару належної якості, суди повинні мати на увазі, що відповідно до ст. 9 Закону № 1023-XII споживач має право обміняти непродовольчий товар належної якості на аналогічний у продавця, в якого він був придбаний, якщо товар не задовольнив його за формою, габаритами, фасоном, кольором, розміром або з інших причин не може бути ним використаний за призначенням.

Така вимога покупця про обмін або повернення товару підлягає задоволенню протягом 14 днів, не рахуючи дня купівлі, якщо триваліший строк не оголошений продавцем і якщо товар не використовувався, збережено його товарний вигляд, споживчі властивості, пломби, ярлики та наявний розрахунковий документ. Якщо у продавця немає необхідного для обміну товару, покупець має право розірвати договір та одержати назад гроші у розмірі вартості повернутого товару.

Наприклад, у справі за позовом Особи 4 до фізичної особи — підприємця Особи 5, третя особа — Чернігівське обласне управління у справах захисту прав споживачів, про повернення грошових коштів, зобов’язання прийняти комплект меблів, стягнення моральної шкоди Деснянський районний суд м. Чернігова постановив рішення від 27 березня 2009 року, з якого вбачається, що 8 жовтня 2008 року позивач придбав у відповідача крісла та диван, який згідно із замовленням та відповідно до каталогу мав бути довжиною 1,97 м їй же доставили диван довжиною 1,77 м.

Рішенням суду в задоволенні позовних вимог відмовлено, оскільки встановлено, що придбані меблі були у використанні, фабричне пакування зруйноване, меблі мають пошкодження. Габарити придбаних меблів у розрахункових документах не вказані. Згідно з наданою меблевою фабрикою довідкою зазначений диван виготовляється тільки за стандартними розмірами, а саме — довжиною 1,77 м.

Наводячи цей приклад в узагальненні практики розгляду судами справ, пов’язаних із застосуванням Закону № 1023-XII, вважаємо, що апеляційний суд Чернігівської області висловив правильну думку, що ця справа належить до категорії справ про захист прав споживачів при придбанні товару неналежної якості, оскільки доставлений диван відповідно до заявлених вимог не відповідає розмірам, які вказані у договорі купівлі-продажу. Отже, спір підлягав вирішенню на підставі норм ст. 8, а не ст. 9 Закону № 1023-XII.

У цьому спорі йдеться про недоліки в розумінні Закону № 1023-XII, а саме — невідповідність умовам договору.



коментар редакції

Неякісний товар — пред’являємо відповідні претензії

ВСУ в цьому розділі листа нагадав насамперед про те, що товари неналежної якості в Законі № 1023 розподілені на такі категорії: (1) товари, що мають недоліки; (2) товари, що мають істотні недоліки; (3) фальсифіковані товари. Розглянемо їх по черзі.

Недолік товару. Будь-яка невідповідність товару вимогам нормативно-правових актів та нормативних документів, умовам договорів або вимогам, що до нього висуваються, а також інформації про товар, наданий виробником (виконавцем, продавцем), вважається недоліком товару (п. 15 ст. 1 Закону № 1023). Відповідно, такий товар визнається товаром неналежної якості.

У цьому випадку споживач має право:

1) вимагати пропорційного зменшення ціни товару;

2) безоплатного усунення недоліків товару в розумний строк, відшкодування витрат на усунення недоліків.

Істотний недолік товару. Під істотним недоліком у п. 12 ст. 1 Закону № 1023 розуміється недолік, який:

виник з вини виробника (продавця, виконавця);

— унеможливлює використання товару за цільовим призначенням;

— після усунення проявляється знову з незалежних від споживача причин;

наділений хоча б однією з таких ознак: (а) взагалі не може бути усунутий; (б) його усунення потребує понад 14 календарних днів; (в) робить товар суттєво іншим, ніж передбачалося договором.

Виявлення істотного недоліку товару дає право покупцю:

1) вимагати розірвання договору та повернення сплаченої за товар грошової суми;

2) замінити товар на такий самий або на аналогічний із числа тих, що є в наявності у продавця (виробника, їх представника).

Фальсифікований товар. Фальсифікованим товаром є продукція, виготовлена з порушенням технології, або неправомірним використанням знаку для товарів і послуг, або копіюванням форми, упаковки, зовнішнього оформлення, а також неправомірне відтворення товару іншої особи.

Виявлення фальсифікату товару дає право покупцю пред’являти ті самі вимоги, що і при виявленні істотного недоліку.

Зверніть увагу: певні вимоги споживач може пред’являти і до товару належної якості (ст. 9 Закону № 1023). Зокрема, обміняти товар на аналогічний, а якщо аналогічного товару не буде — розірвати договір та отримати назад гроші. При цьому слід урахувати низку умов:

1) обміняти та повернути можна тільки непродовольчий товар; продовольчі товари належної якості обміну і поверненню не підлягають;

2) пред’явити вимогу про обмін або повернення товару належної якості споживач може протягом 14 днів із моменту передачі йому товару, не рахуючи дня купівлі (див. лист Держкомспоживполітики від 26.06.2007 р. № 5372-6-11/18), якщо більш тривалий строк не оголошений продавцем;

3) поверненню або обміну підлягає тільки той товар належної якості, який не увійшов до затвердженого Кабінетом Міністрів України переліку товарів, що не підлягають обміну або поверненню. Перелік товарів, які не підлягають обміну (поверненню), затверджено постановою КМУ від 19.03.94 р. № 172;

4) вимога покупця про обмін або повернення товару підлягає задоволенню, якщо товар не був у вжитку, збережено його товарний вид, споживчі властивості, пломби, ярлики та за наявності доказів придбання товару у цього продавця.

ВСУ звернув увагу, що, звертаючись з вимогами до продавця, споживач повинен чітко розмежовувати причини таких звернень. І якщо причиною є якість товару (точніше, її відсутність), то слід застосовувати норми Закону № 1023, що регулюють саме порядок пред’явлення вимог унаслідок неякісності товару (тобто пред’являти вимоги відповідно до ст. 8 цього Закону).

Як приклад ВСУ навів спір між споживачем та продавцем, який виник унаслідок придбання в останнього крісла та дивана, що не відповідають габаритам, указаним у каталозі. Позовні вимоги споживача до підприємця полягали в поверненні грошових коштів, зобов’язанні прийняти назад придбаний товар (комплект меблів) та ще й у стягненні моральної шкоди.

Застосувавши норми ст. 9 Закону № 1023, суд своїм рішенням відмовив споживачу у задоволенні позовних вимог, оскільки було встановлено, що придбані меблі були у використанні, фабрична упаковка порушена, меблі мають пошкодження. Габарити куплених меблів у розрахункових документах не вказані.

Апеляційний суд цю справу включив до категорії справ про захист прав споживачів при придбанні товару неналежної якості, оскільки доставлений диван згідно із заявленими вимогами не відповідав розмірам, які вказані в договорі купівлі-продажу (не зовсім зрозуміло, про який договір ідеться, утім, найімовірніше, у цій справі апеляційний суд взяв до уваги інформацію каталогу). Тобто спір підлягав вирішенню на підставі норм ст. 8 Закону № 1023.

Наталія Дзюба

 

Порушення умов договору про виконання робіт (надання послуг)

Права споживача у разі порушення умов договору про виконання робіт (надання послуг) регулюються ст. 10 Закону № 1023-XII.

Вирішуючи спори, що виникають із договорів про виконання робіт або надання певних послуг, судам слід враховувати і відповідні норми ЦК, якими врегульовано вимоги до конкретних видів договорів. Так, у ст. 866 ЦК передбачено, що договір побутового підряду вважається укладеним у належній формі, якщо підрядник видав замовникові квитанцію або інший документ, що підтверджує укладення договору. Відсутність у замовника цього документа не позбавляє його права залучати свідків для підтвердження факту укладення договору або його умов.

Наприклад, у справі, яку розглянув Володимир-Волинський міський суд Волинської області за позовом Особи 1 до приватного підприємця Особи 2, позивач зазначав, що 12 листопада 2008 року він придбав у відповідача за договором купівлі-продажу комплект деталей і фурнітури, необхідний для монтажу та встановлення дверей. Одночасно з укладенням договору купівлі-продажу в усному порядку між ними була досягнута угода про встановлення відповідачем дверей у помешканні позивача. Останній вважав, що, познайомивши його з двома чоловіками для виконання необхідних йому робіт, відповідач взяв на себе зобов’язання не тільки продавця, але і виконавця робіт. У результаті недобросовісного виконання робіт із монтажу та встановлення дверей було пошкоджено дверне полотно і цей недолік він вважав істотним. Оскільки відповідач відмовився замінити дверне полотно, то він просив зобов’язати його в судовому порядку замінити зіпсоване дверне полотно на аналогічне належної якості.

Володимир-Волинський міський суд Волинської області рішенням від 3 березня 2009 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду від 6 травня 2009 року, в задоволенні позову відмовив.

Відмовляючи в позові, суд правильно виходив із недоведеності факту укладення між сторонами договору підряду, а відтак, і порушення відповідачем прав позивача як споживача. Та обставина, що відповідач на прохання позивача порадив йому людей, які б виконали роботу з монтування дверей, не свідчить про укладення між ними договору підряду, оскільки будь-яких домовленостей між сторонами з цього приводу не було і будь-яких коштів при цьому не передавали. Суд установив, що відповідач як підприємець таких послуг населенню не надає, а особи, які проводили роботи, у трудових відносинах з відповідачем не перебували.

 

Розірвання договору

У Законі № 1023-XII передбачено право споживача вимагати розірвання договору: на підставі п. 1 абз. 2 ч. 1 ст. 8 у разі виявлення протягом установленого гарантійного строку істотних недоліків, які виникли з вини виробника товару (продавця, виконавця), або фальсифікації товару, підтверджених за необхідності висновком експертизи, споживач має право на розірвання договору та повернення сплаченої за товар грошової суми; на підставі ч. 4 ст. 10 за наявності у роботі (послузі) істотних недоліків споживач має право вимагати розірвання договору та відшкодування збитків; на підставі ч. 7 ст. 15 у разі коли надання недоступної, недостовірної або несвоєчасної інформації про продукцію та про виробника (виконавця, продавця) спричинило придбання продукції, яка не має потрібних споживачеві властивостей, споживач має право розірвати договір і вимагати відшкодування завданих йому збитків.

Розглядаючи спори про розірвання договору, суди правильно враховують положення ст. 4 Закону № 1023-XII щодо обов’язків споживача.

Так, апеляційний суд Миколаївської області ухвалою від 11 листопада 2009 року залишив без змін рішення Центрального районного суду м. Миколаєва від 7 серпня 2009 року, яким відмовив у задоволенні позову Особи 2 до ЗАТ «Д.» про розірвання договору купівлі-продажу, відшкодування вартості товару та стягнення моральної шкоди.

Відмовляючи в задоволенні позову, суд обґрунтовано виходив із того, що споживач не виконав покладений на нього обов’язок перед початком експлуатації товару — уважно ознайомитися з правилами експлуатації, викладеними в наданій виробником документації на товар, а в разі необхідності — звернутися за роз’ясненнями до продавця.

При цьому суд врахував, що продавець товару виконав вимоги Закону щодо надання необхідної інформації про товар, який продається.

При розірванні договору розрахунки зі споживачем у разі підвищення ціни на товар провадяться, виходячи з його вартості на час пред’явлення відповідної вимоги, а в разі зниження ціни — виходячи з вартості товару на час купівлі. Гроші, сплачені за товар, повертаються споживачеві у день розірвання договору, а в разі неможливості повернути гроші у день розірвання договору — в інший строк за домовленістю сторін, але не пізніше, ніж протягом семи днів (ч. 7 ст. 8 Закону № 1023-XII).

Наприклад, апеляційний суд Харківської області ухвалою від 25 серпня 2010 року залишив без змін рішення Комінтернівського районного суду м. Харкова від 4 лютого 2010 року про відмову в позові у справі за позовом Особи 4 до ТОВ фірми «77.» про відшкодування різниці в ціні товару та відшкодування моральної шкоди.

Суд установив, що 21 вересня 2008 року позивач придбав холодильник. У зв’язку з наявними недоліками товару 29 вересня 2008 року він звернувся до магазину про розірвання договору купівлі-продажу. 30 вересня 2008 року холодильник повернули, а 11 жовтня 2008 року були повернені гроші.

Відмовляючи в задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції правильно виходив із того, що на момент повернення коштів спірний товар у продажу в магазині був відсутній, позивач не надав жодних доказів того, що ціна на нього була підвищена.



коментар редакції

«У розбитого корита» (право покупця на повернення неякісного товару)

На жаль, споживачі далеко не завжди отримують продукцію (товари, роботи, послуги) належної якості, тобто таку, що відповідає вимогам законодавства, нормативних документів та умов договорів (про якість продукції див. на с. 29). У зв’язку з цим Закон № 1023 передбачає відповідний механізм захисту їх прав. Залежно від характеру недоліку отриманої продукції, набір можливих дій споживача відрізняється, при цьому в їх числі значиться вимога про розірвання договору (з поверненням вартості товару або відшкодуванням збитків). ВСУ нагадав, що пред’явити її покупець має право в таких випадках:

1) при виявленні в межах гарантійного строку фальсифікації товару або істотних недоліків, підтверджених за необхідності висновком експертизи (про неї див. на с.10), до яких, нагадаємо, належать недоліки, що відповідають одночасно чотирьом таким умовам (п. 12 ст. 1 Закону № 1023):

1.1) виникли з вини виробника (продавця, виконавця);

1.2) унеможливлюють використання товару за цільовим призначенням;

1.3) після усунення виявляються знову з незалежних від споживача причин;

1.4) наділені хоча б однією з таких ознак: (а) узагалі не можуть бути усунені; (б) їх усунення потребує більше 14 календарних днів; (в) вони роблять товар суттєво іншим, ніж передбачалося договором;

2) при виявленні істотних недоліків у роботі/послузі (ч. 4 ст. 10 Закону № 1023);

3) у разі придбання продукції, що не має необхідних споживчих якостей, — якщо це сталося внаслідок надання споживачу недоступної, недостовірної, неповної або несвоєчасної інформації про продукцію та виробника.

Цей перелік є основним, проте не вичерпним. Річ у тім, що окремі випадки, за яких Закон № 1023 дозволяє споживачу вимагати розірвання договору, ВСУ залишив без уваги: зокрема, якщо при заміні товару належної якості аналогічний йому товар відсутній (ч. 2 ст. 9 Закону № 1023), у разі придбання поза торговельними/офісними приміщеннями та на відстані, у тому числі за допомогою інтернет-магазинів (ст. 12 — 13 Закону № 1023) тощо. Проте не зациклюватимемося на цьому, тим більше, що знайти в Законі № 1023 перелік відповідних випадків нескладно.

Значно цікавіше розглянути детальніше перший із названих випадків — розірвання договору з поверненням вартості товару внаслідок виявлення в ньому істотних недоліків або фальсифікації. Одне з головних питань у цій частині полягає в сумі, на отримання якої може розраховувати споживач. У зв’язку з цим нагадаємо, що розрахунки зі споживачами, які вимагають розірвання договору на підставі ч. 1 ст. 8 Закону № 1023, здійснюються так: якщо на момент пред’явлення вимоги ціна товару підвищилася, то споживачу повертається сума, визначена на момент такого пред’явлення. В іншому разі (якщо ціна знизилася) споживачу повертається сума, розрахована на дату придбання (ч. 7 ст. 8 Закону № 1023). При цьому кошти має бути повернено йому в момент розірвання договору, а в разі неможливості — в інший обумовлений сторонами строк, однак не пізніше 7 днів. На перший погляд, це досить просте правило, проте на практиці при його реалізації доволі часто виникають проблеми.

Так, на дату пред’явлення вимоги відповідного товару може вже і не бути в асортименті. Чи може споживач у цьому випадку довести, що його вартість підвищилася? На нашу думку, цілком. Річ у тім, що зазначаючи про зміну ціни товару, ч. 7 ст. 8 Закону № 1023 проте не уточнює, на яку ціну слід орієнтуватися — ціну в цьому магазині, у місті або регіоні. У зв’язку з цим вважаємо, що споживач має право обґрунтувати свої вимоги посиланнями, зокрема, на підвищення ціни зазначеного товару в регіоні або в цілому по Україні. Такий підхід є справедливим, оскільки дозволяє врахувати загальне підвищення цін із дати придбання товару і тим самим зменшити збитки споживача як економічно більш незахищеної сторони. До речі, можливість його використання підтверджується і судовою практикою (див. рішення апеляційного суду Харківської області від 22.05.2012 р. у справі № 2/2033/819/2012, рішення Баштанського районного суду Миколаївської області від 16.09.2009 р. у справі № 2-587/2009). При цьому доказами в такому разі можуть бути прайс-листи, роздруківки, повідомлення торговельно-промислової палати та інші документи, у яких зафіксована ціна товару. Водночас іноді суди в подібних вимогах споживачам відмовляють, на підтвердження чого див. приклад, наведений у листі, що коментується (зауважимо, що результат судового спору в ситуаціях, що розглядаються, багато в чому залежить від повноти та достовірності доказів, наданих споживачем та продавцем/виробником).

Аналогічним підходом, на нашу думку, слід керуватися і при заміні товару на такий самий товар іншої марки (моделі, артикулу, модифікації), під час якої, нагадаємо, потрібний відповідний перерахунок (зокрема, доплата до вартості товару, на який замінюється несправний).

Віталій Смердов

 

Визнання договору недійсним

Згідно з ч. 1 ст. 203 ЦК зміст правочину не може суперечити актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства.

Відповідно до ч. 1 ст. 215 ЦК підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами 1 — 3, 5 та 6 ст. 203 цього Кодексу.

У статтях 18 і 19 Закону № 1023-XII передбачено підстави для визнання договору недійсним: укладення договору на умовах, що обмежують права споживача та вчинення правочину з використанням нечесної підприємницької практики.

Перелік несправедливих умов у договорах зі споживачами визначений у ч. 3 ст. 18 Закону № 1023-XII. Відповідно до ч. 4 зазначеної статті цей перелік не є вичерпним.

Поняття «нечесна підприємницька практика» означає будь-яку підприємницьку діяльність або бездіяльність, що суперечить правилам, торговим чи іншим чесним звичаям та впливає або може вплинути на економічну поведінку споживача щодо продукції. Згідно з п. 2 ч. 1 ст. 19, ч. 2 ст. 19 цього Закону нечесна підприємницька практика включає будь-яку діяльність (дії або бездіяльність), що вводить споживача в оману або є агресивною.

Підприємницька практика може бути такою, що вводить в оману, якщо під час пропонування продукції споживачу не надається або надається у нечіткий, незрозумілий або двозначний спосіб інформація, необхідна для здійснення свідомого вибору.

Так, апеляційний суд Запорізької області рішенням від 14 липня 2009 року залишив без змін рішення Бердянського міськрайонного суду Запорізької області від 3 квітня 2009 року, яким частково задовольнив позов Особи 2 до приватного підприємця Особи 1 та Особи 3: визнав недійсним договір, укладений 13 лютого 2007 року між приватним підприємцем Особою 1 і Особою 2; стягнув із приватного підприємця Особи 1 на користь Особи 2 1 тис. 750 грн. та судові витрати; у відшкодуванні моральної шкоди відмовив. Свої висновки суд мотивував положеннями статей 15, 18, 19 Закону № 1023-XII, ч. 1 ст. 203, статей 215, 216 ЦК.

Суд установив, що 13 лютого 2007 року між Особою 2 і приватним підприємцем Особою 1 був укладений договір, відповідно до якого приватний підприємець Особа 1 (виконавець) зобов’язався надати Особі 2 (споживачу) юридичні послуги з підготовки та оформлення всіх необхідних документів для представництва її інтересів у судових органах із питань визначення порядку користування земельною ділянкою, представляти її інтереси в органах виконавчої влади, в землевпорядних організаціях, у БТІ. Його зобов’язання закінчуються тоді, коли споживач отримає рішення суду про визначення порядку користування земельною ділянкою та документ, який підтверджує право власності на житловий будинок. Позивачка сплатила виконавцю аванс у сумі 1 тис. 750 грн., що становить 50 % від загальної суми оплати послуг, проте відповідач жодного зобов’язання не виконав.

На момент вчинення спірного договору відповідач — приватний підприємець — не роз’яснив Особі 2, що він не юрист, але надає юридичні послуги, користуючись при цьому консультаціями інших осіб. Як вбачається з рекламного оголошення в газеті, відповідач неповно виклав інформацію щодо надання юридичних послуг, що є порушенням ч. 1 ст. 15 Закону № 1023-XII. Крім того, у спірному договорі взагалі не була зазначена відповідальність виконавця послуг у випадку порушення або невиконання умов договору, що є порушенням частин 1, 2, 3 ст. 18 Закону № 1023-XII.

Оскільки спірний договір суперечить указаним нормам Закону № 1023-XII, суд правильно визнав такий договір недійсним.

За положеннями ч. 1, п. 7 ч. 3, ч. 6 ст. 19 Закону № 1023-XII нечесна підприємницька практика забороняється. Нечесна підприємницька практика включає будь-яку діяльність (дії або бездіяльність), що вводить споживача в оману або є агресивною. Забороняються як такі, що вводять в оману: утворення, експлуатація або сприяння розвитку пірамідальних схем, коли споживач сплачує за можливість одержання компенсації, яка надається за рахунок залучення інших споживачів до такої схеми, а не за рахунок продажу або споживання продукції. Правочини, здійснені з використанням нечесної підприємницької практики, недійсні.

Таким чином, зазначений Закон установив недійсність правочинів, здійснених із використанням нечесної підприємницької діяльності, яка полягає, зокрема, у введенні в оману споживачів шляхом залучення їхніх коштів із метою реалізації діяльності пірамідальної схеми.

Наприклад, при розгляді справи за позовом Г. до ПАТ «Ф. У.» про визнання договору недійсним, повернення коштів та відшкодування моральної шкоди установлено, що Г. сплачувала кошти не за сам товар, а за можливість одержання права на купівлю товару. ПАТ «Ф. У» без залучення власних коштів формувало групи клієнтів, за рахунок коштів яких здійснювалась передача права на купівлю товару одному з учасників групи, що є компенсацією за рахунок коштів інших учасників групи, залучених до умов діяльності системи «К. К.».

Ураховуючи зазначене, Верховний Суд України дійшов висновку, що суд касаційної інстанції помилково погодився з висновками суду апеляційної інстанції про те, що спірний договір — це досягнута між сторонами угода про посередницьку діяльність, яка не порушує права Г., а діяльність ПАТ «Ф. У.» із реалізації системи «К. К.» не є такою, що вводить споживача в оману (справа № 6-35цс12).

 

 

Відповідальність за порушення договору

 

Відшкодування майнової та моральної шкоди

Право на відшкодування майнової та моральної шкоди, завданої споживачу, передбачено п. 5 ч. 1 ст. 4 та ст. 16 Закону № 1023-XII (в редакції Закону від 19 травня 2011 року № 3390-VI), згідно з якою шкода, завдана внаслідок недоліків продукції (дефекту в продукції), відшкодовується відповідно до закону.

17 вересня 2011 року набув чинності Закон від 19 травня 2011 року № 3390-VI «Про відповідальність за шкоду, завдану внаслідок дефекту в продукції» (далі — Закон № 3390-VI), яким установлено порядок відшкодування шкоди, завданої внаслідок недоліків товарів, які є рухомим майном. Порядок відшкодування шкоди, завданої внаслідок недоліків товарів, які є нерухомим майном, а також шкоди, завданої внаслідок недоліків робіт і послуг, регулюється нормами ЦК (статті 1209 — 1211).

У Законі № 3390-VI надано визначення понять «шкода» (ст. 1) і «дефектна продукція» (ст. 5), чим усунуто раніше існуючу прогалину, оскільки ні Закон № 1023-XII, ні інші нормативні акти не містили тлумачення «дефектної продукції» і чим саме «дефектна продукція» відрізнялась від «продукції неналежної якості».

Отже, відповідно до цього Закону шкода — це завдані внаслідок дефекту в продукції каліцтво, інше ушкодження здоров’я або смерть особи, пошкодження або знищення будь-якого об’єкта права власності, за винятком самої продукції, що має дефект.

Продукція є такою, що має дефект, у разі, коли вона не відповідає рівню безпеки, на яку споживач або користувач має право розраховувати, виходячи з усіх обставин, зокрема пов’язаних із розробленням, виробництвом, обігом, транспортуванням, зберіганням, встановленням, технічним обслуговуванням, споживанням, використанням, знищенням (утилізацією, переробкою) цієї продукції, а також наданням застережень та іншої інформації про таку продукцію, у тому числі: представлення продукції споживачеві або користувачеві, включаючи її вигляд, склад, упаковку, маркування та іншу інформацію про продукцію, її споживання, використання та знищення (утилізацію, переробку); використання продукції, яке обґрунтовано можна передбачити; час, коли продукцію було введено в обіг.

Право вимагати відшкодування завданої шкоди визнається за потерпілим — споживачем або користувачем, якому завдано шкоду внаслідок дефекту в продукції, і не залежить від того, чи перебував потерпілий із виробником (виконавцем, продавцем) у договірних відносинах. При цьому на потерпілого покладається обов’язок довести: наявність шкоди; наявність дефекту в продукції; наявність причинно-наслідкового зв’язку між дефектом у продукції та завданою шкодою.

Отже, право на відшкодування шкоди визнається не тільки за споживачем, який сам придбав продукцію, будучи однією зі сторін відповідного договору, але і за будь-якими іншими громадянами, які постраждали у результаті його використання.

За шкоду, завдану внаслідок дефекту в продукції, відповідає її виробник. Відповідно до ст. 7 Закону № 3390-VI виробником вважається будь-яка особа, яка ввезла на митну територію України продукцію з метою її продажу, передання в найм (оренду), лізинг або розповсюдження в будь-якій іншій формі в ході провадження господарської діяльності, а також кожний її постачальник (продавець) у разі, коли виробник продукції не може бути встановлений, або якщо протягом 30 днів не буде повідомлено потерпілому найменування та місцезнаходження виробника або особи, яка поставила йому цю продукцію.

Відповідно до ч. 3 ст. 22 ЦК збитки відшкодовуються у повному обсязі, якщо договором або законом не передбачено відшкодування у меншому або більшому розмірі. За порушення деяких видів договорів взагалі не передбачається відшкодування збитків (наприклад, кредитного договору) або встановлено відшкодування збитків у обмеженому розмірі (наприклад, відповідно до ст. 924 ЦК перевізник у разі втрати, нестачі, псування або пошкодження прийнятих до перевезення вантажу, багажу, пошти несе відповідальність у розмірі фактичної шкоди, якщо не доведе, що це сталося не з його вини, а відповідно до ст. 951 ЦК збитки, завдані поклажодавцеві втратою (нестачею) або пошкодженням речі, відшкодовуються зберігачем у разі втрати (нестачі) речі — у розмірі її вартості, а у разі пошкодження речі — у розмірі суми, на яку знизилась її вартість.

У ч. 2 ст. 1166 ЦК встановлено, що особа, яка завдала шкоди, звільняється від її відшкодування, якщо вона доведе, що шкоди завдано не з її вини.

Підстави звільнення від відповідальності та зменшення відповідальності виробника за шкоду передбачено також у ст. 9 Закону № 3390-VI. Причому звільнення чи зменшення відповідальності виробника за шкоду не позбавляє потерпілого права вимагати від винної особи відшкодування завданої шкоди за загальними правилами, встановленими статтями 1166 — 1208 ЦК (ч. 5 ст. 9 Закону № 3390-VI).

Відповідно до ч. 6 ст. 9 Закону № 3390-VI відповідальність виробника, встановлена цим Законом, не може бути обмежена чи скасована положеннями договору.

Виготовлювач товару, що є нерухомим майном, і виконавець робіт (послуг) звільняються від відшкодування шкоди, якщо вони доведуть, що шкода виникла внаслідок непереборної сили або порушення потерпілим правил користування або зберігання товару, результатів робіт (послуг; ч. 2 ст. 1209 ЦК).

Право вимагати відшкодування шкоди, завданої внаслідок недоліків товару, що є нерухомим майном, робіт (послуг) зберігається за потерпілим протягом установленого строку служби (строку придатності) товару, результатів робіт (послуг), а якщо він не встановлений, — протягом десяти років із дня виготовлення товару, виконання роботи (надання послуги). Строк у десять років із дня введення продукції в обіг встановлено Законом № 3390-VI і для відшкодування шкоди, завданої внаслідок недоліків товарів, які є рухомим майном, за умови, що потерпілий пред’явив позов до виробника до закінчення цього строку (статті 1211, 12111 ЦК).

У законодавстві про захист прав споживачів не передбачено, в який спосіб має визначатись розмір завданих збитків.

У ЦК установлено, що при порушенні зобов’язальних правовідносин збитки визначаються з урахуванням ринкових цін, які існували на день добровільного задоволення боржником вимоги кредитора у місці, де зобов’язання має бути виконане, а якщо вимога не була задоволена добровільно, — у день пред’явлення позову, якщо інше не встановлено договором або законом. Суд може задовольнити вимогу про відшкодування збитків, беручи до уваги ринкові ціни, що існували на день ухвалення рішення (ст. 623). Проте в ЦК поняття «ринкова ціна» не має визначення.

Згідно з п. 1.2 Методики визначення суми завданих замовниками збитків у разі недотримання ними вимог чинного законодавства під час здійснення закупівель товарів, робіт і послуг за державні кошти, затвердженої рішенням Міжвідомчої комісії з питань державних закупівель від 21 серпня 2007 року № 01/12рш, ринковою є ціна, сформована під впливом попиту та пропозиції на товар, послугу, роботу в умовах конкурентного ринку.

Відповідно до п. 16 постанови Пленуму № 5 при визначенні розміру збитків, заподіяних неповерненням (втратою, пошкодженням) майна, суди мають виходити з його роздрібної ціни у торговельних організаціях даної місцевості (з урахуванням зносу), або з оцінки, зробленої самим споживачем чи погодженої сторонами при укладенні договору. Проте якщо вартість майна, визначена в такому порядку, на час вирішення спору не відповідає дійсній, або її взагалі не було визначено, сторони не позбавлені можливості доводити в суді дійсну вартість неповернутого, втраченого чи пошкодженого майна.

На нашу думку, можливим є визначення розміру завданих збитків, виходячи з поняття «ринкова ціна», яке застосовано у зазначеній Методиці.

Щодо відшкодування моральної шкоди слід зазначити таке. Загальні положення про відшкодування моральної шкоди закріплені в статтях 23, 1167 ЦК.

Пленум Верховного Суду України в п. 2 постанови Пленуму від 31 березня 1995 року № 4 «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди» (із змінами, внесеними згідно з постановами Пленуму від 25 травня 2001 року № 5, від 27 лютого 2009 року № 1) надав роз’яснення, що спори про відшкодування заподіяної фізичній чи юридичній особі моральної (немайнової) шкоди розглядаються, коли право на відшкодування моральної шкоди безпосередньо передбачене нормами Конституції або випливає з її положень, або закріплене законодавством, яке встановлює відповідальність за заподіяння моральної шкоди.

За п. 5 ч. 1 ст. 4 Закону № 1023-XII (в редакції до внесення змін Законом від 19 травня 2011 року № 3390-VI «Про відповідальність за шкоду, завдану внаслідок дефекту в продукції») було розділено підстави відшкодування матеріальної та моральної шкоди. Так, у разі заподіяння споживачу шкоди (збитків) дефектною чи фальсифікованою продукцією або продукцією неналежної якості, він мав право лише на відшкодування майнової шкоди (збитків). А в разі заподіяння шкоди небезпечною для життя і здоров’я людей продукцією споживач мав право на відшкодування як майнової, так і моральної (немайнової) шкоди у випадках, передбачених законодавством.

Згідно з чинною редакцією п. 5 ч. 1 ст. 4 Закону № 1023-XII споживачі мають право на відшкодування майнової та моральної шкоди, завданої внаслідок недоліків продукції (дефекту в продукції), відповідно до закону.

У ст. 1 Закону № 3390-VI поняття шкоди визначено як завдані внаслідок дефекту в продукції каліцтво, інше ушкодження здоров’я або смерть особи, пошкодження або знищення будь-якого об’єкта права власності, за винятком самої продукції, що має дефект.

Відповідно до ст. 711 ЦК (в редакції Закону № 3390-VI) шкода, завдана майну покупця, та шкода, завдана каліцтвом, іншим ушкодженням здоров’я або смертю у зв’язку з придбанням товару, що має недоліки, відшкодовується відповідно до положень гл. 82 цього Кодексу.

Підстави відшкодування шкоди, завданої внаслідок недоліків товарів, робіт (послуг), передбачені § 3 гл. 82 ЦК.

Аналіз зазначених норм дає підстави для висновку, що у спорах про захист прав споживачів чинне цивільне законодавство передбачає відшкодування моральної шкоди у тих випадках, якщо шкода завдана майну споживача або завдана каліцтвом, іншим ушкодженням здоров’я або смертю.

Наприклад, П. звернувся в Ленінський районний суд м. Кіровограда із позовом до ВАТ «К.-енерго» про порушення прав споживача, відшкодування матеріальної та моральної шкоди. Свої вимоги він мотивував тим, що 19 листопада 2008 року працівники відповідача з невідомих причин відключили його квартиру від мережі електропостачання. Внаслідок неправомірних дій позивач разом із малолітнім сином були позбавлені можливості мешкати в опалюваній квартирі, мати світло і гарячу воду, були зіпсовані продукти харчування в холодильнику, а дитина не мала можливості підготуватися до навчання у темну пору доби.

Апеляційний суд Кіровоградської області, скасовуючи рішення суду першої інстанції в частині відмови в задоволенні позову П. про відшкодування моральної шкоди та ухвалюючи в цій частині нове рішення про часткове задоволення позовних вимог виходив із того, що споживачу завдана моральна шкода, яка відповідно до вимог п. 5 ст. 4 Закону № 1023-XII підлягає відшкодуванню відповідачем.

Із таким висновком не погодився Верховний Суд України, який виходив із такого.

Згідно з вимогами ст. 611 ЦК у разі порушення зобов’язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема відшкодування збитків та моральної шкоди.

Укладений між сторонами договір не передбачав відшкодування моральної шкоди у разі відключення споживача від мережі електропостачання. Не передбачають такої відповідальності й нормативно-правові акти, які регулюють спірні правовідносини: статті 22, 711, 714, 1209, 1210 ЦК, Закон від 16 жовтня 1997 року № 575/97-ВР «Про електроенергетику» та Правила користування електричною енергією для населення, затверджені постановою Кабінету Міністрів України від 26 липня 1999 року № 1357 «Про затвердження Правил користування електричною енергією для населення». Враховуючи встановлені у справі обставини, немає підстав для застосування п. 5 ст. 4 Закону № 1023-XII (в редакції, яка діяла до Закону № 3390-VI від 19 травня 2011 р.; справа № 6-2205вов10).

У п. 22.7 Правил повітряних перевезень пасажирів і багажу, затверджених наказом від 14 березня 2006 року № 187 Державної служби України з нагляду за забезпеченням безпеки авіації (Державіаслужби), передбачено випадки і види компенсації за затримку пасажира. Проте указана норма не містить положень про можливість відшкодування моральної шкоди.

Так, скасовуючи рішення Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 20 квітня 2007 року та рішення апеляційного суду Київської області від 16 жовтня 2007 року в справі за позовом М. Д. та М. М. до ЗАТ «Авіакомпанія «А.» про захист прав споживачів, Верховний Суд України в рішенні від 29 квітня 2009 року вказав, що суди не мали правових підстав для задоволення вимог про відшкодування моральної шкоди, оскільки такий вид цивільної відповідальності не передбачений ні умовами спірного договору про повітряне перевезення, ні Правилами повітряних перевезень пасажирів і багажу (справа № 6-28003св07).

У ч. 2 ст. 22 Закону № 1023-XII визначено, що при задоволенні вимог споживача суд одночасно вирішує питання щодо відшкодування моральної (немайнової) шкоди. У зв’язку з цим висловлюється думка, що коли навіть позивач і не заявить вимогу про відшкодування моральної шкоди, це питання підлягає вирішенню. Однак така думка не відповідає положенню ст. 11 ЦПК, відповідно до якого суд розглядає цивільні справи не інакше, як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог.

Якщо вимоги про відшкодування моральної шкоди не вирішувались разом із вимогами про застосування інших заходів захисту прав споживачів, це не позбавляє його права і можливості пред’явлення їх окремо в майбутньому.

Чинне законодавство не встановлює розмір морального відшкодування. Відповідно до положень ст. 23 ЦК це право залишено за судом і визначено, що моральна шкода відшкодовується незалежно від майнової, яка підлягає відшкодуванню, та не пов’язана з розміром цього відшкодування. До того ж зазначена норма містить порядок визначення судом розміру грошового відшкодування моральної шкоди і з цього приводу наявні відповідні роз’яснення Верховного Суду України у п. 9 постанови Пленуму Верховного Суду України від 31 березня 1995 року № 4 «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди», а саме: розмір відшкодування моральної (немайнової) шкоди суд визначає залежно від характеру та обсягу страждань (фізичних, душевних, психічних тощо), яких зазнав позивач, характеру немайнових втрат (їх тривалості, можливості відновлення тощо) та з урахуванням інших обставин. Зокрема, враховуються стан здоров’я потерпілого, тяжкість вимушених змін у його життєвих і виробничих стосунках. При цьому суд має виходити із засад розумності, виваженості та справедливості.



коментар редакції

Коли споживач може вимагати відшкодування моральної шкоди?

1. Підстави для відшкодування моральної шкоди. Висновок ВСУ зводиться до того, що в межах захисту прав споживачів відшкодування моральної шкоди допускається у випадках, якщо шкоди завдано:

1) майну споживача;

2) каліцтвом, іншим ушкодженням здоров’я або смертю споживача.

У решті випадків підстав для подібного відшкодування він, судячи з усього, не бачить. Значення цього висновку полягає насамперед у тому, що це перше роз’яснення подібного рівня після викладення з 17.09.2011 р. у новій редакції п. 5 ч. 1 ст. 4 Закону № 1023. Саме на нього орієнтуватимуться суди при вирішенні відповідних спорів (див., наприклад, рішення апеляційного суду Луганської області від 30.07.2013 р. у справі № 431/362/13-ц). У зв’язку з цим розглянемо, які аргументи покладені в основу цього висновку, що також дозволить перевірити його на предмет відповідності законодавству.

Пригадаємо, що в числі можливих способів захисту цивільних прав та інтересів п. 9 ч. 2 ст. 16 ЦК називає відшкодування моральної шкоди. Моральною шкодою (щодо фізосіб), у свою чергу, є втрати немайнового характеру в результаті моральних або фізичних страждань чи інших негативних явищ, завданих фізособі незаконними діями/бездіяльністю інших осіб* (див. лист Мін’юсту від 13.05.2004 р. № 35-13/797). З урахуванням ч. 2 ст. 23 ЦК вона може полягати в такому:

1) у фізичному болі та стражданнях, яких зазнала фізособа у зв’язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров’я;

2) у душевних стражданнях, яких зазнала фізособа у зв’язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім’ї чи близьких родичів;

3) у душевних стражданнях, яких зазнала фізособа у зв’язку зі знищенням чи пошкодженням її майна;

4) у приниженні честі та гідності фізособи, а також її ділової репутації.

* Слід зауважити: у межах захисту прав споживачів логічніше говорити не про незаконні дії/бездіяльність, а про порушення зобов’язань з боку продавця/виробника.

З точки зору споживача, серед названих форм моральної шкоди актуальними можуть бути пп. 1 і 3, а в окремих випадках і п. 4.

Вочевидь, що для відшкодування моральної шкоди необхідні відповідні підстави.. Їх пошук найлогічніше почати із Закону № 1023 як спеціального нормативно-правового акта у сфері захисту прав споживачів. Право на відшкодування моральної шкоди передбачено п. 5 ч. 1 ст. 4 цього Закону, при цьому, як зазначалося, з 17.09.2011 р. він діє в новій редакції. Розглянемо обидві:

1) до зазначеної дати він допускав можливість відшкодування моральної шкоди, завданої небезпечною для життя і здоров’я продукцією у випадках, передбачених законодавством. Тобто, як бачимо, з урахуванням цієї норми споживачам доводилося насамперед доводити небезпеку товарів/робіт/послуг для життя/здоров’я (див. рішення ВСУ від 02.02.2011 р.);

2) із зазначеної дати п. 5 ч. 1 ст. 4 Закону № 1023 передбачає право відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок недоліків продукції (дефекту продукції), відповідно до закону.

Як бачимо, після внесених змін перелік підстав для відшкодування моральної шкоди у сфері захисту прав споживачів помітно розширився, оскільки він прив’язується не лише до ризику для життя/здоров’я, а й до будь-якого недоліку/дефекту продукції. У зв’язку з цим нагадаємо: недоліком є будь-яка невідповідність продукції вимогам нормативно-правових актів та нормативних документів, умовам договорів або вимогам, що висуваються до неї, а також інформації про таку продукцію (п. 15 ст. 1 Закону № 1023). Щодо дефекту продукції, то визначення цього терміна на сьогодні розкрито у ст. 5 Закону № 3390). У цілому, продукція має дефект, якщо вона не відповідає рівню безпеки, на яку споживач/користувач може розраховувати виходячи з усіх обставин.

Із цього моменту наша думка і позиція ВСУ розходяться. Ми вважаємо, що з урахуванням викладеного, сам по собі факт виявлення в продукції недоліку/дефекту дає споживачу право вимагати відшкодування моральної шкоди (за умови, що він доведе його наявність, про що див. вище). Що стосується посилання в п. 5 ч. 1 ст. 4 Закону № 1023 на те, що таке відшкодування має здійснюватися згідно із законом, то воно запропонованому підходу не заважає, адже відшкодування моральної шкоди і без того провадиться згідно із законом — Законом № 1023 і ЦК. Крім того, при дотриманні такого підходу з метою відшкодування моральної шкоди не потрібна також і спеціальна вказівка на таку можливість у договорі.

У свою чергу, у ВСУ із цього приводу інша думка. Насамперед він послався на визначення шкоди згідно зі ст. 1 Закону № 3390, якою, нагадаємо, вважаються завдані внаслідок дефекту в продукції каліцтво, інше ушкодження здоров’я або смерть особи, пошкодження або знищення будь-якого об’єкта права власності, за винятком самої продукції, що має дефект. Навіщо він це зробив, не зовсім зрозуміло, оскільки нас цікавить не просто шкода, а саме моральна шкода, а її визначення міститься в ЦК, а не в Законі № 3390 (більше того, останній взагалі не порушує питання відшкодування моральної шкоди). Крім того, визначення моральної шкоди крізь призму ст. 1 Закону № 3390 звужує перелік підстав для її відшкодування порівняно із Законом № 1023, що, на нашу думку, неприпустимо*. Тим більше, що у ч. 3 ст. 2 Закону № 3390 спеціально вказано, що він не обмежує будь-яких прав потерпілого згідно з договірними чи недоговірними зобов’язаннями, що встановлюють іншу, ніж передбачена ним, відповідальність, зокрема, права на відшкодування моральної шкоди.

* Як зазначалося, Закон № 1023 наразі прив’язується в цьому питанні до недоліку/дефекту продукції, тоді як Закон № 3390 вказує на каліцтво, інше ушкодження здоров’я або смерть особи, пошкодження або знищення будь-якого об’єкта права власності.

Що стосується безпосередньої підстави для висновку ВСУ (див. на початку коментаря), то нею, судячи з усього, стала ч. 1 ст. 711 ЦК, згідно з якою шкода, завдана майну покупця, та шкода, заподіяна каліцтвом, іншим ушкодженням здоров’я або смертю у зв’язку з придбанням товару, що має недолік, відшкодовується згідно з гл. 82 ЦК. Вважаємо, що це також є помилкою. Посилання на гл. 82 ЦК не означає, що до відшкодування шкоди згідно з ч. 1 ст. 711 ЦК застосовуються будь-які положення зазначеної глави (у тому числі ст. 1167 ЦК). Ітися має про використання з цією метою лише § 3 цієї глави, який так і називається «Відшкодування шкоди, завданої внаслідок недоліків товарів, робіт (послуг)». Із таким підходом погоджується і ВСУ**, що, у свою чергу, нівелює його висновок у частині відшкодування моральної шкоди. Це пов’язане з тим, що § 3 це питання взагалі не регулює (найбільш очевидно це простежується в частині рухомого майна). У подібному випадку, якби ВСУ був послідовним у своїх міркуваннях, йому б слід було зробити висновок про неможливість відшкодування моральної шкоди споживачам.

** Річ у тім, що окремі суди вважали, що з цією метою можна використовувати і ст. 1167 ЦК (див. ухвалу апеляційного суду Запорізької області від 29.02.2012 р. у справі № 22-1210/2012). Водночас такий підхід суперечить законодавству, оскільки ст. 1167 ЦК регулює відшкодування моральної шкоди за недоговірними зобов’язаннями (у результаті неправомірних рішень, дій чи бездіяльності винних осіб).

Водночас, навіть якщо погодитися із застосуванням ч. 1 ст. 711 ЦК, вивести з неї висновок, який запропонував ВСУ, усе одно проблематично. Річ у тім, що, судячи з формулювання суду, його висновок стосується будь-яких ситуацій, коли майну/здоров’ю споживача завдається шкода. Водночас сфера регулювання ст. 711 ЦК обмежується лише роздрібними договорами купівлі-продажу, а тому виходить, що ВСУ знову ж таки ввийшов за межі закону.

Аргументами для ВСУ, судячи з усього, також стали положення постанови Пленуму ВСУ від 31.03.95 р. № 4. Водночас зауважимо, що їх використання судом також викликає нарікання.

По-перше, пославшись на п. 2 зазначеної постанови, суд при цьому навів його текст не дослівно. У зв’язку з цим нагадаємо, що відповідно до нього спори про відшкодування моральної шкоди розглядаються, у тому числі, при порушенні зобов’язань, що підпадають під дію Закону № 1023. Водночас цю вказівку ВСУ в тексті листа чомусь упустив (хоча навіть і без неї з п. 2 постанови можна було б вивести позитивний висновок).

По-друге, використовувати сьогодні цю постанову можна лише з певною умовністю, оскільки її було затверджено ще до прийняття ЦК.

Викладене вище дозволяє побачити недосконалість висновків ВСУ в частині підстав для відшкодування моральної шкоди. Незважаючи на це, як зазначалося, саме на них найближчим часом орієнтуватиметься судова практика. Спорити із запропонованим підходом, зважаючи на високий статус роз’яснюючого органу, доволі проблематично. При цьому від себе додамо, що хоча ВСУ і не вказав на відшкодування моральної шкоди у випадках, передбачених договором, така можливість все ж є. Останнє підтверджується п. 4 ч. 1 ст. 611 ЦК, а також судовою практикою (зокрема тією, яку наведено в листі). Крім того, судячи зі змісту листа, що коментується, очікувати відшкодування моральної шкоди можна й у випадках, коли така можливість прямо прописана в законодавстві, у тому числі такому, що регулює правила провадження будь-якої діяльності.

2. Чи має право суд вирішити питання про моральну шкоду без відповідної вимоги позивача? У цій частині ВСУ правильно вказав, що в судів такої можливості немає. Зумовлено це принципом диспозитивності цивільного процесу, який, зокрема, полягає в тому, що суд розглядає цивільні справи лише за зверненнями фізосіб та юросіб (ч. 1 ст. 11 ЦПК). Отже, якщо позовна вимога не містила питання про відшкодування моральної шкоди, розглядати його на свій розсуд суд не має права. При цьому приписи ч. 2 ст. 22 Закону № 1023 (про те, що при задоволенні вимог споживача суд одночасно вирішує питання про відшкодування моральної шкоди) цьому висновку не перешкоджають.

3. У якому розмірі відшкодовується моральна шкода? У цьому питанні обійшлося без несподіванок. ВСУ правильно вказав, що законодавством не встановлено розмір відшкодування моральної шкоди, а тому визначати його повинен суд (ч. 3 ст. 23 ЦК). Він визначає його залежно від характеру та обсягу страждань (фізичних, душевних, психічних тощо) позивача, характеру немайнових втрат (тривалості, можливості відновлення тощо), а також з урахуванням інших обставин. Зокрема, ураховується стан здоров’я потерпілого, тяжкість вимушених змін у його життєвих та виробничих відносинах. При цьому в процесі такого визначення суд повинен виходити з принципів розумності, зваженості та справедливості. Крім того, ВСУ нагадав, що розмір відшкодування моральної шкоди не залежить від матеріальної.

Віталій Смердов

 

Стягнення неустойки

За п. 20 постанови Пленуму № 5 при вирішенні питання про відповідальність та про наявність і розмір збитків, заподіяних споживачеві у зв’язку з недоліками товару (робіт, послуг), суду належить виходити як із загальних положень Закону або статей ЦК, так і зі спеціальних норм законодавства, а також з умов укладеного сторонами договору. Судам слід мати на увазі, що неустойка стягується тоді, коли це передбачено укладеним сторонами договором чи відповідним нормативним актом. Наприклад, статті 8, 10, 11 Закону № 1023-XII, п. 127 Статуту залізниць України, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 6 квітня 1998 року № 457 «Про затвердження Статуту залізниць України» тощо.

Згідно з ч. 9 ст. 8 Закону № 1023-XII при пред’явленні споживачем вимоги про безоплатне усунення недоліків товару вони повинні бути усунуті протягом чотирнадцяти днів із дати його пред’явлення або за згодою сторін в інший строк. На письмову вимогу споживача на час ремонту йому надається (з доставкою) товар аналогічної марки (моделі, артикулу, модифікації), незалежно від моделі. За кожний день затримки виконання вимоги про надання товару аналогічної марки (моделі, артикулу, модифікації) та за кожний день затримки усунення недоліків понад установлений строк споживачеві виплачується неустойка в розмірі 1 % вартості товару.

Наприклад, Особа 1 звернулася до Дніпровського районного суду м. Києва з позовом до ПП «Т.-дім» про захист прав споживачів, посилаючись на те, що 16 січня 2009 року вона придбала у ПП «Т.-дім» профнастил на суму 9 тис. 923 грн. 33 коп. Відповідач зобов’язався надати товар позивачеві протягом п’яти робочих днів після оплати товару, але свої зобов’язання не виконав. Позивач просив стягнути сплачену за товар грошову суму в розмірі 9 тис. 923 грн. 33 коп. і неустойку в розмірі 8 тис. 235 грн. 36 коп.

Дніпровський районний суд м. Києва рішенням від 25 вересня 2009 року позов задовольнив частково. Із ПП «Т.-дім» стягнув на користь Особи 1 сплачені кошти за неотриманий товар у розмірі 9 тис. 923 грн. 33 коп., неустойку в розмірі 8 тис. 236 грн. 36 коп. Стягнення неустойки обгрунтовано ч. 9 ст. 8 Закону № 1023-XII.

Суд не звернув увагу на те, що позовні вимоги Особи 1 полягали в поверненні сплаченої за товар грошової суми і позивач не заявив, що товар, який він придбав, неналежної якості. Також він не заявив вимоги про безоплатне усунення недоліків товару, у зв’язку з чим відсутні й підстави для стягнення на його користь неустойки згідно з ч. 9 ст. 8 Закону № 1023-XII.

У судовій практиці часто виникає питання, чи застосовуються положення ч. 9 ст. 8 Закону № 1023-XII щодо виплати неустойки при затримці безоплатного усунення недоліків товару після закінчення гарантійного строку.

Слід зауважити, що порядок пред’явлення споживачем вимоги про безоплатне усунення недоліків товару після закінчення гарантійного строку встановлений ч. 10 ст. 8 Закону № 1023-XII, якою застосування неустойки не передбачено.

При вирішенні питання про стягнення неустойки в порядку ст. 8 Закону № 1023-XII судам необхідно з’ясувати, чи змінювались споживачем вимоги з тих, за якими не передбачено стягнення неустойки, на ті, якими це передбачено, або навпаки, оскільки різні вимоги передбачають різні правові наслідки.

Так, у червні 2007 року Особа 1 звернулася до суду, посилаючись на те, що 21 лютого 2007 року вона придбала у магазині «М.» мобільний телефон. 30 квітня 2007 року через несправність телефону вона здала його до магазину на гарантійне обслуговування, а 21 травня 2007 року звернулася до ПП «М.» із заявою про розірвання договору на гарантійне обслуговування й повернення коштів, сплачених за телефон, або заміну товару на аналогічний належної якості. Лише після звернення з позовом до суду їй повернули телефон. Вона просила розірвати договір купівлі-продажу від 21 лютого 2007 року, стягнути з відповідача на її користь 1 тис. 758 грн., сплачених за телефон, неустойку — 843 грн. 84 коп. за невчасне усунення недоліків товару, 10 тис. грн. на відшкодування моральної шкоди.

Верховний Суд України рішенням від 9 вересня 2009 року у справі № 6-6521свО8 за позовом Особи 1 до ПП «М.» про захист прав споживача рішення Жовтневого районного суду м. Маріуполя від 30 листопада 2007 року та ухвалу апеляційного суду Донецької області від 24 січня 2008 року в частині задоволення позову про стягнення неустойки та відшкодування моральної шкоди скасував, ухвалив у цій частині нове рішення про відмову в задоволенні позову Особи 1 до ПП «М.» про стягнення неустойки та відшкодування моральної шкоди.

У рішенні Верховного Суду України зазначено, що суди правильно дійшли висновку про наявність правових підстав для задоволення позову про розірвання договору купівлі-продажу мобільного телефону у зв’язку з продажем товару неналежної якості. Разом з тим суди безпідставно стягнули неустойку за затримку під час усунення недоліків товару та неправильно застосували до цих правовідносин ст. 4 Закону № 1023-XII. Враховуючи, що телефон був прийнятий на гарантійний ремонт через суттєві недоліки, які не дозволяли використовувати його за призначенням, про що вказано в довідці магазину, Особа 1 змінила вимоги до продавця і просила розірвати договір купівлі-продажу. Оскільки розірвання договору купівлі-продажу має наслідком повернення продавцем сплаченої за товар суми, а покупцем — товару, то вимога про стягнення неустойки за порушення строку гарантійного ремонту задоволенню не підлягає.

Різні правові наслідки встановлено законодавцем і в разі задоволення вимог споживача у випадку порушення виконавцем умов договору про виконання робіт (надання послуг).

Так, відповідно до ч. 1 ст. 10 Закону № 1023-XII якщо виконавець своєчасно не приступив до виконання зобов’язань за договором або виконує роботу так повільно, що закінчити її у визначений строк стає неможливим, то споживач має право відмовитись від договору про виконання робіт (надання послуг) і вимагати відшкодування збитків. Таке ж правило міститься у ст. 849 ЦК. На відміну від ЦК, Закон № 1023-XII містить застереження: якщо виконано понад 70 % загального обсягу робіт (надання послуг) — споживач має право розірвати договір лише стосовно частини послуги або робіт, що залишилася.

Згідно з частинами 2 і 5 ст. 653 ЦК у разі розірвання договору зобов’язання сторін припиняються. Якщо договір змінений або розірваний у зв’язку з істотним порушенням договору однією зі сторін, друга сторона може вимагати відшкодування збитків, завданих зміною або розірванням договору.

У ч. 5 ст. 10 Закону № 1023-XII передбачено, що у разі коли виконавець не може виконати (прострочує виконання) роботу (надання послуги) згідно з договором, за кожний день (кожну годину, якщо тривалість виконання визначено у годинах) прострочення споживачеві сплачується пеня у розмірі 3 % вартості роботи (послуги), якщо інше не передбачено законодавством. У разі коли вартість роботи (послуги) не визначено, виконавець сплачує споживачеві неустойку в розмірі 3 % загальної вартості замовлення. Сплата виконавцем неустойки (пені), встановленої в разі невиконання, прострочення виконання або іншого неналежного виконання зобов’язання, не звільняє його від виконання зобов’язання в натурі. У ст. 611 ЦК передбачено, що в разі порушення зобов’язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема сплата неустойки, відшкодування збитків та моральної шкоди. Відповідно до ст. 622 ЦК боржник, який сплатив неустойку і відшкодував збитки, завдані порушенням зобов’язання, не звільняється від обов’язку виконати зобов’язання в натурі, якщо інше не встановлено договором або законом.

Однак судова практика свідчить, що при зверненні до суду позивачі поєднують вимоги про відмову від договору про виконання робіт (надання послуг), повернення сплачених коштів та стягнення пені за кожний день прострочення виконання роботи (надання послуги).

Наприклад, у справі за позовом Особи 1 до Особи 2 про захист прав споживачів позивач із підстав порушення на 71 день строку виконання договору на виготовлення віконно-дверних конструкцій із металопластику на суму 5 тис. 890 грн. заявив вимоги про визнання недійсним п. 4.3 договору як такого, що є несправедливим, розірвання договору, стягнення подвійної суми завдатку в розмірі 6 тис. грн., пені за несвоєчасне виконання зобов’язання у розмірі 12 тис. 545 грн. 70 коп., 1 тис. грн. моральної шкоди, 3 тис. грн. витрат на правову допомогу і 30 грн. витрат на інформаційно-технічне забезпечення розгляду справи.

Ужгородський міськрайонний суд Закарпатської області рішенням від 23 вересня 2009 року позовні вимоги. Особи 1 задовольнив повністю.

Цей приклад свідчить про неправильне застосування судом положень закону щодо наслідків розірвання договору й відповідальності за прострочення виконання договору.

Суд може зменшити розмір неустойки (штрафу, пені), що підлягає стягненню, враховуючи при цьому, зокрема, занадто високий її розмір, порівняно зі збитками споживача, ступінь виконання зобов’язання, майновий стан сторін, їх майнові та інші інтереси, що заслуговують на увагу. Зменшення розміру неустойки — це право суду. Суд може прийняти рішення про зменшення розміру неустойки як за власною ініціативою, так і за клопотанням відповідача, однак в останньому випадку відповідач, що звертається з клопотанням, повинен довести наявність підстав для зменшення неустойки (ч. 3 ст. 551 ЦК).

За положеннями ч. 2 ст. 551 ЦК розмір неустойки, встановлений законом, може бути збільшений у договорі. Сторони також можуть домовитися про зменшення розміру неустойки, встановленого актом цивільного законодавства, крім випадків, передбачених законом.

Отже, зменшення неустойки можливе тільки тоді, коли це не заборонено законом.

На правочин сторін про зміну розміру законної неустойки поширюється правило ст. 547 ЦК про обов’язковість письмової форми такого правочину, оскільки існує загроза визнання його недійсним.



коментар редакції

Коли і в яких розмірах споживач може вимагати неустойку?

Вище вже наводилися правові інструменти, якими споживачі можуть захистити свої права. У цій частині листа розглянуто ще один — неустойка. Нагадаємо: нею є сума коштів або інше майно, які боржник повинен передати кредитору в разі порушення своїх зобов’язань (ч. 1 ст. 549 ЦК). Неустойка визначається у відсотках і може виражатися у вигляді штрафу (у разі невиконання чи неналежного виконання зобов’язання) або пені (при несвоєчасному виконанні грошового зобов’язання за кожний день прострочення). Загальні положення про встановлення розміру неустойки містяться у ст. 551 ЦК. Серед них варто виділити те, що конкретний розмір неустойки, вираженої у грошовій формі, установлюється договором або актом цивільного законодавства (зокрема, Законом № 1023).

З урахуванням п. 3 ч. 1 ст. 611 ЦК підставою для сплати неустойки є її встановлення договором або законом. На це звернув увагу і ВСУ, проте з невідомої причини замість терміна «закон» він застосував поняття «нормативний акт», яке є більш широким (воно включає у тому числі і підзаконні нормативно-правові акти)). Це, у свою чергу, дозволило йому зробити висновок про можливість установлення неустойки, зокрема, Статутом залізниць України, затвердженим постановою Кабміну від 06.04.98 р. № 457.

У зв’язку з викладеним зауважимо: підстави для сплати неустойки містить і Закон № 1023. У його межах ВСУ виділив такі норми:

1) ч. 9 ст. 8 Закону № 1023 — у розмірі 1 % вартості товару за кожний день затримки виконання вимоги споживача про безоплатне усунення недоліку товару (строк для такого усунення становить 14 днів із моменту пред’явлення вимоги) або вимоги про надання на час ремонту аналогічного товару. У цій частині суд приділив увагу таким питанням:

1.1) ця неустойка може бути накладена лише при невиконанні вимог, названих у ч. 9 ст. 8 Закону № 1023, тоді як в інших випадках підстав для її стягнення немає. До речі, із цієї причини така неустойка не застосовується, зокрема, при затримці виконання вимог про безоплатне усунення недоліків, пред’явлених після закінчення гарантійного строку, — зумовлено це тим, що подібні вимоги пред’являються на підставі ч. 10 ст. 8, а не ч. 9 ст. 8 Закону № 1023;

1.2) при її накладенні слід ураховувати можливу зміну вимог споживача. Так, якщо первісно він вимагав безоплатного усунення недоліків, проте потім (якщо, наприклад, були виявлені істотні недоліки) він став вимагати розірвати договір, підстав для стягнення неустойки, на думку ВСУ, немає. Відразу виникає запитання: а чи може споживач вимагати стягнення неустойки за період до зміни своїх вимог (за умови порушення продавцем строку гарантійного ремонту)? Прямої відповіді на нього лист, що коментується, не містить, а наведений у ньому приклад більше тяжіє до висновку про відсутність у споживача подібного права. У зв’язку з цим зауважимо: на нашу думку, у споживача є всі підстави для того, щоб вимагати сплати неустойки за вказаний період. Річ у тім, що продавець у цьому випадку порушує приписи Закону № 1023 ще до зміни вимог споживача, а тому за цей період він повинен нести відповідну відповідальність. Із подібним підходом погоджуються і суди (див. рішення апеляційного суду Івано-Франківської області від 19.02.2007 р. у справі № 22-ц-243/ 2008);

2) ч. 5 ст. 10 Закону № 1023 — у розмірі 3 % вартості роботи/послуги (загальної вартості замовлення, якщо ціна роботи/послуги не визначена) за кожний день/час прострочення виконання роботи/надання послуги* (якщо інше не встановлено законодавством). При цьому сплата подібної неустойки не звільняє виконавця від виконання зобов’язання в натурі. Із цієї причини ВСУ вказує на неправомірність вимог споживачів про одночасне розірвання договору, стягнення грошових коштів та виплату зазначеної вище неустойки;

3) ч. 6 ст. 11 Закону № 1023 — у розмірі 1 % суми, яку кредитодавець повинен повернути споживачу,, за кожний день прострочення понад 7 днів у разі відкликання таким споживачем згоди на укладення договору споживчого кредитування (він має право зробити це протягом 14 календарних днів із моменту отримання примірника договору).

* Слід зауважити, що ч. 5 ст. 10 Закону № 1023 називає подібну неустойку пенею, проте це не зовсім коректно, оскільки, як зазначалося вище, пеня нараховується лише при несвоєчасному виконанні грошового зобов’язання.

Зауважимо: неустойка, нарахована у зазначених випадках, може досягати істотних розмірів, більше того, іноді вона навіть перевищує вартість відповідного товару/послуги. На щастя, ВСУ врахував це і пригадав, що суд має право на свій розсуд зменшити розмір неустойки, якщо він значно перевищує розмір збитків, а також за наявності інших обставин, що мають істотне значення (ч. 3 ст. 551 ЦК). У числі подібних обставин ВСУ назвав, зокрема: занадто високий розмір неустойки порівняно із завданими збитками (або вартістю товару — див. рішення апеляційного суду Миколаївської області від 23.09.2009 р. у справі № 22ц-2041/09), ступінь виконання зобов’язання (у тому числі при частковому його виконанні — див. рішення апеляційного суду м. Києва від 16.10.2008 р. у справі № 22-7056/2008), майновий стан сторін, їх майнові та інші інтереси, що заслуговують на увагу. Звертаємо увагу: подібне рішення — це право суду, а не обов’язок. При цьому суд може прийняти його як з власної ініціативи, так і за клопотанням відповідача (за умови, що він доведе наявність обставин для зменшення неустойки).

Віталій Смердов

Оформи передплату та читай все Передплатити журнал
stop

Схоже, що ви використовуєте блокувальник реклами :(

Щоб користуватися всіма функціями сайту, додайте нас у винятку!

Як відключити
App
Завантажуйте наш мобільний додаток Factor

© Factor.Media, 1995 -
Всі права захищені

Використання матеріалів без узгодження з редакцією заборонено

Ознайомитись з договором-офертою

Приєднуйтесь
Адреса
м. Харків, 61002, вул. Сумська, 106а
Powered by
Factor Web Solutions
Ми використовуємо cookie-файли, щоб зробити сайт максимально зручним для вас та аналізувати використання наших продуктів та послуг, щоб збільшити якість рекламних та маркетингових активностей. Дізнатися більше про те, як ми використовуємо ці файли можна тут.
Дякуємо, що читаєте сайт Factor Увійдіть та читайте далі безкоштовно