Зміна формулювань причин звільнення, стягнення вихідної допомоги та середнього заробітку за час затримки остаточного розрахунку

Зміна формулювань причин звільнення, стягнення вихідної допомоги та середнього заробітку за час затримки остаточного розрахунку

Роботодавець в односторонньому порядку змінив формулювання причини звільнення працівника: працівник подав заяву про звільнення за власним бажанням на підставі ч. 3 ст. 38 КЗпП унаслідок порушення роботодавцем законодавства про працю, але роботодавець звільнив працівника на підставі ч. 1 ст. 38 КЗпП. Унаслідок цього працівнику при проведенні остаточного розрахунку не було виплачено вихідну допомогу.

За захистом своїх прав працівник звернувся до суду.

У цій постанові ВСУ, на жаль, не описана позиція роботодавця. Що стосується працівника, то він вважає незаконною зміну формулювання причини звільнення, оскільки згідно із заявою він виявив бажання звільнитися за власним бажанням унаслідок невиконання роботодавцем законодавства про працю — ч. 3 ст. 38 КЗпП, а не на підставі ч. 1 ст. 38 КЗпП. У зв’язку з тим, що згідно зі ст. 44 КЗпП у разі звільнення на підставі ч. 3 ст. 38 КЗпП виплачується вихідна допомога, працівник просить стягнути з роботодавця цю виплату. Крім того, ураховуючи, що вихідну допомогу не було виплачено працівнику при проведенні остаточного розрахунку, він просить стягнути з роботодавця середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні.

У спорі про зміну формулювання причин звільнення працівника та стягнення з роботодавця вихідної допомоги та середнього заробітку за затримку розрахунку при звільненні суд першої інстанції, апеляційний та касаційний суди визнали правоту роботодавця. При цьому вони виходили з того, що порушення роботодавцем законодавства про працю мало разовий характер, було викликано поважними причинами та не спричинило істотного порушення трудових прав працівника.

Працівник, не погодившись із рішенням суду першої інстанції, постановами апеляційного та касаційного судів, звернувся із заявою до ВСУ про їх перегляд. У своїй заяві працівник просить скасувати вказані судові рішення та прийняти нове рішення, яке б задовольнило позов у зв’язку з неоднаковим застосуванням судом касаційної інстанції ст. 38 КЗпП. Так, у справі щодо аналогічних правовідносин суд касаційної інстанції вказав, що в разі наявності факту порушення законодавства про працю працівник має підстави для реалізації права на розірвання трудового договору на підставі ч. 3 ст. 38 КЗпП у визначений ним строк та з виплатою вихідної допомоги.

Розглянувши матеріали справи, ВСУ погодився з неоднаковим застосуванням однієї і тієї самої норми матеріального права, а саме ч. 3 ст. 38 КЗпП. У постанові, що розглядається, ВСУ зазначив: суди не врахували того, що для визначення правової підстави розірвання трудового договору має значення тільки факт порушення трудового законодавства роботодавцем. При цьому не має значення, є причини такого порушення поважними чи ні, а також не має значення істотність порушення трудових прав працівника. Крім того, роботодавець не має права самостійно змінювати причину звільнення з роботи, указану працівником у заяві про звільнення.

Ураховуючи викладене, ВСУ постановив задовольнити заяву працівника частково, скасувати постанову суду касаційної інстанції та направити справу на новий касаційний розгляд.

Думка редакції

Відповідно до ст. 38 КЗпП будь-який працівник, прийнятий на підприємство за безстроковим трудовим договором, має право звільнитися за власним бажанням без пояснення причин. Якщо працівник звільняється на підставі ч. 1 ст. 38 КЗпП (у цьому випадку причиною звільнення могли стати особисті обставини), він повинен попередити про це власника або уповноважений ним орган за два тижні. Водночас сторони трудового договору можуть домовитися про будь-який строк його розірвання в межах двотижневого строку. Якщо звільнення працівника за власним бажанням зумовлене неможливістю продовжувати роботу на цьому підприємстві у випадках, перелічених у ч. 1 ст. 38 КЗпП, роботодавець зобов’язаний розірвати трудовий договір із ним у строк, про який просить працівник.

Частиною 3 ст. 38 КЗпП передбачена ще одна підстава для розірвання трудового договору з ініціативи працівника. У цьому випадку причиною звільнення є невиконання власником або уповноваженим ним органом законодавства про працю, умов колективного або трудового договору. Попередження роботодавця в разі звільнення за зазначеною підставою не передбачено. При проведенні остаточного розрахунку працівнику, який звільняється на підставі ч. 3 ст. 38 КЗпП, виплачується вихідна допомога в розмірі, передбаченому колективним договором, але не менше тримісячного середнього заробітку.

У ситуації, що розглядається, згідно із заявою працівника мало місце неодноразове порушення роботодавцем законодавства про працю: були порушені строки виплати зарплати, працівника примусово було відправлено у відпустку без збереження заробітної плати, потім його примушували звільнитися за власним бажанням. У такому разі, на нашу думку, працівник має право звільнитися за власним бажанням на підставі ч. 3 ст. 38 КЗпП з виплатою вихідної допомоги в розмірі не менше тримісячного середнього заробітку. У зв’язку з тим, що в день звільнення роботодавець не здійснив виплату вихідної допомоги, мала місце затримка розрахунку при звільненні. Тому працівнику має бути виплачено середній заробіток за весь час затримки до дня фактичного розрахунку.

Водночас вирішення справи в суді залежатиме від того, чи будуть доведені факти порушення роботодавцем трудового законодавства. Проте в будь-якому разі роботодавець самостійно не мав права змінювати підставу розірвання трудового договору.

Матеріал підготувала Катерина Скрипкіна,
 економіст-аналітик

ВЕРХОВНИЙ СУД УКРАЇНИ

ПОСТАНОВА

від 31 жовтня 2012 року

Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України <…> розглянувши справу за позовом ОСОБА_1 до відкритого акціонерного товариства «Н», третя особа — ОСОБА_2, про зміну формулювання причин звільнення з роботи, стягнення вихідної допомоги та середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, за заявою ОСОБА_1 про перегляд рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 22 вересня 2011 року, ухвали апеляційного суду м. Києва від 7 лютого 2012 року та ухвали судді Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 15 березня 2012 року, встановила:

У березні 2009 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до відкритого акціонерного товариства «Н» перетвореного в подальшому в публічне акціонерне товариство «Н» (далі — ПАТ «Н»), про зміну формулювання причин звільнення з роботи, стягнення вихідної допомоги та середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні. Позивач зазначав, що працював <…> ВАТ «Н». У листопаді 2008 року та січні 2009 року працедавцем були порушені встановлені законом строки виплати заробітної плати. Також в листопаді 2008 року його було примусово відправлено у відпустку за власний рахунок без збереження заробітної плати, а впродовж січня та лютого 2009 року від нього вимагали звільнення з роботи за власним бажанням, мотивуючи це потребою у скороченні чисельності працівників у зв’язку з проведенням антикризових дій та з метою оптимізації витрат працедавця. За таких обставин 13 лютого 2009 року він подав заяву про звільнення за власним бажанням на підставі ч. 3 ст. 38 КЗпП України по причині порушення працедавцем законодавства про працю. Однак 13 лютого 2009 року його було звільнено з роботи по ч. 1 ст. 38 КЗпП України. Вважаючи, що працедавець незаконно змінив правові підстави його звільнення, позивач просив змінити формулювання причин розірвання договору з ним з ч. 1 ст. 38 КЗпП України на ч. 3 ст. 38 КЗпП України, а також стягнути на його користь з працедавця передбачену ст. 44 КЗпП України вихідну допомогу та середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні.

Рішенням Шевченківського районного суду м. Києва від 22 вересня 2011 року, залишеним без змін ухвалами апеляційного суду м. Києва від 7 лютого 2012 року та судді Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 15 березня 2012 року, у задоволенні позовних вимог відмовлено.

У заяві про перегляд Верховним Судом України рішення суду касаційної інстанції ОСОБА_1 просить скасувати зазначені судові рішення та ухвалити нове рішення, яким позов задовольнити, посилаючись на неоднакове застосування судом касаційної інстанції ст. 38 КЗпП України.

Заслухавши доповідь судді Верховного Суду України, пояснення особи, яка надає правову допомогу позивачу ОСОБА_1 — адвоката ОСОБА_3, на підтримання заяви та представника ПАТ «Н» ОСОБА_4 на її заперечення, дослідивши матеріали справи та перевіривши наведені у заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що заява підлягає задоволенню частково.

Відповідно до змісту ст. 360⁴ ЦПК України суд задовольняє заяву про перегляд справи Верховним Судом України і скасовує судове рішення у справі, яка переглядається, з підстав неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, у разі, якщо установить, що воно є незаконним.

За змістом ст. 38 КЗпП України працівник має право з власної ініціативи в будь-який час розірвати укладений з ним на невизначений строк трудовий договір. При цьому строк розірвання трудового договору і його правові підстави залежать від причин, які спонукають працівника до його розірвання і які працівник визначає самостійно. У разі, якщо вказані працівником причини звільнення — порушення працедавцем трудового законодавства (ч. 3 ст. 38 КЗпП України) не підтверджуються, або працедавцем не визнаються, останній не вправі самостійно змінювати правову підставу розірвання трудового договору на ч. 1 ст. 38 КЗпП України.

У справі, що переглядається, судом встановлено, що ОСОБА_1 перебував з ПАТ «Н» в трудових відносинах на умовах трудового договору, укладеного на невизначений строк. 13 лютого 2009 року ОСОБА_1 подав заяву про звільнення з роботи за власним бажанням у зв’язку з порушенням працедавцем законодавства про працю (ч. 3 ст. 38 КЗпП України). У той же день його було звільнено з роботи на підставі ч. 1 ст. 38 КЗпП України.

Вважаючи таке звільнення правомірним, суд першої інстанції, з висновками якого погодилися апеляційний та касаційний суди, виходив із того, що порушення працедавцем законодавства про працю носило разовий характер, було викликано поважними причинами і не потягло за собою істотного порушення трудових прав позивача.

Однак при цьому судом не було враховано того, що для визначення правової підстави розірвання трудового договору значення має сам лише факт порушення законодавства про працю, що спонукало працівника до розірвання трудового договору з власної ініціативи, а не поважність чи неповажність причин такого порушення та істотність порушення трудових прав працівника.

Крім того, суд не врахував, що працедавець не вправі самостійно змінювати визначену працівником причину звільнення з роботи.

За таких обставин, рішення суду не можна визнати законним.

У справі з подібних правовідносин за позовом ОСОБА_5 до ПАТ «Н», на ухвалене 11 травня 2012 року судом касаційної інстанції рішення в якій посилається заявник, суд касаційної інстанції вказав, що за наявності факту порушень законодавства про працю працівник має підстави для реалізації передбаченого ч. 3 ст. 38 КЗпП України права на розірвання трудового договору у визначений ним строк з отриманням вихідної допомоги (справа <…>).

Таким чином, за однакових фактичних обставин судом касаційної інстанції неоднаково застосовано одну і ту саму норму матеріального права, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах і відповідно до п. 1 ст. 355 та ч. 1 ст. 360⁴ ЦПК України є підставою для скасування рішення суду касаційної інстанції і передачі справи на новий касаційний розгляд.

Керуючись п. 1 ст. 355, п. 1 ч. 1 ст. 360³, ч.  1, 2 ст. 360⁴ ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України постановила:

Заяву ОСОБА_1 задовольнити частково.

Ухвалу судді Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 15 березня 2012 року скасувати та направити справу на новий касаційний розгляд.

Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій п. 2 ч. 1 ст. 355 ЦПК України.

<…>