Теми
Вибрати теми статей
Сортувати за темами

Податкові спори. Витратам — бути «податковими», комісійній передоплаті — не бути фіндопомогою

Редакція ПБО
Податки & бухоблік Липень, 2013/№ 53
В обраному У обране
Друк
Стаття

Витратам – бути «податковими», комісійній передоплаті – не бути фіндопомогою

 

Суть спору

Підприємство звернулося до суду з вимогою скасувати податкові повідомлення-рішення, прийняті податковим органом за підсумками планової виїзної перевірки. Спірні податкові повідомлення-рішення стосувалися перелічених питань:

1. Відображення позивачем у складі «податкових» витрат і податкового кредиту сум витрат і ПДВ, сплачених під час придбання рекламних, маркетингових послуг та послуг мерчандайзингу*.

* Мерчандайзинг (англ. merchandising — мистецтво торгувати) — це комплекс заходів, метою якого є підвищення попиту на продукцію, мистецтво подати товар у торговельному залі. Ці заходи дозволяють сформувати у споживачів позитивний імпульс, спрямований не лише на купівлю, а також і на створення іміджевого образу торговельної марки у свідомості покупця.

2. Відображення позивачем у складі «податкових» витрат на придбання юридичних послуг за наявності штатного юрисконсульта.

3. Відображення позивачем у складі «податкових» витрат і податкового кредиту з ПДВ операцій з придбання послуг з перевезення його продукції.

4. Повторного відображення у складі «податкових» витрат собівартості реалізованих товарів.

5. Класифікації коштів, перерахованих позивачу згідно з договором комісії на купівлю, як поворотної фінансової допомозги

Суди першої та апеляційної інстанцій позов задовольнили повністю, з чим податковий орган не погодився та подав касаційну скаргу.

 

Позиція податкового органу

1. На думку податківців, придбані позивачем рекламні, маркетингові та мерчандайзингові послуги перебувають поза його господарською діяльністю, оскільки позивач, будучи виробником продукції, здійснює передпродажні заходи щодо просування товару, право власності на який перейшло від позивача до покупців (торговельних мереж).

2. Податківці не визнають право позивача на витрати з придбання юридичних послуг, посилаючись на наявність у його штаті власного юрисконсульта.

3. З точки зору податкового органу, позивач не мав права на відображення витрат щодо отриманих послуг з транспортного перевезення з декількох причин: (1) зазначені витрати не підтверджуються первинними транспортними документами встановленої форми; (2) постачальник послуг з перевезення не задекларував і не сплатив до бюджету відповідні суми податкових зобов’язань з ПДВ; (3) у ЄДРПОУ міститься запис про відсутність підтвердження відомостей щодо підприємства-перевізника; (4) у вказаного контрагента (перевізника) відсутні необхідні ресурси та основні засоби для виконання перевезень, що стали предметом спору.

4. На думку податкового органу, позивачем було порушено порядок обліку витрат на виготовлення товару в бухгалтерському обліку при його виробництві та при передачі до магазину на реалізацію, унаслідок чого вказані витрати потрапили до «податкових» двічі.

5. Нарешті, податковий орган вважає, що кошти, перераховані позивачу як комісіонеру комітентом, повинні розглядатися як поворотна фінансова допомога, а внаслідок того, що ці грошові кошти було перераховано досить давно – супроводжуватися у «прибутковому» обліку відображенням доходів.

 

Вирішення справи судом

1. Суд вважає помилковими висновки податкового органу про «негосподарність» для позивача (як виробника) витрат на рекламні, маркетингові та мерчандайзингові послуги. Як відзначає суд, спірні послуги фактично спрямовані на забезпечення ефективного збуту товарів позивача в торговельних мережах названих контрагентів шляхом популяризації продукції серед споживачів та стимулювання споживчого попиту. Саме це й обумовлює господарський характер придбаних послуг для позивача. При цьому вказані дії з просування товару мають економічну цінність самі по собі незалежно від їх результату, що не охоплюється предметом договору надання послуг.

Апеляція податкового органу до того, що відповідні операції з просування товарів здійснюються не виробником, а покупцями продукції (торговельними мережами) стосовно товару, право власності на який перейшло до цих покупців, не спростовує їх економічну цінність саме для позивача (виробника). Адже хоча діяльність із просування товарів у торговельних мережах названих контрагентів передбачає і їх економічний інтерес у зростанні торговельного обороту, проте просування певного, конкретного товару має переважне економічне значення саме для його постачальника (виробника).

Суд відзначає також, що умовами відображення витрат платника на проведення рекламних та інших передпродажних заходів є: (1) фактичне здійснення таких витрат у межах реальної господарської діяльності та (2) підтвердження таких витрат необхідними документами первинного обліку.

2. Суд відкидає й апеляцію податківців до того факту, що за наявності у штаті власного юрисконсульта платник не має права на відображення у складі витрат вартості юридичних послуг, отриманих від стороннього суб’єкта господарювання.

Суд підкреслив: оскільки платник здійснює фінансово-господарську діяльність на власний ризик, він має право самостійно оцінювати її ефективність і доцільність. Отже, платник самостійно вирішує, які саме витрати йому необхідно здійснити для забезпечення своєї діяльності, та має право самостійно вибирати виконавців послуг. Крім того, як відзначає суд, ПКУ не містить положень, що дозволяють контролюючому органу оцінювати витрати з точки зору їх доцільності, раціональності та ефективності, і не передбачає можливості обліку при визначенні об’єкта обкладення податком на прибуток і ПДВ залежно від суб’єкта надання відповідних послуг (зокрема, від того, надано спірні послуги власною юридичною службою або сторонньою особою).

3. Суд відхилив також усі чотири пункти, на підставі яких податківці наполягали на тому, що позивач не мав права на відображення витрат під час придбання послуг з перевезення своєї продукції.

По-перше, судами було встановлено, що факт надання позивачу послуг з доставки хлібобулочних виробів контрагентом (перевізником) документально підтверджується і у справі є товарно-транспортні накладні форми № 1-ТНН (хліб), що було цілком об’єктивно визнано судами попередніх інстанцій належним документальним оформленням правочину щодо перевезення хлібобулочних виробів. Доказів стосовно недостовірності відомостей, зазначених у цих товарно-транспортних накладних, податковим органом не наведено.

По-друге, суд звернув увагу, що чинне податкове законодавство не пов’язує право платника на податковий кредит з повнотою відображення постачальником у своїй податковій звітності відповідних господарських операцій, з фактичною сплатою постачальником ПДВ до бюджету. Платник не несе відповідальності за дії всіх підприємств та організацій, що беруть участь у багатостадійному процесі сплати податків до бюджету. Податкові органи не мають права тлумачити поняття добросовісності платника як таке, що породжує в останнього додаткові обов’язки, не передбачені чинним законодавством.

По-третє, суд відхилив аргументи податкового органу про відсутність названого контрагента за місцезнаходженням, оскільки власне цей факт, без зв’язку з іншими обставинами справи, не може бути об’єктивною ознакою недобросовісної платника та підтверджувати отримання ним необґрунтованої податкової вигоди. Крім того, суд зауважив, що зв’язок між правом покупця на податковий кредит і фактичним перебуванням підприємства-постачальника за юридичною адресою податковим законодавством не встановлено.

Нарешті, по-четверте, посилання податкової інспекції на відсутність у контрагента-перевізника основних засобів для виконання спірних операцій з перевезення не є свідченням необґрунтованості податкової вигоди позивача. Адже податкове законодавство не ставить право платника на податковий кредит у залежність від того, за рахунок яких ресурсів (власних або залучених) здійснюється доставка товарів постачальником.

4. Суд вважає, що не є доведеними й посилання податківців на завищення позивачем собівартості реалізованих товарів у результаті подвійного врахування позивачем витрат на їх виготовлення в податковому обліку. Фактично на підтвердження цього висновку відповідач (податковий орган) вказує на порядок обліку витрат на виготовлення товару в бухгалтерському обліку при його виробництві та передачі до магазину на реалізацію, проте доказів повторного відображення позивачем тих самих витрат у податковому обліку при визначенні об’єкта обкладення податком на прибуток не було надано.

5. Нарешті, суд вважає, що відсутні підстави для класифікації перерахованих позивачу (комісіонеру в межах договору комісії на купівлю) від комітента грошових коштів як поворотної фінансової допомоги.

За результатами дослідження змісту договору комісії судами було встановлено, що строк виконання зобов’язань комісіонера щодо закупівлі товару за цим договором було визначено моментом перерахування комітентом на рахунок позивача коштів у повному обсязі. Оскільки на час проведення податкової перевірки комітентом було перераховано тільки частину від загальної суми грошових коштів, цей строк на момент виникнення спору ще не настав. Більше того, строк дії договору комісії на момент виникнення спору не закінчився, оскільки згідно з додатковою угодою до цього договору строк його виконання було продовжено. Отже, зобов’язання позивача за цим договором не позбавлені зустрічного виконання, і у позивача відсутній обов’язок повернути вказані кошти комітенту. Це, у свою чергу, означає, що вказані грошові кошти не є поворотною фінансовою допомогою в розумінні норм ПКУ та Закону про податок на прибуток.

 

Думка редакції

1. Суд доволі зважено та ґрунтовно підійшов до вирішення питання про зв’язок із госпдіяльністю виробника витрат на передпродажні заходи, що здійснюються реалізаторами його продукції. Згідно з п.п. 14.1.36 ПКУ господарська діяльність – це діяльність особи, пов’язана з виробництвом (виготовленням) та/або реалізацією товарів, виконанням робіт, наданням послуг, що спрямована на отримання доходу та здійснюється такою особою самостійно та/або через свої відокремлені підрозділи, а також через будь-яку іншу особу, яка діє на користь першої особи, зокрема за договорами комісії, доручення та агентськими договорами.

У нашому випадку ми якраз і стикаємося із ситуацією, коли виробник здійснює свою госпдіяльність через інших осіб, котрі діють на його користь, а саме через торговельні мережі, та у зв’язку з цим несе витрати. Суд абсолютно справедливо зауважив, що економічний ефект (тобто спрямованість цієї діяльності на отримання доходу) для виробника наявний сам по собі, оскільки результат заходів щодо просування товару наявний незалежно від того, що він виходить за межі власне договору щодо постачання рекламних, маркетингових та мерчандайзингових послуг. Простіше кажучи, економічна вигода виробника (позивача) в цьому випадку наявна незважаючи на те, що вона прямо не випливає з придбання цих послуг.

Суд цілком слушно зауважив, що наявність економічного інтересу в діях торговельних мереж при проведенні передпродажних заходів не виключає також економічний інтерес і виробника, в якого вони цей товар придбали. Адже виробник зацікавлений, щоб торговельні мережі рекламували і «мерчандайзили» (тобто представляли в торговельному залі у привабливішому світлі) саме його продукцію, а не продукцію конкурентів, яка також може бути наявна саме в цих торговельних мережах. Саме в цьому суть економічного ефекту, отриманого виробником від передпродажних заходів, що проводяться торговельними мережами, а якщо економічний ефект від витрат отримано, отже, вони пов’язані з господарською діяльністю.

Також судом цілком чітко показано таке: незважаючи на статус рекламних витрат як витрат подвійного призначення (п.п. 140.1.5 ПКУ), жодних обмежень під час придбання рекламних та подібних до них послуг у резидента в ПКУ не встановлено, а отже, жодних умов, крім традиційних – зв’язок із госпдіяльністю та документальне обґрунтування – для їх відображення не передбачено. Не є таким обмеженням і спрямованість придбаних рекламних послуг на просування товарів, право власності на які вже перейшло до іншої особи.

Слід зауважити, що спроба визнати негосподарськими рекламні та маркетингові витрати на просування продукції, право власності на які платник уже передав, свого часу висловлювалася податківцями і в ЄБПЗ, про що ми вже писали. Зокрема, податківці відмовляли в податкових витратах щодо витрат на просування товарів у рітейлерській мережі. Щоправда, згодом податківці дезавуювали це роз’яснення спочатку в листі ДПСУ від 08.09.2011 р. № 16504/6/15-1415 // «Податки та бухгалтерський облік», 2012, № 5, с. 11, а потім в УПК № 123 // «Податки та бухгалтерський облік», 2012, № 22, с. 3, тож чинна на сьогодні консультація в розд. 102.07.06 ЄБПЗ також повторює озвучену в зазначених роз’ясненнях поблажливу для платників позицію. Крім того, як уже зазначалося, аналогічного висновку доходили також і вищі судові інстанції (див. ухвалу Вищого адміністративного суду України від 08.04.2010 р. № К16160/07 і постанову Верховного Суду України від 24.10.2011 р., ухвалу Харківського апеляційного адміністративного суду від 13.12.2012 р. № 2а-9218/12/2070), а тому рішення, що сьогодні публікується, – свідчення послідовності судових органів. Докладно про витрати на рекламу та маркетинг, у тому числі й про історію цього питання, див. у статті з тематичного номера нашої газети, присвяченого рекламним витратам: «Податки та бухгалтерський облік», 2012, № 60, с. 5.

2. Очевидною є несправедливість позиції податківців, згідно з якою за наявності у штаті власного юрисконсульта підприємство не може відображати витрати в разі придбання юридичних послуг у сторонніх організацій. Адже зміст отриманих юридичних послуг може серйозно відрізнятися від тих функцій, які виконує штатний юрисконсульт, а отже, апеляція у стилі «оскільки є свій юрисконсульт, нехай він цим займається, а послуги сторонніх організацій не потрібні» виглядає абсолютно необґрунтованою. Суд справедливо зауважив, що підприємство має право самостійно вирішувати, які витрати йому нести для забезпечення своєї діяльності, і не в компетенції податкової вирішувати, що без тих чи інших витрат можна було б обійтися. Оскільки зв’язок із госпдіяльністю отриманих юридичних послуг і документальне підтвердження їх придбання податківцями не оспорюються, є всі підстави вважати, що платник мав право на вказані витрати.

3. Окремо слід розглянути відхилення судом названих податківцями причин для відмови у витратах і податковому кредиті в разі придбання послуг з перевезення продукції позивача.

Неналежне документальне оформлення. Дійс-но, згідно з ч. 3 ст. 909 ЦКУ товарно-транспортна накладна підтверджує факт укладення договору про перевезення вантажу, а тому її відсутність означала б втрату права включення до «податкових» витрат сум, сплачених перевізнику. Проте, оскільки під час судового розгляду було встановлено, що товарно-транспортну накладну було виписано, причому за належною формою – спеціалізованою формою № 1-ТНН (хліб), зазначений аргумент податківців сам по собі «відпадає». Докладно про сутність і призначення товарно-транспортних накладних (у тому числі спеціалізованих) та порядок їх заповнення див. спецвипуск «Податки та бухгалтерський облік», 2013, № 2, с. 9.

Недекларування і несплата перевізником податкових зобов’язань. Суд справедливо і вже вкотре* зауважив, що право покупця на податковий кредит не повинне залежати від порушення податкового законодавства продавцем. У рішенні, що коментується, стосовно цього питання важливо також те, що суд конкретно зазначив: під добросовісністю платника слід розуміти виконання тих обов’язків та умов, які передбачено для відображення податкового кредиту податковим законодавством, а не виникнення будь-яких додаткових обов’язків і додаткових умов для того, щоб «безпечно» ставити податковий кредит. Цей висновок суду є важливим, оскільки його можна застосувати не лише до названих порушень, а й до інших порушень продавцем порядку податкового обліку (наприклад, невключення продавцем виданої ним податкової накладної до Реєстру виданих та отриманих податкових накладних). Суд прямо зауважив: право покупця на податковий кредит залежить від дотримання податкового законодавства ним, а не його контрагентом.

* Цей висновок повторювався у рішеннях ВАСУ досить часто (див., наприклад, із числа «найсвіжіших» рішень ухвали ВАСУ від 18.04.2013 р. у справі № К-42667/10 і від 22.05.2013 р. № К/9991/14800/11).

Незнаходження постачальника за вказаною адресою. Суд абсолютно справедливо зауважив, що власне факт незнаходження продавця за вказаною адресою не може позбавляти покупця права на податковий кредит, бо в ПКУ зв’язок між цими обставинами не передбачено. Оскільки в податковому законодавстві діє принцип презумпції правоти рішень платника (п.п. 4.1.4 ПКУ), потрібно визнати, що право на податковий кредит у покупця є і в цьому випадку.

Відсутність у перевізника основних засобів для здійснення перевезення вантажів. На цьому аргументі слід зупинитися докладніше, оскільки факт відсутності на балансі підприємства-перевізника основних засобів (автомобілів) є в податківців одним з улюблених прийомів доказу фіктивності операції перевезення та виписаних на цю операцію товарно-транспортних накладних. Проте суд справедливо зауважив, що власне відсутність автомобілів на балансі перевізника не може свідчити про фіктивність операції, адже перевізник може використовувати для перевезення вантажу залучені (наприклад, орендовані) транспортні засоби. У рішенні, що коментується, зазначено, що податківцями не було доведено факт відсутності у перевізника можливостей для перевезення вантажу, проте навіть якби це й було доведено, це не свідчило б про безтоварність операції перевезення. Слід, проте, пам’ятати, що відсутність на балансі перевізника автомобілів зовсім не означає, що залучення для перевезення чужого автомобіля не повинне ніяк оформлятися. Для підтвердження реальності операції з такого перевезення ми вже рекомендували нашим читачам оформляти факт залучення автомобіля (наприклад, договором операційної оренди) (докладніше про це див. у газеті «Податки та бухгалтерський облік», 2013, № 36, с. 32).

4. Оскільки судом було вказано, що податківцям не вдалося довести задвоєння витрат при відображенні собівартості реалізованих товарів, ми це питання докладно не розглядатимемо. Можливо, у цій ситуації податківці натякали на відображення витрат позивачем і за фактом списання витрат на виробництво продукції, і за фактом реалізації виготовленої продукції покупцям. Проте оскільки факт цього порушення не доведено, висловлювати будь-які додаткові припущення вважаємо за недоцільне.

5. Нарешті, питання про кваліфікацію перерахованих позивачу (який виступав комісіонером у договорі комісії на купівлю) грошових коштів як поворотної фінансової допомоги було розглянуто судом також не тільки з формальної, а і з сутнісної точки зору. Згідно з п.п. 14.1.257 ПКУ поворотна фінансова допомога – сума коштів, що надійшла платнику в користування за договором, який не передбачає нарахування процентів або надання інших видів компенсацій у вигляді плати за користування такими коштами, та є обов’язковою до повернення. У цілому аналогічним було і визначення, що діяло на момент перерахування позивачу грошових коштів (див. п.п. 1.22.2 Закону про податок на прибуток). Уже з цього визначення логічно зробити висновок, що отримані позивачем грошові кошти не підпадають під визначення поворотної фіндопомоги, оскільки надходять йому не для власного користування, а для здійснення купівлі товару для комітента. Оскільки до договору комісії було укладено додаткову угоду, завдяки якій строк дії договору було продовжено, статус отриманих позивачем грошових коштів навіть із формальної точки зору ніяк не міг змінитися.

Ухвалюючи рішення на користь платника, суд виходив також із того, що стосовно грошових коштів, перерахованих позивачу, останній не має обов’язку щодо повернення їх комітенту. Отже, оскільки у позивача (комісіонера) ще «залишався час» виконати свої зобов’язання за вказаним договором, у нього не виникав обов’язок повернути зазначені кошти у зв’язку з неможливістю виконати договірні зобов’язання. Із викладеного вище випливає, що перераховані позивачу грошові кошти за своєю сутністю не можуть розглядатися як поворотна фінансова допомога, не кажучи вже про те, що ПКУ не передбачає, щоб транзитні кошти у комісіонера набували статусу поворотної фіндопомоги.

Нарешті, поворотна фіндопомога за своєю сутністю є позикою, а предмет договору позики* докорінно відрізняється від предмета договору комісії**: якщо за договором комісії на купівлю комітент передає комісіонеру грошові кошти для здійснення купівлі від імені та за рахунок комітента (ст. 1011 ЦКУ), то за договором позики позикодавець передає грошові кошти у власність позичальника (ст. 1046 ЦКУ). Оскільки при договорі комісії право власності на грошові кошти до комісіонера не переходить, ні про яке включення грошових коштів, що надійшли комісіонеру, у дохід не може бути й мови (п.п. 136.1.19 ПКУ). Отже, і за цим критерієм прирівнювати отримані комісіонером транзитні кошти до поворотної фіндопомоги не можна.

* Докладно про договір позики див. «Податки та бухгалтерський облік», 2013, № 35, с. 5.

** Докладно про договір комісії див. «Податки та бухгалтерський облік», 2012, № 38, с. 4.

Підсумовуючи, можна сказати, що всім спірним питанням судом надано належну оцінку і рішення було прийнято обґрунтовано.

 

Матеріал підготував Максим Нестеренко, економіст-аналітик

 

ВИЩИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД УКРАЇНИ

УХВАЛА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

27 березня 2013 р.

м. Київ

К/9991/77789/12

(витяг)

<...>

За результатами розгляду касаційної скарги Вищий адміністративний суд України

ВСТАНОВИВ:

Постановою Рівненського окружного адміністративного суду від 07.08.2012, залишеною без змін ухвалою Житомирського апеляційного адміністративного суду від 27.11.2012, позов задоволено повністю; визнано протиправними та скасовано податкові повідомлення-рішення від 06.04.2012 № <...> та від 06.04.2012 № <...>.

На вказані судові акти ДПІ подано касаційну скаргу, в якій заявник зазначає про невідповідність наданої судами юридичної оцінки обставин справи положеннями статей 1, 5 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств», пункту 7.4 статті 7 Закону України «Про податок на додану вартість», статей 138, 139 Податкового кодексу України, та просить відмовити у задоволенні позову, скасувавши оскаржувані судові акти зі спору.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши відповідність висновків судів наявним у матеріалах справи доказам, правильність застосування судами норм матеріального права та дотримання ними процесуальних норм, обговоривши доводи касаційної скарги, Вищий адміністративний суд України не вбачає підстав для задоволення касаційних вимог з урахуванням такого.

Попередніми судовими інстанціями у розгляді справи встановлено, що ДПІ було проведено планову виїзну документальну перевірку Товариства з питань дотримання вимог податкового та іншого законодавства за період з 01.10.2010 по 31.12.2011, оформлену актом від 23.03.2012 № <...>. За наслідками цієї перевірки контролюючим органом було прийнято податкове повідомлення-рішення від 06.04.2012 № <...>, за яким Товариству донараховано податкове зобов’язання з податку на додану вартість у сумі <...> грн. (у тому числі <...> грн. за основним платежем та <...> грн. за штрафними санкціями), та податкове повідомлення-рішення від 06.04.2012 № <...>, згідно з яким позивачеві визначено податкове зобов’язання у розмірі <...> грн. (у тому числі <...> грн. за основним платежем та грн. за штрафними санкціями).

Однією з підстав донарахування оспорюваних сум податку на прибуток та податку на додану вартість став висновок ДПІ про те, що позивач у перевіреному періоді незаконно зменшив оподатковуваний прибуток на суму витрат на оплату рекламних, маркетингових послуг та послуг мерчандайзингу, <...> а також включив до податкового кредиту ПДВ у складі вартості цих послуг.

На обґрунтування своєї правової позиції ДПІ посилається на те, що вказані послуги знаходяться поза межами господарської діяльності Товариства як виробника продукції, позаяк полягають у здійсненні передпродажних заходів з просування товару, право власності на який перейшло від позивача до названих покупців за наслідками його поставки.

Однак суди цілком об’єктивно відхилили вказані доводи ДПІ як неспроможні.

<...>

Як було встановлено судами за наслідками дослідження наявних у матеріалах справи доказів, надання названими постачальниками маркетингових, мерчендайзингових та інших послуг з просування товару позивача у торговельних мережах підтверджується договорами, актами приймання-передачі послуг, податковими накладними, документами про оплату цих послуг, які відповідають вимогам статті 9 Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні»та містять необхідну для цілей оподаткування інформацію про зміст цих послуг, їх вартість.

Спірні послуги фактично спрямовані на забезпечення ефективного збуту товарів позивача у торгівельних мережах названих контрагентів шляхом популяризації продукції Товариства серед споживачів та стимулювання споживчого попиту, що і обумовлює господарський характер цих послуг для позивача. При цьому вказані дії з просування товару мають економічну цінність самі по собі, незалежно від їх результату, який не охоплюється предметом договору надання послуг.

Посилання податкового органу на те, що відповідні операції з просування товарів здійснюються покупцями продукції у відношенні товару, право власності на який перейшло до покупця, не спростовує їх економічну цінність саме для позивача. Адже хоча діяльність з просування товарів у торговельних мережах названих контрагентів передбачає і їх економічний інтерес у зростанні торгового обороту, однак просування певного, конкретного товару має переважне економічне значення саме для його постачальника (виробника).

Слід також зазначити, що чинне податкове законодавство України не пов’язує можливість обліку витрат з метою оподаткування прибутку та визначення об’єкта оподаткування ПДВ з наявністю або відсутністю права власності на товари, щодо яких здійснюються відповідні дії, що тягнуть такі витрати.

А відтак суди цілком обґрунтовано визнали незаконним виключення податковим органом з податкового обліку Товариства витрат на оплату рекламних та мерчендайзингових послуг, наданих переліченими контрагентами.

Правильною є і надана судами оцінка епізоду відображення позивачем у складі валових витрат та податкового кредиту вартості юридичних послуг у загальній сумі <...> грн., наданих суб’єктом підприємницької діяльності – фізичною особою ОСОБА_3.

Так, не визнаючи право позивача на зазначені витрати, ДПІ послалася на наявність у штатній структурі Товариства посади юрисконсульта, що є, по суті, оцінюванням податковою інспекцією названих витрат з точки зору їх доцільності та раціональності для платника.

Слід зазначити, що платник здійснює фінансово-господарську діяльність на власний ризик, а тому вправі самостійно оцінювати її ефективність та доцільність. А відтак платник самостійно вирішує, які саме витрати йому необхідно здійснити для забезпечення своєї діяльності, та вправі самостійно обирати виконавців послуг.

Податковий кодекс України не містить положень, що дозволяють контролюючому органові оцінювати витрати з точку зору їх доцільності, раціональності та ефективності, та не передбачає можливості врахування при визначенні об’єкта оподаткування податку на прибуток та податку на додану вартість витрат в залежності від суб’єкта надання відповідних послуг (зокрема, чи надані спірні послуги власною юридичною службою або сторонньою особою).

Виключаючи з податкового обліку позивача його витрати на оплату послуг з перевезення, наданих товариством з обмеженою відповідальністю «УК Т», ДПІ виходила з того, що: вказані витрати не підтверджуються первинними транспортними документами установленої форми; названий постачальник не задекларував та не сплатив до бюджету відповідні суми податкових зобов’язань; у Єдиному державному реєстрі міститься запис про відсутність підтвердження відомостей щодо цього суб’єкта господарювання; у цього контрагента відсутні необхідні ресурси та основні засоби для виконання спірних перевезень.

Однак суди з’ясували, що факт надання позивачеві послуг з доставки хлібобулочних виробів автомобільним транспортом названим контрагентом підтверджується наявними у справі товарно-транспортними накладними форми № 1-ТНН, затвердженої наказом Мінагрополітики від 06.06.2001 № 153.

За змістом пункту 1.1 Інструкції про порядок заповнення, застосування спеціалізованої товарно-транспортної накладної на відпуск хлібобулочних виробів, затвердженої названим наказом, товарно-транспортна накладна за формою № 1-ТТН (хліб) – це єдиний первинний документ, який є підставою для списання товарно-матеріальних цінностей підприємством, що здійснило їх відпуск, для дозволу на вивіз їх з території підприємства-постачальника, для оприбуткування їх підприємством-одержувачем, а також для складського, оперативного і бухгалтерського обліку товарно-матеріальних цінностей у межах України. Вона оформлюється виробником на кожний рейс автомобіля і для кожного вантажоодержувача окремо.

А відтак складення товарно-транспортної накладної за вказаною формою було цілком об’єктивно визнано судами належним документальним оформленням операції з перевезення хлібобулочних виробів.

Доказів щодо недостовірності відомостей, зазначених у цих товарно-транспортних накладних, податковим органом не наведено.

Посилання ДПІ на відсутність у товариства з обмеженою відповідальністю «УК Т» основних засобів для виконання спірних операцій з перевезення не є свідченням необґрунтованості податкової вигоди Товариства. Адже податкове законодавство не ставить право платника на податковий кредит в залежності від того, за раху-нок яких ресурсів (власних або залучених) здійснюється поставка товарів постачальником. До того ж, податкова інспекція не довела неможливості здійснення спірним постачальником автомобільних перевезень товарів наявними у нього силами та засобами.

Суди правомірно відхилили і доводи податкового органу про відсутність названого контрагента за місцезнаходженням та про несплату ним відповідних сум податкових зобов’язань за наслідками здійснення спірних операцій, адже такі факти самі по собі, не у зв’язку з іншими обставинами справи, не можуть слугувати об’єктивними ознаками недобросовісності платника та підтверджувати отримання ним необґрунтованої податкової вигоди.

Чинне податкове законодавство не пов’язує право платника на податковий кредит з повнотою відображення постачальником у своїй податковій звітності відповідних господарських операцій, з фактичною сплатою постачальником ПДВ до бюджету, з фактичним знаходженням підприємства-постачальника за юридичною адресою. Платник не несе відповідальності за дії всіх підприємств та організацій, що беруть участь у багатостадійному процесі сплати податків до бюджету. Податкові органи не вправі тлумачити поняття добросовісності платника як таке, що породжує у останнього додаткові обов’язки, не передбачені чинним законодавством.

Не є доведеними і посилання ДПІ на завищення позивачем собівартості реалізованих товарів внаслідок подвійного врахування позивачем витрат на їх виготовлення у податковому обліку. Фактично на підтвердження цього висновку відповідач зазначає про порядок обліку витрат на виготовлення товару у бухгалтерському обліку під час його виробництва та передачі до магазину на реалізацію, однак докази повторно врахування позивачем тих самих витрат у податковому обліку при визначенні об’єкта оподаткування податку на прибуток ДПІ не представлено.

Правильним є і висновок судів про відсутність підстав для кваліфікації коштів, отриманих позивачем від товариства з обмеженою відповідальністю «К» за договором комісії від 11.12.2006 № 11-12, як поворотної фінансової допомоги.

Так, на виконання цього договору товариство з обмеженою відповідальністю «К» (комітент) перерахувало позивачеві (комісіонер) кошти у сумі <...> грн. для здійснення ним від імені та за рахунок комітента закупівлі товару (борошна).

Як встановили суди за наслідками дослідження змісту цього договору, строк виконання зобов’язань комісіонера із закупівлі товару за цим договором, був визначений моментом перерахування комітентом на рахунок позивача коштів у повному обсязі (тобто у сумі <...> грн.); на час проведення податкової перевірки цей строк є таким, що не наступив.

Відповідно до підпункту 1.22.2 пункту 1.22 статті 1 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств» поворотна фінансова допомога – це сума коштів, передана платнику податку у користування на визначений строк відповідно до договорів, які не передбачають нарахування процентів або надання інших видів компенсацій як плати за користування такими коштами.

У підпункті 14.1.257 Податкового кодексу України поворотна фінансова допомога визначена як сума коштів, що надійшла платнику податків у користування за договором, який не передбачає нарахування процентів або надання інших видів компенсацій у вигляді плати за користування такими коштами, та є обов’язковою до повернення.

Оскільки строк дії спірного договору комісії був встановлений до 31.12.2011 (згідно з додатковою угодою до нього), то до цього часу зобов’язання позивача за цим договором (що полягають у здійсненні закупівлі борошна від імені та за рахунок комісіонера) не позбавлені зустрічного виконання; у Товариства відсутній обов’язок повернути зазначені кошти комісіонерові, а відтак ці кошти не підпадають під визначення поворотної фінансової допомоги у розумінні наведених законодавчих положень.

З урахуванням викладеного суди цілком об’єктивно визнали незаконними оспорювані донарахування податкових зобов’язань з податку на прибуток та з податку на додану вартість та правомірно задовольнили позов.

Доводи касаційної скарги були розглянуті судами першої та апеляційної інстанцій по суті, цим доводами було надано правильну юридичну оцінку. Підстави для їх переоцінки у суду касаційної інстанції відсутні в силу статті 220 Кодексу адміністративного судочинства України.

Оскільки усі обставини, що входять до предмета доказування у справі, встановлені судами на підставі повного та всебічного дослідження наявних у справі доказів, які відповідають ознакам належності та допустимості, цим обставинам надана правильна юридична оцінка, то підстав для скасування оскаржуваних судових актів не вбачається.

З урахуванням викладеного, керуючись статтями 220, 222, 223, 224, 230, 231 Кодексу адміністративного судочинства України, Вищий адміністративний суд України

УХВАЛИВ:

1. Касаційну скаргу державної податкової інспекції у м. Рівному Рівненської області Державної податкової служби залишити без задоволення.

2. Постанову Рівненського окружного адміністративного суду від 07.08.2012 та ухвалу Житомирського апеляційного адміністративного суду від 27.11.2012 у справі № 2а/1770/1488/12 залишити без змін.

Ухвала набирає законної сили через п’ять днів після направлення її копій особам, які беруть участь у справі, і може бути переглянута Верховним Судом України в порядку статей 236–238 Кодексу адміністративного судочинства України.

Оформи передплату та читай все Передплатити журнал
stop

Схоже, що ви використовуєте блокувальник реклами :(

Щоб користуватися всіма функціями сайту, додайте нас у винятку!

Як відключити
App
Завантажуйте наш мобільний додаток Factor

© Factor.Media, 1995 -
Всі права захищені

Використання матеріалів без узгодження з редакцією заборонено

Ознайомитись з договором-офертою

Приєднуйтесь
Адреса
м. Харків, 61002, вул. Сумська, 106а
Powered by
Factor Web Solutions
Ми використовуємо cookie-файли, щоб зробити сайт максимально зручним для вас та аналізувати використання наших продуктів та послуг, щоб збільшити якість рекламних та маркетингових активностей. Дізнатися більше про те, як ми використовуємо ці файли можна тут.
Дякуємо, що читаєте сайт Factor Увійдіть та читайте далі безкоштовно