Платіжні термінали: деякі актуальні питання
Електронні платіжні засоби набувають у світі все більшої популярності, оскільки є зручним способом розрахунків за товари та послуги. Прагнучи йти в ногу з часом, український законодавець зобов’язав суб’єктів господарювання забезпечити можливість приймання від покупців електронних платіжних засобів за продані їм товари (надані послуги). Проте чи є на сьогодні обов’язковим використання платіжних терміналів усіма суб’єктами та чи встановлена відповідальність за їх незастосування? Відповідям на ці та деякі інші запитання, що стосуються цієї теми, і присвячено запропоновану статтю.
Наталя БІЛОВА, економіст-аналітик Видавничого будинку «Фактор»
Що таке платіжний термінал
Платіжний термінал (далі — ПТ) є електронним пристроєм, призначеним для ініціювання переказу з рахунка, у тому числі видачі готівки, отримання довідкової інформації і друкування документа за операцією із застосуванням електронного платіжного засобу (п. 1.321 Закону про платіжні системи). Схоже визначення надано й у п. 1.4 Положення № 223.
При цьому під електронним платіжним засобом (далі — ЕПЗ) у п. 1.14 Закону про платіжні системи розуміється платіжний інструмент, що надає його держателю можливість за допомогою платіжного пристрою отримати інформацію про належні йому кошти та ініціювати їх переказ.
Чи є обов’язковим використання платіжних терміналів
Згідно з п. 14.19 Закону про платіжні системи, викладеним у новій редакції завдяки Закону № 5284, суб’єкти господарювання зобов’язані забезпечувати можливість здійснення держателями ЕПЗ розрахунків за продані товари (надані послуги) з використанням ЕПЗ не менше трьох платіжних систем, однією з яких є багатоемітентна платіжна система, платіжною організацією якої є резидент України*.
* Зараз в Україні використовуються декілька платіжних систем, із їх переліком можна ознайомитися на сайті НБУ: www.bank.gov.ua
При цьому вимоги до суб’єктів господарювання, що стосуються приймання ЕПЗ в оплату проданих ними товарів (наданих послуг), установлює КМУ (абзац другий п. 14.19 Закону про платіжні системи).
Наразі єдиним нормативним документом, яким передбачено умови переходу на обов’язкове використання ПТ, залишається постанова № 878 (див. «Податки та бухгалтерський облік», 2010, № 80, с. 3). І хоча цю постанову розроблено під стару редакцію ст. 14 Закону про платіжні системи, Міністерство доходів і зборів України в листі від 29.04.2013 р. № 2397/5/99-99-18-05-16 (див. с. 44 цього номера) підтвердило, що цей документ не втратив своєї актуальності та залишається чинним.
Нагадаємо: до внесення зазначених змін до ст. 14 Закону про платіжні системи (до 18.10.2012 р.) цей Закон поширював обов’язок з обладнання торговельних точок ПТ тільки на суб’єктів господарювання, які застосовують РРО. Саме такі суб’єкти разом із готівковими розрахунками повинні були також забезпечувати можливість здійснення споживачами безготівкових розрахунків за товари (послуги) за допомогою ЕПЗ через ПТ. На виконання вимог старої ст. 14 Закону про платіжні системи в постанові № 878 установлено:
— строки облаштування торговельних точок суб’єктів господарювання, які застосовують РРО, ПТ (до 1 липня 2011 року — у населених пунктах з чисельністю населення понад 100 тис. осіб; до 31 грудня 2011 року — у населених пунктах з чисельністю населення від 25 до 100 тис. осіб, а також у населених пунктах з чисельністю населення понад 100 тис. осіб суб’єктами малого підприємництва);
— кількість ПТ у торговельній точці — з розрахунку не менше 50 % від кількості РРО (один платіжний термінал у разі наявності одного РРО);
— коло осіб, які звільняються від обов’язкового встановлення платіжних терміналів (заклади громадського харчування закритого типу; підприємства торгівлі з торговельною площею до 20 кв. м, крім АЗС; суб’єкти господарювання в населених пунктах з населенням до 25 тис. осіб).
Крім того, з постанови № 878 випливає, що ПТ не зобов’язані застосовувати суб’єкти господарювання, звільнені від використання РРО (у тому числі й фізичні особи — підприємці на єдиному податку, які мають такий привілей згідно з п. 6 ст. 9 Закону про РРО та п. 296.10 ПКУ).
Виходить, що сьогодні одночасно діють нова норма п. 14.19 Закону про платіжні системи, яка фактично зобов’язує всіх суб’єктів сфери торгівлі та послуг використовувати платіжні термінали, оскільки вже не містить застереження щодо РРО, та постанова № 878, що звільняє від цього обов’язку низку суб’єктів господарювання, які працюють з дозволу законодавства без РРО.
Тож фахівці Міндоходів у зазначеному вище листі від 29.04.2013 р. № 2397/5/99-99-18-05-16 дійшли абсолютно правильного рішення: чинним законодавством (під яким вони розуміють постанову № 878) не встановлено обов’язок щодо необхідності використання ЕПЗ для здійснення розрахунків за продані товари (надані послуги) суб’єктами господарювання, які не застосовують РРО. Щоправда, таке рішення далося їм нелегко.
Ще зовсім недавно представники цього відомства (див. консультацію, розміщену в розділі 109.06 ЄБПЗ) на ситуацію, що склалася, дивилися під іншим кутом. Тоді вони вважали: оскільки постанову № 878, що залишається чинною, не приведено у відповідність до вимог Закону про платіжні системи, вона повинна застосовуватися в частині, що йому не суперечить. А позаяк цим Законом не передбачено звільнення окремих суб’єктів господарювання від обов’язкового приймання ЕПЗ, обзавестися ПТ для здійснення розрахунків за продані товари (надані послуги), на їх думку, необхідно було всім суб’єктам господарювання, уключаючи тих, кому ст. 9 Закону про РРО дозволено обходитися без РРО.
На щастя, здоровий глузд у цьому питанні переміг, за що фахівцям Міндоходів можна подякувати.
До речі, дещо раніше таким самим лояльним щодо суб’єктів господарювання виявилося і Міністерство економічного розвитку і торгівлі України, зазначивши в листі від 07.05.2013 р. № 3502-06/16081-12 (див. «Податки та бухгалтерський облік», 2013, № 52, с. 9), що законодавством не встановлено обов’язок використання ЕПЗ для здійснення розрахунків за продані товари (надані послуги) суб’єктами господарювання, але тільки тими, які не застосовують РРО.
Та й до того Мінекономіки заявляло, що суб’єкти господарювання, які не зобов’язані застосовувати РРО, можуть використовувати ПТ виключно в добровільному порядку (див. лист від 07.02.2013 р. № 3501-06/4370-12).
Отже, тепер такі особи вже точно вільні від будь-яких зобов’язань щодо встановлення ПТ. Сподіваємося, надовго.
Додамо: до категорії щасливчиків у цьому випадку потрапляють і суб’єкти господарювання, які при розрахунках з покупцями застосовують РК, адже згідно зі ст. 10 Закону про РРО їм теж надано право працювати без РРО.
Чи потрібен РРО в разі використання платіжного термінала
За загальним правилом, установленим у п. 1 ст. 3 Закону про РРО, суб’єкти господарювання, які здійснюють розрахункові операції в готівковій та/або безготівковій формі (із застосуванням платіжних карток, платіжних чеків, жетонів тощо), при продажу товарів (наданні послуг) у сфері торгівлі зобов’язані проводити такі операції на повну суму придбання (надання послуги) через зареєстровані, опломбовані в установленому порядку та переведені у фіскальний режим роботи РРО з роздрукуванням відповідних розрахункових документів.
На те, що розрахункові операції із застосуванням пластикових карток під час продажу товарів (надання послуг) у сфері торгівлі, громадського харчування та послуг повинні здійснюватися через зареєстровані, опломбовані в установленому порядку та переведені у фіскальний режим роботи РРО з роздрукуванням відповідних розрахункових документів, що підтверджують виконання розрахункових операцій, або у випадках, передбачених законодавством України, із застосуванням зареєстрованих РК та книг обліку розрахункових операцій, вказує і п. 3.4 гл. 3 розд. VII Правил Національної системи масових електронних платежів, затверджених постановою Правління НБУ від 10.12.2004 р. № 620.
Водночас ст. 9 Закону про РРО встановлює низку випадків, коли суб’єкти господарювання при продажу товарів (наданні послуг) мають право взагалі не використовувати РРО та РК.
А це означає, що торговець, який підпадає під такий виняток, незалежно від форми розрахунків з покупцями за проданий товар/надані послуги (готівкової чи безготівкової, тобто із застосуванням банківських платіжних карток), може не застосовувати РРО. Інакше кажучи, якщо суб’єкт господарювання, якому ст. 9 Закону про РРО дозволяє не застосовувати РРО, за власним бажанням установлює ПТ, то це зовсім не означає, що він автоматично повинен обзавестися РРО.
Таким чином, суб’єкти господарювання, перелічені в пп. 2 — 13 ст. 9 Закону про РРО, у цьому плані можуть бути спокійні — добровільне використання ними ПТ без застосування РРО не викликає претензій з боку контролерів, що підтверджує консультація, розміщена в розділі 109.10 ЄБПЗ. Головне, щоб покупцю було видано оформлений за всіма правилами розрахунковий документ (про те, що він собою являє, розповімо далі).
Викладене, на наш погляд, повною мірою стосується і суб’єктів господарювання, які здійснюють розрахунки з покупцями із застосуванням РК, адже вони відповідно до ст. 10 Закону про РРО також не використовують РРО.
А от щодо підприємств, звільнених від застосування РРО на підставі п. 1 ст. 9 Закону про РРО (це, нагадаємо, підприємства, що торгують продукцією власного виробництва та надають послуги з проведенням розрахунків у своїх касах шляхом оформлення прибуткових та видаткових касових ордерів і видачею відповідних квитанцій, підписаних та завірених печаткою в установленому порядку), які збираються встановлювати ПТ, працівники Міндоходів не настільки лояльні. На їх думку, такі підприємства при здійсненні розрахунків у безготівковій формі із застосуванням платіжних карток зобов’язані використовувати РРО (див. консультацію в журналі «Вісник податкової служби України», 2013, № 21, с. 69). І хоча з листа ДПАУ від 09.08.2007 р. № 7644/6/23-7019 можна було зробити непрямий висновок, що невикористання РРО підприємствами, які підпадають під пільгові норми п. 1 ст. 9 Закону про РРО, у разі проведення ними безготівкових розрахунків із застосуванням платіжних карток можливо, на практиці це навряд чи може бути. Річ у тім, що норми Положення № 637 не передбачають суміщення платіжних карток та «прибутково-ордерних» розрахунків у касах, оскільки не допускають можливості виписки не підтверджених готівковими коштами касових ордерів. Виписаний же в цьому випадку прибутковий касовий ордер може бути не визнано контролерами як розрахунковий документ з усіма РРО-наслідками, що випливають. Отже, будьте обачнішими при розрахунках з покупцями.
І ще один момент. Якщо в підприємства, що використовує при здійсненні розрахунків за товари (послуги) ПТ, виникає необхідність повернути покупцям гроші за неотриманий товар (ненадану послугу), то таке повернення, на думку фахівців Міндоходів, має бути здійснено в безготівковій формі — на розрахунковий рахунок покупця, відкритий у банку, без видачі готівкових коштів (див. консультацію, розміщену в розділі 109.02 ЄБПЗ).
Які документи видаються покупцю торговцем, який працює без РРО, у разі використання платіжного термінала
Почнемо з того, що п. 11 ст. 8 Закону про захист прав споживачів зобов’язує продавця при продажу товару видати споживачу розрахунковий документ установленої форми, що засвідчує факт купівлі, з відміткою про дату продажу. Схожі вимоги висуває і п. 15 ст. 3 Закону про РРО.
При цьому під розрахунковим документом ст. 2 Закону про РРО розуміє документ установленої форми та змісту (касовий чек, товарний чек, розрахункову квитанцію, проїзний документ тощо), що підтверджує факт продажу (повернення) товару, надання послуги, отримання (повернення) коштів, купівлі-продажу інвалюти, надрукований у випадках, передбачених Законом про РРО, і зареєстрований у встановленому порядку касовим апаратом або заповнений уручну.
Проте ПТ друкує лише сліп (квитанцію) — паперовий документ, що підтверджує здійснення операції з використанням платіжної картки. Такий документ містить виключно набір даних про цю операцію та реквізити платіжної картки (п. 1.4 Положення № 223), у зв’язку з чим не є розрахунковим документом.
Тому розрахунковим документом у цій ситуації може бути товарний чек, який оформляється в довільній формі та містить напис «Товарний чек», а також за змістом відповідає вимогам п. 3.2 Положення про форму і зміст розрахункових документів, затвердженого наказом ДПАУ від 01.12.2000 р. № 614, за винятком зазначення в ньому фіскального номера РРО та напису «Фіскальний чек» (див. консультацію фахівців Міндоходів, розміщену в розділі 109.10 ЄБПЗ).
Тобто товарний чек, на думку податківців (див. лист ДПАУ від 27.04.2011 р. № 7966/6/23-7015/515 // спецвипуск «Податки та бухгалтерський облік», 2011, № 9, с. 85), повинен містити такі обов’язкові реквізити:
— назву та адресу господарської одиниці;
— загальну суму ПДВ за всіма вказаними у чеку товарами (для суб’єктів, зареєстрованих платниками ПДВ);
— кількість та вартість придбаних товарів;
— вартість одиниці виміру товарів;
— найменування товарів;
— загальну вартість придбаних товарів;
— дату (день, місяць, рік) проведення розрахункової операції;
— підпис особи, яка здійснює розрахунки.
Відповідальність за порушення порядку проведення розрахунків з використанням електронних платіжних засобів
Зобов’язавши суб’єктів господарювання забезпечити можливість приймання ЕПЗ від покупців за продані їм товари (надані послуги), законодавець одночасно поклав контроль за дотриманням такими суб’єктами господарювання вимог щодо розрахунків з використанням ЕПЗ на податкові органи, а за забезпеченням захисту прав держателів ЕПЗ на здійснення вказаних розрахунків — на спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади у сфері захисту прав споживачів (абзац третій п. 14.19 Закону про платіжні системи, п.п. 191.1.3 ПКУ).
За допущені в цій сфері порушення передбачено адміністративну відповідальність.
Відповідно до ст. 2342 КпАП податкові органи розглядають справи про адміністративні правопорушення, пов’язані, зокрема, з порушенням порядку проведення готівкових розрахунків та розрахунків з використанням ЕПЗ за товари (послуги). При цьому, як передбачає ст. 16315 КпАП, за недотримання встановлених законодавством вимог щодо забезпечення можливості розрахунків за товари (послуги) з використанням ЕПЗ до посадових осіб юридичної особи, а також фізичних осіб — підприємців застосовується адмінштраф у розмірі від 100 до 200 нмдг (від 1700 до 3400 грн.), а за повторне порушення протягом року — у розмірі від 500 до 1000 нмдг (від 8500 до 17000 грн.).
Крім того, ч. 2 ст. 17 Закону про захист прав споживачів забороняє в будь-який спосіб обмежувати використання споживачем ЕПЗ, якщо відповідно до законодавства продавець (виконавець) зобов’язаний приймати їх до сплати. За порушення цієї норми в п. 12 ч. 1 ст. 23 цього Закону встановлено відповідальність у вигляді штрафу в розмірі 500 нмдг (8500 грн.).
Про таку відповідальність за недотримання законодавства про застосування ЕПЗ попереджає і НБУ в листі від 05.03.2013 р. № 25-313/2725.
І ще. На практиці контролюючі органи факти незабезпечення можливості використання ЕПЗ можуть кваліфікувати як порушення правил провадження торговельної діяльності. Підставою для цього є пп. 21 і 22 Порядку провадження торговельної діяльності та правил торговельного обслуговування на ринку споживчих товарів, затвердженого постановою КМУ від 15.06.2006 р. № 833, де встановлено, що розрахунки за продані товари та надані послуги можуть здійснюватися готівкою та/або в безготівковій формі (із застосуванням платіжних карток, платіжних чеків, жетонів тощо) відповідно до законодавства. При цьому суб’єкт господарювання зобов’язаний забезпечити можливість використання спеціальних платіжних засобів під час здійснення розрахунків за продані товари (надані послуги) відповідно до законодавства. До такого законодавства цілком може бути віднесено Закон про платіжні системи, у п. 14.19 якого саме прописано умову про обов’язок суб’єктів господарювання забезпечити можливість використання платіжних карток.
Незабезпечення ж такої можливості може розцінюватися як порушення правил торгівлі, що тягне за собою накладення адмінштрафу на посадових осіб суб’єкта господарювання або на фізособу-підприємця в розмірі від 1 до 10 нмдг (від 17 до 170 грн.) згідно зі ст. 155 КпАП. Накласти такий штраф можуть управління із захисту прав споживачів. Повідомити їх про порушення може як сам споживач, так і будь-який інший контролюючий орган, який виявив такий факт під час своєї перевірки, зокрема податковий орган.
Одночасно з накладенням цього штрафу перевіряючими може бути винесено припис про необхідність усунення виявлених порушень. У разі його невиконання у встановлений у приписі строк на посадових осіб підприємства або на фізособу-підприємця буде накладено адмінштраф за ст. 1882 КпАП у розмірі від 1 до 18 нмдг (від 17 до 306 грн.).
Такою є ціна за небажання йти в ногу з прогресом. Резюме: установлення платіжних терміналів дозволяє суб’єкту господарювання не лише залучити потенційних покупців, а й уникнути чималих штрафних санкцій за їх невикористання.
