Ода позовній давності
Далі відзначимо найцікавіші, на наш погляд, моменти щодо позовної давності з постанови Пленуму ВГСУ «Про деякі питання практики застосування позовної давності у вирішенні господарських спорів» від 29.05.2013 р. № 10 (див. с. 13). І хоча документ цей більш цікавий юристу, ніж бухгалтеру, проте питання, пов’язані з позовною давністю (у тому числі з її спливом) часто безпосередньо впливають на оподаткування та бухгалтерський облік, тому і бухгалтер із цієї сфери може почерпнути щось для себе корисне (ну, у крайньому випадку, просто прочитати цей документ та/або наш коментар до нього «для загального розвитку»).
Олексій ПАВЛЕНКО, економіст-аналітик видавничого будинку «Фактор»
Документи статті
ГКУ — Господарський кодекс України.
ЦКУ — Цивільний кодекс України від 16.01.2003 р. № 435-IV.
Постанова № 10 — постанова Пленуму ВГСУ «Про деякі питання практики застосування позовної давності у вирішенні господарських спорів» від 29.05.2013 р. № 10.
Сфера застосування ПД
Спочатку в постанові № 10 ВГСУ зазначає, що позовна давність (далі — ПД) є інститутом цивільного права та застосовується тільки до вимог зі спорів, що виникають у цивільних та господарських відносинах.
Правила ПД, наприклад, не застосовуються до правовідносин у зв’язку із застосуванням держорганами до суб’єктів господарювання (підприємств та підприємців) відповідальності за вчинення протиправних дій*.
* Одночасно ВГСУ зазначає: якщо відносини між суб’єктами господарювання та держорганами мають цивільно-правовий або господарсько-правовий характер (наприклад, у зв’язку з виконанням цивільно-правових чи господарсько-правових договорів, відшкодуванням матеріальної або моральної шкоди, із зобов’язань у зв’язку з набуттям, збереженням майна без достатньої правової підстави тощо), то у вирішенні спорів за такими договорами також застосовується ПД.
Зокрема, ВГСУ зазначає, що строки застосування адміністративно господарських санкцій, установлені ч. 2 ст. 223 і ст. 250 ГКУ, не є ПД, оскільки відносини, до яких вони застосовуються, — публічно-правові, і тому застосування судом таких строків має здійснюватися «автоматично» — тобто незалежно від наявності заяви про це сторони у справі. Нагадаємо: граничний шестимісячний строк із моменту порушення, установлений для застосування адмінгоспсанкцій ст. 250 ГКУ не поширюється на санкції, що застосовуються податківцями (у тому числі у сфері готівкового та валютного обігу) та митниками.
Нюанси заяви про застосування ПД
Як відомо, застосування позовної давності можливе тільки за заявою сторони у спорі**, яку слід зробити до винесення рішення судом (ст. 267 ЦКУ), у зв’язку з чим ВГСУ зазначає, що посилання сторони на сплив позовної давності у процесі касаційного перегляду судового рішення такою заявою вже не вважається.
** Тобто суд самостійно не має права застосовувати ПД (див. «Податки та бухгалтерський облік», 2013, № 33, с. 5).
А заявити в суді апеляційної інстанції про сплив строку ПД сторона у спорі може, тільки якщо вона доведе неможливість подання такої заяви в суді першої інстанції (зокрема, у ситуації, коли сторону не було належним чином повідомлено про місце та час розгляду справи місцевим госпсудом).
Оскільки будь-яких конкретних вимог до форми заяви про сплив строку позовної давності законодавством не передбачено, то вона може бути викладена у відзиві на позов чи у вигляді окремого клопотання (письмового чи усного***).
*** Щодо усної форми, то його обов’язково слід відображати у протоколі засідання суду.
Поважні причини пропуску ПД
У п. 2.2 постанови № 10 ВГСУ зазначає, що при застосуванні ПД госпсуд повинен ураховувати причини її пропуску.
І хоча ПД не може бути поновлена або відновлена в разі її закінчення, проте згідно з ч. 5 ст. 267 ЦКУ позивач може отримати судовий захист у разі визнання судом причин пропуску ПД поважними. Чи є причини пропуску поважними, вирішує суд у кожному конкретному випадку, досліджуючи об’єктивні обставини, не залежні від позивача, що унеможливили (або суттєво утруднили) своєчасне подання позову.
Наприклад, щодо фізособи поважними причинами можуть вважатися документально підтверджене тяжке захворювання, тривале перебування поза місцем свого постійного проживання (наприклад, за кордоном) тощо. Водночас для підприємств такі обставини не можуть братися судом до уваги, оскільки за відсутності (у тому числі й із поважних причин) особи, яка представляє його в судовому процесі, підприємство може залучити до участі в такому процесі іншу особу. Відсутність же в підприємства такої можливості підлягає доведенню на загальних підставах.
При цьому законом не визначено, із чиєї ініціативи суд визнає причини пропуску ПД поважними. Як правило, це — ініціатива позивача, що виражається в поданні суду заяви (клопотання) позивача із зазначенням відповідних обґрунтувань пропущення ПД та наданні належних доказів (відповідна ініціатива може виходити й від інших учасників судового процесу, зокрема, прокурора, який не виступає стороною у справі).
Загальна та спеціальна ПД
Як відомо, існує два основні види ПД: загальна та спеціальна.
Загальна позовна давність має тривалість три роки (ст. 257 ЦКУ).
Спеціальна позовна давність має інший граничний строк (триваліший чи короткий порівняно зі строком загальної).
У ч. 2 ст. 258 ЦКУ перелічено випадки, коли застосовується спеціальний строк позовної давності тривалістю в один рік.
Серед інших, там у п. 4 наведено випадок, що стосується позовних вимог, які пред’являються у зв’язку з недоліками проданого товару (ст. 681 ЦКУ).
Щодо цього ВГСУ зазначає таке: поряд із цим випадком, що передбачає строк ПД тривалістю в один рік, ч. 8 ст. 269 ГКУ встановлює шестимісячний строк для пред’явлення позовів щодо постачання товарів неналежної якості. При цьому суд акцентує увагу на тому, що це не один і той самий строк, а два різні строки ПД.
Перший із них (річний) передбачено для договорів купівлі-продажу (ст. 655 ЦКУ), а другий (шестимісячний) — для договорів поставки (ст. 265 ГКУ і ст. 712 ЦКУ). На думку ВГСУ, різниця між ними полягає ще й у тому, що законом не передбачена можливість захисту порушеного права в разі пропущення, у тому числі й із поважних причин, шестимісячного строку для пред’явлення позову.
При цьому ВГСУ зазначає, що при вирішенні питання про застосування зазначених строків госпсуд повинен ретельно з’ясовувати правову природу укладеного сторонами договору на предмет його відповідності ознакам договору купівлі-продажу або поставки.
У зв’язку з цим дещо відхилимося від теми та висловимося про відмінність цих двох видів договорів.
На перший погляд, договори купівлі-продажу (ст. 655 гл. 54 ЦКУ) та договори поставки (ст. 265 ГКУ і ст. 712 ЦКУ) подібні, оскільки другий є різновидом першого*, проте можна виділити і дві основні їх відмінності:
— по-перше, згідно з ч. 1 ст. 712 ЦКУ товар, що реалізується постачальником покупцю, останній повинен використовувати в підприємницькій діяльності або в інших цілях, не пов’язаних з особистим, сімейним, домашнім чи іншим подібним використанням;
— по-друге, сторонами договору поставки можуть бути виключно суб’єкти господарювання (ч. 3 ст. 265 ГКУ). Отже, як би договір (поставки чи купівлі-продажу) не називався, якщо хоча б одна зі сторін не є суб’єктом господарювання, то він повинен регулюватися правилами, передбаченими для договорів купівлі-продажу.
* Нагадаємо, що згідно з частиною другою ст. 712 ЦКУ до договору постачання застосовуються загальні положення купівлі-продажу (якщо інше не встановлено договором, законом або не випливає з характеру відносин сторін).
Якщо йдеться про роздрібну торгівлю, то до таких відносин повинні застосовуватися норми купівлі-продажу. Тобто в такому разі строк ПД для пред’явлення позову щодо неякісного товару має бути один рік.
У світлі викладеного суб’єкти господарювання — покупці можуть бути зацікавлені в оформленні відносин зі своїми постачальниками саме договорами купівлі-продажу, останні ж, навпаки, у цій частині будуть більш зацікавлені в договорах поставки — щоб застосовувався шестимісячний строк ПД щодо постачання неякісного товару.
Загалом, юристам підприємств тут є над чим попрацювати.
Крім того, ВГСУ зазначає, що в разі позовів «у зворотний бік» — що пред’являються постачальниками (продавцями) до одержувачів (покупців) на стягнення вартості товару, від оплати якого останні відмовилися з посиланням на «неналежну якість», то до них застосовується загальна ПД (три роки).
Щодо вимог про стягнення неустойки, штрафів, пені застосовується строк ПД один рік, а от при стягненні збитків, спричинених сплатою згаданих санкцій, застосовується загальна ПД (три роки).
Збільшення (зменшення) ПД
У ч. 1 ст. 259 ЦКУ визначено, що позовна давність, установлена законом, може бути збільшена за домовленістю сторін, і що договір про збільшення позовної давності укладається у письмовій формі. Із цього приводу ВГСУ зазначає, що сторони мають право домовлятися про збільшення як загального, так і спеціального строку ПД. А власне умова про збільшення ПД може бути прописана в тексті основного договору або в інших документах, що повинні свідчити про досягнення сторонами згоди у цьому питанні (ВГСУ також вказує, що умова договору про те, що він діє до повного виконання зобов’язань, не є умовою про збільшення ПД).
А от зменшувати (скорочувати) установлений законом строк ПД прямо заборонено (ч. 2 ст. 259 ЦКУ), і договір (умова договору) щодо скорочення строку ПД повинен(на) визнаватися госпсудом недійсним, у тому числі й з ініціативи самого суду.
Перебіг, переривання ПД та незмінність порядку її обчислення
Як відомо, перебіг строку позовної давності згідно зі ст. 261 ЦКУ в загальних випадках починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.
ВГСУ зазначає: якщо договором передбачено різні строки виконання окремих зобов’язань (наприклад, у зв’язку з поетапним виконанням робіт або з розстроченням оплати), ПД обчислюється окремо за кожним із таких строків. ПД за позовами, пов’язаними з простроченням таких платежів, як проценти за користування кредитом, орендна плата тощо, обчислюється окремо за кожним простроченим платежем.
Якщо неустойка (пеня) підлягає стягненню за кожен день прострочення виконання зобов’язання, то ПД має обчислюватися за попередній рік окремо за кожним днем до дня подання позову (якщо інший період не встановлено законом або угодою сторін). Але суд зазначає, що при цьому слід мати на увазі положення ч. 6 ст. 232 ГКУ, згідно з якими нарахування штрафних санкцій за прострочення виконання зобов’язання припиняється через шість місяців із дня, коли зобов’язання має бути виконане (якщо інше не встановлено законом або договором). Цей шестимісячний строк не є ПД, а визначає максимальний період, за який може бути нараховано штрафні санкції (якщо інший такий період не встановлено законом або договором).
Суд також указує на те, що порядок обчислення ПД регулюється законом і не може змінюватися сторонами в договорі (наприклад, сторони не можуть самостійно визначити момент, з якого почне обчислюватися ПД, оскільки цей момент визначається законом).
Щодо переривання строку перебігу ПД ВГСУ зазначає: правила для переривання встановлено у ст. 264 ЦКУ*, і вони застосовуються судом тільки коли буде надано докази, що підтверджують переривання (незалежно від клопотання сторін).
* Нагадаємо, що в результаті переривання ПД її строк починає обчислюватися заново — із моменту такого переривання.
Крім того, переривання строку ПД можливе тільки в межах строку ПД, отже, наприклад, визнання боргу після закінчення ПД не вважається її перериванням.
У п.п. 4.4.1 постанови № 10 суд наводить перелік дій, які можуть бути підставою для переривання ПД: визнання претензії, письмове прохання про відстрочення сплати боргу, підписання акта звірки взаєморозрахунків, часткова сплата боргу тощо. І застерігає, що такі дії можуть бути вчинені тільки особою, яка має відповідні повноваження.
При цьому окремо наголошується, що визнання (у тому числі сплата) боржником основного боргу не є доказом визнання ним також і додаткових вимог кредитора (неустойки, процентів тощо) та вимог про відшкодування збитків, тому такі дії не можуть спричинити переривання ПД за згаданими вимогами.
ПД за договорами перевезення та інші нюанси
Щодо строку ПД за позовами, які пред’являються до перевізників за договорами перевезення, ВГСУ вказує: незалежно від того, пред’являлася відповідна претензія перевізнику чи ні, початок перебігу шестимісячного строку ПД (установленого у ст. 315 ГКУ) усе одно починається після закінчення строку, установленого для пред’явлення претензії та для строку її розгляду (див. ч. 2 і 3 ст. 315 ГКУ).
У п. 5 постанови № 10 ми звернули увагу на висновки про те, що коли спливає ПД щодо основної вимоги, одночасно спливає ПД і щодо додаткової вимоги** (про стягнення неустойки, заставленого майна тощо), водночас якщо спливає ПД на додаткову вимогу, то на основну вимогу перебіг ПД продовжується.
** Це передбачено у ст. 266 ЦКУ.
ВГСУ також зазначив: щодо строку ПД за вимогами, які виникають через неналежну якість робіт за договорами підряду на капітальне будівництво, договорами підряду на проведення проектних та дослідницьких робіт слід керуватися нормами ГКУ (а не ЦКУ), як більш спеціальними.
У п. 5.7 постанови № 10 ВГСУ нагадує, що постановою ВРУ від 14.07.93 р. № 3382-XII було ратифіковано Конвенцію про позовну давність у міжнародній купівлі-продажу товарів («Податки та бухгалтерський облік», 2007, № 11, с. 44) та зазначає, що ця Конвенція є частиною законодавства України.
Указуючи, що у ст. 8 Конвенції встановлено строк ПД у 4 роки, ВГСУ також зазначає, що ця Конвенція застосовується тільки в тих випадках, коли комерційні підприємства сторін міжнародного договору купівлі-продажу товарів у момент його укладення перебувають у Договірних державах (згідно зі ст. 3 Конвенції). Оскільки Конвенція не передбачає іншого, вона застосовується незалежно від права, яке могло б підлягати застосуванню на підставі норм міжнародного приватного права. Конвенція не застосовується в тих випадках, коли сторони договору купівлі-продажу у зрозумілій формі виключили її застосування (наприклад, щодо цього прямо зроблено відповідну вказівку в договорі). Докладно про застосування зазначеної Конвенції при обчисленні ПД ми писали в газеті «Податки та бухгалтерський облік», 2007, № 21, с. 42.
