Теми
Вибрати теми статей
Сортувати за темами

Екоподаток за списану оргтехніку: сплачувати чи ні?

Редакція ПБО
Податки & бухоблік Березень, 2013/№ 24
Друк
Стаття

Екоподаток за списану оргтехніку: сплачувати чи ні?

 

 

Кількість електроніки, що нас оточує, зростає по експоненті, проте з появою нових, досконаліших пристроїв неминуче постає проблема утилізації старого обладнання. У розвинених країнах їй приділяють увагу на найвищому рівні, однак США, Європа, Японія вже починають задихатися від «електронного» сміття. А як із цим справи в нас? За найскромнішими підрахунками за період з 1991 року і до сьогодні в Україну завезено різними постачальниками близько 10 млн одиниць (у перерахунку на одиниці маси — близько 400000 т) персональної та оргтехніки і 37 — 40 млн шт. (близько 4800 т) мобільних телефонів. При цьому замість розробки дієвих способів збирання та утилізації «електронних» відходів держава донедавна вважала за краще чинити фіскальний тиск на суб’єктів господарювання, змушених міняти застаріле обладнання на нове. Чи змінилося щось у цьому питанні в поточному році, читайте у запропонованій статті.

Ігор ХМЕЛЕВСЬКИЙ, економіст-аналітик Видавничого будинку «Фактор», i.khmelevskiy@id.factor.ua

 

Документи статті

ПКУ — Податковий кодекс України від 02.12.2010 р. № 2755-VI.

Закон № 4834 — Закон України «Про внесення змін до Податкового кодексу України щодо удосконалення деяких податкових норм» від 24.05.2012 р. № 4834-VI.

Закон про відходи — Закон України «Про відходи» від 05.03.98 р. № 187/98-ВР.

Порядок № 1218 — Порядок розробки, затвердження і перегляду лімітів на утворення та розміщення відходів, затверджений постановою КМУ від 03.08.98 р. № 1218.

Класифікатор відходів ДК 005-96 — Державний класифікатор відходів ДК 005-96, затверджений наказом Держстандарту України від 29.02.96 р. № 89.

Узагальнююча податкова консультація № 258 — Узагальнююча податкова консультація щодо екологічного податку, що справляється за розміщення побутових відходів, затверджена наказом ДПСУ від 16.12.2011 р. № 258.

Перелік № 165 — Перелік небезпечних властивостей, затверджений наказом Мінприроди від 16.10.2000 р. № 165.

 

Класифікація відходів: побутові, виробничі та… «електронні»

Цілком природно, що у процесі діяльності будь-якого суб’єкта господарювання утворюються різного роду відходи. Перелік таких відходів залежить від безлічі факторів, наприклад, від наявності на балансі транспортних засобів, виробничих майстерень, об’єктів соцкультпобуту тощо, а також від того, яка продукція/роботи/послуги є головною метою госпдіяльності того чи іншого підприємства, установи, організації. Щоб коректно класифікувати відходи, які виникають у результаті такої діяльності, необхідно керуватися спеціальним документом — Класифікатором відходів ДК 005-96.

У першому наближенні всі відходи можна розподілити на дві великі групи.

1. Побутові відходи. До них належать відходи, що утворюються у процесі життя та діяльності людини у житлових та нежитлових будинках (тверді, великогабаритні, ремонтні, рідкі, крім відходів, пов’язаних із виробничою діяльністю підприємств) і не використовуються за місцем їх накопичення (див. ст. 1 Закону про відходи).

Як видно з наведеного визначення, утворення побутових відходів не обмежується тільки побутовою сферою. Такі відходи, безумовно, виникають і в процесі господарської діяльності людини, проте на сьогодні особливого інтересу з точки зору оподаткування не становлять через зважену позицію головного податкового відомства, висловлену в Узагальнюючій податковій консультації № 258 (див. «Податки та бухгалтерський облік», 2011, № 103). Оскільки думка податківців щодо сплати (точніше, несплати) екологічного податку за побутові відходи залишається тією самою, що підтверджується чинними консультаціями з ЄБПЗ у розділі 300, то окремо про них у сьогоднішній статті не говоритимемо.

2. Відходи виробництва. Згідно з Класифікатором відходів ДК 005-96 ними є залишки сировини, матеріалів, напівфабрикатів тощо, які утворюються у процесі виробництва продукції або виконання робіт і втратили повністю або частково вихідні споживчі властивості.

Порядок поводження з такими відходами, а також сплати екологічного податку за їх розміщення ми неодноразово обговорювали на сторінках нашого видання (див. «Податки та бухгалтерський облік», 2010, № 95, с. 25; 2011, № 82, с. 11; 2012, № 42, с. 38 і № 55, с. 29). При цьому протягом усього 2012 року найбільш проблемним було запитання: чи можна ліберальні висновки Узагальнюючої податкової консультації № 258 застосовувати до непобутових (виробничих) відходів та, як наслідок, не сплачувати екоподаток у разі їх тимчасового (до захоронення або утилізації) зберігання на підприємстві? Адже підкориговане Законом № 4834 (див. «Податки та бухгалтерський облік», 2012, № 54) визначення терміна «розміщення відходів»* з п.п. 14.1.223 ПКУ, яке могло б дати однозначну відповідь на нього, за нез’ясовною примхою законодавця запрацювало тільки з 1 січня 2013 року…

* Тепер під розміщенням відходів слід розуміти або (1) постійне (остаточне) перебування, або (2) їх захоронення у спеціально відведених для цього місцях чи на об’єктах (місцях розміщення відходів, сховищах, полігонах, комплексах, спорудах, ділянках надр тощо), на використання яких отримано дозвіл спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади у сфері поводження з відходами.

Водночас майже на кожному підприємстві, крім побутових та виробничих відходів, завжди можна виявити те, що у Класифікаторі відходів ДК 005-96 визначено як відходи споживання — зіпсовані (пошкоджені) і неремонтоздатні чи відпрацьовані, фізично або морально зношені вироби та матеріали, що втратили свої споживчі властивості. У цьому випадку йдеться не про відходи сировини та матеріалів, що утворюються безпосередньо у виробничому процесі, а насамперед про так звані «електронні» відходи — відпрацьовану комп’ютерну, телекомунікаційну, побутову, промислову техніку, а також інше електронне та електротехнічне обладнання, без якого в наш час жодному суб’єкту господарювання не обійтися. Це, зокрема:

— монітори, системні блоки, ноутбуки, клавіатури, «миші»;

— принтери, копіювальні апарати, сканери, факси, телефони, калькулятори та інше офісне обладнання;

— холодильники, телевізори, а також дрібна та середня побутова техніка (пристрої аудіовідеозапису та відтворення, електрочайники, кавоварки тощо);

— кондиціонери, вентилятори та інша кліматична техніка;

— джерела безперебійного живлення, акумулятори та акумуляторні батареї від різних приладів та пристроїв.

Додатково як класичний приклад «електронних» відходів можна назвати люмінесцентні лампи, до яких слід зараховувати й енергозберігаючі лампи, що набирають популярності останніми роками.

Крім того, у цьому ж контексті слід пригадати про проблему утилізації транспортних засобів, що містять не лише електронний, а й металевий, а також пластмасовий брухт.

Утилізація оргтехніки та іншого переліченого вище обладнання, а також транспортних засобів є дуже важливою частиною турботи про навколишнє середовище та турботи людини про себе.

По-перше, у таких предметах міститься певний запас вторинної сировини, яку можна було б переробити та використовувати надалі. Це значно знизило б споживання первинних природних ресурсів.

По-друге, неправильне поводження з технікою та обладнанням, що втратили свої споживчі властивості, може виявитися згубним унаслідок наявності в них безлічі шкідливих для навколишнього середовища та здоров’я людини речовин, таких як ртуть, свинець та інші важкі метали, а також похідні газів (фреонів та інших органічних сполук). Зазначені елементи, залишившись без контролю, потрапляють у ґрунт, повітря, воду, де, розкладаючись під впливом різних зовнішніх та внутрішніх факторів, отруюють їх.

По-третє, чимало проблем «електронні» відходи створюють і з податкової точки зору. Головна з них — проблема зі сплатою екологічного податку в разі утворення таких відходів. Як наслідок, багато підприємств цікавляться, чи можна позбутися електронних відходів тим же шляхом, що і побутових, тобто просто викинути у звичайний контейнер для сміття, і якщо ні, то як правильно організувати утилізацію списаної оргтехніки та електронного обладнання? Найгостріше ж питання, що виникає в зв’язку з цим, — чи потрібно сплачувати екоподаток за списану оргтехніку та інше «електронне» сміття? Розберемося, що передбачено стосовно цього чинним законодавством.

 

Утилізація «електронних» відходів — першочергове завдання, але…

Із метою запобігання або зменшення обсягів утворення відходів та стимулювання впровадження маловідходних технологій на Кабінет Міністрів України, міністерства та інші центральні і місцеві органи виконавчої влади законодавцем покладено обов’язок з розроблення та впровадження системи збирання й утилізації електричного та електронного обладнання, а також непридатних до використання транспортних засобів (див. п. «г» ч. 1 ст. 31 Закону про відходи). На жаль, наведена норма вже декілька років не знаходить свого практичного втілення у вигляді передбаченої нею системи збирання та утилізації.

Утім, на Заході такі системи давно й успішно працюють. Процедура утилізації зазначеного обладнання (або як там говорять — ресайклінг) побудована так, що приватні компанії, а тим більше державні установи та організації, не мають право викидати комп’ютерний та електронний брухт просто так, а зобов’язані його привозити та здавати до приймального пункту. Причому до їх обов’язку входить не лише самостійна доставка старого обладнання, а також оплата за його переробку.

Крім того, інструкція з експлуатації кожного імпортного електронного або електричного приладу містить приблизно таке застереження: «Після закінчення строку служби виробу його не можна викидати разом зі звичайним побутовим сміттям. Замість цього воно підлягає здаванню на утилізацію до відповідного пункту приймання електричного та електронного обладнання для подальшої переробки та утилізації відповідно до федерального або місцевого законодавства».

Щодо змінних батарей та акумуляторів, якими може бути оснащено той чи інший пристрій, також обов’язково вказується, що такі батареї не слід відносити до домашніх відходів, оскільки в них містяться токсичні важкі метали. Їх необхідно здавати до спеціалізованих пунктів збору відпрацьованих батарей та акумуляторів.

У вітчизняному законодавстві подібні норми щодо хімічних джерел струму також передбачені (див., наприклад, Закон України від 23.02.2006 р. № 3503-IV), проте державний контроль за охороною навколишнього середовища (атмосферного повітря, вод, земель) поставлений вкрай погано. Як наслідок, замість персональної відповідальності (у вигляді «природоохоронних» штрафів) суб’єктів господарювання, які допустили забруднення навколишнього середовища, держава примушує всіх без розбору до сплати екоподатку при списанні відпрацьованого електронного та електричного обладнання.

Утім, свідоме дотримання наявних законодавчих приписів дозволяє здебільшого як мінімізувати шкідливий вплив «електронних» відходів на природу, так і позбутися невиправданих претензій контролюючих органів щодо екологічного податку. Що у зв’язку з цим слід знати?

 

Ліміти на утворення — для всіх відходів, крім побутових

При поводженні з будь-якими відходами, крім побутових (а значить, «електронних» відходів це теж торкається), насамперед слід мати на увазі, що згідно з п. «а» ч. 1 ст. 32 Закону про відходи здійснювати будь-яку господарську діяльність, пов’язану з утворенням відходів, без отримання від уповноважених органів виконавчої влади у сфері поводження з відходами лімітів на обсяги утворення та розміщення відходів забороняється.

Процедуру видачі таких лімітів на сьогодні, як і раніше, регламентовано Порядком № 1218, і ми про неї неодноразово розповідали* (наприклад, у статті «Якщо на підприємстві утворюються відходи: дотримуємося порядку розміщення» // «Податки та бухгалтерський облік», 2010, № 95). Щоб вникнути в суть зазначеної процедури, слід чітко уявляти собі схему поводження з будь-якими відходами. Така схема в укрупненому вигляді зводиться до того, що суб’єкт господарювання має право позбутися відходів, що утворилися в нього, будь-яким із трьох перелічених далі шляхів чи їх довільної комбінації, а саме:

1) самостійної (повної або часткової) переробки, утилізації, знищення відходів;

2) самостійного розміщення відходів у спеціально відведених місцях чи об’єктах (місцях розміщення відходів, сховищах, полігонах, комплексах, спорудах, ділянках надр тощо);

3) передачі відходів спеціалізованим підприємствам із метою їх подальшої переробки, утилізації, знищення або розміщення (захоронення).

* Зауважимо: з 18 листопада минулого року у зв’язку з прийняттям Закону України від 16.10.2012 р. № 5456-VI підкориговано повноваження органів виконавчої влади у сфері екології та природних ресурсів, у тому числі на місцевому рівні, що може незабаром привести до зміни процедури погодження та затвердження зазначених лімітів. Проте на сьогодні вимоги Порядку № 1218 у цій частині поки залишаються колишніми.

У результаті виходить, що сумарний обсяг відходів, які утворилися, має дорівнювати тим частковим обсягам, що пройшли кожним із цих шляхів. А ліміт на утворення відходів — це максимальний обсяг відходів, на який у їх власника є документально підтверджений дозвіл на передачу їх іншому власнику (на розміщення, утилізацію, знищення тощо) або на утилізацію чи розміщення на своїй території (див. п. 2 Порядку № 1218).

У свою чергу, ліміт на розміщення відходів є обсягом відходів (окремо за кожним класом небезпеки), на який у власника відходів є дозвіл на їх розміщення, виданий органами Мінекоресурсів на місцях. Проте про цей ліміт ми далі не говоритимемо, оскільки на наше тверде переконання, що ґрунтується на чинному сьогодні «неподатковому» визначенні терміна «розміщення відходів» зі ст. 1 Закону про відходи, під ним розуміють процес, що складається із двох невіддільних один від одного етапів: (1) зберігання (тимчасового розміщення відходів до їх утилізації або видалення) і (2) захоронення (остаточного розміщення відходів при їх видаленні).

Інакше кажучи, якщо суб’єкт господарювання не займається самостійним захороненням відходів (а таких більшість), отже, він не розміщує їх, тому вимагати від нього отримання ліміту на розміщення відходів законодавчих підстав немає.

Таким чином, якщо розглядати звичайне підприємство, діяльність якого не супроводжується утворенням якихось специфічних виробничих відходів та/або їх розміщенням (у зазначеному вище розумінні цього терміна), а спричинює лише виникнення побутового сміття та (час від часу) «електронних» відходів, то на підставі викладеного можна резюмувати, що:

лімітів щодо побутових відходів йому встановлювати не потрібно (див. друге речення п. «а» ч. 1 ст. 32 Закону про відходи);

ліміти на розміщення відходів його не стосуються зовсім;

без затвердження ліміту на утворення відходів, у тому числі «електронних» (а також деяких інших, наприклад, «транспортних» — щодо шин, акумуляторів, машинних олив та мастил тощо, які відслужили свій строк), йому не обійтися.

У зв’язку з цим слід зауважити, що відповідно до п. 8 Порядку № 1218 від отримання лімітів на утворення та розміщення відходів звільняються власники відходів, для яких платежі за розміщення відходів усіх класів небезпеки не перевищують 10 грн. на рік. Буквальне прочитання цієї норми підштовхує до висновку, що з початку цього року всі суб’єкти господарювання, які утворюють відходи та передають їх спеціалізованій організації на утилізацію (унаслідок чого звільнені від сплати екоподатку), не повинні отримувати і ліміти на утворення таких відходів. Проте тут, як нам здається, не все так просто…

Історично склалося так, що в першій редакції Закону про відходи визначення терміна «розміщення відходів» не було зовсім, хоча сам термін законодавцем активно експлуатувався при визначенні понять «зберігання відходів» (тимчасове розміщення) та «захоронення відходів» (остаточне розміщення). У результаті такого підходу закріпилася помилкова думка, що під розміщенням слід розуміти у тому числі й тимчасове розміщення відходів до їх утилізації або видалення, тобто їх зберігання. Питання в той час полягало лише в тому, наскільки тривалим має бути таке тимчасове розміщення, щоб у підприємства виникав об’єкт для обкладення збором за розміщення відходів. Оскільки відповідь на нього законодавчо не регламентувалася, підприємства на вимогу податківців (див., наприклад, лист ДПАУ від 28.05.2008 р. № 6208/5/15-0215 // «Податки та бухгалтерський облік», 2008, № 58) змушені були сплачувати зазначений збір, якщо з будь-яких причин утворені ними відходи не вдалося передати спеціалізованій організації до закінчення звітного кварталу (у тому числі й унаслідок відсутності договору з такою організацією). Як правило, платежі за це псевдорозміщення відходів у таких підприємств перевищували 10 грн. на рік, тому оминути процедуру отримання лімітів на утворення відходів «за малозначністю», тобто на підставі п. 8 Порядку № 1218, вдавалося небагатьом.

Утім, безпосередньо пов’язувати необхідність отримання ліміту на утворення відходів із річним розміром сплачених податкових платежів не можна, оскільки мета отримання такого ліміту, як нам здається, полягала в іншому — за допомогою цієї дозвільної процедури компетентні держоргани повинні були отримувати відповідну інформацію для завчасного планування виробничих потужностей під розміщення та/або утилізацію відходів, що утворилися. Адже навіть у той час теоретично допускалася ситуація, за якої велике підприємство зі значними обсягами утворення відходів, своєчасно передаючи ці відходи «на сторону», могло не сплачувати збір за їх розміщення. Ще ймовірнішою така ситуація стає зараз, коли податківці погодилися (з певними застереженнями, про що скажемо далі) не справляти екоподаток за зберігання (тимчасове розміщення) відходів. Проте це зовсім не означає, що при нульових сумах екоподатку та значних обсягах утворення відходів не потрібно отримувати ліміт на утворення відходів. Хоча, повторимо, формальне трактування положень п. 8 Порядку № 1218 приводить саме до такого висновку.

Для тих читачів, які поділяють наш підхід до цієї проблеми, а отже, планують отримувати ліміт на утворення «електронних» відходів, надамо відповідь на запитання: як спрогнозувати кількість таких відходів? На щастя, вирішується воно доволі просто — для цього досить оцінити строк експлуатації того чи іншого електронного обладнання та пристосувань до нього, а також транспортних засобів та основних запасних частин, комплектуючих, витратних матеріалів для них. Отримати відповідну інформацію можна з розпорядчого документа, згідно з яким оргтехніка та інше обладнання вводилися в експлуатацію.

Як відомо, згідно з п.п. 145.1.2 ПКУ встановлення строку корисного використання (експлуатації) об’єкта здійснюється наказом по підприємству при визнанні цього об’єкта активом (при його зарахуванні на баланс). Перед закінченням зазначених строків щодо конкретного обладнання слід завчасно прийняти рішення або про його списання в поточному році (що потребуватиме отримання лімітів на утворення відходів), або про продовження строку експлуатації.

Отже, припустимо, відповідні ліміти на утворення відходів підприємством отримано. Що робити з такими відходами далі?

До відповіді на поставлене запитання слід підходити диференційовано. Якщо говорити про безпечні відходи, то частково* їх можна позбутися в тому ж порядку, що і побутових, тобто передавши їх підприємствам комунального господарства з метою подальшого розміщення останніми на полігонах ТПВ.

* Обмеження, які слід ураховувати в такому разі, наведені в додатку 4 до ДСанПіН 2.2.7.029-99.

Відходи, класифіковані як вторсировина, можна передати з метою їх подальшої утилізації або переробки спеціалізованим підприємствам, що здійснюють діяльність, пов’язану зі збиранням та заготівлею окремих видів відходів як вторинної сировини. Оскільки на сьогодні ліцензуванню підлягають тільки збирання та заготівля відходів полімерних та відходів гумових, у тому числі зношених шин, отже, усі інші відходи, що становлять інтерес з точки зору вторинної переробки, можна передавати будь-якому суб’єкту господарювання, не турбуючись про наявність у нього ліцензії.

Якщо ж у господарському обороті з’явилися небезпечні відходи, то не слід забувати, що для їх зберігання, розміщення та утилізації чинним законодавством передбачені спеціальні правила. Ще раз повторимо, що просто викинути їх у сміттєвий бак або вивезти на звалище не можна. Такі відходи слід передати спеціалізованому підприємству, яке здійснює операції з поводження з небезпечними відходами та має відповідну ліцензію, для подальшої утилізації або знищення.

Розглянемо докладніше, що законодавець має на увазі під поняттям «небезпечні відходи», які саме з них зустрічаються серед «електронних» відходів та як слід із ними поводитися.

 

Що таке небезпечні відходи?

Небезпечні відходи — це відходи, що мають такі фізичні, хімічні, біологічні чи інші небезпечні властивості, які створюють або можуть створити значну небезпеку для навколишнього природного середовища і здоров’я людини та які потребують спеціальних методів і засобів поводження з ними. Таке визначення наведене у ст. 1 Закону про відходи.

Перелік небезпечних відходів затверджено постановою КМУ від 13.07.2000 р. № 1120. Він умовно поділений на Жовтий та Зелений перелік відходів. Зокрема, небезпечними відходами можуть бути відходи, наведені:

у розділі А Жовтого переліку, якщо вони мають одну або більше небезпечних властивостей (які саме властивості з цією метою слід вважати небезпечними, зазначено в Переліку № 165);

у Зеленому переліку, за умови, якщо вони містять певні матеріали в таких кількостях, які можуть виявляти небезпечні властивості, згадані в Переліку № 165.

Ступінь небезпеки відходів визначається державною санітарно-епідеміологічною службою (СЕС) за погодженням з Мінприроди. За ступенем їх шкідливого впливу на навколишнє природне середовище та на життя і здоров’я людини вони діляться на чотири класи: I клас — надзвичайно небезпечні; II клас — високонебезпечні; III клас — помірно небезпечні; IV клас — малонебезпечні.

Клас небезпеки відходів указується в лімітах на їх утворення, що підтверджується роз’ясненням Мінприроди на його офіційному сайті за посиланням http://www.menr.gov.ua/content/article/9115. Проте перед отриманням такого ліміту суб’єкт господарювання, в якого утворилися, зокрема, «електронні» відходи, повинен визначити вид відходів, що утворилися, та належність цього виду відходів до небезпечних відходів виходячи з наявності одного чи декількох компонентів. У цьому йому допоможе Перелік № 165. Якщо самостійно зробити це не виходить, то для визначення класу небезпеки можна звернутися за відповідними роз’ясненнями до СЕС.

 

«Електронні» відходи: що в них небезпечного?

Вичерпно відповісти на це запитання неможливо зважаючи на величезну різноманітність електронних пристроїв, що використовуються суб’єктами господарювання у своїй діяльності. Тому як приклад зупинимося на деяких із них, а для визначення небезпеки відходів, отриманих при списанні решти техніки, пропонуємо керуватися універсальним рецептом, запропонованим у попередньому підрозділі статті.

Вочевидь, найпоширенішим на сьогодні електронним пристроєм є комп’ютер у різних його модифікаціях — настільний, ноутбук, планшет тощо. Наведемо в таблиці орієнтовні відомості про масу основних компонентів середньостатистичного ПК.

 

Найменування

Благородні метали

Кольорові та чорні метали

Полімери і скло

Au, г

Ag, г

Al, кг

Cu, кг

Fe, кг

AБС-пластик, кг

скло, кг

Персональний комп’ютер (монітор, системний блок, клавіатура, миша)

0,05 — 0,09

0,8 — 1,1

0,1 — 0,4

0,1 — 0,2

3 — 4

3 — 3,5

10 — 20

 

Із таблиці видно, що більше половини ваги середнього персонального комп’ютера становлять скло, пластмаси, залізо та алюміній, які можна повторно використовувати у виробництві. Відсотковий вміст золота в загальній масі електронних відходів відносно малий, проте його концентрація вища, ніж у природній мінеральній руді. За даними Геологічної служби США, 1 тонна комп’ютерних відходів містить стільки ж золота, скільки 18 тонн золотовмісної породи.

Принагідно зауважимо, що згідно з п. 7.5 Інструкції про порядок одержання, використання, обліку та зберігання дорогоцінних металів і дорогоцінного каміння, затвердженої наказом Мінфіну України від 06.04.98 р. № 84 (у редакції наказу від 28.11.2012 р. № 1230), забороняється знищувати, викидати, здавати до брухту кольорових і чорних металів техніку, апаратуру, прилади та інші вироби, що містять дорогоцінні метали, без попереднього вилучення з них електрорадіоелементів, деталей, вузлів, блоків тощо із вмістом дорогоцінних металів з одночасним їх оприбуткуванням відповідно до законодавства України.

Водночас звичайний ПК є не лише джерелом цінних металів — міді, срібла та золота, а й небезпечних матеріалів — кадмію, свинцю, цинку, нікелю, ртуті. Більше того, відходи і брухт електричних та електронних вузлів, що містять компоненти, такі як акумуляторні батареї, ртутні вмикачі, скло від електронно-променевих трубок чи інше активоване скло; відходи скла від електронно-променевих трубок; відпрацьовані батареї свинцевих акумуляторів згідно з Жовтим переліком відходів є небезпечними відходами.

Окрему проблему утилізації становлять кінескопи. Комп’ютерні монітори, а також побутові телевізори попереднього покоління, як відомо, були електронно-променевими, але останнім часом активно витіснялися сучасними РК-пристроями. У результаті такого оновлення в підприємств накопичилося безліч списаних ЕПТ-дисплеїв. Утім, кінескопи від них через вміст отруйних речовин не можна навіть розібрати — вони підлягають захороненню у спеціальних могильниках. Ще раз повторимо, що займатися таким захороненням мають право тільки спеціалізовані підприємства, що мають окрему ліцензію на право здійснення операцій у сфері поводження з небезпечними відходами.

Не менш широко, ніж комп’ютери, в офісних та виробничих приміщеннях використовуються люмінесцентні лампи або так звані лампи денного світла. Це пов’язане з тим, що такі лампи, по-перше, дають природніше освітлення, по-друге, працюють у кілька разів довше, ніж звичайні лампи, і по-третє, менше споживають електроенергії, що дозволяє заощадити на платі за електроенергію.

Проте серед усіх переваг, які може принести суб’єкту господарювання використання люмінесцентних ламп, є й одна негативна складова. У конструкції лампи для генерації світла використовується екологічно небезпечний елемент — ртуть, а точніше, пари ртуті.

Пари ртуті та її сполуки дуже отруйні, тому її наявність у люмінесцентних лампах апріорі робить такі лампи небезпечними не лише для навколишнього середовища, а і для людей. У зв’язку з цим відпрацьовані люмінесцентні лампи вважаються небезпечними відходами.

Це підтверджує і Класифікатор відходів ДК 005-96, відповідно до якого люмінесцентні лампи віднесено до коду 7710.3.1.26 «Лампи люмінесцентні та відходи, які містять ртуть, інші зіпсовані або відпрацьовані», а також п. 17 розд. А Жовтого переліку відходів, згідно з яким такі відходи віднесено до небезпечних як відходи, що містять ртуть.

Отже, будь-які дії щодо ліквідації або знищення люмінесцентних ламп можуть здійснюватися тільки підприємствами, які мають ліцензію на поводження з відходами та пройшли відповідну атестацію. Звичайні підприємства, що не отримали таку ліцензію, не можуть самостійно не лише позбутися небезпечних відходів (у тому числі люмінесцентних ламп), а навіть і зберігати такі відходи на території підприємства.

Щоправда, свого часу Мінекології листом від 02.04.2003 р. № 2798/26-8, щоб полегшити роботу звичайних підприємств, дозволило не отримувати таку ліцензію суб’єктам господарювання, які зберігають небезпечні відходи, утворені протягом 6 місяців поточного року, протягом такого ж строку (6 місяців), за умови, що вони передають такі відходи на договірних засадах іншим суб’єктам господарської діяльності (які мають відповідні ліцензії на право здійснення операцій у сфері поводження з небезпечними відходами) на зберігання, обробку, утилізацію, видалення.

Перевищення зазначеного строку може призвести до негативних наслідків для підприємства, причому це справедливо не лише щодо люмінесцентних ламп, а й інших небезпечних «електронних» (та «неелектронних») відходів. Проте серед таких можливих наслідків необхідності у сплаті екологічного податку ми не бачимо…

А коли ж, запитаєте ви, доведеться сплатити екоподаток за розміщення зазначених відходів? Схоже, що ніколи, оскільки в цьому випадку розміщення небезпечних відходів усе одно не відбувається. Обґрунтуємо на завершення статті цей висновок.

 

Екоподаток за тимчасове зберігання відходів: остаточне вирішення питання?

Згідно з п.п. 240.1.3 ПКУ платниками екологічного податку є особи, які, зокрема, здійснюють розміщення відходів (крім розміщення окремих видів (класів) відходів як вторинної сировини, що розміщуються на власних територіях (об’єктах) суб’єктів господарювання).

Об’єктом та базою оподаткування для таких платників є обсяги і види (класи) розміщених відходів, крім обсягів і видів (класів) відходів як вторинної сировини, що розміщуються на власних територіях (об’єктах) суб’єктів господарювання (див. п.п. 242.1.3 ПКУ).

Вище уже зазначалося, що з 01.01.2013 р. у цілях сплати екологічного податку має застосовуватися нове визначення терміна «розміщення відходів», наведене в п.п. 14.1.223 ПКУ. Ще раз підкреслимо, що тепер під розміщенням слід розуміти або (1) постійне (остаточне) перебування, або (2) захоронення відходів у спеціально відведених для цього місцях чи на об’єктах (місцях розміщення відходів, сховищах, полігонах, комплексах, спорудах, ділянках надр тощо), на використання яких отримано дозвіл спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади у сфері поводження з відходами.

Таким чином, до кола платників екологічного податку з 1 січня 2013 року входять тільки ті суб’єкти господарювання, які дійсно розміщують відходи в розумінні п.п. 14.1.223 ПКУ. Отже, остаточно, сподіваємося, вирішено проблему справляння екоподатку за розміщення відходів у разі їх тимчасового перебування на території суб’єкта господарювання до захоронення у спеціально відведених місцях — віднині такі суб’єкти до платників екоподатку за розміщення відходів не належать.

У взаємозв’язку із темою сьогоднішньої статті викладене означає, що можливі претензії податківців до суб’єктів господарювання, у діяльності яких утворюються «електронні» відходи будь-якого класу небезпеки*, щодо сплати ними екоподатку є безпідставними. І чим швидше самі платники податків засвоять це, тим безперспективніше стануть домагання контролюючих органів із цього приводу, у тому числі й заявлені через суд.

* У тому числі й люмінесцентні лампи, за тимчасове зберігання яких податківці так полюбляли раніше донараховувати податкові зобов’язання з екоподатку зважаючи на наявність у п.п. 246.1.2 ПКУ окремої ставки за їх розміщення.

На жаль, головне податкове відомство вдає, що до законодавчих норм, що змінилися, можна запросто застосовувати колишні трактування, свідченням чому є відповідь на запитання, чи є платниками екологічного податку суб’єкти господарювання, які здійснюють тимчасове зберігання відходів, у тому числі небезпечних відходів (див. консультацію з ЄБПЗ за кодом 300.01). Уже з того, як сформульоване саме запитання (тимчасове зберігання, як і раніше, прирівняно до розміщення), можна зрозуміти, що просто так податківці своїх позицій не віддадуть. А відповідь говорить сама за себе: «Суб’єкти господарювання, які здійснюють тимчасове розміщення (зберігання) відходів, у тому числі небезпечних (акумулятори, шини, люмінесцентні лампи тощо), є платниками екологічного податку в разі відсутності в них договору на видалення та утилізацію відходів, в якому визначаються строки передачі відходів на утилізацію та захоронення». Приблизно така сама позиція простежується і в листі ДПСУ від 27.12.2012 р. № 12699/0/71-12/15-2117.

Зрозуміло, ми не згодні з такими вимогами податківців, оскільки в ПКУ немає жодної згадки про те, що для несплати екоподатку за розміщення відходів суб’єкти господарювання, які тимчасово зберігають відходи, повинні підтверджувати якимись своїми діями чи документами факт тимчасового зберігання відходів. Отже, можна говорити, що вимоги податківців, викладені і в консультації, і в листі, є незаконними та необґрунтованими: відсутність такого договору або несвоєчасна передача відходів на утилізацію можуть розглядатися як порушення правил поводження з відходами, але не повинні вплинути на сплату екоподатку суб’єктами господарювання, які тимчасово зберігають відходи.

На завершення статті додамо, що такий наш висновок не повинен нікого вводити в оману щодо повної безкарності в разі неналежного поводження з будь-якими відходами. Адже обов’язок дотримання природоохоронного законодавства із суб’єктів господарювання ніхто не знімав. Але це вже тема для окремої розмови…

Оформи передплату та читай все Передплатити журнал
stop

Схоже, що ви використовуєте блокувальник реклами :(

Щоб користуватися всіма функціями сайту, додайте нас у винятку!

Як відключити
App
Завантажуйте наш мобільний додаток Factor

© Factor.Media, 1995 -
Всі права захищені

Використання матеріалів без узгодження з редакцією заборонено

Ознайомитись з договором-офертою

Приєднуйтесь
Адреса
м. Харків, 61002, вул. Сумська, 106а
Ми приймаємо
ic-privat ic-visa ic-visa
Powered by
Factor Web Solutions
Ми використовуємо cookie-файли, щоб зробити сайт максимально зручним для вас та аналізувати використання наших продуктів та послуг, щоб збільшити якість рекламних та маркетингових активностей. Дізнатися більше про те, як ми використовуємо ці файли можна тут.
Увійдіть, щоб читати більше! Авторизовані користувачі одержують безкоштовно 5 статей на місяць