Теми
Вибрати теми статей
Сортувати за темами

Про деякі питання практики застосування господарськими судами законодавства про відповідальність за порушення грошових зобов'язань

Редакція ПБО
Податки & бухоблік Травень, 2013/№ 42
Друк
Лист від 29.04.2013 р. № 01-06/767/2013

Про деякі питання практики застосування господарськими судами законодавства про відповідальність за порушення грошових зобов’язань

Оглядовий лист від 29.04.2013 р. № 01-06/767/2013

 

У порядку інформації та для врахування у розгляді справ надсилається огляд вирішених господарськими судами спорів, судові рішення в яких переглянуто в касаційному порядку Вищим господарським судом України.

1. Строк виконання грошового зобов’язання, що випливає з правовідносин купівлі-продажу та поставки, встановлений спеціальною нормою статті 692 ЦК України, та не може ставитися в залежність від звернення кредитора до боржника з вимогою в порядку частини другої статті 530 ЦК України.

Особа, якій продавець передав право вимоги до покупця, звернулася до господарського суду з позовом про стягнення 3 % річних та інфляційних втрат у зв’язку з простроченням оплати товару, поставленого на підставі видаткових накладних.

Скасовуючи рішення місцевого та постанову апеляційного господарського судів про відмову у задоволенні позовних вимог, Вищий господарський суд України зазначив таке.

Дії сторін (передача продавцем товару покупцю за видатковими накладними, прийняття товару покупцем) свідчать про виникнення між ними правовідносин поставки.

Згідно з частиною другою статті 712 ЦК України до договору поставки застосовуються загальні положення про купівлю-продаж, якщо інше не встановлено договором, законом або не випливає з характеру відносин сторін.

Відповідно до частини першої статті 692 ЦК України покупець зобов’язаний оплатити товар після його прийняття або прийняття товаророзпорядчих документів на нього, якщо договором або актами цивільного законодавства не встановлений інший строк оплати товару.

Загальні положення частини другої статті 530 ЦК України не можуть бути застосовані до спірних правовідносин сторін, оскільки термін виконання зобов’язання, що випливає з правовідносин поставки (купівлі-продажу), чітко встановлений зазначеною спеціальною нормою права — покупець зобов’язаний оплатити товар після його прийняття або прийняття товаророзпорядчих документів на нього.

Крім того, відповідно до частини першої статті 222 ГК України учасники господарських відносин, що порушили майнові права або законні інтереси інших суб’єктів, зобов’язані поновити їх, не чекаючи пред’явлення їм претензії чи звернення до суду.

Водночас суди попередніх інстанцій не врахували, що наявність у відповідача зобов’язання щодо проведення платежів за отриманий товар випливає безпосередньо зі змісту частини першої статті 692 ЦК України, а не ставиться в залежність від звернення до нього з окремою вимогою в порядку частини другої статті 530 ЦК України.

Відповідно до частини другої статті 625 ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов’язання, на вимогу кредитора зобов’язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

За таких обставин факт отримання товару відповідачем і видаткові накладні, надані позивачем на підтвердження своїх вимог, є самостійними підставами для виникнення обов’язку у відповідача здійснити розрахунки за отриманий товар (див. постанову Вищого господарського суду України від 20.09.2012 № 12/5026/556/2012).



коментар редакції

Відступлення права вимоги:
строк виконання зобов’язань перед новим кредитором

Стисло наведемо ситуацію, що розглядається: відбулася купівля/продаж товару, у результаті якої покупець прострочив платіж та зобов’язаний виплатити продавцю, зокрема, суму 3 % річних та інфляційні. Водночас зобов’язання зі сплати цієї суми відступлено новому кредитору (сталася так звана цесія).

У зв’язку з цим ВГСУ зробив висновок: для виконання боржником зобов’язання перед новим кредитором (цесіонарієм) отримувати спеціальну вимогу від останнього в порядку ч. 2 ст. 530 Цивільного кодексу України від 16.01.2003 р. № 435-IV (далі — ЦКУ) не потрібно, оскільки таке зобов’язання виникло ще при старому кредиторі (цеденті) на підставі ст. 692 ЦКУ. Інша річ, що до виконання зобов’язання боржник може вимагати від нового кредитора відповідні документи, які підтверджують його права (ч. 2 ст. 517 ЦКУ), наприклад, копію договору відступлення права вимоги. Крім того, з метою визначення строку виконання зобов’язання перед новим кредитором боржник повинен орієнтуватися на умови, згідно з якими це зобов’язання виникло, — тобто в цьому випадку знову ж таки згідно зі ст. 692 ЦКУ. У цілому, цей висновок справедливий та не потребує будь-яких зауважень.

Разом із тим, від себе зазначимо, що зовсім іншими правилами слід було б керуватися, якби йшлося про відступлення права вимоги за зобов’язанням:

1) яке на момент відступлення права вимоги ще не виникло;

2) строк виконання якого не встановлено (ані договором, ані законом) або прив’язано до пред’явлення вимоги кредитором — зауважимо, що саме в такому разі застосовуються положення ч. 2 ст. 530 ЦКУ, згідно з якими боржник зобов’язаний виконати зобов’язання в семиденний строк із дня пред’явлення вимоги новим кредитором.

Що стосується процедури відступлення права вимоги, то її досить детально викладено у ст. 512 — 519 ЦКУ. У свою чергу, про облікові нюанси здійснення подібних операцій див. у газеті «Податки та бухгалтерський облік», 2012, № 79, с. 19.

 

 

2. Недодержання своїх обов’язків контрагентом боржника не є дією непереборної сили, тобто надзвичайних і невідворотних обставин, внаслідок якої боржник може бути звільнений від відповідальності за порушення грошового зобов’язання (стаття 617 ЦК України, частина друга статті 218 ГК України).

Постачальник звернувся з позовом до споживача про стягнення заборгованості, інфляційних втрат, 3 % річних, пені та суми штрафу за неналежне виконання умов договору на постачання теплової енергії у гарячій воді.

Залишаючи без змін постанову апеляційного господарського суду, якою частково задоволено позовні вимоги та, зокрема, стягнуто зі споживача суму пені, інфляційних втрат та 3 % річних, Вищий господарський суд України зазначив таке.

Статтею 218 ГК України визначено, що у разі якщо інше не передбачено законом або договором, суб’єкт господарювання за порушення господарського зобов’язання несе господарсько-правову відповідальність, якщо не доведе, що належне виконання зобов’язання виявилося неможливим внаслідок дії непереборної сили, тобто надзвичайних і невідворотних обставин за даних умов здійснення господарської діяльності. Не вважаються такими обставинами, зокрема, порушення зобов’язань контрагентами правопорушника, відсутність на ринку потрібних для виконання зобов’язання товарів, відсутність у боржника необхідних коштів.

Та обставина, що мешканці (кінцеві споживачі) сплачують за опалення впродовж року і мають реструктуризацію заборгованості, не впливає на обов’язок відповідача виконувати свої договірні зобов’язання перед позивачем та відповідно не виключають його вини у виникненні заборгованості (див. постанову Вищого господарського суду України від 20.09.2011 № 47/523).



коментар редакції


 

Порушення зобов’язань контрагентом боржника не звільняє його від відповідальності

Згідно з ч. 1 ст. 526 ЦКУ зобов’язання має виконуватися належним чином відповідно до вимог договору та законодавства, а за їх відсутності — з урахуванням звичаїв ділового обороту або інших звичайних у таких ситуаціях вимог. Якщо ж зобов’язання порушується, тобто не виконується або виконується неналежним чином, тобто з порушенням передбачених ним умов (наприклад, з порушенням строків виконання), то на боржника може бути покладено цивільно-правову відповідальність, у тому числі у вигляді необхідності сплати неустойки. Водночас в окремих ситуаціях боржник від подібної відповідальності звільняється:

1) у загальному випадку — за відсутності його провини (хоча, слід зауважити, для окремих видів цивільно-правової відповідальності ця умова не діє);

2) за умови, що порушення зобов’язань відбулося в результаті (ч. 1 ст. 617 ЦКУ):

2.1) випадку або, як його називають інакше, казусу, яким прийнято вважати будь-які обставини, які не можна передбачати та яким не можна запобігти у звичайних умовах;

2.2) непереборної сили — тобто надзвичайної або невідворотної за цих умов події (у такому разі, як свого часу було вказано в ухвалі ВСУ від 03.02.2010 р., потрібно довести (а) наявність відповідної обставини, (б) її надзвичайний характер, (в) неможливість запобігти за цих умов завданню шкоди, а також (г) причинний зв’язок між такою обставиною та зазнаними збитками).

Про те, що випадком (казусом) не вважається, зокрема, невиконання зобов’язань контрагентом боржника, зазначено безпосередньо в ч. 1 ст. 617 ЦКУ. При цьому в указаному приписі не згадуються обставини непереборної сили, що однак не свідчить про можливість їх кваліфікації як таких (для цього достатньо звернути увагу на ознаки обставин непереборної сили, які називалися вище), що підтвердив і ВГСУ.

У свою чергу, щодо провини боржника суд зазначив, що само по собі невиконання контрагентом боржника своїх зобов’язань не виключає його провини у виникненні заборгованості та не звільняє від відповідальності (у цьому випадку можна говорити про нормальний підприємницький ризик, який боржник повинен був урахувати). Цей висновок є логічним та не потребує будь-яких зауважень.

Водночас, про виключення провини боржника можна було б говорити, якби, наприклад, його активи було знищено/пошкоджено повінню, снігопадом чи іншою надзвичайною подією (при цьому її настання ще слід довести), що призвело до неможливості виконання ним зобов’язань. Або ж приклад іншої ситуації: куплений боржником товар було заборонено до ввезення та/або продажу на територію України — наприклад, як це відбулося зовсім недавно з тваринами (продукцією з них) з Білорусії у зв’язку з підозрою на поширення там африканської чуми свиней (див. лист Державної ветеринарної та фітосанітарної служби України від 07.05.2013 р. № 15-2-23/14292).

Підсумовуючи це питання, варто зауважити: несплата контрагентом боржника, хоча, як уже зазначалося, й не виключає провини, проте все ж може зменшити розмір його відповідальності. Це пов’язане з тим, що згідно з ч. 1 ст. 233 Господарського кодексу України від 16.01.2003 р. № 436-ХІV (далі — ГКУ), якщо штрафні санкції є непомірно великими порівняно зі збитками кредитора, суд може знизити розмір санкцій. При цьому повинні враховуватися: (а) ступінь виконання зобов’язання боржником, (б) майнове становище сторін зобов’язання, а також (в) інші, у тому числі немайнові, інтереси сторін, які заслуговують на увагу (схоже правило передбачено і в ч. 3 ст. 551 ЦКУ). Так, у ситуації, про яку згадується в п. 7 листа, що коментується, на рішення суду про зниження розміру пені вплинула та обставина, що основними споживачами боржника є населення, а також збитковість його діяльності у зв’язку з наявністю істотної заборгованості споживачів.

 

 

3. Ухилення боржника від одержання на підприємстві зв’язку листа, що містив вимогу про виконання грошового зобов’язання (відмова від його прийняття, нез’явлення на зазначене підприємство після одержання повідомлення про надходження рекомендованого або цінного листа), не дає підстав вважати вимогу непред’явленою.

Іпотекодержатель/кредитор звернувся з позовом до іпотекодавця про звернення стягнення на предмет іпотеки.

Залишаючи без змін постанову апеляційного господарського суду, якою задоволено позовні вимоги, Вищий господарський суд України зазначив таке.

На виконання приписів статті 35 Закону України «Про іпотеку» позивачем на адресу відповідача (іпотекодавця) та третьої особи (боржника) була направлена вимога про погашення боргу за кредитним договором з пропозицією погасити його в тридцятиденний строк. При цьому банк попередив останніх, що у випадку непогашення боргу буде розпочато процедуру звернення стягнення на предмет іпотеки.

Дана вимога отримана третьою особою (боржником), що підтверджується підписом уповноваженого представника на повідомленні про вручення поштового відправлення.

Від відповідача (іпотекодавця) ця вимога повернулася на адресу позивача з відміткою поштового відділення «за закінченням терміну зберігання».

Таким чином, позивачем у повному обсязі виконано приписи Закону України «Про іпотеку» та умови договору іпотеки, укладеного з відповідачем (іпотекодавцем), щодо порядку звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом направлення вимоги про усунення порушень рекомендованим листом на адресу відповідача, погоджену ним в договорі іпотеки. При цьому неотримання відповідачем зазначеної вимоги обумовлено виключно ігноруванням листа останнім та, відповідно, не може бути доказом порушення позивачем процедури звернення стягнення на предмет іпотеки (див. постанову Вищого господарського суду України від 04.07.2012 № 20/5007/121/11).

4. Одночасне стягнення з учасника господарських відносин, який порушив господарське зобов’язання за договором, штрафу та пені не суперечить законодавству України.

Виконавець звернувся з позовом до замовника про стягнення інфляційних втрат, 3 % річних, пені та штрафу в зв’язку з несвоєчасним здійсненням розрахунків за охоронні послуги.

Переглядаючи справу в касаційному порядку, Вищий господарський суд України зазначив таке.

За порушення у сфері господарювання учасники господарських відносин несуть господарсько-правову відповідальність шляхом застосування до правопорушників господарських санкцій на підставах і в порядку, передбачених ГК України, іншими законами та договором (частина друга статті 193, частина перша статті 216 та частина перша статті 218 ГК України).

Одним із видів господарських санкцій згідно з частиною другою статті 217 ГК України є штрафні санкції, до яких віднесено штраф та пеню.

Розмір штрафних санкцій відповідно до частини четвертої статті 231 ГК України встановлюється законом, а в разі якщо розмір штрафних санкцій законом не визначено, санкції застосовуються в передбаченому договором розмірі. При цьому розмір санкцій може бути встановлено договором у відсотковому відношенні до суми невиконаної частини зобов’язання, або в певній, визначеній грошовій сумі, або у відсотковому відношенні до суми зобов’язання незалежно від ступеня його виконання, або у кратному розмірі до вартості товарів (робіт, послуг).

Такий вид забезпечення виконання зобов’язання, як пеня та її розмір встановлено частиною третьою статті 549 ЦК України, частиною шостою статті 231 ГК України, статтями 1, 3 Закону України «Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов’язань» та частиною шостою статті 232 ГК України.

Право встановити в договорі розмір та порядок нарахування штрафу надано сторонам частиною четвертою статті 231 ГК України.

Можливість одночасного стягнення пені та штрафу за порушення окремих видів господарських зобов’язань передбачено частиною другою статті 231 ГК України.

В інших випадках порушення виконання господарських зобов’язань чинне законодавство не встановлює для учасників господарських відносин обмежень можливості передбачати в договорі одночасне стягнення пені та штрафу, що узгоджується із свободою договору, встановленою статтею 627 ЦК України, відповідно до якої сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Таким чином, чинне законодавство допускає можливість одночасного стягнення з учасника господарських відносин, що порушив господарське зобов’язання за договором, штрафу та пені, які не є окремими та самостійними видами юридичної відповідальності (див. постанову Верховного Суду України від 27.04.2012 та постанову Вищого господарського суду України від 12.06.2012 у справі № 06/5026/1052/2011).

Зазначену правову позицію наведено також у постановах Верховного Суду України від 30.05.2011 42/252, від 09.04.2012 № 20/246-08.



коментар редакції

Штраф, пеня та проценти можуть накладатися одночасно

Відповідно до ч. 1 ст. 230 ГКУ штрафною санкцією в межах відносин між суб’єктами господарювання визнається господарська санкція, зокрема, у вигляді штрафу та пені*, яку учасник господарських відносин зобов’язаний сплатити в разі порушення ним правил провадження господарської діяльності, невиконання або неналежного виконання господарського зобов’язання (її аналогом у ЦКУ є неустойка). При цьому далі щодо таких санкцій ВГСУ зробив такі зауваження:

1) розмір штрафних санкцій (штрафу, пені) може бути встановлено законом, відхилення від якого за погодженням сторін не допускається** (ч. 1 ст. 231 ГКУ). У зв’язку з цим, наприклад, законодавче встановлення штрафних санкцій присутнє в ч. 2 ст. 231 ГКУ. У свою чергу, в інших випадках (коли в законі подібних приписів немає), як указав ВГСУ, сторони згідно з ч. 4 ст. 231 ГКУ можуть передбачити це питання в договорі. Причому дивно, що в цьому висновку суд звернув увагу лише на штрафи, тоді як він має поширюватися і на пеню. Хоча щодо останньої слід пам’ятати, що при встановленні її в договорі необхідно враховувати окремі обмеження, установлені законодавством. Так, у загальному випадку розмір договірної пені за порушення грошових зобов’язань обмежується Законом України «Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов’язань» від 22.11.96 р. № 543/96-ВР (далі — Закон № 543): не більше подвійної облікової ставки НБУ, що діяла в період, за який сплачується пеня (наприклад, якщо така пеня сплачується за періоди з 23.03.2012 р., то її розмір не може перевищувати 15 %***);

2) у договорі можна прописати одночасне накладення на учасника господарських відносин обох видів штрафних санкцій — штрафу і пені. Зрозуміло, цей висновок має значення лише за умови, що йдеться про виконання грошових зобов’язань (пеня може супроводжувати лише їх, що випливає, наприклад, з її визначення в ч. 3 ст. 549 ЦКУ). При цьому суд виводить його з положень ч. 2 ст. 231 ГКУ та незважаючи на те, що вона стосується лише зобов’язань, в яких беруть участь державні підприємства, або виконання яких пов’язане із залученням бюджетних коштів, поширює його на будь-які зобов’язання. Крім того, цей висновок випливає з того, що штраф та пеня не є окремими та самостійними видами юридичної відповідальності. Отже, у зв’язку з цим, у цьому випадку немає підстав застосовувати норми ст. 61 Конституції України: про те, що ніхто не може бути двічі притягнений до юридичної відповідальності одного виду за одне й те саме правопорушення.

* Насправді в ч. 1 ст. 230 ГКУ в числі видів штрафних санкцій також названо неустойку, проте цю вказівку слід вважати некоректною, оскільки штрафні санкції та неустойка є поняттями одного порядку: при цьому перше застосовується в ГКУ, а друге — у ЦКУ. Цей момент, судячи з усього, урахував і ВГСУ, назвавши в числі штрафних санкцій лише штрафи та пеню.

** Це правило не є жорстким, що, наприклад, підтверджується ст. 1 Закону України «Про відповідальність суб’єктів підприємницької діяльності за несвоєчасне внесення плати за спожиті комунальні послуги та утримання прибудинкових територій» від 20.05.99 р. № 686-XIV (далі — Закон № 686), де прямо передбачена можливість договірного встановлення розмірів пені.

*** Облікова ставка НБУ за цей період згідно з постановою Правління НБУ від 21.03.2012 р. № 102 становить 7,5 % річних, відповідно її подвійний розмір — 15 %.

Разом із тим, на додаток до цього висновку варто зазначити, що одночасно з указаними штрафними санкціями цілком допустимо стягувати з порушника суми, передбачені ч. 2 ст. 625 ЦКУ, — «інфляційні» та 3 % річних (якщо інший розмір процентів не встановлено договором або законом), оскільки за своєю юридичною природою вони не є штрафними санкціями/неустойкою (наприклад, проценти з правової точки зору є боргом). При цьому щодо процентів цей висновок підтверджується безпосередньо в п. 8 листа, що коментується, а також п. 4 листа ВССУ з розгляду цивільних і кримінальних справ (далі — ВССУ) від 27.09.2012 р. № 10-1390/0/4-12. Що стосується інфляційних, то про це йдеться в п. 8 листа ВССУ від 13.04.2011 р.

На завершення цього питання варто зауважити, що накладення штрафних санкцій та інших сум (інфляційні та проценти) призводить до виникнення безлічі облікових запитань: чи включаються вони до податкових витрат, чи потрапляють до об’єкта обкладення ПДВ тощо. Відповіді на більшість із них можна знайти в редакційному коментарі до Узагальнюючої податкової консультації щодо включення до бази оподаткування податком на додану вартість та складу витрат коштів, отриманих як сума штрафу за затримку оплати чи постачання товарів/послуг, затвердженої наказом ДПСУ від 06.07.2012 р. № 590 (див. «Податки та бухгалтерський облік», 2012, № 59, с. 12).

 

 

5. За прострочення платежу за договором може бути стягнуто пеню, сума якої не може перевищувати встановлений законом граничний розмір, тобто пеню, обчислену на підставі подвійної облікової ставки Національного банку України, що діяла у період, за який сплачується пеня.

Підрядник звернувся з позовом до замовника про стягнення пені, інфляційних втрат та відсотків річних.

Залишаючи без змін рішення господарських судів першої та апеляційної інстанцій про задоволення позовних вимог у частині інфляційних втрат та відсотків річних та змінюючи зазначені рішення в частині суми стягнення пені, Вищий господарський суд України зазначив таке.

Відповідно до статті 611 ЦК України одним із наслідків порушення зобов’язання є сплата неустойки.

Положеннями статті 216, частини першої статті 218 ГК України також визначено, що підставою господарсько-правової відповідальності у вигляді застосування господарських санкцій є вчинене учасником господарських відносин правопорушення у сфері господарювання. Одним з видів господарських санкцій згідно з частиною другою статті 217 ГК України є штрафні санкції, до яких віднесені штраф і пеня (частина перша статті 230 ГК України).

Умовами договору встановлена відповідальність у вигляді пені за порушення зобов’язання в частині оплати виконаних робіт у розмірі 1 % від суми заборгованості за кожний день прострочення.

Проте розмір пені має бути обрахований з урахуванням обмеження розміру пені подвійною обліковою ставкою Національного банку України згідно із Законом України «Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов’язань», незважаючи на встановлений у договорі спосіб обчислення пені (див. постанову Верховного Суду України від 24.10.2011 та постанову Вищого господарського суду України від 07.12.2011 у справі № 25/187).

6. Розмір пені за несвоєчасне внесення плати за спожиті комунальні послуги визначено Законом України «Про відповідальність суб’єктів підприємницької діяльності за несвоєчасне внесення плати за спожиті комунальні послуги та утримання прибудинкових територій», що виключає застосування до даних правовідносин приписів Закону України «Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов’язань».

Постачальник звернувся з позовом до споживача теплової енергії про стягнення основного боргу, пені, 3 % річних та інфляційних втрат.

Рішенням господарського суду першої інстанції позов задоволено.

Висновок господарського суду апеляційної інстанції про скасування судового рішення у справі та прийняття нового судового рішення в частині відмови у стягненні пені у розмірі, зазначеному позивачем, мотивовано тим, що місцевим господарським судом не враховано припису Закону України «Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов’язань» стосовно обмеження розміру пені, яка підлягає стягненню, і такий розмір не може перевищувати розміру подвійної облікової ставки Національного банку України, що діяла у період, за який сплачується пеня.

Скасовуючи частково постанову господарського суду апеляційної інстанції та залишаючи в силі рішення місцевого господарського суду, Вищий господарський суд України зазначив таке.

Відповідно до статті 611 ЦК України у разі порушення зобов’язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема сплата неустойки.

Умовами договору передбачено нарахування пені у розмірі 1,0 % за кожен день прострочення платежу, але не більше 100 % боргу згідно з приписами Закону України «Про відповідальність суб’єктів підприємницької діяльності за несвоєчасне внесення плати за спожиті комунальні послуги».

Частиною третьою статті 1 Закону України «Про відповідальність суб’єктів підприємницької діяльності за несвоєчасне внесення плати за спожиті комунальні послуги та утримання прибудинкових територій» передбачено, що суб’єкти підприємницької діяльності, які використовують нежилі будинки і приміщення, належні їм на праві власності або орендовані ними на підставі договору, для провадження цієї діяльності за несвоєчасні розрахунки за спожиті комунальні послуги сплачують пеню в розмірі одного відсотка від суми простроченого платежу за кожний день прострочення, якщо інший розмір пені не встановлено угодою сторін, але не більше 100 відсотків загальної суми боргу.

Оскільки Законом України «Про відповідальність суб’єктів підприємницької діяльності за несвоєчасне внесення плати за спожиті комунальні послуги та утримання прибудинкових територій» встановлено відповідальність за несвоєчасне внесення плати за надані комунальні послуги, то нарахування пені має відбуватися відповідно саме до положень названого Закону, а приписи Закону України «Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов’язань» до таких правовідносин не застосовуються (див. постанову Вищого господарського суду України від 22.11.2012 № 18/1190/12).



коментар редакції

При накладенні пені слід ураховувати окремі обмеження

Розглянемо висновки, викладені в пп. 5 і 6 листа, що коментується:

1) як уже зазначалося, розмір штрафних санкцій, у тому числі пені, може встановлюватися (а) законом або (б) договором. Разом із тим, при договірному регулюванні цього питання необхідно враховувати законодавчі обмеження граничних розмірів відповідних штрафних санкцій. Так, згідно зі ст. 3 вже згадуваного Закону № 543 розмір пені не може перевищувати подвійної облікової ставки НБУ в періоді, за який сплачується така пеня. У зв’язку з цим, сторонам для коректного встановлення в договорі цієї штрафної санкції необхідно враховувати цей ліміт, причому незалежно від того, який спосіб розрахунку пені вони застосовують.

Водночас, у цьому контексті заслуговує на увагу питання про застосування ч. 2 ст. 551 ЦКУ, якою встановлено, що розмір неустойки, до якої, як уже зазначалося, належить і пеня, установлений законом, може бути збільшено сторонами (причому про будь-які обмеження у цій нормі немає жодного слова). Варто зауважити, що це правило поширюється лише на законну неустойку, тоді як договірної не стосується (про це див. ухвалу ВСУ від 15.12.2010 р.). При цьому законною вважається лише та неустойка, що передбачена законом або актом цивільного законодавства з визначенням її конкретного розміру та підстав для стягнення: наприклад, такою є неустойка, установлена ч. 2 ст. 231 ГКУ (див. постанову ВГСУ від 04.10.2011 р. № 5002-19/1327-2011). Отже, норма ч. 2 ст. 551 ЦКУ про збільшення неустойки сторонами стосується лише законної неустойки, причому в такому разі обмеження, установлені для договірної неустойки, наприклад, згідно із Законом № 543, можна не враховувати. Якщо ж сторони прописали неустойку самостійно, то для визначення її розміру, як уже зазначалося, слід ураховувати відповідні обмеження, у тому числі встановлені Законом № 543;

2) при визначенні суми штрафних санкцій, у тому числі їх граничних розмірів, необхідно враховувати норми спеціального законодавства. Так, нагадаємо: у загальному випадку при договірному встановленні пені її граничні розміри передбачено Законом № 543. Водночас, якщо йдеться про пеню за несвоєчасне внесення плати за спожиті комунальні послуги суб’єктами господарювання, то в цьому випадку повинні застосовуватися положення ст. 1 Закону № 686 — про застосування пені в розмірі 1 % від суми простроченого платежу за кожен день прострочення, якщо інший розмір не встановлено договором (але не більше 100 % загальної суми боргу). При цьому обмеження Закону № 543 у цьому випадку не застосовуються.

 

 

7. За наявності підстав, передбачених частиною третьою статті 551 ЦК України, частиною першою статті 233 ГК України, розмір пені, яка підлягає стягненню зі сторони, що порушила зобов’язання, може бути зменшений за рішенням господарського суду.

Постачальник звернувся з позовом до покупця про стягнення суми основного боргу, пені, інфляційних нарахувань та 3 % річних.

Рішенням місцевого господарського суду, залишеним без змін постановою апеляційного господарського суду, позовні вимоги задоволено частково (зі зменшенням розміру пені). Залишаючи постанову апеляційного господарського суду без змін, Вищий господарський суд України зазначив таке.

Положеннями частини першої статті 233 ГК України передбачено, що у разі якщо належні до сплати штрафні санкції надмірно великі порівняно зі збитками кредитора, суд має право зменшити розмір санкцій. При цьому повинно бути взято до уваги: ступінь виконання зобов’язання боржником; майновий стан сторін, які беруть участь у зобов’язанні; не лише майнові, але й інші інтереси сторін, що заслуговують на увагу.

Встановивши причини невиконання відповідачем грошового зобов’язання, а саме надавши належну оцінку тій обставині, що споживачем теплової енергії, яку виробляє відповідач, є переважно населення, а також збитковість господарської діяльності відповідача у зв’язку з наявністю значної заборгованості споживачів за поставлену енергію, суди дійшли обґрунтованих висновків про наявність підстав для зменшення розміру пені на підставі статті 233 ГК України та пункту 3 статті 83 ГПК України (див. постанову Вищого господарського суду України від 19.12.2012 № 5023/3165/12).

8. Застосування пені не виключає одночасного нарахування процентів за користування чужими грошовими коштами (стаття 536 ЦК України), у тому числі процентів на прострочену суму оплати товару, проданого в кредит (частина п’ята статті 694 названого Кодексу), оскільки стягнення відповідних процентів не є ні видом забезпечення виконання зобов’язань, ані штрафною санкцією.

Продавець (кредитор) звернувся з позовом до покупця та поручителя про стягнення солідарно основної заборгованості за товарним кредитом, відсотків за користування товарним кредитом та пені.

Залишаючи без змін рішення господарських судів першої та апеляційної інстанцій про задоволення позовних вимог, Вищий господарський суд України зазначив таке.

В укладеному сторонами договорі купівлі-продажу передбачено сплату пені у розмірі подвійної облікової ставки Національного банку України у випадку порушення термінів оплати, обумовлених у специфікаціях до договору.

Згідно з частиною п’ятою статті 694 ЦК України, якщо покупець прострочив оплату товару, на прострочену суму нараховуються проценти відповідно до статті 536 цього Кодексу від дня, коли товар мав бути оплачений, до дня його фактичної оплати.

Відповідно до статті 536 ЦК України за користування чужими грошовими коштами боржник зобов’язаний сплачувати проценти, якщо інше не встановлено договором; розмір процентів за користування чужими грошовими коштами встановлюється договором, законом або іншим актом цивільного законодавства.

Договором купівлі-продажу встановлено, що у разі несвоєчасного погашення заборгованості за товарним кредитом згідно з умовами оплати з дати виникнення простроченої заборгованості на суму даної заборгованості нараховуються проценти за користування товарним кредитом із розрахунку 0,15 % за кожний день прострочення оплати. У разі несвоєчасного погашення заборгованості за товарним кредитом згідно з умовами оплати через 10 календарних днів з дати виникнення простроченої заборгованості на суму заборгованості нараховуються проценти за користування товарним кредитом з розрахунку 1 % за кожний день прострочення оплати.

Таким чином, пеню необхідно відрізняти від процентів за користування чужими коштами, що є платою саме за користування ними, а не санкцією за невиконання чи неналежне виконання зобов’язання. Передбачені договором проценти не є неустойкою (штрафом, пенею), а є саме процентами за користування товарним кредитом відповідно до частини п’ятої статті 694 ЦК України та стягуються незалежно від наявності вини боржника. Зазначені проценти за своєю правовою природою є боргом, тому зменшення їх розміру неможливе (див. постанову Вищого господарського суду України від 25.09.2012 № 32/5005/3471/2012).

9. Наявність судового рішення про задоволення вимог кредитора, яке не виконано боржником, не припиняє зобов’язальних правовідносин сторін договору, не звільняє боржника від відповідальності за невиконання грошового зобов’язання та не позбавляє кредитора права на отримання сум, передбачених частиною другою статті 625 ЦК України.

Оскільки мало місце несвоєчасне виконання відповідачем грошових зобов’язань, встановлене рішенням господарського суду, позивач з посиланням на приписи статті 625 ЦК України звернувся з позовом до суду про стягнення з відповідача інфляційних втрат та 3 % річних.

Залишаючи без змін рішення господарських судів першої та апеляційної інстанцій про задоволення позовних вимог, Вищий господарський суд України зазначив таке.

Частиною другою статті 625 ЦК України визначено, що боржник, який прострочив виконання грошового зобов’язання, на вимогу кредитора зобов’язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми.

За змістом статей 598 — 609 ЦК України рішення суду про стягнення боргу не є підставою для припинення грошового зобов’язання.

Таким чином, наявність судового рішення про задоволення вимог кредитора, яке не виконано боржником, не припиняє зобов’язальних правовідносин сторін договору, не звільняє боржника від відповідальності за невиконання грошового зобов’язання та не позбавляє кредитора права на отримання сум, передбачених частиною другою статті 625 ЦК України. Право кредитора вимагати сплату боргу з урахуванням індексу інфляції та процентів річних є способом захисту його майнового права та інтересу, суть яких полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів внаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації (плати) від боржника за користування утримуваними ним грошовими коштами, належними до сплати кредитору (див. постанову Вищого господарського суду України від 01.11.2012 № 5011-32/5219-2012).

Зазначену правову позицію наведено також у постановах Верховного Суду України від 20.12.2010 № 10/25, від 04.07.2011 № 13/210/10, від 12.09.2011 № 6/433-42/183, від 14.11.2011 № 12/207, від 23.01.2012 № 37/64.



коментар редакції

Рішення суду на користь кредитора
 не звільняє боржника
від сплати процентів/інфляційних

За загальним правилом, зобов’язання повинні припинятися належним виконанням згідно з умовами договору та вимогами законодавства, а за їх відсутності — відповідно до звичаїв ділового обороту та інших звичайних вимог (ч. 1 ст. 526 ЦКУ). Загальний перелік умов для припинення зобов’язання наведено у ст. 598 — 609 ЦКУ, при цьому такої підстави, як винесення рішення суду про задоволення вимог кредитора, серед них немає.

Більше того, як передбачено ч. 1 ст. 625 ЦКУ, навіть у разі неможливості виконання грошових вимог боржник не звільняється від відповідальності, причому це стосується як неустойки, так і сум процентів/інфляційних (щодо останніх також не має значення факт наявності/відсутності провини боржника), хоча в листі, що коментується, ідеться лише про останні.

 

 

10. Вираження у договорі грошових зобов’язань в іноземній валюті не суперечить чинному законодавству, однак унеможливлює урахування розрахованого Державним комітетом статистики України індексу інфляції для обґрунтування вимог, пов’язаних із знеціненням валюти боргу.

Товариство з іноземними інвестиціями звернулося до господарського суду з позовом до підприємства про стягнення основного боргу, інфляційних втрат та 3 % річних.

За результатами перегляду судових рішень у справі Вищий господарський суд України зазначив, що суди попередніх інстанцій дійшли обґрунтованого висновку про відмову у задоволенні вимоги про стягнення інфляційних втрат, виходячи з такого.

Умовами договору поставки, укладеного товариством з іноземними інвестиціями та підприємством, передбачено розрахунки у доларах США.

Статтею 625 ЦК України встановлено зобов’язання боржника на вимогу кредитора сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення за умови, що боржник прострочив виконання грошового зобов’язання.

Стаття 627 цього ж Кодексу визначає, що сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

За приписами статті 524 ЦК України зобов’язання має бути виражене у грошовій одиниці України — гривні. Сторони можуть визначити грошовий еквівалент зобов’язання в іноземній валюті.

Згідно з частинами першою, другою статті 533 ЦК України грошове зобов’язання має бути виконане у гривнях. Якщо у зобов’язанні визначено грошовий еквівалент в іноземній валюті, сума, що підлягає сплаті у гривнях, визначається за офіційним курсом відповідної валюти на день платежу, якщо інший порядок її визначення не встановлений договором або законом чи іншим нормативно-правовим актом. Зазначена норма кореспондується з положеннями частини другої статті 198 ГК України.

Таким чином, вираження у договорі грошових зобов’язань в іноземній валюті не суперечить чинному законодавству, однак унеможливлює урахування розрахованого Державним комітетом статистики України індексу інфляції для обґрунтування вимог, пов’язаних із знеціненням валюти боргу, оскільки офіційний індекс інфляції, що розраховується Державним комітетом статистики України, визначає рівень знецінення національної грошової одиниці України, тобто зменшення купівельної спроможності гривні, а не іноземної валюти (див. постанову Вищого господарського суду України від 31.01.2012 у справі № 18/113-53/81).

 

Голова Вищого господарського суду України
В. Татьков



коментар редакції

Ціна в договорі може встановлюватися в інвалюті

У цій частині листа ВГСУ вкотре вказав на можливість установлення зобов’язань у господарських відносинах в іноземній валюті, що у цілому відповідає його традиційній позиції (див. «Податки та бухгалтерський облік», 2010, № 98, с. 8). Підстави для цього він вбачає в ч. 2 ст. 524 і ч. 2 ст. 533 ЦКУ, навіть незважаючи на те що ці положення безумовно поширюються лише на цивільно-правові відносини, тоді як господарсько-правові, на перший погляд, підпадають під обмеження ч. 2 ст. 198 ГКУ, де вказано, що грошові зобов’язання повинні виражатися лише в гривні. Водночас, суди обходять їх посиланнями на те, що ст. 198 ГКУ, як і глава 22, до якої вона належить, регулює лише відносини виконання господарських зобов’язань (див. постанову ВГСУ від 15.02.2007 р. № 4/644-12/105).

У свою чергу, що стосується обмежень на вираження зобов’язань в іноземній валюті, передбачених постановою КМУ від 18.12.98 р. № 1998, то суди, як правило, доходять висновку про неможливість їх застосування внаслідок того, що згідно з п. 1 ч. 2 ст. 92 Конституції України статус іноземних валют може встановлюватися виключно законами (див. «Податки та бухгалтерський облік», 2010, № 98, с. 8). До того ж, в окремих випадках робляться висновки про те, що встановлення ціни в іноземній валюті просто не суперечить зазначеній постанові (постанова ВГСУ від 06.09.2011 р. № 16/23пд/2011).

Крім того, ВГСУ навів ще один висновок, що, безумовно, заслуговує на увагу: якщо ціна зобов’язання виражена в іноземній валюті, то в разі його порушення інфляційні за таким зобов’язанням розрахувати та відповідно стягнути не вдасться. Це пов’язане з тим, що інфляція є знеціненням грошей, що супроводжується зростанням цін на товари та послуги. При цьому індекс інфляції, що визначається Державною службою статистики, розраховується виключно щодо грошової одиниці України. У зв’язку з цим визначити інфляційні в такому разі неможливо — по суті, це було б і не логічно, адже за допомогою встановлення ціни зобов’язання в іноземній валюті його сторони тим самим уже захищають себе від ризику знецінення національної валюти (аналогічний висновок було свого часу викладено в п. 1 оглядового листа ВГСУ від 26.07.2002 р. № 01-8/870).

 

Віталій Смердов

Оформи передплату та читай все Передплатити журнал
stop

Схоже, що ви використовуєте блокувальник реклами :(

Щоб користуватися всіма функціями сайту, додайте нас у винятку!

Як відключити
App
Завантажуйте наш мобільний додаток Factor

© Factor.Media, 1995 -
Всі права захищені

Використання матеріалів без узгодження з редакцією заборонено

Ознайомитись з договором-офертою

Приєднуйтесь
Адреса
м. Харків, 61002, вул. Сумська, 106а
Ми приймаємо
ic-privat ic-visa ic-visa
Powered by
Factor Web Solutions
Ми використовуємо cookie-файли, щоб зробити сайт максимально зручним для вас та аналізувати використання наших продуктів та послуг, щоб збільшити якість рекламних та маркетингових активностей. Дізнатися більше про те, як ми використовуємо ці файли можна тут.
Увійдіть, щоб читати більше! Авторизовані користувачі одержують безкоштовно 5 статей на місяць