Податковий спір підприємства в суді. «Сын за отца не отвечает» (ВАСУ нагадує: ваш податковий кредит не залежить від «показників» контрагента)

«Сын за отца не отвечает»* (ВАСУ нагадує: ваш податковий кредит не залежить від «показників» контрагента)

Для платників ПДВ битва з фіскалами за податковий кредит під час перевірок — справа звичайна. Так само звичайним у таких ситуаціях є бажання фіскалів «повісити» на платника всіх мислимих і немислимих «собак» його контрагентів. Платники, які знають закон (і собі ціну), наслідки такого фіскального свавілля оскаржують у суді.

Наведена нижче ухвала Вищого адміністративного суду України від 26.02.2014 р. № К/800/15892/13 є черговим підтвердженням того, що битва платників за свій ПК — «діло праве».

За результатами позапланової виїзної перевірки позивача (Товариства) за період з 01.10.2010 р. по 31.12.2011 р. податківці склали акт, у якому, серед іншого, зафіксували в перевіреному періоді завищення Товариством сум податкового кредиту.

На підставі висновків цього акта податківці прийняли податкові повідомлення-рішення, якими Товариству були донараховані, зокрема, великі суми ПДВ та штрафних (фінансових) санкцій.

Підставою для нарахування ПДВ стали висновки податківців про незаконне формування Товариством податкового кредиту за операціями придбання товарів у низки підприємств-контрагентів. При цьому податківці посилалися на фіктивний характер цих операцій, що, на їх думку, підтверджується:

— відсутністю у названих контрагентів об’єктивної можливості виконати зобов’язання з постачання товару через відсутність основних фондів, транспортних засобів та необхідних трудових ресурсів;

— незнаходженням цих постачальників за місцем реєстрації;

— поданням ними податкової звітності з мінімальними або нульовими показниками.

Окрім цього, податківці педалювали факти відсутності у Товариства товарно-транспортних накладних, що підтверджують перевезення товарів у процесі виконання постачань.

Ці обставини податківці розцінили як доказ того, що Товариство укладало правочини без мети настання відповідних їм правових наслідків. На їх думку, це свідчить про участь Товариства в штучній схемі мінімізації податкових зобов’язань з метою отримання необґрунтованої податкової вигоди.

Товариству такі дії податківців видалися протиправними, через що воно було змушено звернутися до окружного адміністративного суду з позовом про скасування згаданих вище повідомлень-рішень.

Окружний адміністративний суд прийняв рішення на користь позивача (Товариства).

Податківці подали апеляцію, яку апеляційний адмінсуд відхилив. Потім податківці звернулися з касаційною скаргою до ВАСУ, рішення якого ми, власне, і коментуємо. Судова колегія ВАСУ, розглядаючи касаційну скаргу фіскалів, зазначила таке.

Факти здійснення госпоперацій (щодо яких податківцями під час перевірки були зроблені згадані донарахування) між Товариством та його контр­агентами підтверджуються належно оформленими первинними документами. А саме: договорами, податковими накладними, видатковими накладними, актами приймання-передачі, актами виконаних робіт, актами списання використаних ТМЦ тощо.

Судами також було встановлено факт використання придбаних товарів і послуг у господарській діяльності Товариства.

У свою чергу, податківці не навели переконливих доказів на підтвердження недостовірності та суперечності відомостей, що містяться у згаданих документах. Перелічені вище аргументи податківців (такі, як відсутність контрагентів за їх місцезнаходженням, відсутність у них умов для провадження госпдіяльності, стан розрахунків контрагентів із бюджетом), на думку ВАСУ, фактично є свідченням порушень, допущених контрагентами (третіми особами), а не доказом несумлінності Товариства. Суд касаційної інстанції справедливо зазначив, що податкове законодавство не пов’язує право платника на ПК із перебуванням його постачальника за юридичною адресою, з дотриманням ним законодавчо встановлених умов провадження госпдіяльності, а також із тим, за рахунок яких ресурсів (власних чи залучених) здійснювалося постачання товарів постачальником. Крім того, право на ПК не пов’язане з повнотою відображення постачальником у своїй податковій звітності відповідних господарських операцій та/або фактичною сплатою ним податків до бюджету.

Що стосується посилань податківців на відсутність у Товариства ТТН, то тут суди цілком правильно зазначили, що ТТН призначена для обліку руху ТМЦ та розрахунків за їх перевезення автомобільним транспортом, а відтак визначає взаємовідносини при перевезенні вантажів для обліку транспортної роботи. У цьому випадку Товариство не було замовником за договором перевезення, а отже, відсутність ТТН, на думку судів, не можна розцінювати як безперечне свідчення безтоварності операцій.

ВАСУ спеціально зазначив, що судова практика вирішення податкових спорів виходить із презумпції сумлінності платника, передбачає економічну виправданість дій платника, які мають своїм наслідком отримання податкової вигоди, і достовірність відомостей у бухгалтерській та податковій звітності платника.

Несумлінність платника має бути встановлена беззаперечними й такими, що мають однозначне тлумачення, доказами. Проте таких доказів податківці не навели, і реальність виконання господарських операцій, на підставі яких Товариством сформовано податковий кредит, ними не спростована.

Урахувавши всі ці моменти, ВАСУ погодився з висновками попередніх судових інстанцій і залишив касаційну скаргу податківців без задоволення.

Ми повністю підтримуємо висновки ВАСУ (і адмінсудів нижчих інстанцій), які зводяться до того, що чинне законодавство не ставить право на формування платником ПК з ПДВ у залежність від низки факторів і показників діяльності його контрагентів.

Наприклад, податківці здавна намагаються пов’язати право платника на ПК з тим, чи відобразив його контрагент податкове зобов’язання з ПДВ з такого постачання та чи сплатив його до бюджету. Вони (успішніше, ніж тепер) експлуатували цю ідею ще за часів дії Закону України «Про податок на додану вартість» від 03.04.97 р. № 168/97-ВР, використовуючи недосконалість його дефініцій. Не занурюючись глибоко в історію, зазначимо, що небеззубі платники і тоді через суди відстоювали своє право на ПК, що підтримувалося й на рівні ВАСУ (див., наприклад, постанову ВАСУ від 24.05.2012 р. № К-26149/10).

Зараз, у період дії Податкового кодексу України від 02.12.2010 р. № 2755-VI (далі — ПКУ), думка суддів стосовно того, що правомірність податкового кредиту не залежить від розрахунків його контрагента з бюджетом, стала ще непохитнішою. Це підтверджують ухвали ВАСУ від 23.07.2013 р. № К/9991/36821/12, від 20.11.2012 р. № К/9991/4061/12 (див. «Податки та бухгалтерський облік», 2013, № 7), від 24.02.2014 р. № К-800-16474-13.

Хоча в «докодексну епоху» це було для платників дещо складнішим, ніж зараз. В умовах дії ПКУ при перевірках платників нормативних приводів для такої поведінки податківців ще поменшало, утім, фіскального завзяття — навряд чи. Про це свідчить практика, у тому числі судова. Податківці то там, то тут продовжують під час перевірок «викошувати» платникам під тим же соусом податковий кредит (і відмовляти у відшкодуванні ПДВ). Зауважимо, що звернення в таких ситуаціях до суду дозволяє платникам відновити податково-кредитний «статус-кво».

У подібних випадках цікавим є те, що перевіряючі, які вдаються до таких донарахувань, часто хитрують, суперечачи, крім усього іншого, офіційній позиції свого начальства, яку Міндоходів виклало в листі від 27.05.2013 р. № 3642/6/99-99-19-04-01-15 (див. «Податки та бухгалтерський облік», 2013, № 52).

Там головні податківці чітко підтвердили, що суб’єкт господарювання не несе відповідальності за виконання зобов’язань його контрагента (у тому числі перед бюджетом). І якщо таким контрагентом були порушені норми чинного законодавства, то саме він повинен нести встановлену відповідальність. При цьому податківці послалися на рішення Європейського суду з прав людини (за позовами товариства «Інтерсплав» проти України (2007 рік) і товариства «Булвес» проти Болгарії (2009 рік))*.

Повністю підтримуємо ми і чітко обґрунтовану в ухвалі ВАСУ, що публікується сьогодні, нефіскальну позицію суду щодо інших фактів, якими маніпулюють податківці. Таких як незнаходження постачальника за юридичною адресою**, наявність у нього відповідних ресурсів для проведення певної госпоперації.

Перелічені факти, крім згадки про них, вимагають від перевіряючих відповідних доказів того, що діяльність «караного за батька» платника була спрямована на отримання ним вигоди з бюджету. Але, як бачимо, на практиці податківці збиранню таких доказів особливої уваги не приділяють: вони вважають, що факту несплати ПДВ чи іншої «заплямованості репутації» контрагента вже достатньо для «викошування» у платника податкового кредиту. Тому податківці часто-густо і зазнають у судах фіаско.

Це саме стосується і педалювання податківцями фактів відсутності у платника ТТН — ВАСУ неодноразово із цього приводу займав нефіскальну позицію (детально про це ми писали в газеті «Податки та бухгалтерський облік», 2013, № 36, с. 30). Навіть Міндоходів у листі від 19.09.2013 р. № 11569/6/99-99-22-01-03-15/1128 (див. «Податки та бухгалтерський облік, 2013, № 94, с. 16) уже фактично визнало, що наявність/відсутність ТТН не впливає на право платника включати «вхідний» ПДВ до ПК.

Загалом, якщо платник, який потрапив у подібну халепу, впевнений, що його «діло праве», то він може звертатися до суду й оскаржувати рішення фіскалів. Судячи з наведених далі висновків ВАСУ, певні шанси на успіх є.

А взагалі-то давно вже слід за необґрунтовані донарахування почати притягувати податківців до відповідальності…

Матеріал підготував Олексій Павленко, податковий експерт

ВИЩИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД УКРАЇНИ

УХВАЛА

від 26 лютого 2014 року у справі К/800/15892/13

(витяг)

Вищий адміністративний суд України <…> розглянув у судовому засіданні касаційну скаргу державної податкової інспекції <…> області Державної податкової служби (далі — ДПІ) на постанову Івано-Франківського окружного адміністративного суду від 12.09.2012 р. та ухвалу Львівського апеляційного адміністративного суду від 28.02.2013 р. <…> за позовом публічного акціонерного товариства «П» (далі — Товариство) до ДПІ про визнання протиправними та скасування податкових повідомлень-рішень.

За результатами розгляду касаційної скарги Вищий адміністративний суд України

ВСТАНОВИВ:

Постановою Івано-Франківського окружного адміністративного суду від 12.09.2012 р., залишеною без змін ухвалою Львівського апеляційного адміністративного суду від 28.02.2013 р., позов задоволено; визнано протиправними та скасовано податкові повідомлення-рішення від 09.07.2012 р. № <…> та № <…>. У прийнятті цих судових актів попередні судові інстанції виходили, зокрема, з того, що реальність виконання операцій з поставки позивачеві товарів (робіт, послуг), за якими податкова інспекція не визнала право Товариства на податковий кредит, підтверджується належними первинними документами, тоді як ДПІ не доведено обставин, з якими чинне податкове законодавство пов’язує необґрунтованість податкової вигоди платника.

Посилаючись на невідповідність висновків судів положенням чинного законодавства та дійсним обставинам справи, ДПІ звернулася до Вищого адміністративного суду України з касаційною скаргою, в якій просить скасувати судові акти обох попередніх інстанцій та прийняти нове рішення по суті спору, яким у позові відмовити.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши відповідність висновків судів наявним у матеріалах справи доказам, правильність застосування судами норм матеріального права та дотримання ними процесуальних норм, обговоривши доводи касаційної скарги, Вищий адміністративний суд України не вбачає підстав для задоволення касаційних вимог ДПІ виходячи з такого.

Попередніми судовими інстанціями у розгляді справи встановлено, що ДПІ було проведено планову виїзну перевірку Товариства з питань своєчасності, достовірності, повноти нарахування та сплати податків та зборів, а також дотримання вимог валютного та іншого законодавства за період з 01.10.2010 р. по 31.12.2011 р., оформлену актом від 20.06.2012 р. № <…>.

За наслідками цієї перевірки податковим органом було прийнято:

податкове повідомлення-рішення від 09.07.2012 р. № <…>, за яким Товариству визначено грошове зобов’язання з ПДВ у сумі <…> грн. (у тому числі <…> грн. за основним платежем та <…> грн. за штрафними санкціями)<…>.

Підставою для донарахування оспорюваної суми з податку на додану вартість став висновок податкового органу про незаконне формування позивачем податкового кредиту за операціями з придбання товарів (робіт, послуг) в рамках господарських правовідносин із закритим акціонерним товариством «НВП «У», товариством з обмеженою відповідальністю «ТД «Г», товариством з обмеженою відповідальністю «П-р», товариством з обмеженою відповідальністю «Т-с», ПНВП «Г», товариством з обмеженою відповідальністю «І-Б», товариством з обмеженою відповідальністю «І», товариством з обмеженою відповідальністю «ОВ», товариством з обмеженою відповідальністю «ТК», товариством з обмеженою відповідальністю «Г», товариством з обмеженою відповідальністю «П-т», товариством з обмеженою відповідальністю «Т-ч».

При цьому ДПІ посилається на фіктивний характер цих операцій, що, на думку відповідача, підтверджується: відсутністю у названих контрагентів об’єктивної можливості виконати зобов’язання з поставки товару в силу відсутності основних фондів, транспортних засобів та необхідних трудових ресурсів; незнаходженням цих постачальників за місцем реєстрації; поданням ними податкової звітності з мінімальними або нульовими показниками. Крім того, ДПІ зазначає про непредставлення позивачем товарно-транспортних накладних на підтвердження факту перевезення товару у процесі виконання поставок.

Наведені обставини було розцінено відповідачем як доказ укладення позивачем правочинів без мети настання відповідних ним правових наслідків та як свідчення участі позивача у штучній схемі для мінімізації податкових зобов’язань та отримання необґрунтованої податкової вигоди.

<…> правила формування податкового кредиту наведені <…> у Податковому кодексі України.

Так, відповідно до пункту 198.1 статті 198 цього Кодексу право на віднесення сум податку до податкового кредиту виникає у разі здійснення операцій з придбання або виготовлення товарів (у тому числі в разі їх ввезення на митну територію України) та послуг.

Пунктом 198.3 цієї ж статті Кодексу податковий кредит звітного періоду визначається виходячи з договірної (контрактної) вартості товарів/послуг, але не вище рівня звичайних цін, визначених відповідно до статті 39 цього Кодексу, та складається з сум податків, нарахованих (сплачених) платником податку за ставкою, встановленою пунктом 193.1 статті 193 цього Кодексу, протягом такого звітного періоду у зв’язку з придбанням або виготовленням товарів (у тому числі при їх імпорті) та послуг з метою їх подальшого використання в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку.

Пунктом 198.6 статті 198 Кодексу передбачено, що не відносяться до податкового кредиту суми податку, сплаченого (нарахованого) у зв’язку з придбанням товарів/послуг, не підтверджені податковими накладними (або підтверджені податковими накладними, оформленими з порушенням вимог статті 201 цього Кодексу) чи не підтверджені митними деклараціями, іншими документами, передбаченими пунктом 201.11 статті 201 цього Кодексу.

З наведених законодавчих положень вбачається, що обов’язковою умовою виникнення у платника права на податковий кредит є реальне здійснення операцій з придбання товарів (робіт, послуг) з метою їх використання в оподатковуваних операціях, а також оформлення зазначених операцій необхідними документами первинного обліку (зокрема, податковими накладними), що містять достовірні відомості про обсяг та зміст господарської операції.

Судова практика вирішення податкових спорів виходить з презумпції добросовісності платника, яка презюмує економічну виправданість дій платника, що мають своїм наслідком отримання податкової вигоди, та достовірність відомостей у бухгалтерській та податковій звітності платника.

Недобросовісність платника має бути встановлена безумовними та однозначно розтлумаченими доказами, однак, як вірно зазначили суди, такі докази на порушення вимог частин першої, другої статті 71 Кодексу адміністративного судочинства України податковим органом не представлено, реальність виконання господарських операцій, на підставі яких позивачем сформовано податковий кредит, не спростовано.

Так, під час вирішення даного спору суди дослідили правовідносини позивача з кожним із спірних контрагентів, встановивши зміст господарських операцій, порядок їх виконання та оформлення. При цьому суди з’ясували, що виконання поставок товарів в адресу позивача підтверджується необхідними первинними документами, які мають бути складені в залежності від виду господарської операцій, а саме — договорами, податковими накладними, видатковими накладними, актами приймання-передачі, актами виконаних робіт, довідками про вартість виконаних підрядних робіт, актами списання використаних матеріальних цінностей тощо.

Судами також було встановлено і факт використання позивачем придбаних товарів, робіт та послуг у власній господарській діяльності з розподілення та постачання електроенергії.

Податковим органом, в свою чергу, не наведено достатньо переконливих доводів про те, що відомості, які містяться у цих документах, є недостовірними, суперечливими.

Доводи, якими податкова інспекція мотивує висновок про порушення платником вимог податкового законодавства (як-от — відсутність контрагентів за місцезнаходженням, відсутність у них об’єктивних умов для провадження господарської діяльності, несплата ними податків до бюджету), фактично є свідченням порушень, допущених цими контрагентами, тобто третіми особами, а не доказом недобросовісності Товариства як платника податків.

Чинне податкове законодавство не пов’язує право платника на податковий кредит з перебуванням його постачальника за юридичною адресою, з повнотою відображення постачальником у своїй податковій звітності відповідних господарських операцій, з фактичною сплатою постачальником податків до бюджету, з дотриманням ним законодавчо встановлених умов провадження господарської діяльності.

До того ж, слід зазначити, що укладення трудового договору не є єдиним способом залучення фізичних осіб до вчинення необхідних дій в процесі виконання поставки; податкове законодавство не ставить право платника на податковий кредит в залежності від того, за рахунок яких ресурсів (власних або залучених) здійснюється поставка товарів постачальником. Податкова інспекція не довела неможливості поставки спірними постачальниками товарів (робіт, послуг) в заявлених обсягах наявними у них силами та засобами.

Стосовно посилань ДПІ на відсутність у позивача товарно-транспортних накладних суди правильно зазначили, що товарно-транспортна накладна призначена для обліку руху товарно-матеріальних цінностей та розрахунків за їх перевезення автомобільним транспортом, а відтак визначає взаємовідносини по виконанню перевезення вантажів для обліку транспортної роботи. У розглядуваному випадку Товариство здійснювало операції з придбання товару та не виступало в якості замовника за договором перевезення, у зв’язку з чим відсутність товарно-транспортних накладних не можна розцінювати як беззаперечне свідчення безтоварності спірних операцій.

А відтак слід погодитися з наданою судами правовою оцінкою обставин справи про дотримання Товариством необхідних умов для формування податкового кредиту за спірними операціями та про відсутність у податкового органу підстав для здійснення оспорюваного донарахування з податку на додану вартість.

<…>

З урахуванням викладеного суди цілком правомірно задовольнили позов, скасувавши оскаржувані податкові повідомлення-рішення.

Оскільки висновки судів відповідають нормам чинного законодавства та фактичним обставинам спору, установленим на підставі повного та об’єктивного дослідження доказів у справі, то процесуальних підстав для скасування оскаржуваних постанови та ухвали судів першої та апеляційної інстанцій зі спору не вбачається.

Керуючись статтями 160, 167, 220, 221, 223, 224, 231 Кодексу адміністративного судочинства України, Вищий адміністративний суд України

УХВАЛИВ:

1. Касаційну скаргу державної податкової інспекції <…> області Державної податкової служби залишити без задоволення.

2. Постанову Івано-Франківського окружного адміністративного суду від 12.09.2012 р. та ухвалу Львівського апеляційного адміністративного суду від 28.02.2013 р. у справі <…> залишити без змін.

<…>

Головуючий суддя М. Костенко