Роль судової практики у вашій повсякденній діяльності
Перед вами наш традиційний тематичний номер. Його присвячено найцікавішим (на наш неупереджений погляд J) судовим рішенням. Але, погодьтеся, у нашому спільному податково-бухгалтерському ремеслі інтерес сам по собі мало що означає. Головне — це користь. І тут багато хто запитає: а яка мені користь від судового рішення, хай і позитивного, якщо винесене воно щодо сторонньої особи? Запевняємо вас, вона може бути дуже суттєвою, і переконатися в цьому вам допоможе ця стаття.
Віталій Смердов, податковий експерт
Судова практика виражається в сукупності всіх судових рішень. Чи впливають вони якимсь чином на вашу діяльність? Якщо судове рішення має до вас якесь відношення, то питання вичерпується*. Але як бути, якщо учасники судового розгляду — це сторонні особи і вас це рішення жодним чином не стосується: чи може воно вплинути на ваші права та/або обов’язки? Не кваптеся казати «ні». Насправді, відповідь на це запитання залежить від статусу судового рішення.
* Рішення суду, що набуло законної сили, є обов’язковим для будь-якої особи (ч. 2 ст. 13 Закону про судоустрій).
Почнемо з рішень місцевих/апеляційних судів. Вони не впливають на вас ані прямо, ані опосередковано. Ви, звісно, можете запитати: так навіщо ж професійні видання, у тому числі наше, приділяють їм таку пильну увагу? А тому, що вони містять неупереджений і, найчастіше, правильний погляд на застосування тієї чи іншої норми права. Крім того, маючи уявлення про те, як складається судова практика з певного питання, ви можете спрогнозувати ризики від прийняття рішень, зокрема, якщо надалі свої права доведеться відстоювати в суді.
Рішення судів касаційної інстанції відіграють таку ж роль. Але, крім цього, вони впливають і на можливість ініціювати перегляд справи у Верховному Суді України (далі — ВСУ). Нагадаємо: головна підстава такого перегляду — це неоднакове застосування судами касаційної інстанції одних і тих самих норм права, що призвело до прийняття різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах (п. 1 ч. 1 ст. 237 КАСУ, п. 1 ч. 1 ст. 355 ЦПКУ, п. 1 ч. 1 ст. 11116 ГПКУ). Отже, якщо суд касаційної інстанції виявився не на вашому боці, але у вас є рішення, в якому він застосовував ті самі норми в подібних правовідносинах інакше (хай і щодо сторонніх осіб), то ви маєте право ініціювати перегляд справи у ВСУ.
Але вас, імовірно, більше цікавить: чи зобов’язані державні органи, у тому числі податківці, ураховувати підхід судів до застосування тих чи інших норм права?
За загальним правилом, ні. Більше того, навіть суди не зобов’язані застосовувати підхід, висловлений у рішеннях інших судів, у тому числі вищих за рівнем**. Але, як ми сказали, це загальний випадок. Він стосується тільки рішень місцевих/апеляційних/касаційних судів.
** Річ у тім, що у процесі здійснення правосуддя суди зобов’язані керуватися тільки Конституцією України і законами (ч. 1 ст. 6 Закону про судоустрій).
У свою чергу, на рішення ВСУ та Європейського суду з прав людини (далі — ЄСПЛ) цей висновок не поширюється. Практика цих органів може позначитися на вас безпосередньо.
Роль рішень ВСУ
Головне завдання ВСУ — переглядати судові рішення. Підстав для такого перегляду тільки дві, причому з найпоширенішою ви могли ознайомитися вище*** (неоднакове застосування судами касаційної інстанції одних і тих самих норм права). Про рішення ВСУ, винесені за цією ж підставою, ми і поговоримо. Вони мають особливий статус.
*** Другою підставою для перегляду є встановлення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнається Україною (як правило, це ЄСПЛ), порушення Україною міжнародних зобов’язань при вирішенні справи судом. Рішень ВСУ, винесених за цією підставою, в цій статті ми не торкаємося.
У них, крім іншого, міститься висновок ВСУ про правильне застосування тієї чи іншої норми права (ч. 2 ст. 243 КАСУ, ч. 2 ст. 3604 ЦПКУ, ч. 2 ст. 11125 ГПКУ). Або, інакше кажучи, його правова позиція. Для чого вона потрібна? Для забезпечення єдності судової і адміністративної практики. Річ у тім, що правова позиція ВСУ є обов’язковою для (ч. 1 ст. 2442 КАСУ, ч. 1 ст. 11128 ГПКУ, ч. 1 ст. 3607 ЦПКУ):
1) усіх судів;
2) усіх суб’єктів владних повноважень, що застосовують у своїй діяльності цю норму права. Нагадаємо: до суб’єктів владних повноважень належать, зокрема, органи державної влади. Це означає, що до їх числа потрапляють і податківці.
Як бачите, підхід ВСУ, висловлений у його рішеннях, обов’язковий не тільки для місцевих/апеляційних/касаційних судів, але і для податківців/інших державних органів! На жаль, багато хто про це забуває. Щоправда, майте на увазі при цьому кілька нюансів.
По-перше, податківці та інші державні органи зобов’язані застосовувати підхід ВСУ в своїй повсякденній діяльності.
Це пряма вимога закону (див. вище), а не рекомендація. Причому очікувати з цією метою ініціації адміністративного або судового оскарження не потрібно
Як приклад пригадаємо одну з гучних свого часу постанов ВСУ у сфері РРО (постанова від 16.04.2013 р. // «Податки та бухгалтерський облік», 2013, № 57, с. 46). У ній суд вивів таку правову позицію: якщо при перевірці податківці виявлять, що суб’єкт протягом декількох днів не роздруковував Z-звіт і не підклеював його в КОРО, вони можуть застосувати лише один штраф — у розмірі 340 грн. (п. 4 ст. 17 Закону України «Про застосування реєстраторів розрахункових операцій у сфері торгівлі, громадського харчування та послуг» від 06.07.95 р. № 266/95-ВР). Це означає: якщо у вас виникне аналогічна ситуація, то податківцям доведеться застосувати підхід, викладений ВСУ, а не штрафувати вас за кожен день.
По-друге, обов’язковим є не все рішення цілком, а тільки правова позиція. Вона є універсальною і розрахована на застосування будь-яким суб’єктом (вона міститься в мотивувальній частині судового рішення).
Щоб ви зрозуміли, як вона виглядає, пригадаємо постанову ВСУ від 30.01.2013 р. (див. «Податки та бухгалтерський облік», 2013, № 62, с. 38). У ній правову позицію сформульовано так: «Таким чином, вирішуючи спір про визнання правочину, який підлягає нотаріальному посвідченню, дійсним, судам необхідно враховувати, що норма частини другої статті 220 ЦК України не застосовується щодо правочинів, які підлягають і нотаріальному посвідченню, і державній реєстрації». Як бачите, цей висновок універсальний і може застосовуватися будь-яким суб’єктом, якого стосується названа норма.
По-третє, суди/державні органи зобов’язані враховувати правову позицію ВСУ тільки в подібних правовідносинах. Діяти ж за аналогією вони не зобов’язані. Подивіться, наприклад, на згадану вище постанову ВСУ від 16.04.2013 р. Податківці повинні враховувати позицію, в ній сформульовану, лише при застосуванні штрафів за нероздрукування та/або непідклеювання Z-звітів. Водночас застосовувати її при накладенні інших штрафів вони не зобов’язані*.
* Інша справа, що в цьому конкретному випадку, зважаючи на прогалину в законодавстві, враховувати аргументи ВСУ в цьому рішенні було б логічно і в частині інших штрафів (але, повторимо ще раз, не обов’язково).
По-четверте, правова позиція ВСУ зовсім не обов’язково прив’язується до конкретного нормативного акта. Так, вона може зберігати актуальність навіть у тому випадку, якщо нормативний акт, за яким таку позицію було викладено, вже втратив чинність (звісно, у тій частині, в якій норми не змінилися). Наприклад, підхід ВСУ, запропонований ним ще за часів чинності Закону України «Про податок на додану вартість» від 03.04.97 р. № 168/97-ВР, суди враховують і при ПКУ. На підтвердження див. ухвалу ВАСУ від 07.03.2013 р. у справі № В/800/594/13. У ній суд пригадав позицію ВСУ про те, що несплата ПДВ контрагентом-постачальником не впливає на бюджетне відшкодування покупця. При цьому ВАСУ застосував її у спорі про відображення податкового кредиту згідно з ПКУ, навіть незважаючи на те що ця позиція була запропонована ще в «докодексний» період. Запам’ятайте це: ураховуючи, що фіскальний підхід податківців для цієї ситуації не змінився, зазначена позиція ВСУ може стати вам у пригоді.
По-п’яте, правова позиція ВСУ пріоритетніше роз’яснень податківців (у тому числі УПК), інших державних органів, а також висновків, викладених у роз’ясненнях і рішеннях судів (у тому числі вищих спеціалізованих, зокрема, ВАСУ). Отже, наприклад, якщо думки ВСУ і Міндоходів щодо того самого питання розходяться, вищий пріоритет має підхід ВСУ.
Водночас, якщо норму права розтлумачив і ВСУ, і Конституційний Суд України, пріоритет слід віддати останньому. Думаємо, не потрібно пояснювати чому.
Під кінець розділу щодо рішень ВСУ ми приготували «ложку дьогтю».
Незважаючи на те що суди і державні органи повинні враховувати правову позицію ВСУ, конкретної відповідальності за невиконання цього обов’язку немає
Звісно, це не аргумент для невиконання встановлених законом вимог. Але вам від цього навряд чи стане легше. Адже якщо суддя ще двічі подумає, перш ніж винести рішення, що суперечить позиції ВСУ, то, наприклад, у податківців подібні сумніви навряд чи виникнуть. У зв’язку з цим зробимо декілька зауважень:
1) багато хто при цьому запитує: а як же норма, згідно з якою невиконання рішення суду тягне за собою відповідальність (ч. 4 ст. 13 Закону про судоустрій)? На жаль, становища вона не рятує. Річ у тім, що в ній ідеться, насамперед, про відповідальність за невиконання судового рішення особою, якій воно адресоване. Подібний підхід узгоджується зі ст. 382 Кримінального кодексу України від 05.04.2001 р. № 2341-III, яка встановлює кримінальну відповідальність за умисне невиконання вироку, рішення, ухвали, постанови суду;
2) відповідальності за недодержання правової позиції ВСУ, як ми вже говорили, немає. Проте вважаємо, що в подібному випадку порушників, у тому числі, якщо ними є податківці, можуть притягнути за порушення норми закону, щодо якої таку позицію було викладено. Адже правова позиція ВСУ відображає те, як потрібно застосовувати ту чи іншу норму права. Це, у свою чергу, означає, що якщо дії особи суперечать такій позиції, то вони суперечать і законодавству;
3) якщо податківці чи інші державні органи відмовляються враховувати правову позицію ВСУ, і ви ініціюєте судове оскарження, то на неї можна посилатися як на один із аргументів вашої правоти. Як свідчить практика, найчастіше суди беруть до уваги думку ВСУ. На підтвердження див. ухвалу Донецького окружного адміністративного суду від 19.05.2011 р. у справі № 2а/0570/7802/2011, постанову Київського окружного адміністративного суду від 06.02.2013 р. у справі № 2а-5955/12/1070 тощо.
Роль рішень ЄСПЛ
ЄСПЛ — це міжнародний судовий орган, який створено для того, щоб забезпечити дотримання державами — членами Ради Європи (до числа яких входить і Україна) їх зобов’язань згідно з Конвенцією про захист прав людини та основоположних свобод (далі — Конвенція) і протоколами до неї. Він вирішує спори з усіх питань, які стосуються тлумачення та застосування Конвенції, а також протоколів до неї (ч. 1 ст. 32 Конвенції). Чим же вам можуть допомогти рішення цього органу, винесені щодо сторонніх осіб?
Почнемо з того, що для судів є пряма вказівка: при розгляді справ вони повинні застосовувати Конвенцію та практику ЄСПЛ як джерело права* (ч. 1 ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» від 23.02.2006 р. № 3477-ІV). Крім того, у спорах, які підпадають під юрисдикцію адміністративних судів (найчастіше саме вони розглядають спори з державними органами, у тому числі податківцями), суд повинен застосовувати принцип верховенства права з урахуванням судової практики ЄСПЛ (ч. 2 ст. 8 КАСУ).
* Тим більше, що Конвенція є частиною національного законодавства (ст. 9 Конституції України).
Як бачите, вітчизняні суди зобов’язані враховувати як положення Конвенції та протоколів до неї, так і правову позицію ЄСПЛ. Так, наприклад, у рішенні у справі «Інтерсплав проти України» від 09.01.2007 р. ЄСПЛ зазначив, що необґрунтована відмова в бюджетному відшкодуванні порушує право власності платника. Причому непропорційність сум ПДВ-зобов’язань і бюджетного відшкодування на висновок ЄСПЛ не вплинула. До речі, як і посилання чиновників на порушення порядку формування бюджетного відшкодування, не підтверджені будь-якими доказами. Незважаючи на те що це рішення стосувалося конкретної особи, правова позиція, висловлена в ньому, лягла в основу багатьох рішень національних судів (див., наприклад, ухвалу ВАСУ від 05.07.2012 р. у справі № К/9991/7695/11).
Зверніть увагу: особливістю рішень ЄСПЛ є те, що наші суди повинні враховувати їх незалежно від того, чи була учасником спору Україна. У спорах з податківцями найвідомішим із таких рішень є рішення ЄСПЛ у справі «Булвес АД проти Болгарії» від 22.01.2009 р. У ньому суд зазначив, що платник-покупець не повинен нести відповідальність (у вигляді втрати права на податковий кредит) за недекларування контрагентом-постачальником зобов’язань з ПДВ. Загалом цей висновок повторює і рішення у справі «Бізнес Сепорт Сентре проти Болгарії». Чимало вітчизняних судів посилалися на ці рішення як на один з аргументів на користь платників податків.
Передбачаємо ваше наступне запитання: а чи повинні застосовувати Конвенцію і практику ЄСПЛ податківці та інші державні органи?
Узагалі-то, повинні. Адже, як ми вже говорили, Конвенція є частиною національного законодавства (ст. 9 Конституції України). При цьому положення цього документа розкриваються не стільки його буквальним прочитанням (сама по собі Конвенція викладена компактно і лаконічно), скільки практикою ЄСПЛ. У ній суд розтлумачує, як розуміти ті чи інші положення Конвенції в сучасних умовах*.
* Недаремно Конвенцію ще називають «живим документом».
Простіше кажучи: податківці та інші державні органи зобов’язані застосовувати Конвенцію як частину національного законодавства. Зробити ж вони це можуть лише за умови, що враховуватимуть практику ЄСПЛ. Але, на превеликий жаль, це лише теорія. Насправді ж нам дуже складно уявити, щоб податківці та інші державні органи застосовували норми Конвенції та практику ЄСПЛ. Як мінімум тому, що безпосередньої відповідальності за порушення цього правила не передбачено.
| висновки |  | |
|
