1.6. Форма договору
Ми вже наголошували: договір вважається укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди за всіма істотними договірними умовами (ст. 638 ЦКУ, ч. 2 ст. 180 ГКУ). При цьому ЦКУ виділяє такі форми договорів (див. рис. 1.6):
Рис. 1.6. Форми договорів
За загальним правилом договір можна укладати в будь-якій формі, якщо вимоги до форми договору не встановлені законом (ч. 1 ст. 639 ЦКУ). По суті, це означає лише неприпустимість вибору простішої форми порівняно з передбаченою законом. Тобто «спрощувати» ситуацію заборонено. Наприклад, не можна укласти договір в простій письмовій формі, якщо закон вимагає, щоб він був посвідчений нотаріально. А от «ускладнювати» ситуацію не забороняється. Так, зворотна «ускладнююча» ситуація — нотаріальне посвідчення договору з ініціативи його сторін (коли за законом достатньо простої письмової форми) — цілком можлива.
Але тут зважте на таке! Якщо сторони домовляться про обрання більш суворої форми договору, ніж передбачена законом (наприклад, нотаріально посвідченої замість письмової або письмовою замість усної), вона стає обов’язковою (!) для них. Тому порушення такої домовленості тягне за собою передбачені ЦКУ наслідки порушення вимог до форми договору, аж до визнання такого договору недійсним.
Тепер — про кожну форму договору.
Усна форма
Усно може вчинятися будь-який правочин, якщо:
1) законом або угодою сторін для нього не встановлено письмову форму;
2) він виконується у момент його вчинення (крім правочинів, що підлягають нотаріальному посвідченню, а також правочинів, для яких недотримання простої письмової форми спричиняє їх недійсність). Прикладом такого правочину може бути договір купівлі-продажу в супермаркеті за готівковий розрахунок;
3) на виконання письмового договору виникає необхідність у вчиненні додаткових правочинів, щодо яких є угода сторін про усну форму їх вчинення (ч. 3 ст. 206 ЦКУ). Наприклад, на виконання письмового договору купівлі-продажу сторони можуть усно визначити порядок вручення покупцеві проданої речі, виду транспортного засобу для її перевезення тощо. Але пам’ятайте: це можливо тільки у разі, якщо сам договір або закон не вимагає письмового оформлення таких дій.
В усній формі можуть вчинятися правочини, передбачені не тільки ЦКУ, а й іншими актами законодавства України. Так, ст. 33 Закону України «Про авторське право і суміжні права» від 23.12.93 р. № 3792-XII дозволяє укласти в усній формі договір про передачу права на використання (опублікування) твору в періодичних виданнях (газетах, журналах тощо).
Законодавство не забороняє вчинити правочин, для якого достатньо усної форми, у письмовій формі і навіть посвідчити його нотаріально
Цікаво, що усний договір може укладатися також шляхом вчинення конклюдентних (поведінкових) дій. Як приклади можна навести оплату проїзду в метро або укладення договору зберігання шляхом видачі номерного жетона (номера) чи іншого знака, що посвідчує прийняття речей на зберігання.
Письмова форма
Як визначено ст. 208 ЦКУ, у письмовій формі слід вчиняти:
1) правочини між юридичними особами;
2) правочини між фізичною та юридичною особою, крім правочинів, передбачених ч. 1 ст. 206 ЦКУ*;
3) правочини фізосіб між собою на суму, що перевищує 20-кратний розмір не оподатковуваних мінімумів доходів громадян, крім правочинів, передбачених ч. 1 ст. 206 ЦКУ;
4) інші правочини, щодо яких законом установлена письмова форма.
* У ч. 1 ст. 206 ЦКУ згадуються правочини, які виконуються у момент їх вчинення (за винятком правочинів, які підлягають нотаріальному посвідченню, а також правочинів, для яких недодержання простої письмової форми має наслідком їх недійсність)
Вимоги до письмової форми правочину встановлені ст. 207 ЦКУ. Так, правочин вважається вчиненим у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах, листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Крім того, правочин також вважається укладеним у письмовій формі, якщо воля сторін виражена за допомогою телетайпного, електронного чи іншого технічного засобу зв’язку.
Важливо знати!
Щоб правочин вважався таким, що вчинений у письмовій формі, він має бути підписаний сторонами (ч. 1 ст. 207 ЦКУ)
Правочин, який вчиняє юридична особа, підписується особами, уповноваженими на це установчими документами, довіреністю, законом або іншими актами цивільного законодавства (ч. 2 ст. 207 ЦКУ).
Використання при вчиненні правочинів факсимільного відтворення підпису за допомогою засобів механічного або іншого копіювання, електронно-цифрового підпису або іншого аналога власноручного підпису допускається у випадках, встановлених законом, іншими актами цивільного законодавства, або за письмовою згодою сторін, у якій мають міститися зразки відповідного аналога їх власноручних підписів.
Виправлення, що вносяться до тексту договору, також мають бути завірені підписами учасників правочину з чітким і недвозначним відображенням зроблених виправлень. Якщо виправлення в тексті, що стосуються істотних умов договору (ст. 638 ЦКУ), не будуть завірені учасниками правочину, може йтися про недосягнення між сторонами згоди на вчинення такого правочину, що поставить законність самого правочину під сумнів.
А от використовувати печатку з 01.11.2014 р. можна за бажанням (докладніше про це див. «Податки та бухгалтерський облік», 2014, № 40, с. 16). Тому обов’язковість скріплення договору печаткою може встановлюватися за письмовою домовленістю сторін (ч. 2 ст. 207 ЦКУ).
Причому зауважте: як випливає зі ст. 208 ЦКУ,
договір між юридичними особами в усній формі укладатися не може
Тому без письмового договору тут не обійтися.
Найбільш поширені види договорів, які згідно із законодавством підлягають укладенню у письмовій формі, див. у табл. 1.5 на с. 29.
Нотаріальне посвідчення
Правочин, який вчинений у письмовій формі, підлягає нотаріальному посвідченню лише у випадках, установлених: (1) законом або (2) домовленістю сторін (ч. 1 ст. 209 ЦКУ).
Як бачимо, вимога про обов’язкове нотаріальне посвідчення правочинів не може встановлюватися підзаконними актами. Цього може вимагати тільки закон.
Нотаріальне посвідчення правочину відбувається відповідно до Закону про нотаріат та Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженого наказом Мін’юсту від 22.02.2012 р. № 296/5.
Нотаріальне посвідчення здійснюється шляхом вчинення на документі посвідчувального напису
Нотаріально посвідчує операцію нотаріус або інша посадова особа, яка має згідно із законом право на вчинення такої нотаріальної дії. Так, якщо в населеному пункті відсутній нотаріус, то відповідні дії вчиняють уповноважені на це посадові особи органів місцевого самоврядування (ст. 1 Закону про нотаріат).
Примітно, що договір, не посвідчений нотаріально, може бути визнаний дійсним у судовому порядку. Умови для такого визнання:
1) сторони домовилися щодо усіх істотних умов договору (що підтверджується письмовими доказами) і
2) відбулося повне або часткове виконання договору, але одна зі сторін ухилилася від його нотаріального посвідчення.
Тоді позитивне рішення суду про визнання правочину дійсним звільняє сторони від необхідності звернення до нотаріуса. Тобто подальше нотаріальне посвідчення не вимагається (ч. 2 ст. 220 ЦКУ).
Найбільш поширені види договорів, що підлягають обов’язковому нотаріальному посвідченню, ви можете побачити в табл. 1.5 на с. 29.
За домовленістю сторін нотаріально посвідчений може бути будь-який договір, навіть якщо закон цього не вимагає
На практиці часто виникає запитання щодо необхідності нотаріального посвідчення договору оренди транспортного засобу з фізособою-підприємцем. Нагадаємо: за загальними правилами договір оренди транспортного засобу підлягає нотаріальному посвідченню, якщо однією з його сторін є фізична особа (ч. 2 ст. 799 ЦКУ).
Але тут можна бути спокійним. Якщо фізична особа, з якою укладений орендний договір, має статус підприємця і діє в рамках своєї підприємницької діяльності, то вимога ч. 2 ст. 799 ЦКУ на такий договір не поширюється.
З чим це пов’язано? Підстави для такого висновку дає ст. 51 ЦКУ. Нею передбачено, що до підприємницької діяльності фізичних осіб застосовуються нормативно-правові акти, що регулюють підприємницьку діяльність юридичних осіб. Тому
договір оренди транспортного засобу з фізособою-підприємцем не потребує нотаріального посвідчення
Приємно, що згодні з цим і суди (див. п. 2.11 постанови пленуму ВГСУ від 29.05.2013 р. № 12 // «Податки та бухгалтерський облік», 2013, № 76, с. 13 і № 53, с. 44).
І не забудьте в договорі оренди у такому разі неодмінно зазначити, що орендодавець є саме фізичною особою — підприємцем.
А от договір оренди транспортного засобу зі звичайною фізичною особою (громадянином) підлягає нотаріальному посвідченню на підставі ч. 2 ст. 799 ЦКУ.
Докладніше про нотаріальне посвідчення договорів, а також про вартість нотаріальних послуг ви можете прочитати в журналі «Податки та бухгалтерський облік», 2013, № 62, с. 20 і № 63, с. 45.
Державна реєстрація прав на нерухомість
На окрему увагу заслуговують правочини з нерухомим майном, таким як: земельні ділянки, майнові комплекси, будівлі, споруди (їх окремі частини), житлові та нежитлові приміщення, об’єкти незавершеного будівництва тощо.
Право власності та інші речові права на нерухомість і їх обтяження підлягають держреєстрації (ст. 182 ЦКУ)
Один акцент. Йдеться саме про держреєстрацію прав на нерухоме майно (тоді як держреєстрація «нерухомих» договорів, що існувала у минулому, з 01.01.2013 р. скасована; докладніше про це див. «Податки та бухгалтерський облік» 2012, № 100, с. 47). Тому сьогодні власне договори вже не реєструють, але реєструють права. А договори (разом з іншими «правопідтвердними» документами на нерухомість) є для такої держреєстрації лише підставою.
Держреєстрацію прав здійснюють нотаріуси (при вчиненні нотаріальних дій з нерухомістю) або органи держреєстрації (у решті всіх випадків). А процедуру держреєстрації регулюють Закон № 1952 та Порядок державної реєстрації прав на нерухоме майно і їх обтяжень, затверджений постановою КМУ від 17.10.2013 р. № 868.
Так, зокрема, держреєстрації підлягають такі речові права на нерухоме майно (ст. 4 Закону № 1952):
— право власності на нерухоме майно;
— право володіння;
— право користування (найму, оренди) будівлею або іншими капітальними спорудами, їх окремими частинами;
— право користування (сервітут);
— право користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис);
— право постійного користування і право оренди земельної ділянки;
— право забудови земельної ділянки (суперфіцій);
— право оперативного управління;
— право господарського відання;
— довірче управління майном;
— іпотека;
— інші речові права відповідно до закону.
Крім того, реєструють такі обтяження речових прав на нерухоме майно:
— податкова застава, предметом якої є нерухоме майно;
— інші обтяження.
Важливо!
Права на нерухомість та їх обтяження виникають лише з моменту їх держреєстрації (ч. 4 ст. 334 ЦКУ)
Так, під час купівлі нерухомості новий власник отримає право власності на неї тільки після держреєстрації такого права. До цього моменту право власності зберігається за старим власником, незалежно від дати фактичної передачі майна і моменту нотаріального посвідчення договору. Причому до держреєстрації своїх прав на нерухомість покупець не має права також вчиняти будь-яких правочинів з такою нерухомістю (відчуження, іпотека, управління тощо).
Таким чином, держреєстрація — це офіційне визнання і підтвердження державою фактів виникнення, переходу або припинення прав на нерухомість або їх обтяжень. Її здійснюють шляхом внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно (ст. 1 Закону № 1952). Тому, щоб повноправно користуватися нерухомістю, не забудьте зареєструвати права на неї. Більше про держреєстрацію прав на нерухомість див. у «Податки та бухгалтерський облік», 2013, № 43, с. 4.
А тепер узагальнимо відомості про форму найбільш поширених видів договорів у табл. 1.5.
Таблиця 1.5. Договори та форми їх укладання
| № з/п | Вид договору | Письмова форма | Нотаріальне посвідчення | Держреєстрація прав на нерухомість | Яким документом передбачено |
| 1 | 2 | 3 | 4 | 5 | 6 |
| 1 | Попередній договір, якщо форма основного договору не встановлена і сторони не домовилися про нотаріальне посвідчення | + | - | - | Ч. 1 ст. 635 ЦКУ |
| 2 | Договір купівлі-продажу та міни: | ||||
| — земельної ділянки | + | + | + | Ст. 657, 716 ЦКУ, ст. 128 ЗКУ, п. 1 ч. 1 ст. 4 Закону № 1952 | |
| — єдиного майнового комплексу | |||||
| — житлового будинку (квартири) | |||||
| — іншого нерухомого майна | |||||
| 3 | Договір дарування майнового права та договір дарування з обов’язком передати дар у майбутньому (крім об’єктів, зазначених у п. 5 цієї таблиці) | + | - | - | Ч. 3 ст. 719 ЦКУ |
| 4 | Договір дарування рухомих речей, що мають особливу цінність | + | - | - | Ч. 4 ст. 719 ЦКУ |
| 5 | Договір дарування: | ||||
| — нерухомого майна | + | + | + | Ст. 719 ЦКУ, п. 1 ч. 1 ст. 4 Закону № 1952 | |
| — валютних цінностей на суму, що перевищує 50-кратний розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян | + | + | - | ||
| 6 | Договір найму будівлі або іншої капітальної споруди (їх окремої частини): | ||||
| — строком менш ніж 3 роки | + | - | - | Ст. 793, 794 ЦКУ | |
| — строком 3 роки і більше | + | + | + | ||
| 7 | Договір управління майном (крім нерухомого) | + | - | - | Ст. 1031 ЦКУ |
| 8 | Договір управління нерухомим майном | + | + | + | Ст. 1031 ЦКУ, п. 2 ч. 1 ст. 4 Закону № 1952 |
| 9 | Договір найму транспортного засобу, сторонами якого є юридичні особи та/або фізособи-підприємці | + | - | - | Ч. 1 ст. 799 ЦКУ |
| 10 | Договір найму транспортного засобу за участю фізичної особи (не підприємця) | + | + | - | Ч. 2 ст. 799 ЦКУ |
| 11 | Договір позички між юридичними особами, а також між юридичною та фізичною особою (крім договорів, зазначених у пп. 12 і 13 цієї таблиці) | + | - | - | Ч. 2 ст. 828 ЦКУ |
| 12 | Договір позички будівель, інших капітальних споруд (їх окремої частини) строком на 3 роки і більше | + | + | + | Ч. 3 ст. 828 ЦКУ |
| 13 | Договір позички транспортного засобу (крім наземних самохідних транспортних засобів), в якому хоча б однією стороною є фізособа (не підприємець) | + | + | - | Ч. 4 ст. 828 ЦКУ |
| 14 | Договір побутового підряду | + | - | - | Ч. 1 ст. 866 ЦКУ |
| 15 | Договір перевезення вантажу | + | - | - | Ч. 2 ст. 909 ЦКУ |
| 16 | Договір транспортного експедирування | + | - | - | Ч. 1 ст. 930 ЦКУ |
| 17 | Договір зберігання, укладений між юридичними особами, між юридичною та фізичною особою, а також договір зберігання, за яким зберігач зобов’язується прийняти річ на зберігання в майбутньому незалежно від вартості речі | +1) | - | - | Ч. 1 ст. 937 ЦКУ |
| 18 | Договір складського зберігання | + | - | - | Ч. 3 ст. 957 ЦКУ |
| 19 | Договір страхування | + | - | - | Ч. 1 ст. 981 ЦКУ |
| 20 | Договір позики на суму не менше 10 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або договір позики, в якому позикодавцем є юридична особа | + | - | - | Ч. 1 ст. 1047 ЦКУ |
| 21 | Кредитний договір | + | - | - | Ч. 1 ст. 1055 ЦКУ |
| 22 | Договір банківського вкладу | + | - | - | Ч. 1 ст. 1059 ЦКУ |
| 23 | Договір про розпорядження майновими правами інтелектуальної власності | + | - | - | Ч. 2 ст. 1107 ЦКУ |
| 24 | Договір комерційної концесії | +2) | - | - | Ч. 1 ст. 1118 ЦКУ |
| 25 | Договір спільної діяльності | + | - | - | Ч. 1 ст. 1131 ЦКУ |
| 26 | Договір застави (крім застави нерухомості, космічних об’єктів і транспортних засобів) | + | - | - | Ст. 13 Закону про заставу |
| 27 | Договір застави нерухомості | + | + | + | Ст. 577 ЦКУ, ст. 13 Закону про заставу |
| 28 | Договір застави, якщо предметом застави є космічні об’єкти, транспортні засоби | + | + | - | Ст. 13 Закону про заставу |
| 29 | Договір оренди (суборенди) земельної ділянки | + | +/-3) | + | Ст. 8 і 14 Закону про оренду землі, п. 2 ч. 1 ст. 4 Закону № 1952 |
| 30 | Договір про перехід права власності на земельну ділянку | + | + | + | Ст. 132 ЗКУ, п. 1 ч. 1 ст. 4 Закону № 1952 |
| 31 | Договір суборенди | + | +/-4) | +/-5) | Ч. 3 ст. 774 ЦКУ |
| 32 | Договір про заміну кредитора або боржника в зобов’язанні | + | +/-6) | - | Ст. 513, 521 ЦКУ |
| 33 | Договір державної закупівлі | + | +/-7) | - | Ч. 1 ст. 209 ЦКУ |
| 1) Приймання речі на зберігання може підтверджуватися видачею поклажодавцеві номерного жетона, іншого знака, який посвідчує прийняття речі на зберігання, якщо це встановлено законом, іншими актами цивільного законодавства або є звичайним для цього виду зберігання. | |||||
1.7. Позовна давність
Позовна давність — це строк, у межах якого особа може звернутися до суду (подати позов — звідси й поняття «позовна давність») з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу (ст. 256 ЦКУ). Наприклад, продавець — з вимогою до покупця погасити борг; покупець — з вимогою до продавця поставити товар тощо.
Утім, подати позов до суду можна й після закінчення строку позовної давності (ч. 2 ст. 267 ЦКУ). Але знайте: якщо під час розгляду, до винесення судового рішення, спливе вся правда і про закінчення строку позовної давності буде заявлено стороною в спорі, це стане підставою для закриття справи і винесення судом рішення про відмову в позові (ч. 4 ст. 267 ЦКУ). Хоча, зауважте, таке рішення суду не стане перешкодою тому, щоб боржник добровільно поза рамками судового процесу виконав свої зобов’язання. А от якщо сторона не заявить про те, що строк позовної давності закінчився, то спір судом буде розглянутий.
Строки позовної давності
Загальний строк позовної давності становить 3 роки (ст. 257 ЦКУ).
Проте в деяких випадках (для окремих видів вимог) встановлено спеціальну позовну давність — скорочену або більш тривалу порівняно із загальним строком позовної давності (ч. 1 ст. 258 ЦКУ).
Строки позовної давності, встановлені для різних випадків, наведено в табл. 1.6:
Таблиця 1.6. Випадки і строки застосування позовної давності
| № з/п | Підстава для подання позову | Строк позовної давності | Норма законодавства |
| 1 | 2 | 3 | 4 |
| Загальний строк позовної давності | |||
| 1 | Дії однієї сторони договору, що порушують права та інтереси другої сторони | 3 роки від дня, коли сторона довідалася або могла довідатися про порушення своїх прав або інтересів | Ст. 257, 261 ЦКУ |
| Спеціальні строки позовної давності | |||
| 2 | Постачання товару неналежної якості | 1 рік з дня виявлення недоліків товару в межах гарантійного строку або строку придатності. | П. 4 ч. 2 ст. 258, ст. 681 ЦКУ |
| Для відносин між суб’єктами господарювання — 6 місяців з дня встановлення покупцем у належному порядку недоліків поставлених йому товарів | П. 4 ч. 2 ст. 258 ЦКУ та ч. 8 ст. 269 ГКУ | ||
| 3 | За договором оренди (найму): | ||
| — відшкодування збитків у зв’язку з пошкодженням речі, переданої в користування орендареві | 1 рік з моменту повернення речі орендарем | Ст. 786 ЦКУ | |
| — відшкодування витрат на поліпшення орендованої речі орендарем | 1 рік з моменту припинення договору оренди | ||
| 4 | Перевезення вантажу, пошти | 1 рік з моменту, що визначається відповідно до транспортних кодексів (статутів) | П. 6 ч. 2 ст. 258 та ч. 3 ст. 925 ЦКУ |
6 місяців для пред’явлення вимог перевізником до вантажовідправника або вантажоодержувача | Ч. 5 ст. 315 ГКУ | ||
| 5 | Розірвання договору дарування | 1 рік з моменту, коли дарувальник довідався про обставини, які згідно зі ст. 726 або 727 ЦКУ можуть бути підставою для розірвання договору дарування | П. 5 ч. 2 ст. 258, ст. 728 ЦКУ |
| 6 | Стягнення неустойки, штрафу, пені* | 1 рік з моменту порушення зобов’язання | П. 1 ч. 2 ст. 258 ЦКУ |
| * У господарських договорах нарахування штрафних санкцій за прострочення виконання зобов’язання, якщо інше не встановлено законом або договором, припиняється через 6 місяців від дня, коли зобов’язання підлягало виконанню (ч. 6 ст. 232 ГКУ). | |||
| 7 | Недоліки роботи, виконаної за договором підряду (непобутового) | 1 рік з дня прийняття виконаної роботи, а щодо будівель і споруд — 3 роки* | Ст. 863 ЦКУ |
| * Якщо договором підряду або законом встановлено гарантійний строк і заява з приводу недоліків роботи зроблена у межах гарантійного строку, перебіг позовної давності починається від дня заяви про недоліки (ст. 864 ЦКУ). | |||
| 8 | За договором підряду на капітальне будівництво*: | ||
| — щодо недоліків некапітальних конструкцій | 1 рік | Ст. 322 ГКУ | |
2 роки — якщо недоліки не могли бути виявлені за звичайного способу прийняття роботи | |||
| — щодо недоліків капітальних конструкцій
| 3 роки | ||
10 років — якщо недоліки не могли бути виявлені за звичайного способу прийняття роботи | Ст. 322 ГКУ | ||
| — щодо відшкодування збитків, завданих протиправними діями підрядника, які призвели до руйнувань чи аварій | 30 років | ||
| * Строк позовної давності починає обчислюватися з дня прийому робіт замовником. А якщо договором підряду або законодавством передбачено надання гарантії якості робіт і недоліки виявлені в межах гарантійного терміну, перебіг строку позовної давності починається з дня виявлення недоліків. | |||
| 9 | За договором підряду на проведення проектних і досліджувальних робіт: | ||
| — відшкодування замовнику збитків, спричинених недоліками проекту | 10 років з дня прийняття побудованого об’єкта | Ч. 5 ст. 324 ГКУ | |
| — відшкодування збитків, завданих протиправними діями підрядника, які призвели до руйнувань, аварій, обрушень | 30 років з дня прийняття побудованого об’єкта | ||
| 10 | Переведення на співвласника прав та обов’язків покупця у разі порушення переважного права купівлі частки у праві спільної часткової власності | 1 рік з моменту, коли співвласник дізнався або міг довідатися про продаж частки в праві спільної часткової власності з порушенням його переважного права купівлі | П. 3 ч. 2 ст. 258 і ч. 4 ст. 362 ЦКУ |
Перебіг позовної давності
За загальним правилом перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (ч. 1 ст. 261 ЦКУ). Причому залежно від того, визначений чи не визначений строк виконання зобов’язань у договорі, строк позовної давності згідно з ч. 5 ст. 261 ЦКУ визначають так (див. рис. 1.7 на с. 36):
Рис. 1.7. Початок перебігу строку позовної давності
Зауважте: перебіг позовної давності відлічують саме за описаними вище правилами, а не від дня виникнення зобов’язань (появи кредиторської заборгованості).
Цікавий нюанс! ВАСУ в інформаційному листі від 20.07.2010 р. № 1112/11/13-10 привів позицію ВСУ (див. постанову від 10.11.2009 р. № 09/237) про початок перебігу строку позовної давності, якщо в договорі зазначено строк його дії, але не зазначено строки виконання зобов’язань. У такому разі, на думку судів, строк позовної давності починає свій відлік від дня, наступного за останнім днем закінчення строку дії договору.
Зміна (збільшення/зменшення) строку позовної давності
Сторони договору мають право збільшити строк позовної давності, встановлений законом (ч. 1 ст. 259 ЦКУ). Положення про це можна або включити до тексту основного договору, або укласти (у письмовій формі) окремий договір про збільшення позовної давності.
А чи можна зменшити строк позовної давності?
Позовна давність, встановлена законом, не може бути скорочена за домовленістю сторін (ч. 2 ст. 259 ЦКУ)
Ще врахуйте: заміна сторони в зобов’язанні не змінює порядку обчислення та перебігу позовної давності (ст. 262 ЦКУ). Це правило стосується рівною мірою двох варіантів зміни осіб: як відступлення права вимоги (переходу прав кредитора до іншої особи), так і переведення боргу.
Припинення позовної давності
Перебіг позовної давності може зупинятися. Це відбувається у разі (ст. 263 ЦКУ):
1) надзвичайної або невідворотної події (непереборної сили), що перешкоджає пред’явленню позову;
2) відстрочення виконання зобов’язань (мораторію) на підставах, встановлених законом;
3) зупинення дії закону або іншого нормативно-правового акта, який регулює відповідні відносини;
4) якщо позивач або відповідач перебуває у складі Збройних Сил України або в інших створених відповідно до закону військових формуваннях, що переведені на воєнний стан.
У таких випадках перебіг позовної давності зупиняється на весь час існування цих обставин. А от від дня припинення обставин, які стали підставою для зупинення перебігу позовної давності, її перебіг продовжується з урахуванням часу, що минув до дня зупинення.
Переривання позовної давності
У деяких випадках позовна давність може перериватися. Підставами для цього є (ст. 264 ЦКУ):
1) вчинення особою дії, що свідчить про визнання нею свого боргу або іншого обов’язку. До таких дій можуть відноситися (див. п. 23 Інформлиста № 01):
а) повне або часткове визнання претензії (наприклад, шляхом підписання акта звірки або направлення відповіді на претензію);
б) часткове погашення боржником або за його згодою іншою особою основного боргу та/або неустойки;
в) сплата процентів по основному боргу;
г) прохання про відстрочення виконання;
2) пред’явлення особою позову до одного із кількох боржників, а також якщо предметом позову є лише частина вимоги, право на яку має позивач.
Після переривання перебіг позовної давності починається заново
При цьому час, що минув до переривання перебігу позовної давності, до нового строку не зараховують (ст. 264 ЦКУ).
Коли позовна давність не застосовна
Існує низка вимог, до яких позовна давність не застосовується. Так, позовна давність не поширюється на вимоги (ст. 268 ЦКУ):
1) пов’язані із порушенням особистих немайнових прав, крім випадків, встановлених законом;
2) вкладника до банку (фінансової установи) про видачу вкладу;
3) про відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров’я або смертю (крім випадків заподіяння такої шкоди внаслідок недоліків товару, що є рухомим майном, у тому числі складовою частиною іншого рухомого або нерухомого майна, включаючи електроенергію);
4) страхувальника (застрахованої особи) до страховика про здійснення страхової виплати (страхового відшкодування);
5) центрального органу виконавчої влади, що здійснює управління державним резервом, у частині виконання зобов’язань, що випливають із Закону України «Про державний матеріальний резерв» від 24.01.97 р. № 51/97-ВР;
6) в інших випадках, встановлених законом.
Докладніше про позовну давність читайте «Податки та бухгалтерський облік», 2013, № 33, с. 5.
Строки позовної давності в зовнішньоекономічній діяльності
Окремої згадки потребують строки позовної давності, що застосовуються в зовнішньоекономічній діяльності.
Стаття 43 Закону № 2709 дає можливість сторонам ЗЕД-договору обрати право, якому підпорядкувати свої відносини. Це може бути як право України, так і право будь-якої іншої держави. У разі, коли на відносини сторін поширюється право іноземної держави або дія міжнародного договору, застосовують передбачені в них строки позовної давності.
Якщо сторони договору зареєстровані в державах, які є учасниками Конвенції ООН про позовну давність у міжнародній купівлі-продажу товарів від 14.06.74 р. (для України набрала чинності 01.04.94 р.), то в питаннях позовної давності необхідно керуватися саме її положеннями. Причому в цьому випадку не важливо, право якої держави обрали сторони для регулювання договірних відносин (п. 2 ст. 3 Конвенції). Перелік країн — учасників Конвенції можна перевірити на офіційному сайті ООН (https://treaties.un.org/pages/ViewDetails.aspx?src=TREATY&mtdsg_no=X-7&chapter=10&lang=en).
Пам’ятайте: згідно з п. 3 ст. 3 Конвенції вона не застосовується, якщо сторони договору в чіткій формі виключили її застосування.
Конвенція ООН про позовну давність у міжнародній купівлі-продажу товарів встановлює строк позовної давності в 4 роки
При цьому в загальному випадку право на позов у разі порушення умов договору вважається таким, що виникло в день, коли мало місце таке порушення (ст. 10 Конвенції).
Якщо боржник до закінчення строку позовної давності у письмовій формі визнає своє зобов’язання перед кредитором, то від дня такого визнання розпочинається новий строк позовної давності в 4 роки. Аналогічні наслідки настають і за ситуації, коли розрахунки з нерезидентом відбуваються частинами. З моменту такого часткового погашення розпочинається новий 4-річний строк позовної давності (ст. 20 Конвенції).
Проте майте на увазі: перебіг позовної давності в будь-якому випадку минає не пізніше, ніж через 10 років від дня, коли він розпочався (ст. 23 Конвенції).
А чим керуватися, якщо контрагент за зовнішньоекономічним договором — резидент країни, що не є учасником Конвенції? Тоді діють норми права, яке сторони обрали в контракті. Наприклад, якщо сторони обрали право України, застосовують строки позовної давності, передбачені ЦКУ (див. вище).
Сторони договору не зазначили, право якої держави до нього застосовувати, а спеціальної норми, що відносить регулювання відносин сторін ЗЕД-договору до права конкретної держави, немає? Тоді застосовують право, яке має більш тісний зв’язок з правочином. Розібратися вам допоможе ст. 44 Закону № 2709. Наприклад, за договором постачання слід орієнтуватися на право країни продавця. Докладніше про це див. у розділі 4.1 на с. 69.
1.8. Недійсність (оспорюваність та нікчемність) договору
Який найбільш несприятливий наслідок у разі недотримання сторонами вимог до змісту і порядку укладення договору? Правильно, визнання його недійсним. Найчастіше це відбувається тоді, коли порушуються умови, необхідні для дійсності договору.
Тож саме час згадати, що для дійсності договору мають дотримуватися такі вимоги (ст. 203 ЦКУ):
— зміст договору не може суперечити ЦКУ, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам;
— особа, яка укладає договір, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності;
— волевиявлення сторін договору має бути вільним і відповідати їх внутрішній волі;
— договір має укладатися у формі, встановленій законом;
— договір має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним;
— договір, що укладається батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.
Недотримання хоча б однієї з цих вимог може спричинити недійсність договору. Але тут візьміть до уваги наступне. У цивільному праві є базове правило — так звана «презумпція правомірності правочину» (ст. 204 ЦКУ). Що це означає? Те, що в загальному випадку правочин вважається правомірним, якщо його не визнав недійсним суд або його недійсність прямо не встановлена законом. Інакше кажучи, щоб правочин вважався недійсним, його недійсність потрібно, перш за все, довести/встановити.
У зв’язку з цим виділяють два види недійсних правочинів (ч. 2 і 3 ст. 215 ЦКУ) (див. рис. 1.8):
Рис. 1.8. Види недійсних правочинів
При цьому суди розглядають справи щодо позовів:
— про визнання оспорюваного правочину недійсним і застосування наслідків його недійсності (ч. 3 ст. 215 ЦКУ);
— про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину (ч. 5 ст. 216 ЦКУ). У такому разі предметом позову може стати вимога позивача до відповідача про повернення всього отриманого за нікчемним правочином.
Хоча в деяких випадках за рішенням суду нікчемні правочини, навпаки, можуть бути визнані дійсними. Наприклад, правочин, вчинений без дозволу органу опіки та піклування (і який через це є нікчемним), насправді повністю відповідає інтересам фізичної особи, над якою встановлена опіка. Такий правочин після дослідження судом всіх обставин справи може бути визнано дійсним (ст. 224 ЦКУ).
Також суд може визнати дійсним договір, не посвідчений нотаріально (ст. 219, 220 ЦКУ).
Напевно, саме собою виникло запитання: які наслідки визнання правочину недійсним?
Наслідки недійсності правочинів
Їх визначає ст. 216 ЦКУ. У ній передбачено, що недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов’язані з його недійсністю. Що це означає?
У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов’язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину (так звана «реституція»)
А у випадку якщо таке повернення не можливе (зокрема, якщо одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі), доведеться відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують (!) на момент відшкодування.
Крім цього, якщо у зв’язку із вчиненням недійсного правочину другій стороні або третій особі завдано збитків та моральної шкоди, вони також підлягають відшкодуванню винною стороною.
Зауважимо: зазначені наслідки є загальною нормою і застосовуються, якщо законом не встановлені спеціальні умови застосування наслідків недійсності правочину або особливі правові наслідки окремих видів недійсних правочинів (ч. 3 ст. 216 ЦКУ).
Наприклад, якщо правочин вчинено під впливом обману або насильства, сторона, яка застосувала обман або насильство, зобов’язана відшкодувати другій стороні збитки у подвійному розмірі та моральну шкоду, що завдані у зв’язку з вчиненням такого правочину (ст. 230 ЦКУ).
Майте на увазі, що
правові наслідки недійсності нікчемного правочину, які встановлені законом, не можуть змінюватися за домовленістю сторін (ч. 4 ст. 216 ЦКУ)
Адже виключно законом встановлюються:
— умови, за яких правочин вважається нікчемним;
— порядок відновлення прав, порушених у зв’язку з укладенням правочину;
— обов’язковість відшкодування збитків та моральної шкоди;
— особливі правові наслідки та умови їх застосування для окремих видів недійсних правочинів.
За загальним правилом будь-який недійсний правочин, чи то нікчемний, чи оспорюваний (визнаний недійсним судом), вважається недійсним з моменту його вчинення. Якщо недійсним правочином права та обов’язки передбачалися лише на майбутнє, припиняється можливість настання їх у майбутньому (ст. 236 ЦКУ).
Примітно також, що вимога про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину може бути пред’явлена будь-якою заінтересованою особою (ч. 5 ст. 216 ЦКУ). Такою особою можуть виступати навіть органи фіскальної служби. Адже у контролерів є «залізна» можливість звертатися до суду, у тому числі подавати позови до підприємств про визнання оспорюваних правочинів недійсними, а також про стягнення в дохід держави коштів, одержаних за нікчемними договорами (п.п. 20.1.30 ПКУ).
У зв’язку з цим довгий час особливо популярною у податківців була ст. 228 ЦКУ, у якій визначалися правові наслідки правочинів, що суперечать інтересам суспільства і держави. Проявом такого порушення податківці, зокрема, вважали укладення правочину з метою ухилення від оподаткування. Причому, що цікаво, податківці самовільно визнавали такі правочини нікчемними. А потім тільки подавали позов про стягнення отриманого за договором у дохід держави.
Після 01.01.2011 р. (тобто з появою в ст. 228 ЦКУ частини 3) у податківців на це немає підстав. Адже згідно з ч. 3 ст. 228 ЦКУ такі правочини є оспорюваними (а не нікчемними). Тому їх недійсність повинна встановлюватися судом. І самовільний підхід фіскальної служби тут неправомірний (докладніше про це див. «Податки та бухгалтерський облік», 2013, № 12, с. 41). Нарешті, визнали це і самі контролери (див. лист ДФСУ від 11.09.2014 р. № 285/2/99-99-10-04-02-10).
Недодержання форми договору
Тепер кілька слів про визнання договору недійсним у зв’язку з недодержанням форми його укладення.
За загальним правилом недодержання передбаченої законом письмової форми не тягне за собою обов’язкового визнання договору недійсним (ст. 218 ЦКУ). Інакше кажучи,
недодержання встановленої законом форми договору спричиняє його недійсність тільки у випадках, прямо передбачених законом
Розглядаючи спори, пов’язані з недодержанням письмової форми договору, суди для встановлення факту укладення договору досліджують:
— первинні документи (накладні, товарно-транспортні накладні, податкові накладні, рахунки, банківські виписки, журнали обліку, акти, листування тощо);
— подальші дії сторін на виконання договору (наприклад, чи мали місце передача речей, товарів, інструментів, матеріалів, документів, факт прийняття виконання правочину).
У разі ж недодержання сторонами вимоги закону про нотаріальне посвідчення договору такий договір є нікчемним (ст. 220 ЦКУ). Але, як ми вже говорили, якщо сторони домовилися щодо всіх істотних умов договору, що підтверджується письмовими доказами, і відбулося повне або часткове виконання договору, але одна із сторін ухилилася від його нотаріального посвідчення, суд може визнати такий договір дійсним. У цьому випадку подальше нотаріальне посвідчення договору не вимагатиметься.
Суб’єктам господарювання також корисно знати, що
судом може бути визнано недійсним правочин юридичної особи, вчинений нею без відповідного дозволу (ліцензії) (ст. 227 ЦКУ)
Ще зазначимо, що одна зі сторін договору у разі спору може доводити не тільки ту обставину, що укладений договір не відповідає загальним вимогам дійсності правочинів, а й те, що стороною взагалі не вчинялися дії, направлені на встановлення, зміну або припинення цивільних прав і обов’язків. У цій ситуації йдеться не про визнання договору недійсним, а про те, що договір взагалі не був укладений.
Тому необхідно розмежовувати (1) недійсні і (2) неукладені правочини, тобто такі, в яких відсутні встановлені законодавством необхідні умови для їх укладення (наприклад, не узгоджені всі істотні умови).
Якщо буде встановлено, що договір є неукладеним, суд на цій підставі позов про визнання договору недійсним залишить без задоволення. Наслідки недійсності правочину до неукладеного договору не застосовують. У такому разі можуть заявлятися лише вимоги про повернення безпідставно одержаного майна.
висновки
-
Договір вважається укладеним, якщо сторони в належній формі домовилися про всі істотні умови. Інакше договір може розцінюватися як неукладений.
-
Договір може укладатися в будь-якій формі, якщо вимоги до форми не встановлені законом. Проте юридичні особи укладають договір між собою у письмовій формі. За згодою сторін нотаріально посвідчити можна будь-який договір, навіть якщо закон цього не вимагає.
-
При вчиненні правочинів з нерухомим майном майте на увазі, що право власності та інші речові права на нерухомість і їх обтяження підлягають держреєстрації.
-
Звернутися до суду за захистом своїх прав та інтересів сторона договору може протягом строку позовної давності. Загальний строк позовної давності становить 3 роки. Хоча для окремих видів вимог встановлена спеціальна позовна давність.
-
Недодержання вимог, необхідних для дійсності договору (ст. 203 ЦКУ), може призвести до того, що договір вважатиметься недійсним. У такому разі кожна із сторін зобов’язана повернути іншій стороні у натурі все, що вона одержала за договором.
