(066) 87-010-10 Передзвоніть менi
  • У обране
  • Друк
  • Шрифт
  • Колір фону
  • Коментарі 0
  • В розробці
5/10
Податки та бухгалтерський облік
Податки та бухгалтерський облік
Лютий , 2015/№ 15

Бухгалтеру про договір. 3. Забезпечення зобов’язань

Вступаючи в ті чи інші правовідносини, суб’єкт має бути впевнений, що друга сторона виконає свої обов’язки належним чином (обумовленим у договорі способом, у встановлений строк, у визначеному місці тощо). Порядок виконання зобов’язань визначають умови договору, вимоги закону та інших нормативно-правових актів, а за відсутності таких умов і вимог — звичаї ділового обороту або інші вимоги, що зазвичай висуваються.

Проте сама по собі наявність зобов’язання ще не гарантує кредитору повного його виконання боржником. З цією метою ЦКУ розглядає цілий комплекс спеціальних способів забезпечення виконання зобов’язань. Що ж це за способи? Давайте розглянемо разом.

 

3.1. Види забезпечення зобов’язань

Усі види (способи) забезпечення зобов’язань покликані створити для боржника такі умови, які спонукали б його виконати зобов’язання належним чином і забезпечити майнові інтереси кредитора. При цьому виникає додаткове (акцесорне) зобов’язання. У разі реалізації способу забезпечення зобов’язання настають майнові наслідки для боржника або майнового поручителя. Причому, зауважте: майнові наслідки настають, тільки якщо боржник порушить основне зобов’язання.

Сторони договору, вирішуючи питання встановлення забезпечення зобов’язань, на власний розсуд можуть:

1) скористатися одним із способів, запропонованих ЦКУ (неустойка, порука, гарантія, завдаток, застава, притримання);

2) застосувати інший вид забезпечення виконання зобов’язань, що не суперечить закону, який зазвичай застосовують у господарському (діловому) обороті.

Про це свідчить і схема, наведена на рис. 3.1.

 

 

Рис. 3.1. Можливі способи забезпечення зобов’язань

 

Із схеми ви бачите, що половина способів забезпечення зобов’язань, регламентованих ЦКУ, безпосередньо стосується тільки кредитора і боржника. Два способи — порука та гарантія — реалізуються із залученням третіх осіб, а один із способів — застава — може застосовуватися як із залученням третіх осіб, так і без нього.

Усі способи (види) забезпечення виконання зобов’язань можна розподілити за трьома умовними групами (див. рис. 3.2 на с. 52).

 

Рис. 3.2. Розподіл на групи способів забезпечення зобов’язань

 

Є ще й додаткові види забезпечення, передбачені законодавством. Наприклад, факторинг. Згідно з цим способом забезпечення клієнт може відступити факторові свою грошову вимогу до боржника з метою забезпечення виконання зобов’язання клієнта перед фактором (ст. 1077 ЦКУ). У цьому випадку відступлення вимоги факторові станеться не при укладенні договору факторингу, а тільки в разі невиконання зобов’язання, забезпеченого цією вимогою, тобто фактично право вимоги тут передається в заставу.

Як ми зазначали вище, крім способів забезпечення зобов’язань, установлених ЦКУ, сторони договору можуть застосовувати інші способи. На практиці зустрічається такий спосіб забезпечення, як «фідуціарна застава», коли боржник передає кредитору у власність певне майно, яке кредитор зобов’язаний повернути боржнику в разі належного виконання зобов’язання. Але, на жаль, у такого способу забезпечення є істотні недоліки:

1) він може бути визнаний удаваним правочином, що фактично приховує правочин з відчуження майна;

2) законодавчо не визначено механізм повернення з власності однієї особи у власність іншої особи майна на такій правовій підставі.

Більш дієвим є такий спосіб забезпечення, як відкладення в часі моменту переходу права власності на товар до його повної оплати з умовою про повернення товару в разі неоплати. Проте в цьому випадку необхідно уважно поставитися до визначення податкових наслідків такого правочину.

Правочин щодо забезпечення виконання зобов’язань має бути вчинений у письмовій формі (ч. 1 ст. 547 ЦКУ)

Якщо це правило не додержано, правочин щодо забезпечення зобов’язань вважається нікчемним (ч. 2 ст. 547 ЦКУ), тобто таким, недійсність якого встановлена законом і не вимагає судового визнання*.

* Детальніше про визнання правочину нікчемним і наслідки такого визнання див. на с. 38.

Увага! Це не означає, що забезпечення виконання зобов’язання може бути встановлене виключно на основі письмового правочину. Деякі способи забезпечення можуть виникати на підставі закону або на інших підставах (наприклад, за рішенням суду — ч. 1 ст. 574 ЦКУ).

Так, безпосередньо на підставі закону виникає притримання (ст. 594 ЦКУ). Як інший приклад можна навести норми ч. 6 ст. 694 ЦКУ. Вона свідчить, що з моменту передачі товару, проданого у кредит, і до його оплати продавцю належить право застави на такий товар.

Можливість установлення забезпечення не тільки правочином, а й законом, передбачена також ч. 1 ст. 547 ЦКУ. Проте якщо певний спосіб забезпечення відповідно до ЦКУ може виникати тільки на підставі правочину, то вимога про письмову форму, установлена ст. 547 цього Кодексу, має дотримуватися.

Тепер давайте розбирати кожен з регламентованих гл. 49 ЦКУ видів забезпечення зобов’язань більш предметно.

 

3.2. Неустойка

Неустойка — найпоширеніший спосіб забезпечення виконання зобов’язань, який можна зустріти практично в кожному договорі. Забезпечення у формі неустойки досить зручне, оскільки є способом спрощеної компенсації втрат кредитора.

Неустойка є грошовою сумою або іншим майном, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов’язання (ч. 1 ст. 549 ЦКУ). Неустойці властиві такі риси:

— для стягнення неустойки достатньо самого факту порушення зобов’язання і немає необхідності доводити завдання збитків і їх розмір;

— сторони на свій розсуд можуть сформулювати умови договору про неустойку (за винятком законодавчих обмежень), визначивши її розмір і порядок обчислення.

Стягнення неустойки (штрафу, пені) не звільняє боржника від виконання основного обов’язку в натурі — таке зобов’язання продовжує існувати (ч. 1 ст. 552 ЦКУ)

Надзвичайно важливо те, що неустойка за  своєю юридичною природою є не тільки видом (способом) забезпечення виконання зобов’язань, а також і однією з форм цивільно-правової відповідальності. Так, згідно зі ст. 611 ЦКУ неустойку визнають однією з санкцій за невиконання або неналежне виконання зобов’язання. Стягнення неустойки з боржника здійснюють в разі винності його поведінки (умислу або необережності). З цієї причини боржник звільняється від сплати неустойки, якщо доведе свою невинуватість у порушенні зобов’язання, — зокрема, що порушення сталося внаслідок випадку або непереборної сили.

При цьому про умисел можна говорити, якщо сторона договору або її посадові особи усвідомлювали негативний характер порушення зобов’язання, передбачали його негативні наслідки і бажали або свідомо допускали їх настання.

У свою чергу, про необережність може йтися, якщо сторона договору або її посадові особи:

— передбачали можливість настання негативних наслідків порушення зобов’язання, але легковажно розраховували на їх запобігання;

— не передбачали можливості настання негативних наслідків порушення зобов’язання, хоча повинні були і могли їх передбачити.

Зверніть увагу: такі причини невиконання зобов’язання, як недопоставка сировини, матеріалів, комплектуючих виробів тощо не є підставою для висновку про відсутність вини боржника (п. 1.3 роз’яснення ВАСУ від 30.03.95 р. № 02-5/218).

Неустойка в цивільно-правових відносинах може бути двох видів: штраф і пеня (див. рис. 3.3 на с. 54).

 

Рис. 3.3. Види неустойки

 

У чому ж принципові відмінності між цими двома видами неустойки? А ось у чому:

1) штраф застосовують за кожен випадок невиконання зобов’язання, тоді як пеню — за прострочення виконання;

2) розмір пені, на відміну від розміру штрафу, залежить від тривалості допущеного боржником прострочення, оскільки пеня встановлюється за кожен день прострочення;

3) пеню застосовують за несвоєчасне виконання грошового зобов’язання (тобто пеня не може застосовуватися, наприклад, за прострочення постачання матеріальних цінностей). Щодо штрафу такого обмеження не встановлено.

Зверніть увагу: у цивільно-правових договорах штраф і пеню обчислюють у відсотках від суми невиконаного або неналежним чином виконаного зобов’язання, а також від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов’язання. Отже, ЦКУ не передбачає в таких договорах установлення неустойки (штрафу та пені) у твердо вираженій сумі.

Що стосується відносин між суб’єктами господарювання, то згідно із спеціальними (більш пріоритетними) нормами ч. 4 ст. 231 ГКУ в межах господарських договорів розмір неустойки (пені і штрафу) можна встановлювати:

— у відсотковому відношенні до суми невиконаної частини зобов’язання;

— у певній грошовій сумі;

— у відсотковому відношенні до суми зобов’язання незалежно від ступеня його виконання;

— у кратному розмірі до вартості товарів (робіт, послуг).

На практиці часті випадки, коли виплачена боржником неустойка не покриває збитки кредитора від порушення контрагентом зобов’язання або, навпаки, розмір неустойки набагато перевищує реальні збитки. За співвідношенням збитків і неустойки виділяють 4 підвиди неустойки. Пропонуємо вам ознайомитися з ними (див. рис. 3.4).

 

Рис. 3.4. Підвиди неустойки

 

При порушенні зобов’язання у сфері цивільно-правових відносин за загальним правилом здійснюється сплата штрафної неустойки

Такий висновок випливає з норм ч. 2 ст. 552 і ст. 624 ЦКУ. Проте за домовленістю сторін або за окремою вказівкою в законі неустойка може бути заліковою, виключною або альтернативною.

Для сфери господарських відносин установлене своє загальне правило. Так, якщо за невиконання або неналежне виконання зобов’язання встановлено штрафні санкції (штраф і пеня), то збитки відшкодовують у частині, не покритій цими санкціями (ч. 1 ст. 232 ГКУ). Отже, якщо інше не передбачене договором або законом, в рамках господарських договорів застосовують залікову неустойку.

І ще один важливий момент. Згідно з ч. 2 ст. 550 ЦКУ на суму неустойки не нараховують відсотки, передбачені як ст. 536, так і ст. 625 цього Кодексу.

 

3.3. Порука

Що являє собою цей вид забезпечення виконання зобов’язань? Про це ви дізнаєтеся прямо зараз.

За договором поруки поручитель поручається перед кредитором боржника за виконання останнім своїх зобов’язань (ч. 1 ст. 553 ЦКУ). Інакше кажучи, «забезпечувальний ефект» поруки полягає в договірному залученні додаткового боржника, який разом з основним боржником відповідає перед кредитором за виконання зобов’язання (виконання основного договору). При цьому порукою може бути забезпечене як виконання зобов’язання в повному обсязі, так і його часткове виконання. Причому число поручителів (додаткових боржників) не обмежене (ч. 3 ст. 553 ЦКУ).

Важливо пам’ятати, що договір поруки — це договір між поручителем і кредитором, а не між поручителем і боржником

Хоча з відома кредитора і поручителя боржник може бути стороною цього договору. Згоди боржника на укладення договору поруки не вимагається.

Зазначимо, що закон не забороняє складати договір поруки на забезпечення виконання зобов’язання, яке може виникнути в майбутньому (п.п. 4.1.1 постанови пленуму ВГСУ від 24.11.2014 р. № 1).

Якщо боржник порушить зобов’язання, забезпечене порукою, то боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники. Виняток становлять випадки, коли договором поруки встановлено додаткову (субсидіарну) відповідальність поручителя.

Що являє собою солідарна і субсидіарна відповідальності?

Солідарна відповідальність характеризується тим, що кредитор має право вимагати виконання обов’язку частково або в повному обсязі як від усіх боржників разом, так і від будь-кого з них окремо (ст. 543 ЦКУ). Солідарні боржники залишаються зобов’язаними доти, доки їх обов’язок не буде виконано в повному обсязі.

Субсидіарна відповідальність передбачає, що до пред’явлення вимоги особі, яка несе субсидіарну відповідальність, кредитор має пред’явити вимогу до основного боржника. І якщо основний боржник відмовився задовольнити вимогу кредитора або кредитор не одержав від нього в розумний строк відповіді на пред’явлену вимогу, тоді кредитор може пред’явити вимогу в повному обсязі до особи, яка несе субсидіарну відповідальність (ч. 2 ст. 619 ЦКУ).

За загальним правилом, установленим ст. 554 ЦКУ, поручитель відповідає перед кредитором у тому самому обсязі, що і боржник, уключаючи сплату основного боргу, неустойки, відсотків, відшкодування збитків. Проте в договорі сторони можуть передбачити інший обсяг відповідальності поручителя. Наприклад, поручитель може відповідати тільки за оплату вартості товарів без штрафних санкцій за договором.

Оскільки боржник і поручитель, по суті, упряжені в одну «боргову упряжку», вони повинні перебувати в тісному взаємозв’язку один з одним. Якими законодавчими правами і обов’язками вони при цьому володіють, дивіться в табл. 3.1.

Таблиця 3.1. Права та обов’язки боржника і поручителя

Боржник

Поручитель

Зобов’язаний

Повідомити поручителя про виконання ним зобов’язання, забезпеченого порукою

Повідомити боржника про отримання ним вимоги кредитора

Подати клопотання про залучення боржника до участі у справі, якщо поручителеві було пред’явлено відповідний судовий позов

Має право

Висувати проти вимоги поручителя всі заперечення, які він мав проти вимоги кредитора, у разі його неповідомлення і самостійного виконання зобов’язання поручителем

Висувати заперечення проти вимоги кредитора, які міг би висунути сам боржник, за умови, що ці заперечення не пов’язані з особою боржника

Висувати заперечення проти вимоги кредитора, навіть якщо боржник відмовився від них або визнав свій борг

Отримувати оплату послуг, наданих їм боржнику*

* Як правило, таку плату поручитель отримує від боржника. При цьому розмір винагороди передбачають в окремому договорі на надання послуг, а не в договорі поруки.

 

До поручителя, який виконав забезпечене ним зобов’язання, переходять усі права кредитора за цим зобов’язанням

При цьому обсяг прав, що переходять до поручителя, відповідає обсягу задоволених ним вимог кредитора за основним зобов’язанням. Крім того, до поручителя переходять і права, що забезпечують виконання зобов’язань. Тобто поручитель має право на отримання з боржника неустойки, звернення стягнення на предмет застави, притримання, звернення з вимогами до іншого поручителя і т. п. Наприклад, до поручителя переходить право на отримання пені, що продовжує нараховуватися відповідно до основного договору.

Якщо основне зобов’язання було забезпечене декількома різними поручителями, кожен з них отримує право зворотної вимоги до боржника у розмірі сплаченої цим поручителем суми.

Нести «поручительську ношу» поручителю не вічно. Так, порука припиняється (ст. 559 ЦКУ):

— з припиненням забезпеченого нею зобов’язання;

— у разі зміни зобов’язання без згоди поручителя, внаслідок чого збільшується обсяг його відповідальності;

— якщо після настання строку виконання зобов’язання кредитор відмовився прийняти належне виконання, запропоноване боржником або поручителем;

— у разі переведення боргу на іншу особу, якщо поручитель не поручився за нового боржника;

— після закінчення строку, встановленого в договорі поруки. У разі якщо строк не встановлено, порука припиняється, якщо кредитор протягом 6 місяців з дня настання строку виконання основного зобов’язання не пред’явить вимоги до поручителя. Якщо строк основного зобов’язання не встановлений або встановлений моментом пред’явлення вимоги, порука припиняється, якщо кредитор не пред’явить позову до поручителя протягом одного року від дня укладення договору поруки.

На думку Держкомпідприємництва (див. лист від 15.07.2011 р. № 5878), у разі дострокового припинення дії основного договору припиняється й дія договору поруки.

Коло осіб, які можуть бути поручителями, законом не обмежене. Такими можуть бути будь-які підприємства, а не тільки фінансові установи (див. лист Держфінпослуг від 18.10.2010 р. № 2068/39-6).

Договір поруки може бути двостороннім між кредитором і поручителем (проте з посиланням на основне зобов’язання і боржника) або тристороннім, учасниками якого виступають кредитор, поручитель і боржник.

Укладення тристороннього договору дозволяє ефективніше врегулювати правовідносини, які виникають між усіма зацікавленими сторонами

Договір поруки можна укладати одночасно з укладенням основного договору (купівлі-продажу, оренди тощо) або після закінчення певного часу при вже існуючому зобов’язанні.

 

3.4. Гарантія

За гарантією банк, інша фінансова установа, страхова організація (гарант) гарантує перед кредитором виконання боржником свого зобов’язання і відповідає за порушення цього зобов’язання (ст. 560 ЦКУ).

Видача гарантії — це фінансова послуга, яку можуть надавати тільки наведені вище спеціальні суб’єкти

Ініціативу в установленні відносин гарантії завжди проявляє боржник. Без його бажання послуга гаранта не може бути надана.

Суть зобов’язань гаранта полягає не у виконанні забезпеченого гарантією зобов’язання за боржника, а у сплаті визначеної умовами гарантії грошової суми кредитору в разі порушення зобов’язання боржником. Порушенням зобов’язання є як його невиконання, так і неналежне виконання.

Отже, певна грошова сума сплачується гарантом кредитору в повному обсязі незалежно від того, повністю чи частково боржник не виконав зобов’язання.

Гарантія дійсна з дня її видачі впродовж зазначеного в ній строку і не може бути відкликана, якщо в ній не встановлено інше (ст. 561 ЦКУ).

Зверніть увагу: зобов’язання гаранта перед кредитором не залежить від основного зобов’язання (його припинення або недійсності). Правило, установлене ч. 2 ст. 548 ЦКУ (недійсність основного зобов’язання спричиняє недійсність правочину щодо його забезпечення), для гарантії не діє.

Якщо інше не встановлене гарантією, право вимоги до гаранта не може бути предметом відступлення (ч. 5 ст. 563 ЦКУ). Тобто заміна кредитора в зобов’язанні гарантії не допускається.

Формулювання визначення гарантії, наведене у ст. 200 ГКУ, розкриває суть цього поняття ще точніше. Так, умовою виникнення обов’язку гаранта сплатити кредитору певну грошову суму є не тільки невиконання зобов’язання боржником, а й інші, передбачені гарантійним листом умови.

Отже, боржник порушив своє зобов’язання. Як у такому разі діяти? Про це якнайкраще розповість рис. 3.5 (див. с. 59).

 

 

Рис. 3.5. Порядок дій при порушенні боржником зобов’язання,
забезпеченого гарантією

 

Послуги гаранта можуть надаватися за винагороду (ст. 567 ЦКУ).

Крім того, гарант має право на зворотну вимогу (регрес) до боржника в межах суми, сплаченої ним кредитору за гарантією, якщо інше не встановлене договором між гарантом і боржником. Таку можливість надає ч. 1 ст. 569 ЦКУ.

Зобов’язання гаранта перед кредитором за гарантією припиняється у випадку (ч. 1 ст. 568 ЦКУ):

— сплати кредиторові суми, на яку видано гарантію;

— закінчення строку дії гарантії;

— відмови кредитора від своїх прав за гарантією та повернення її гарантові;

— відмови кредитора від своїх прав за гарантією шляхом письмової заяви про звільнення гаранта від його зобов’язань.

 

3.5. Завдаток

Настав час знайомства з такою формою забезпечення виконання зобов’язань, як завдаток. Що це таке?

Завдаток — не що інше, як грошова сума або рухоме майно, що видається боржником кредиторові в рахунок належних за договором платежів на підтвердження зобов’язання і на забезпечення його виконання (ч. 1 ст. 570 ЦКУ).

Отже, завдаток може забезпечувати виконання тільки грошового зобов’язання, одночасно підтверджуючи його наявність

За нормального розвитку подій переданий завдаток буде зарахований як часткове або навіть повне виконання грошового зобов’язання за основним договором.

Завдаток спрямовано на захист сторони, яка сумлінно виконує умови зобов’язання. Так, якщо зобов’язання порушене боржником, завдаток залишається у кредитора. Якщо ж зобов’язання не виконує кредитор, він зобов’язаний повернути боржникові завдаток та додатково сплатити суму у розмірі завдатку або його вартості (ч. 1 ст. 571 ЦКУ). Схематично виглядає це приблизно так (див. рис. 3.6 на с. 60):

 

 

Рис. 3.6. «Доля» завдатку при порушенні зобов’язання боржником і кредитором

 

* У вимозі або в додатку до неї має бути вказано, у чому полягає порушення боржником основного зобов’язання, на забезпечення якого видана гарантія (ч. 3 ст. 563 ЦКУ).

 

Завдаток підлягає поверненню також у разі припинення зобов’язання до початку його виконання або внаслідок неможливості його виконання.

Збитки, пов’язані з порушенням зобов’язання, винна сторона повинна відшкодувати в сумі, на яку вони перевищують розмір (вартість) завдатку, якщо інше не встановлене договором. Щодо цього правила завдатку дуже нагадують залікову неустойку, що дозволяє кредитору вимагати відшкодування збитків тільки в частині, не покритій такою неустойкою (див. с. 55). Проте для завдатку це правило діє тільки за умовчанням договору. Сторони угоди (договору) про завдаток можуть установити, що збитки відшкодовуються в повному обсязі без урахування суми або вартості завдатку.

Завдатком можуть бути гроші або рухоме майно (речі, які можна вільно переміщати у просторі).

Важливо! Домовленість сторін про завдаток із зазначенням строку його передачі та характеристики завдатку (сума грошових коштів, опис об’єкта рухомого майна) має бути закріплена у письмовій формі у вигляді:

— окремого застереження про передачу завдатку в основному договорі

або

— окремої угоди про завдаток за конкретним договором (з додержанням можливих додаткових вимог до нотаріальної форми такого договору).

Якщо в договорі не було чітко зазначено, що сплачена сума є завдатком, то згідно з ч. 2 ст. 570 ЦКУ сума, передана від боржника кредитору, вважається авансом. Це уточнення важливе, оскільки правові наслідки при авансі та завдатку абсолютно різні. На відміну від завдатку, аванс не вимагає прямої вказівки в договорі та не володіє забезпечувальною функцією. У визначених ЦКУ випадках сторона договору, що передала аванс, має право просто затребувати його назад.

Оскільки зобов’язання, що виникає на основі завдатку, є способом забезпечення виконання основного зобов’язання і носить щодо основного зобов’язання додатковий (акцесорний) характер, то завдаток може бути передано тільки на забезпечення вже існуючого зобов’язання, а не зобов’язання, яке виникне в майбутньому. Більше того, завдаток передається в рахунок платежів, належних за договором.

Якщо договір не укладено, то не може йтись і про завдаток

Значного поширення набула практика передачі завдатку при купівлі-продажу нерухомості. Але така практика розходиться з положеннями цивільного законодавства.

Згідно зі ст. 657 ЦКУ договір купівлі-продажу земельної ділянки, єдиного майнового комплексу, житлового будинку (квартири) або іншого нерухомого майна укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню (крім договорів купівлі-продажу майна, що перебуває в податковій заставі). Тобто до нотаріального посвідчення договору купівлі-продажу зобов’язання не виникає. До цього моменту договір про завдаток не може бути укладено, а завдаток не може бути передано.

Усупереч поширеній думці, не допоможе в цій ситуації і укладення попереднього договору і передача за ним завдатку. Попередній договір — це договір, за яким сторони зобов’язалися в майбутньому укласти основний договір на умовах, установлених попереднім договором (ч. 1 ст. 635 ЦКУ).

Зобов’язання сторін попереднього договору про укладення в майбутньому договору купівлі-продажу об’єкта нерухомості полягають у тому, що кожна зі сторін зобов’язана і кожна має право вимагати від іншої сторони укласти в майбутньому такий договір купівлі-продажу. Але при укладенні попереднього договору продавець ще не зобов’язаний передати покупцю нерухомість, а покупець ще не зобов’язаний сплатити продавцю її вартість. Отже, зобов’язання, яке могло б бути забезпечене завдатком, ще не існує.

Як варіант рішення, можна розглянути укладення сторонами на підставі ч. 2 ст. 546 ЦКУ до здійснення угоди купівлі-продажу нерухомості угоди про «інший» вид забезпечення виконання зобов’язання, що має функції завдатку.

 

3.6. Застава

Застава — один з найбільш ефективних способів забезпечення виконання зобов’язань, оскільки задоволення вимог кредитора не залежить від фінансового стану боржника. З майна останнього виділяють певну частину для задоволення можливих вимог кредитора, який у цьому випадку дотримується принципу «вірю не особі, а речі».

Через заставу кредитор (заставодержатель) має право в разі невиконання боржником (заставодавцем) забезпеченого заставою зобов’язання отримати задоволення за рахунок заставленого майна переважно перед іншими кредиторами цього боржника, якщо інше не встановлено законом (право застави) (ст. 572 ЦКУ).

Отже, застава має похідний характер від забезпеченого ним зобов’язання. Самостійно вона не існує, а є одним із засобів забезпечення виконання зобов’язання учасником цивільно-правової угоди. Так, заставою можуть забезпечуватися зобов’язання, які випливають з договорів позики, кредиту, купівлі-продажу, оренди, перевезення вантажу. Як правило, договір застави оформляють як обов’язковий додаток до договору про надання банківського кредиту, ломбардних послуг, продажу товарів у розстрочку тощо.

Зазначимо, що у визначенні переважного права заставодержателя перед іншими кредиторами зустрічаються винятки. Зокрема, при ліквідації платоспроможної юридичної особи в першу чергу (разом з вимогами заставодержателів) задовольняють вимоги щодо відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим пошкодженням здоров’я або смертю, а також вимоги, забезпечені іншими способами забезпечення зобов’язань (п. 1 ч. 1 ст. 112 ЦКУ). Це означає, що переважного права щодо кредиторів однієї з ним черги заставодержатель не має.

Норми про заставу як вид забезпечення виконання зобов’язань містяться не тільки в ЦКУ, а й у Законі про заставу, Законі про іпотеку, Законі № 1255, Законі № 1952.

Учасниками заставних правовідносин є дві сторони: заставодавець і заставодержатель, якими можуть бути як юридичні, так і фізичні особи.

Заставодержатель — це особа, що приймає в заставу майно заставодавця з метою забезпечення виконання зобов’язання останнього.

У свою чергу, заставодавцем може бути боржник або третя особа (майновий поручитель). Головне, щоб він був власником речі чи майнових прав або тією особою, якій передано майнове право чи річ з правом їх застави. Заставу права на чужу річ здійснюють з відома власника речі, якщо для відчуження цього права згідно з угодою або законом потрібний його дозвіл.

 

Предмет застави

 

Предметом застави може виступати будь-яке майно (зокрема, речі, цінні папери, майнові права), яке може бути відчужено заставодавцем і на яке можна звернути стягнення. Це може бути і те майно, яке заставодавець отримає після виникнення застави (приплід худоби, майбутній урожай тощо).

Право застави на річ поширюється також на її приналежності*, якщо інше не встановлено договором

* Приналежністю є речі, призначені для обслуговування іншої (головної) речі і пов’язані з нею спільним призначенням (ст. 186 ЦКУ).

А ось на плоди, продукцію та доходи, отримані від використання заставленого майна, право застави за умовчанням не поширюється. Вони можуть стати предметом застави тільки в тому випадку, якщо сторони прямо передбачили це в договорі (ч. 3 ст. 576 ЦКУ).

Урахуйте, що на заставу деяких предметів законодавством встановлено обмеження. Наприклад, не можна передавати в заставу (ч. 4 ст. 576 ЦКУ):

— культурні цінності, що є об’єктами права державної чи комунальної власності і занесені або підлягають занесенню до Державного реєстру національного культурного надбання;

— пам’ятки культурної спадщини, занесені до Переліку пам’яток культурної спадщини, що не підлягають приватизації**.

** Наразі діє Перелік, затверджений Законом України «Про Перелік пам’яток культурної спадщини, що не підлягають приватизації» від 23.09.2008 р. № 574-VI.

Предметом застави не можуть бути вимоги, які мають особистий характер, а також вимоги, застава яких заборонена законом.

Не тільки ЦКУ, а й інші закони можуть установлювати обмеження щодо предмета застави. Наприклад, згідно з ч. 6 ст. 4 Закону про заставу предметом застави не можуть бути:

— об’єкти державної власності, приватизація яких заборонена законодавчим актами;

— майнові комплекси держпідприємств та їх структурних підрозділів, що знаходяться у процесі корпоратизації.

Також предметом застави не може бути майно громадян, на яке не можна звернути стягнення за виконавчими документами, зокрема особисті речі, інструменти і паливо (див. додаток до Закону № 606).

 

Використання предмета застави

 

За загальним правилом предмет застави залишається у заставодавця (ч. 6 ст. 576 ЦКУ). Проте це в тому випадку, якщо законом або договором не встановлено інше. У зв’язку з цим сторони можуть домовитися, де перебуватиме предмет застави під час дії договору.

Майно може перебувати в заставі тривалий період, тому виникає запитання щодо можливості його використання.

Так, заставодавець має право (ст. 586 ЦКУ):

— користуватися предметом застави відповідно до його призначення, у тому числі здобувати з нього плоди та доходи, якщо інше не встановлено договором і якщо це випливає із суті застави;

— з відома заставодержателя відчужувати предмет застави, передавати його в користування іншій особі, іншим способом розпоряджатися ним;

— заповідати заставлене майно.

Заставодержатель, набуваючи права застави на майно, не набуває тим самим право розпорядження ним

Специфіка права заставодержателя полягає в тому, що він може обмежувати власника (заставодавця) у можливості розпоряджатися заставленим майном.

Припустимо, заставодавець з відома заставодержателя продає заставлене майно. У цьому випадку в обов’язковому порядку слід попередити покупця про те, що майно перебуває в заставі, оскільки право застави не припиняється при зміні власника предмета застави. Заставодавець цього не зробив? Тоді покупець може вимагати від нього зменшення ціни або навіть розірвання договору і відшкодування збитків (ст. 659 ЦКУ).

А чи може користуватися майном заставодержатель, якщо за договором або законом предмет застави перебуває в нього? Тільки у випадках, установлених договором.

Причому зауважте: здобуття плодів і доходів може бути не тільки правом, а й обов’язком заставодержателя, якщо сторони домовилися про це. Така необхідність може виникнути, наприклад, при передачі заставодержателеві заставленого саду фруктових дерев або землі сільгосппризначення. За договором саме заставодержателю може ставитися в обов’язок збір урожаю.

 

Види застави

 

Законодавець виділяє декілька видів застави зі своєю специфікою регулювання. Причому ці види можна розділити на дві групи (див. табл. 3.2).

Таблиця 3.2. Види застави

Критерій

Види

Залежно від того, у кого перебуває предмет застави

— застава без передачі речі заставодержателеві;
— застава з передачею речі заставодержателеві (заклад)

Залежно від предмета застави

— іпотека;  — застава товарів в обороті або в переробці;  
— застава речей у ломбарді;
— застава цінних паперів;  
— застава майнових прав тощо

 

Декілька слів про найпоширеніші види застави.

Іпотека. Це вид застави без передачі речі заставодержателеві. Предметом такої застави є нерухоме майно, що залишається у володінні заставодавця або третьої особи. Прийоми і способи регулювання іпотеки досить специфічні та об’ємні, а тому вимагають окремого розгляду за межами цього спецвипуску.

Застава товарів в обороті або в переробці. Цей вид застави також належить до застави без передачі речі заставодержателеві. Предмет застави залишається в заставодавця. Він має право змінювати склад і натуральну форму заставленого майна (товарних запасів, сировини, матеріалів) за умови, що їх загальна вартість не стає менше, ніж зазначена в договорі про заставу. У разі відчуження заставлених товарів заставодавець зобов’язаний замінити їх іншими товарами такої самої або більшої вартості. Заставу товарів в обороті або в переробці застосовують в господарській практиці для забезпечення кредитів на поповнення обігових коштів.

Специфіка цього виду застави полягає перш за все у тому, що її предметом є не конкретне майно або майнові права, а певного виду товари, сировина, напівфабрикати, комплектуючі вироби, готова продукція тощо. Вони мають бути визначені родовими ознаками.

Це ще не все. Інша істотна особливість застави товару в обороті або в переробці — те, що в такому разі заставне обтяження (обмеження) не слідує за майном в разі його відчуження.

У момент передачі іншій особі товари в обороті або в переробці перестають бути предметом застави

Але одночасно придбані заставодавцем активи, зазначені в договорі про заставу, стають предметом застави. Так, ст. 40 Закону про заставу визначає таке:

реалізовані заставодавцем товари перестають бути предметом застави з моменту їх вручення набувачу або транспортній організації для відправлення набувачу або передачі на пош­ту для пересилки набувачу;

набуті заставодавцем товари, передбачені в договорі застави, стають предметом застави з моменту виникнення на них права власності.

Загальна вартість визначених у договорі застави товарів в обороті або в переробці може зменшуватися тільки у зв’язку з виконанням боржником частини забезпеченого заставою зобов’язання і пропорційно цій частині.

Більше про цей вид застави див. у розд. III Закону про заставу.

Заклад. Це основний вид застави з передачею заставленого рухомого майна у володіння заставодержателя або за його наказом у володіння третій особі.

Проте предмет закладу передають не в усіх випадках. Можлива також тверда застава, згідно з якою за угодою сторін предмет застави може бути залишений у заставодавця під замком заставодержателя. Індивідуально визначена річ може бути залишена у заставодавця з накладенням знаків, що свідчать про заклад (ч. 2 ст. 44 Закону про заставу).

Детально про заклад розповідає розд. IV Закону про заставу.

Застава майнових прав. Предметом застави майнових прав можуть бути:

права вимоги по зобов’язаннях, в яких заставодавець є кредитором, що належать йому на момент укладення договору;

права вимоги по зобов’язаннях, які можуть виникнути у заставодавця в майбутньому.

Застава майнового права означає, що з вартос­ті майна, яке надходить заставодавцю у зв’язку з реалізацією заставленого ним права, перш за все повинні задовольнятися вимоги заставодержателя. У договорі про заставу прав слід зазначити особу, яка є боржником щодо заставодавця.

Обов’язки заставодавця і права заставодержателя при заставі майнових прав визначені відповідно у ст. 50 і 51 Закону про заставу.

Наслідки виконання боржником зобов’язання перед заставодавцем продемонстровано на рис. 3.7.

 

Рис. 3.7. Наслідки виконання боржником зобов’язання перед заставодавцем

 

* Якщо інше не встановлено законом.

 

Більше про заставу майнових прав ви можете дізнатися з розд. V Закону про заставу.

Застава цінних паперів. Цей вид застави відрізняється досить складною процедурою і залежить перш за все від виду (акції, облігації, векселі) і категорії цінних паперів (на пред’явника, ордерні, іменні). Заставу цінних паперів можна здійснювати двома шляхами (ч. 3 ст. 5 Закону про заставу):

— шляхом передачі їх безпосередньо заставодержателеві;

— шляхом передачі їх у депозит нотаріальної контори, приватного нотаріуса чи банку.

Заставу цінних паперів регулює розд. VI Закону про заставу.

 

Істотні умови договору застави

 

Істотні умови, які мають бути погоджені сторонами в договорі застави, перелічує ст. 584 ЦКУ. До них належать:

— суть зобов’язання, забезпеченого заставою;

— розмір забезпеченого заставою зобов’язання;

— строк виконання основного зобов’язання, а для договору іпотеки також порядок виконання такого зобов’язання та/або посилання на правочин, з якого виникло основне зобов’язання (п. 2 ч. 1 ст. 18 Закону про іпотеку);

— опис предмета застави. Він може бути представлений в загальному вигляді, наприклад вказівкою на вид заставленого майна. При іпотеці об’єкта нерухомості можуть бути зазначені реєстраційні дані предмета іпотеки, у тому числі кадастровий номер. При іпотеці земельної ділянки в договорі вказують її цільове призначення. Для застави товарів в обороті або переробці предмет застави має бути індивідуалізований шляхом вказівки, що товари перебувають у володінні заставодавця або розміщені в певному цеху, на складі, в іншому приміщенні. Наприклад: щебінь на відкритому майданчику заставодавця за певною адресою або друкована продукція на складі. Товар в обороті може бути індивідуалізований іншим способом, достатнім для ідентифікації сукупності рухомого майна як предмета застави (ст. 41 Закону про заставу);

— інші умови, погоджені сторонами застави. Ідеться про істотні умови договору, які мають бути погоджені на вимогу хоча б однієї зі сторін (ч. 1 ст. 638 ЦКУ). До таких умов можуть бути віднесені, наприклад, умови про оцінку предмета застави, його страхування, накладення на заставодержателя ризиків пошкодження і загибелі предмета застави, можливості заміни предмета застави заставодавцем без згоди заставодержателя, заборона перезастави, порядок звернення стягнення на заставлене майно тощо.

Договір застави вимагає письмової форми, яка може бути простою або нотаріальною

Обов’язковому нотаріальному посвідченню підлягає тільки договір застави нерухомості, космічних об’єктів і транспортних засобів, що підлягають держреєстрації (ч. 2 ст. 13 Закону про заставу). Застава нерухомого майна також підлягає державній реєстрації у випадках і порядку, передбачених законом (ч. 2 ст. 577 ЦКУ).

Реєстрацію застави рухомого майна здійснюють на підставі заяви заставодержателя або заставодавця з унесенням запису до Державного реєстру обтяжень рухомого майна. Така реєстрація виправдовує себе, якщо на отримання задоволення із заставленого майна претендує більш ніж одна особа.

Заставодержатель за допомогою реєстрації може закріпити за собою переважне право перед заставодержателями незареєстрованих застав або застав, зареєстрованих пізніше.

Договір застави є двостороннім. Набуття ним чинності відбувається за загальним правилом у момент укладення договору.

 

Виникнення та припинення права застави

 

На рис. 3.8 (с. 66) ви можете побачити, коли в тому чи іншому випадку виникає право застави.

 

Рис. 3.8. Момент виникнення права застави

 

 

А ось припиняється право застави в одному з таких випадків:

1) припинення забезпеченого заставою зобов’язання. Пам’ятайте: якщо заставлене майно перебувало в заставодержателя, він зобов’язаний негайно повернути предмет застави заставодавцеві після виконання останнім основного зобов’язання;

2) втрата предмета застави, якщо заставодавець не замінив предмет застави;

3) реалізація предмета застави;

4) набуття заставодержателем права власності на предмет застави;

5) в інших випадках, установлених законом (наприклад, якщо договір застави визнано недійсним).

У разі припинення права застави на нерухоме майно до Державного реєстру вносять відповідні дані.

 

Звернення стягнення на предмет застави

 

При невиконанні в установлений строк зобов’язання, забезпеченого заставою, заставодержатель набуває права звернення стягнення на предмет застави.

Але із цього правила є винятки. Наприклад, при ліквідації юридичної особи — заставодавця заставодержатель набуває права звернення стягнення на заставлене майно незалежно від настання строку виконання зобов’язання, забезпеченого заставою.

При заставі заставодержатель також має право достроково звернути стягнення на предмет застави, якщо виникає загроза загибелі, пошкодження або зменшення вартості предмета застави не з вини заставодержателя і при цьому заставодавець відмовляється замінити предмет застави.

Звернення стягнення на предмет застави здійснюють за рішенням суду чи третейського суду або на підставі виконавчого напису нотаріуса, якщо інше не встановлено договором або законом. Отже, за умовчанням договору застави для звернення стягнення на предмет застави потрібно звернутися до суду або отримати виконавчий напис нотаріуса (у разі нотаріального посвідчення договору застави).

Реалізацію заставленого майна здійснює державний виконавець, якщо інше не передбачено самим договором застави. Задоволення вимог заставодержателя відбувається за рахунок грошових коштів, отриманих від реалізації заставленого майна, після утримання витрат на проведення виконавчих дій.

Водночас сторони можуть домовитися про спрощений порядок звернення стягнення на предмет застави. Наприклад, договір застави може містити таку умову: «…звернення стягнення на заставлене майно може здійснюватися разом з іншими способами шляхом передачі заставленого майна у власність заставодержателя».

За рахунок предмета застави заставодержатель має право задовольнити в повному обсязі свою вимогу, визначену на момент фактичного задоволення. Якщо інше не встановлено договором, за рахунок вартості заставного майна погашають у тому числі (див. ч. 2 ст. 589 ЦКУ):

— проценти;

— неустойку;

— збитки, завдані порушенням зобов’язання;

— витрати на утримання заставленого майна;

— витрати, понесені у зв’язку із пред’явленням вимоги.

Навіть якщо зобов’язання боржником частково виконано, право звернення стягнення на предмет застави зберігається в первісному обсязі

Якщо ж предметом застави є дві або більше речі (два або більше прав), стягнення може бути звернено на всі ці речі (права) або на будь-яку з речей (прав) на вибір заставодержателя. Якщо заставодержатель звертає стягнення на одну річ (одне право), але його вимога не буде задоволена в повному обсязі, він зберігає право застави на інші заставні речі (права).

Реалізацію предмета застави, на який звернено стягнення, здійснюють шляхом його продажу з публічних торгів або іншими способами, передбаченими договором чи законом. Процедура реалізації майна за допомогою публічних торгів досить громіздка, тому сторони можуть передбачити інший спосіб його реалізації (наприклад, шляхом звичайного продажу або через комісійний магазин).

Якщо сума, отримана від реалізації предмета застави, не покриває вимоги заставодержателя, він має право отримати недостатню суму з іншого майна боржника в порядку черговості. Проте й тут закон або умови договору можуть установлювати інші правила.

 

3.7. Притримання

Ще один дієвий спосіб забезпечити виконання зобов’язань — притримання. Цей вид забезпечення полягає в тому, що кредитор, який правомірно володіє річчю, що підлягає передачі боржникові або особі, вказаній боржником, у разі невиконання ним у строк зобов’язання має право притримати таку річ у себе до виконання боржником зобов’язання (ч. 1 ст. 594 ЦКУ).

Притриманням можуть забезпечуватися:

— вимоги з оплати речі, що підлягає передачі боржникові;

— вимоги з відшкодування витрат і збитків кредитора, пов’язаних з притриманою річчю;

— інші вимоги кредитора, якщо інше не встановлено договором або законом.

Небезпека задоволення вимог кредитора за рахунок майна, що притримується (ст. 597 ЦКУ), мотивуватиме боржника виконати зобов’язання. Функції права притримання зводяться до вирішення таких завдань:

— забезпечення і стимулювання належного виконання боржником відповідного грошового зобов’язання;

— компенсація грошових вимог кредитора з вартості речі, що притримується.

Притримання дуже схоже на заставу. Так, відповідно до ст. 597 ЦКУ вимоги кредитора, який притримує річ, задовольняють з її вартості в обсязі та порядку, передбачених для задоволення забезпечених заставою вимог. Але на відміну від договору застави, що спеціально укладається на забезпечення основного зобов’язання, притримання здійснюють без укладення окремого договору.

Право притримання виникає на підставі закону (ст. 594 — 597 ЦКУ). Причому тільки тоді, коли вже існує основне зобов’язання і воно не виконане боржником.

Предметом притримання може бути винятково та річ, якою кредитор правомірно володіє і яка підлягає передачі боржнику

Таке правомірне володіння може виникнути, наприклад, у підрядника, який виготовив річ, що підлягає передачі замовникові.

Кредитор, який притримує річ, зобов’язаний негайно повідомити про це боржника (ч. 1 ст. 595 ЦКУ).

Зверніть увагу: як і у випадку із заставою, під час переходу права власності на притримувану кредитором річ до третьої особи право притримання зберігається (ч. 3 ст. 594 ЦКУ).

Кредитор, який притримує річ, несе ризики випадкового пошкодження і знищення цієї речі, якщо інше не встановлено законом. Тому в інте­ресах кредитора вжити заходів щодо забезпечення збереження предмета притримання.

Оскільки право притримання належить до видів забезпечувальних обтяжень (ст. 21 Закону № 1255), воно може бути за бажанням кредитора зареєстровано в Державному реєстрі обтяжень рухомого майна з метою отримання переважного права на задоволення вимог.

Як ми зазначили раніше, кредитор може скористатися правом притримання в будь-яких правовідносинах, але в деяких випадках на наявність такого права додатково вказують норми законодавства. Наприклад, відповідно до ч. 4 ст. 916 ЦКУ перевізник має право притримати переданий йому для перевезення вантаж з метою забезпечення внесення провізної плати та інших платежів. Згідно зі ст. 1019 ЦКУ комісіонер має право для забезпечення своїх вимог за договором комісії притримати річ, яка повинна бути передана комітенту. Стаття 856 ЦКУ встановлює право підрядника притримати результат роботи, устаткування, залишки невикористаного матеріалу та інше майно замовника, що є у підрядника, з метою забезпечення сплати замовником вартості робіт або іншої суми, належної до сплати підряднику у зв’язку з виконанням робіт. Проте пам’ятайте: кредитор не має права користуватися річчю, яку він притримує у себе (ч. 3 ст. 595 ЦКУ).

висновки

  • Забезпечення зобов’язань застосовують, щоб створити для боржника умови, які спонукали б його виконати зобов’язання належним чином.

  • ЦКУ встановлено 6 способів забезпечення зобов’язань: неустойка, порука, гарантія, завдаток, застава, притримання. Сторони також можуть застосувати інший спосіб, що не суперечить закону.

  • Порука та гарантія вимагають залучення третіх осіб. Застава може застосовуватися як із залученням третіх осіб, так і без нього.

  • Правочин щодо забезпечення зобов’язань має бути здійснений виключно у письмовій формі, а в деяких випадках (наприклад, при заставі нерухомості або транспортних засобів, що підлягають держреєстрації) ще й засвідчений нотаріально.

  • Деякі види забезпечення зобов’язань можуть виникати на підставі закону (наприклад, притримання) або на інших підставах.

договір, забезпечення зобов’язань додати теги змінити теги
Додайте свої теги до статті
Розділіть мітки комами. Наприклад: бухгалтерія, форма, відсотки, ПДВ, квартальний звіт. Максимальна кількість 10.
або Закрити
Ваша оцінка врахована! Оцініть статтю :
  • Добре
  • Нормально
  • Погано
Поділитися:
Коментарі до статті