(066) 87-010-10
Переводимо бухгалтерів в ОНЛАЙН!
Перейти до номеру
  • № 72
  • № 71
  • № 70
  • № 68-69
  • № 67
  • № 66
  • № 65
? За допомогою цієї функції ви зможете швидко перейти до номеру, що вас цікавить
  • У обране
  • Друк
  • Шрифт
  • Колір фону
  • Коментарі 0
  • В розробці
12/12
Податки та бухгалтерський облік
Податки та бухгалтерський облік
Вересень , 2015/№ 73

Середній заробіток за затримку зарплати при звільненні: укластися в 3 місяці

Суть спору
Під час проведення остаточного розрахунку при звільненні працівниці не були виплачені всі належні їй суми. Згодом за рішенням суду роботодавець повністю погасив заборгованість, що виникла за її зарплатою. Однак працівниця вважає, що на виконання норм ст. 117 КЗпП підприємство також повинне було нарахувати та виплатити їй середній заробіток за весь період затримки виплати зарплати. Причому строк звернення до суду для такого випадку, на її думку, не обмежений.

Позиція сторін

Працівниця перебувала з роботодавцем у трудових відносинах у період з 22.02.99 р. по 12.07.2001 р. На момент звільнення за підприємством значилася заборгованість за зарплатою перед працівницею, тому вона звертається до районного суду з проханням стягнути заборгованість. Суд задовольняє вимоги — працівниці перераховуються грошові кошти (у січні 2013 року).

Тут усе гладко, але історія на цьому не закінчується. Після року з моменту остаточного розрахунку працівниця знову звертається до суду (квітень 2014 року). Вона «чіпляється» за ч. 2 ст. 233 КЗпП і заявляє про своє право на середній заробіток за весь період затримки виплати при остаточному розрахунку. «Набігає» сума в розмірі 71965,39 грн.

Підприємство, звісно, оспорює таку вимогу.

Вирішення справи судом

Тут починається судовий «волейбол».

Суд першої інстанції стає на бік позивальниці. Задовольняючи позовні вимоги, представники Феміди керувалися тим, що підприємство допустило затримку розрахунку при звільненні працівниці за період з березня 1999 року по березень 2014-го. При цьому згідно з ч. 2 ст. 233 КЗпП такі звернення не мають обмежень у строках.

А ось апеляційний і касаційний суди згодні з таким висновком лише наполовину. Вони визнають, що роботодавець дійсно допустив затримку виплат при звільненні. Але! Працівниця, у свою чергу, пропустила тримісячний строк для звернення до суду з таким позовом згідно з ч. 1 ст. 233 КЗпП. Нагадуємо: такий строк відлічується з дня, коли працівник дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права.

У результаті «догралися» до звернення в Судову палату у цивільних справах Верховного Суду України. Суть звернення: неоднакове застосування судом касаційної інстанції ст. 117 і 233 КЗпП, що призвело до ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних ситуаціях.

Що ж вирішили «верховні судді»?

Згідно з ч. 1 ст. 117 КЗпП у разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівнику сум у строки, визначені у ст. 116 цього Кодексу, за відсутнос­ті спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівнику його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

Невиплата звільненому працівнику належних йому сум є триваючим правопорушенням

Інакше кажучи, працівник може визначити остаточний обсяг своїх вимог тільки на момент припинення такого правопорушення, яким є день фактичного розрахунку.

Отже, для встановлення початку перебігу строку звернення працівника до суду з вимогою про стягнення середнього заробітку за весь час затримки розрахунку при звільненні визначальними є такі юридично значимі обставини, як невиплата належних працівнику сум при звільненні і факт проведення з ним остаточного розрахунку.

Для звернення працівника до суду із заявою про вирішення трудової спору щодо стягнення середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку встановлено тримісячний строк. Відповідно до ч. 1 ст. 233 КЗпП працівник може звернутися з позовною заявою безпосередньо до районного, районного в місті, міського або міськрайонного суду у тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права. Відлік такого строку розпочинається з дня, коли звільнений працівник дізнався або повинен був дізнатися про те, що власник або уповноважений ним орган, з вини якого сталася затримка виплати всіх належних при звільненні сум, фактично розрахувався з ним.

На підставі цього апеляційний і касаційний суди обґрунтовано керувалися ч. 1 ст. 233 КЗпП і зробили висновок, що позивачем пропущено тримісячний строк звернення до суду.

Таким чином, честь Вищого спеціалізованого суду захищена: норми ст. 117 і 233 КЗпП застосовано правильно.

Думка редакції

Повністю згодні з фінальним висновком: для стягнення заборгованості за зарплатою працівник має право звернутися до суду без обмеження жодним строком. Тут на 100 % працює ч. 2 ст. 233 КЗпП. А ось звернення за стягненням середнього заробітку за весь період затримки розрахунку при звільненні обмежується трьома місяцями (див. рішення КСУ від 22.02.2012 р. у справі № 1-5/2012).

На нашу думку, усе стає зрозумілим, якщо звернутися до Інструкції № 5. Так, суми, нараховані працівникам за час затримки розрахунку при звільненні, не входять до фонду оплати праці. Інакше кажучи, така виплата не є зарплатою. Це своєрідна «неустойка». При цьому в ч. 2 ст. 233 КЗпП ідеться про безстрокове звернення до суду для стягнення саме зарплати. Відповідно, середній заробіток, який став предметом спору, — це незарплатна виплата і за її стягненням потрібно було звернутися до суду протягом трьох місяців (як зазначено в ч. 1 ст. 233 КЗпП).

Увага! Згідно з офіційним тлумаченням

три місяці обчислюють з моменту, коли звільнений працівник дізнався або повинен був дізнатися про те, що роботодавець фактично розрахувався з ним

Отже, доки належні суми не виплачені звільненому працівнику, строк давності не обчислюється (див. рішення Конституційного Суду України від 22.02.2012 р. у справі № 1-5/2012).

У цій ситуації при отриманні грошей від роботодавця в січні 2013 року працівниця дізналася про те, що їй не нараховано:

— компенсацію за несвоєчасну виплату зар­плати;

— середній заробіток за затримку виплати зар­плати при звільненні.

Оскільки середній заробіток належить до незарплатних виплат, то за його отриманням до суду потрібно було звернутися протягом 3 місяців із дня зарахування грошей (із січня 2013 року).

А ось компенсація за несвоєчасну виплату зар­плати фактично також вважається зарплатою. Це випливає з рішення КСУ від 15.10.2013 р. № 8-рп/2013 у справі № 1-13/2013. І ось якраз щодо неї строк звернення до суду не обмежений.

Підсумок: якщо при звільненні вам не виплатили зарплату, то за стягненням таких сум можете звертатися коли завгодно. Але! Якщо за період затримки хочете отримати середній заробіток (тобто не зарплату!), то з позовом потрібно вкластися у тримісячний строк із дня розрахунку.

 

ВЕРХОВНИЙ СУД УКРАЇНИ
ПОСТАНОВА
від 24 червня 2015 року

Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України <...>, розглянувши справу <...> про стягнення середньої заробітної плати за весь час затримки розрахунку при звільненні <...>, встановила:

У квітні 2014 року ОСОБА_1 звернулась до суду із зазначеною позовною заявою, посилаючись на те, що рішенням Кам’янець-Подільського міськрайонного суду від 25 квітня 2012 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Хмельницької області від 9 липня 2012 року, стягнуто з товариства з додатковою відповідальністю «К» (далі — ТзДВ «К») на її користь <...> заборгованості із заробітної плати за серпень, жовтень, листопад 1999 року та вересень 2000 року. Рішенням Кам’янець-Подільського міськрайонного суду від 15 липня 2013 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Хмельницької області від 30 вересня 2013 року, стягнуто з ТзДВ «К» на її користь <...> заборгованості з урахуванням індексу інфляції. 31 березня 2014 року на картковий рахунок ПриватБанку ОСОБА_1 зараховано кошти в сумі <...>, однак підприємство в порушення вимог статті 117 Кодексу законів про працю України (далі — КЗпП України) не здійснило нарахування та виплату її середнього заробітку за час затримки по день фактичного розрахунку, тобто до 31 березня 2014 року. Крім того, позивачка вважає, що рішення Кам’янець-Подільського міськрайонного суду від 15 липня 2013 року в повному обсязі не виконане, адже наявна заборгованість у розмірі <...>. Оскільки строк на звернення до суду нею не пропущений, ОСОБА_1 просила стягнути з ТзДВ «К» на її користь середню заробітну плату за весь час затримки розрахунку при звільненні за період з березня 1999 року по березень 2014 року <...>.

<...>

У поданій до Верховного Суду України заяві про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 20 січня 2015 року ОСОБА_1 порушує питання про скасування ухвалених у справі судових рішень апеляційної та касаційної інстанцій та направлення справи на новий апеляційний розгляд з передбаченої пунктом 1 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі — ЦПК Украї­ни) підстави неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а саме статті 117 та частини першої статті 233 КЗпП України.

<...>

<...> Судова палата <...> Верховного Суду Украї­ни вважає, що заява про перегляд оскаржуваного судового рішення не підлягає задоволенню.

<...>

Задовольняючи позовні вимоги ОСОБА_1, суд першої інстанції керувався тим, що відповідач допустив затримку розрахунку при звільненні позивача з роботи за період з березня 1999 року по грудень 2012 року, а саме: здійснено повний розрахунок із ОСОБА_1 лише в грудні 2012 року.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове рішення про відмову в задоволені позовних вимог ОСОБА_1, апеляційний суд, з висновками якого погодився й суд касаційної інстанції, частково погодився з висновком суду першої інстанції про те, що відповідач допус­тив затримку розрахунку при звільненні позивача з роботи, але відповідно до частини першої статті 233 КЗпП України позивачем пропущено тримісячний строк звернення до суду з даним позовом.

Ухвали Вищого спеціалізованого суду Украї­ни з розгляду цивільних і кримінальних справ від 25 лютого та 4 березня 2015 року не можуть бути підтвердженням неоднакового застосування одних і тих самих норм матеріального права, тому що ними справу передано на новий розгляд у зв’язку з неповним з’ясуванням обставин, що мають значення для правильного вирішення спорів, та невизначенням характеру спірних правовідносин.

Разом з тим в ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 11 лютого 2015 року, наданій заявником для порівняння, суд касаційної інстанції керувався тим, що працівник у разі порушення законодавства про оплату праці має право звернутись до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком ( частина 2 статті 233 КЗпП України).

Отже, існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції статей 117 та 233 КЗпП Украї­ни, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.

<...> Відповідно до частини 1 статті 117 КЗпП Украї­ни в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

Згідно із частиною першою статті 116 КЗпП Ук­раїни при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення.

Аналіз наведених положень свідчить про те, що невиплата звільненому працівникові всіх сум, що належать йому від власника або уповноваженого ним органу, є триваючим правопорушенням, а отже, працівник може визначити остаточний обсяг своїх вимог лише на момент припинення такого правопорушення, яким є день фактичного розрахунку.

Отже, для встановлення початку перебігу строку звернення працівника до суду з вимогою про стягнення середнього заробітку за весь час затримки розрахунку при звільненні визначальними є такі юридично значимі обставини, як невиплата належних працівникові сум при звільненні та факт проведення з ним остаточного розрахунку.

Невиплата власником або уповноваженим ним органом належних працівникові при звільненні сум і вимога звільненого працівника щодо їх виплати є трудовим спором між цими учасниками трудових правовідносин.

Згідно із частиною першою статті 233 КЗпП України працівник може звернутися із заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до районного, районного у місті, міського чи міськрайонного суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права.

Для звернення працівника до суду із заявою про вирішення трудового спору щодо стягнення середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку встановлено тримісячний строк, перебіг якого розпочинається з дня, коли звільнений працівник дізнався або повинен був дізнатися про те, що власник або уповноважений ним орган, з вини якого сталася затримка виплати всіх належних при звільненні сум, фактично розрахувався з ним.

Отже, суд касаційної інстанції у справі, що переглядається, залишаючи без змін рішення апеляційного суду, обґрунтовано керувався тим, що остаточний розрахунок із ОСОБА_1 був проведений в січні 2013 року, а звернулась вона до суду із зазначеним позовом лише у квітні 2014 року, тому відповідно до частини першої статті 233 КЗпП України позивачем пропущено тримісячний строк звернення до суду.

Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що суд касаційної інстанції, ухвалюючи судове рішення у справі, яка переглядається, правильно застосував статті 117 та 233 КЗпП України і підстави для перегляду судового рішення відсутні.

<...>

звільнення, середній заробіток, затримка зарплати додати теги змінити теги
Додайте свої теги до статті
Розділіть мітки комами. Наприклад: бухгалтерія, форма, відсотки, ПДВ, квартальний звіт. Максимальна кількість 10.
або Закрити
Ваша оцінка врахована! Оцініть статтю :
  • Добре
  • Нормально
  • Погано
Поділитися:
Коментарі до статті