Почнемо з того, що, направляючи працівника у відрядження, керівник підприємства може запропонувати йому маршрут пересування, а також вид транспорту, яким слід пересуватися до місця/за місцем відрядження і назад. Зрозуміло, за умови, що такий маршрут заздалегідь відомий.
Якщо ж жодних «транспортних» рекомендацій для відрядження з боку керівництва немає, відряджений працівник самостійно вирішує, як і на чому йому пересуватися під час відрядження.
Роботодавцю тільки залишається компенсувати здійснені таким працівником витрати на проїзд у фактичних розмірах. До цього його зобов’язує ст. 121 КЗпП*. Згідно з цією статтею працівники підприємства мають право на відшкодування витрат і отримання інших компенсацій у зв’язку зі службовими відрядженнями. При цьому їм компенсують:
— добові за час перебування у відрядженні;
— вартість проїзду до місця призначення та назад;
— витрати з найму житлового приміщення.
* Кодекс законів про працю України.
Звісно, компенсація перелічених витрат має бути передбачена в локальних документах, затверджених керівником підприємства, — Положенні про відрядження, колективному договорі, наказі про відрядження тощо.
Крім того, ці витрати мають бути підтверджені відповідними первинними документами (транспортними квитками, рахунками, квитанціями, чеками тощо).
Ви легко помітите, що КЗпП не містить жодних обмежень щодо видів транспортних засобів, які використовує працівник у відрядженні, а також щодо розміру витрат на проїзд, які йому компенсує роботодавець. Немає таких обмежень і в ПКУ**.
** Податковий кодекс України.
Про що це свідчить? Про те, що суми відшкодування роботодавцем працівнику вартості проїзду на таксі під час відрядження (як у межах України, так і за кордоном), поряд з іншими витратами на відрядження, у межах фактичних витрат за наявності підтвердних документів належать до компенсаційних виплат, пов’язаних із виконанням таким працівником трудових функцій.
А тому ці суми на підставі п.п. 165.1.11 і п.п. «а» п.п. 170.9.1 ПКУ
не повинні включатися до загального місячного (річного) оподатковуваного доходу фізособи і відповідно обкладатися ПДФО і ВЗ
Проте, податківцям байдуже. Вони наполегливо твердять, що витрати працівника госпрозрахункового підприємства на таксі у відрядженні (як у межах України, так і за кордоном), відшкодовані роботодавцем, — це додаткове благо. А отже, згідно з п.п. 164.2.17 ПКУ потрапляють до його загального місячного (річного) оподатковуваного доходу і обкладаються ПДФО і ВЗ як додаткове благо.
Яскравий приклад такої фіскальної позиції — чергова консультація в БЗ (підкатегорія 103.17), що не витримує жодної критики.
Вам цікаво, де контролери знаходять аргументи для своїх «відрядних» опусів? Відповідь для госпрозрахункових підприємств буде несподіваною — в Інструкції № 59*.
Так, п. 6 розд. II цієї Інструкції уточнює, що відрядженому працівнику відшкодовуються витрати на проїзд міським транспортом загального користування в межах України, крім таксі. А ось «закордонні» витрати на таксі йому можуть бути відшкодовані, але тільки з відома керівника підприємства.
Ураховуючи це, фіскали роблять висновок: «якщо за рішенням керівника юридичної особи витрати на таксі були відшкодовані працівнику, то сума таких витрат вважатиметься додатковим благом відповідно до п.п. 164.2.17 ПКУ і включатиметься до складу загального місячного (річного) оподатковуваного доходу платника податку».
Але даруйте! Яке відношення Інструкція № 59 має до госпрозрахункових підприємств? Адже вона вже п’ять років як не є для них обов’язковою — в обов’язковому порядку її застосовують виключно бюджетники. Що, власне, контролери не заперечують.
Річ у тім, пояснюють вони, що тільки положення цієї Інструкції містять поняття «Автомобільний транспорт загального користування». Тому, на їх думку, при вирішенні питання про оподаткування сум відшкодованих витрат на таксі, понесених працівником у відрядженні в межах України, потрібно керуватися саме цим документом. Ось у чому, виявляється, суть! ☺
Проте, на наш погляд, це не така вже «залізобетонна» підстава. Ви згодні?
Куди серйозніше виглядають внутрішні документи підприємства, в яких серед витрат, які воно має компенсувати відрядженому працівнику, фігурують і витрати на таксі. А якщо додати до них квитанцію про оплату проїзду цим видом транспорту, то шанси не обкладати такі витрати ПДФО і ВЗ для вас, вважаємо, цілком реальні. Головне — дійте сміливо, і під натиском таких аргументів перевіряючі, думаємо, відступлять. В усякому разі, суто по-людськи, в усних консультаціях податківці на місцях з вами солідарні. ☺
Та й до речі, наполягаючи на додатковому благу і посилаючись на п.п. 164.2.17 ПКУ, фіскали, самі того не відаючи, підклали собі «свиню». Дивіться чому.
Із цього підпункту чітко випливає, що не вважається додатковим благом дохід, що отриманий платником:
— у випадках, перелічених у ст. 165 ПКУ, а отже, й у «відрядному» випадку з п.п. 165.1.11 з урахуванням п. 170.9 цього Кодексу;
— у вигляді компенсації вартості використання об’єктів матеріального майна, якщо таке використання зумовлене виконанням трудової функції відповідно до трудового договору (контракту) або передбачене нормами колективного договору, або відповідно до закону в установлених ними межах ( п.п. «а» п.п. 164.2.17 ПКУ).
Чи наважиться хто-небудь з податківців довести, що відрядження не є виконанням працівником трудової функції? Та з такого новатора тільки поглузують. Адже у ст. 121 КЗпП чорним по білому написано: «За відрядженими працівниками зберігається протягом усього часу відрядження місце роботи (посада). Працівникам, які направлені у службове відрядження, оплата праці за виконану роботу здійснюється відповідно до умов, визначених трудовим або колективним договором…»
Тож можна стверджувати сміливо: за наявності підтвердних документів суми фактичних витрат на проїзд, у тому числі й на таксі, до місця відрядження і назад, а також за місцем відрядження, компенсовані роботодавцем фізособі, яка перебуває з ним у трудових відносинах, — це ніяк не дохід такої фізособи. Що, власне, й підкреслює п.п. «а» п.п. 170.9.1 ПКУ.
Упевнені, з такими аргументами правда буде на вашому боці.
