За захистом трудових прав — у визначені законом строки

Строки звернення до суду за захистом працівниками своїх трудових прав мають досить важливе значення, оскільки пропуск установленого законодавством строку для звернення до суду може слугувати причиною відмови в позові, якщо суд не визнає поважними причини для його поновлення. Крім того, не тільки незнання строків звернення до суду за захистом своїх трудових прав, а й неправильне обчислення строків та тривалість їх перебігу можуть стати причиною для пропуску строку на оскарження. Тому про строки звернення до суду за вирішенням трудових спорів — детальніше.

Строки розгляду відповідними органами трудових спорів та строки виконання рішень, прийнятих ними, визначають ст. 225 — 230, 233-235 Кодексу законів про працю України (далі — КЗпП).

Зокрема, ст. 225 КЗпП встановлено, що працівник може звернутися до комісії по трудових спорах у тримісячний строк із дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, а у спорах про виплату належної йому заробітної плати — без обмеження будь-яким строком.

До районного, районного у місті, міського чи міськрайонного суду відповідно до ст. 233 КЗпП працівник може звернутися:

— із заявою про вирішення трудового спору безпосередньо — у тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права;

— у справах про звільнення — у місячний строк з дня вручення копії наказу про звільнення або з дня видачі трудової книжки;

— у разі порушення законодавства про оплату праці щодо стягнення належної йому заробітної плати — без обмеження будь-яким строком. Так, наприклад, з метою стягнення з роботодавця належної працівникові суми індексації зарплати останній має право звернутися до суду з відповідним позовом (до комісії по трудових спорах із заявою) без обмеження строком. На це обгрунтовано зауважив Вищий спеціалізований Суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ у листі від 07.05.2013 р. № 708/0/4-13 (див. «ОП», 2013, № 10, с. 4).

Крім того, ст. 233 КЗпП для звернення власника або уповноваженого ним органу до суду в питаннях стягнення з працівника матеріальної шкоди, заподіяної підприємству, установі, організації, встановлює строк в один рік з дня виявлення заподіяної працівником шкоди.

При цьому, як уже зазначалося, важливу роль при визначенні строку для звернення за захистом своїх трудових прав відіграє правильність його обчислення. Як свідчить практика, більшість звернень за захистом своїх трудових прав здійснюється саме до суду, а не до комісії по трудових спорах, тому й норми обчислення цих строків будемо брати, виходячи з цього.

Загальні норми обчислення строків установлено Цивільним процесуальним кодексом України (далі — ЦПК). Зокрема, ст. 84 — 87 ЦПК відповідно передбачено, що строки, у межах яких вчиняються процесуальні дії, встановлюються законом або призначаються судом. Право на вчинення процесуальних дій втрачається із закінченням установленого законом або призначеного судом строку. Тому скарги і документи, подані після закінчення процесуальних строків, залишаються без розгляду, якщо суд не знайде підстав для продовження або поновлення строку. При цьому слід мати на увазі, що трудове право передбачає лише поновлення строку.

Отже, що треба знати, щоб правильно обчислити строки. Строки, встановлені в законі або призначені судом, обчислюються роками, місяцями, днями. Останній день строку триває до 24-ї години.

Стаття 241¹ КЗпП встановлює, крім визначених ЦПК, ще й таку одиницю обчислення строків виникнення і припинення трудових прав та обов’язків, як тиждень.

Згідно із зазначеною статтею строк, обчислюваний роками, закінчується у відповідні місяць і число останнього року строку.

Строк, обчислюваний місяцями, закінчується у відповідне число останнього місяця строку. Якщо кінець строку, обчислюваного місяцями, припадає на такий місяць, що відповідного числа не має, то строк закінчується в останній день цього місяця.

Строк, обчислюваний тижнями, закінчується у відповідний день тижня.

Коли строки визначаються днями, то їх обчислюють з дня, наступного після того дня, з якого починається строк. Якщо останній день строку припадає на святковий, вихідний або неробочий день, то днем закінчення строку вважається найближчий робочий день.

Якщо у справах про звільнення та порушення законодавства про оплату праці все більш-менш зрозуміло стосовно початку перебігу строку, з огляду на те, що ці строки можна вважати спеціальними (у першому випадку — це день вручення копії наказу про звільнення або день видачі трудової книжки, а у другому і взагалі немає обмежень будь-яким строком), то щодо інших трудових спорів, для яких установлено тримісячний строк для звернення до суду з дня, коли працівник дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, не все так однозначно. Про це свідчать узагальнення судової практики та навіть звернення до Конституційного Суду України (далі — КСУ) з клопотанням про надання офіційного тлумачення положень ст. 233 КЗпП щодо визначення строку для звернення працівника з таким позовом до суду та початку його перебігу. Та про все — по порядку.

Перш за все, вважаємо за необхідне відмітити, що іноді на неправильне обчислення строку спору впливає неправильне визначення його виду. А саме, трудовий спір, для якого визначено загальний тримісячний строк для звернення за захистом трудових прав, плутають зі спором про звільнення, для якого встановлено місячний строк. Наприклад, спір про зміну дати і формулювання звільнення, оплату часу вимушеного прогулу не є спором про звільнення. Тому при зверненні до суду з такими заявами діє тримісячний строк. Спір про звільнення — це спір за заявою про поновлення на роботі. Для звернення з позовами про поновлення на роботі встановлено (як виняток) місячний строк. При цьому передбачений ст. 233 КЗпП місячний строк звернення працівника до суду поширюється на всі випадки звільнення незалежно від підстав припинення трудового договору.

Крім того, часто помилково до спорів про порушення законодавства про оплату праці відносять спори про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні. Слід зазначити, що невиплата власником або уповноваженим ним органом належних працівникові при звільненні сум і вимога звільненого працівника щодо їх виплати є трудовим спором між цими учасниками трудових відносин, а не спором про порушення законодавства про оплату праці. Для такого виду спорів законодавцем установлено тримісячний строк для звернення до суду з дня, коли працівник дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права. Але й тут не все так просто, бо визначення дня, коли працівник дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, і є найпроблемнішим питанням у такому виді спорів, про що свідчить і неоднозначне застосування судами зазначених норм КЗпП. Але з цього приводу сказав своє слово КСУ, прийнявши рішення від 22.02. 2012 р. № 4-рп/2012 у справі за конституційним зверненням громадянина Стріхаря Володимира Васильовича щодо офіційного тлумачення положень ст. 233 КЗпП у взаємозв’язку з положеннями ст. 116, 117, 237¹ цього Кодексу.

Зокрема, у зазначеному рішенні КСУ визначив, що в аспекті конституційного звернення положення ч. 1 ст. 233 КЗпП у взаємозв’язку з положеннями ст. 116, 117, 237¹ цього Кодексу слід розуміти так, що для звернення працівника до суду із заявою про вирішення трудового спору щодо стягнення середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку при звільненні та про відшкодування завданої при цьому моральної шкоди встановлено тримісячний строк, перебіг якого розпочинається з дня, коли звільнений працівник дізнався або повинен був дізнатися про те, що власник або уповноважений ним орган, з вини якого сталася затримка виплати всіх належних при звільненні сум, фактично з ним розрахувався.

Свій висновок КСУ обґрунтував тим, що невиплата звільненому працівникові всіх сум, що належать йому від власника або уповноваженого ним органу, є триваючим правопорушенням, а отже, працівник може визначити остаточний обсяг своїх вимог лише на момент припинення такого правопорушення, яким є день фактичного розрахунку.

Таким чином, до моменту фактичного розрахунку роботодавцем чи уповноваженим ним органом зі звільненим працівником останній не має права звернутися до суду з позовом про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні. Слід зазначити, що це саме стосується й обчислення строку при зверненні з позовом про відшкодування власником або уповноваженим ним органом моральної шкоди, завданої несвоєчасною виплатою працівникові належних йому при звільненні сум.

Нагадаємо, що рішення КСУ є обов’язковим до виконання на території України, остаточним і не може бути оскаржене.

Тепер щодо того, коли строк звернення до суду буде все ж таки пропущено. Перш за все зауважимо, що строк не буде вважатися пропущеним, якщо до його закінчення скарга або необхідні для суду документи чи грошові суми здані на пошту.

Згідно зі ст. 234 КЗпП у разі пропуску з поважних причин строків, установлених ст. 233 КЗпП, суд може поновити ці строки. Слід зазначити, що строки, встановлені ст. 233 КЗпП, не перериваються і не призупиняються. Але вони можуть бути поновлені судом за наявності поважних причин. Оцінку причин як поважних робить суд. У всякому разі незнання про тривалість строку для звернення до суду не є поважною причиною для його поновлення. Але і сам по собі пропуск строку звернення до суду за вирішенням трудового спору не є підставою для відмови в прийнятті позовної заяви. Як зазначено в п. 4 постанови Пленуму Верховного Суду «Про практику розгляду судами трудових спорів» від 06.11.92 р. № 9, встановлені ст. 228, 233 КЗпП строки звернення до суду застосовуються незалежно від заяви сторін. У кожному випадку суд зобов’язаний буде перевірити і обговорити причини пропуску цих строків, а також навести у рішенні мотиви, чому він поновлює або вважає неможливим поновити порушений строк.

При цьому при необґрунтованості позовних вимог працівника або власника суд відмовляє позивачу в задоволенні вимог саме з цієї підстави, але якщо позовні вимоги є обґрунтованими, а строк, установлений ст. 233 КЗпП, пропущено без поважних причин, суд відмовляє в позові у зв’язку з пропуском установленого строку для звернення до суду, оскільки пропуск такого строку є самостійною підставою для відмови в позові. При обґрунтованості позовних вимог і пропуску строку з поважних причин строк звернення до суду поновлюється, а позовні вимоги задовольняються.

Крім того, трапляються випадки, коли суд відмовляє в задоволенні позову у разі його подання до неналежного відповідача, в результаті чого строк звернення до суду може закінчитися, і в разі подання повторного позову вже до належного відповідача необхідно буде довести, що первісний позов було подано в межах установленого ст. 233 КЗпП строку. Нагадаємо, що згідно зі ст. 21 КЗпП належним відповідачем у справі за позовом про оплату праці є та юридична особа (підприємство, установа, організація), з якою позивачем укладено трудовий договір.