Міністерство соціальної політики розглянуло <...> звернення стосовно надання роз’яснень з питань працевлаштування за сумісництвом і в межах компетенції повідомляє.
Статтею 43 Конституції України закріплено, що кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується.
Нормами статті 51 Кодексу законів про працю України (далі — КЗпП України) встановлено, що держава гарантує працездатним громадянам, які постійно проживають на території України, зокрема, правовий захист від необґрунтованої відмови у прийнятті на роботу.
Відповідно до частини другої статті 24 КЗпП України при укладенні трудового договору громадянин зобов’язаний подати паспорт або інший документ, що посвідчує особу, трудову книжку, а у випадках, передбачених законодавством, також документи про освіту (спеціальність, кваліфікацію), про стан здоров’я та інші документи.
Статтею 25 КЗпП України визначено, що при укладенні трудового договору забороняється вимагати від осіб, які поступають на роботу, відомості про їх партійну і національну приналежність, походження, реєстрацію місця проживання чи перебування та документи, подання яких не передбачене законодавством.
Згідно з пунктом 3 Положення про умови роботи за сумісництвом працівників державних підприємств, установ і організацій, затвердженого наказом Міністерства праці, Міністерства фінансів, Міністерства юстиції від 28.06.1993 р. № 43, <...>, працівник, який приймається на роботу за сумісництвом на інше підприємство, в установу, організацію, повинен пред’явити власнику або уповноваженому ним органу паспорт.
Відповідно до пункту 1.1 Інструкції про порядок ведення трудових книжок працівників, затвердженої наказом Міністерства праці, Міністерства юстиції, Міністерства соціального захисту населення від 29.07.1993 р. № 58 (зі змінами), <...>, на осіб, які працюють за сумісництвом, трудові книжки ведуться тільки за місцем основної роботи.
Робота за сумісництвом, яка оформлена в установленому порядку, в трудовій книжці зазначається окремим рядком. Запис відомостей про роботу за сумісництвом проводиться за бажанням працівника власником або уповноваженим ним органом за місцем основної роботи.
Водночас інформуємо, що згідно з пунктом 6 постанови Пленуму Верховного Суду України від 06.11.1992 р. № 9 «Про практику розгляду судами трудових спорів», якщо внаслідок відмови у прийнятті на роботу або несвоєчасного укладення трудового договору працівник мав вимушений прогул, його оплата проводиться відповідно до частини другої статті 235 К3пП України про оплату вимушеного прогулу незаконно звільненому працівникові.
Роботодавець не має права відмовити працівникові в прийомі на роботу за сумісництвом у зв’язку з відсутністю в нього інформації про наявність у працівника основного місця роботи. Така відмова роботодавця є порушенням законодавства про працю.
Відповідальність роботодавця за порушення законодавства про працю визначена статтею 265 К3пП України і статтею 41 Кодексу України про адміністративні правопорушення.
Міністр А. Рева
Коментар редакції
Працівник-сумісник не зобов’язаний підтверджувати наявність основного місця роботи: думка Мінсоцполітики
Для бюджетних установ робота за сумісництвом урегульована не тільки КЗпП, але й постановою КМУ «Про роботу за сумісництвом працівників державних підприємств, установ і організацій» від 03.04.93 р. № 245 (далі — постанова № 245) та Положенням про умови роботи за сумісництвом працівників державних підприємств, установ, організацій, затвердженим спільним наказом Мінпраці, Мін’юсту та Мінфіну від 28.06.93 р. № 43 (далі — Положення № 43).
Так, сумісництвом вважається виконання працівником, крім своєї основної, іншої регулярної оплачуваної роботи на умовах трудового договору у вільний від основної роботи час на тому ж або іншому підприємстві, в установі, організації або у громадянина (підприємця, приватної особи) за наймом (п. 1 постанови № 245, п. 1 Положення № 43).
Підкреслимо: мова про сумісництво може йти тільки тоді, коли у працівника уже є основне місце роботи. Тобто працівник може мати тільки одне основне місце роботи, де він працює за трудовим договором. При цьому усі інші місця роботи, де він працевлаштований за трудовим договором, уже вважатимуться місцями роботи за сумісництвом.
На нормативному рівні не обмежено кількість місць, де працівник може працювати за сумісництвом. Однак при роботі за сумісництвом у бюджетних установах майте на увазі про обмеження тривалості роботи за сумісництвом: тривалість роботи за сумісництвом не може перевищувати 4 годин на день і повного робочого дня у вихідний день, а загальна тривалість роботи за сумісництвом протягом місяця не повинна перевищувати половини місячної норми робочого часу (п. 2 постанови № 245).
Зауважимо: для роботи за сумісництвом згоди адміністрації за місцем основної роботи не потрібно (п. 1 постанови № 245 і п. 1 Положення № 43). З цього випливає: працівник не зобов’язаний інформувати роботодавця за основним місцем роботи про те, що він працевлаштований (або ще тільки планує працевлаштуватися) за сумісництвом. Як правило, така інформація не потрібна і самому роботодавцю за основним місцем роботи.
А чи повинен роботодавець перевірити наявність основного місця роботи у працівника, який працевлаштовується до нього як сумісник? Актуальність питання зросла після введення норм про нарахування ЄСВ з мінзарплати і підвищення штрафів за порушення трудового законодавства. Причому наведене питання постає стосовно зовнішніх сумісників (адже при внутрішньому сумісництві роботодавець за основним місцем роботи і за сумісництвом — один й той же).
Узагалі роботодавець, який працевлаштовує зовнішнього сумісника, може дізнатися про наявність у такого працівника основного місця роботи з довідки, виданої роботодавцем за основним місцем роботи, або з копії сторінки з відомостями про роботу трудової книжки, завіреної виписки з трудової книжки про відомості про роботу. Річ у тому, що трудова книжка зберігається лише за основним місцем роботи й навіть запис про роботу за сумісництвом за бажанням працівника здійснює роботодавець за основним місцем роботи (пп. 1.1 і 2.14 Інструкції про порядок ведення трудових книжок працівників, затвердженої спільним наказом Мінпраці, Мін’юсту та Мінсоцзахисту населення від 29.07.93 р. № 58). Про внесення запису про роботу за сумісництвом див. у спецвипуску «ОП», 2017, № 16/1, с. 9. При цьому надати довідку, копію вказаної сторінки трудової книжки, виписку з трудової книжки з відомостями про роботу може лише сам працівник.
Тож чи має роботодавець, який працевлаштовує працівника на умовах зовнішнього сумісництва, перевіряти наявність у нього основного місця роботи і для цих цілей вимагати від такого працівника довідку з основного місця роботи або копію відомостей про роботу з трудової книжки?
У листі Мінсоцполітики від 25.05.2015 р. № 198/06/186-15 вказано: обов’язку роботодавця перевіряти факти укладання та припинення трудового договору за основним місцем роботи законодавство про працю не містить. Тобто роботодавець при працевлаштуванні зовнішнього сумісника не зобов’язаний перевіряти наявність у нього основного місця роботи.
З листа, що коментується, випливає:
Роботодавець, який укладає трудовий договір з працівником про роботу за зовнішнім сумісництвом, не може вимагати від цього працівника підтвердження того, що він має основне місце роботи.
Виходить, що роботодавець, працевлаштовуючи зовнішнього сумісника, не має права вимагати від нього довідку, копію трудової книжки або виписку з трудової книжки, що підтверджують наявність основного місця роботи у такого працівника. На нашу думку, допустимо, щоб інформацію про наявність основного місця роботи працівник надав добровільно, адже Мінсоцполітики наголошує, що роботодавець не має права саме вимагати такі підтвердні документи.
Але враховуйте роз’яснення Мінсоцполітики у листі, що коментується: роботодавець не має права відмовити працівнику у прийнятті на роботу за сумісництвом через відсутність у нього інформації про наявність основного місця роботи.
Резюмуємо: роботодавець при працевлаштуванні працівника — зовнішнього сумісника не зобов’язаний перевіряти наявність у нього основного місця роботи. Більш того, роботодавець не має права вимагати у працівника, що працевлаштовується або працевлаштований на умовах зовнішнього сумісництва, документи, які підтверджують наявність у нього основного місця роботи. Але допустимо, щоб працівник надавав такі документи із власної ініціативи.
Людмила БЄЛЄВЦОВА, експерт з питань оплати праці
