Практика вирішення кредитних спорів за участі будівельних підприємств та їх працівників
Володимир Лежнін, юрист, м. Харків
(e-mail: firm_law@ukr.net)
Будівельні підприємства та їх співробітники часто укладають кредитні договори та отримують грошові кошти у кредит. А у зв’язку з кризовими явищами в економіці загалом та у будівельній галузі, зокрема між банком та позичальником, виникають суперечки. Зокрема щодо вчасного повернення кредиту, підвищення відсоткової ставки, розміру штрафних санкцій тощо. Про новели законодавства у кредитних правовідносинах та судову практику вирішення таких спорів читайте у цій статті.
ДОКУМЕНТИ СТАТТІ
Конституція — Конституція України від 28.06.96 р. № 254к/96-ВР.
ЦКУ — Цивільний кодекс України від 16.01.2003 р. № 435-IV.
ЦПК — Цивільно-процесуальний кодекс України від 18.03.2004 р. № 1618-IV.
СКУ — Сімейний кодекс України від 10.01.2002 р. № 2947-III.
Закон № 1023 — Закон України «Про захист прав споживачів» від 12.05.91 р. № 1023-XII.
Закон № 606 — Закон України «Про виконавче провадження» від 21.04.99 р. № 606-XIV.
Закон про іпотеку — Закон України «Про іпотеку» від 05.06.2003 р. № 898-IV.
Закон № 2623 — Закон України «Про основи соціального захисту бездомних громадян і безпритульних дітей» від 02.06.2005 р. № 2623-IV.
Закон № 5405 — Закон України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо виконання господарських зобов’язань» від 02.10.2012 р. № 5405-VI.
Закон № 3795 — Закон України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо врегулювання відносин між кредиторами та споживачами фінансових послуг» від 22.09.2011 р. № 3795-VI.
Закон № 661 — Закон України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо заборони банкам змінювати умови договору банківського вкладу та кредитного договору в односторонньому порядку» від 12.12.2008 р. № 661-VI.
Декрет про валютне регулювання — ДМУ «Про систему валютного регулювання і валютного конт-ролю» від 19.02.93 р. № 15-93.
Положення № 483 — Положення «Про порядок видачі Національним банком України індивідуальних ліцензій на використання іноземної валюти на території України як засобу платежу», затверджене постановою Правління НБУ від 14.10.2004 р. № 483.
Постанова № 5 — постанова № 5 Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ «Про практику застосування судами законодавства при вирішенні спорів, що виникають із кредитних правовідносин» від 30.03.2012 р.
Рішення КСУ № 99 — рішення Конституційного Суду України від 09.02.99 р. № 1-рп/99 у справі про зворотну дію в часі законів та інших нормативно-правових актів.
Інформаційний лист № 01-06/1941/2012 — Інформаційний лист Вищого господарського суду України «Про Закон України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо виконання господарських зобов’язань» від 27.12.2012 р. № 01-06/1941/2012.
Інформаційний лист ВГСУ № 01-06/1821/2012 — Інформаційний лист Вищого господарського суду України «Про доповнення Інформаційного листа Вищого господарського суду України від 15.03.2011 № 01-06/249 «Про постанови Верховного Суду України, прийняті за результатами перегляду судових рішень господарських судів» від 12.12.2012 р. № 01-06/1821/2012.
Інформаційний лист № 01-06/249 — Інформаційний лист Вищого господарського суду України «Про постанови Верховного Суду України, прийняті за результатами перегляду судових рішень господарських судів» від 15.03.2011 р. № 01-06/249.
1. Кредитний договір
та вимоги до нього
Спершу розглянемо, що таке кредитний договір та які основні вимоги до нього. Так, за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитор) зобов’язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов’язується повернути кредит та сплатити проценти (ч. 1 ст. 1054 ЦКУ).
При цьому договір про відкриття кредитної лінії є одним із видів кредитного договору, а кредитна лінія — однією із форм її кредитування.
Кредитний договір укладається виключно у письмовій формі. Кредитний договір, укладений з недодержанням письмової форми, є нікчемним — тобто недійсним на підставі закону (ст. 1055 ЦКУ).
Процентна ставка за кредитом може бути фіксованою або змінюваною. Тип процентної ставки визначається кредитним договором. Фіксована процентна ставка є незмінною протягом усього строку кредитного договору. Установлений договором розмір фіксованої процентної ставки не може бути збільшено банком в односторонньому порядку. Умова договору щодо права банку змінювати розмір фіксованої процентної ставки в односторонньому порядку є нікчемною.
У разі застосування змінюваної процентної ставки кредитор самостійно, з визначеною у кредитному договорі періодичністю, має право збільшувати та зобов’язаний зменшувати процентну ставку відповідно до кредитного договору. При цьому у кредитному договорі повинен визначатися максимальний розмір збільшення процентної ставки.
При цьому кредитор зобов’язаний письмово повідомити позичальника, поручителя та інших зобов’язаних за договором осіб про зміну процентної ставки не пізніш як за 15 календарних днів до дати, з якої застосовуватиметься нова ставка. Також у кредитному договорі встановлюється порядок розрахунку змінюваної процентної ставки із застосуванням погодженого сторонами індексу. Кредитор не має права змінювати встановлений кредитним договором порядок розрахунку змінюваної процентної ставки без згоди позичальника.
При цьому індекс, що використовується у формулі визначення змінюваної процентної ставки, повинен відповідати таким вимогам (ст. 10561 ЦКУ):
1) поточне значення індексу повинно періодично, але не рідше одного разу на місяць, публікуватися в засобах масової інформації або оприлюднюватися через інші загальнодоступні регулярні джерела інформації (наприклад, облікова ставка НБУ, курс іноземної валюти у відношенні до гривні тощо). Кредитний договір повинен містити посилання на джерело інформації про відповідний індекс;
2) індекс повинен ґрунтуватися на об’єктивних індикаторах фінансової сфери, що дозволяють визначити ринкову вартість кредитних ресурсів;
3) значення індексу повинно встановлюватися незалежною установою з визнаною діловою репутацією на ринку фінансових послуг.
Висновок: наразі в Україні вже склалася більш-менш стійка практика щодо вирішення кредитних спорів, тому позичальникам необхідно обирати оптимальні способу захисту.
2. Осінні зміни 2012 року
Восени минулого року ЦКУ було доповнено новою статтею 10571 «Правові наслідки недійсності кредитного договору». Це відбулося з моменту набуття чинності Законом № 5405.
Однак дія Закону № 5405 поширюється на кредитні договори та договори застави, укладені після набрання ним чинності, тобто після 04.11.2012 р. (п. 4 Інформаційного листа № 01-06/1941/2012).
Відтепер у разі визнання недійсним кредитного договору суд за заявою сторони в обов’язковому порядку застосовує наслідки недійсності правочину, а саме зобов’язує позичальника повернути усю суму кредиту (ч. 1 ст. 10571 ЦКУ).
1 Споживач — фізична особа, яка придбаває, замовляє, використовує або має намір придбати чи замовити продукцію для особистих потреб, безпосередньо не пов’язаних з підприємницькою діяльністю або виконанням обов’язків найманого працівника (п. 22 ст. 1 Закону № 1023).
Статтею 10571 ЦКУ визначено також порядок забезпечення позову про визнання недійсним кредитного договору та договору застави, який забезпечував виконання зобов’язання позичальника за кредитним договором.
Суть його зводиться до наступного:
1) під час розгляду справи або у прийнятті рішення про визнання недійсним кредитного договору, в якому виконання зобов’язання позичальника забезпечено заставою майна позичальника або поручителя, суд за заявою кредитодавця накладає арешт на таке майно позичальника;
2) зняття арешту з майна у тому випадку, якщо протягом 30 днів з дня набрання законної сили рішенням суду про визнання недійсним кредитного договору кошти у розмірі, визначеному судом, будуть повернуті кредитодавцю.
3) якщо у зазначений строк зобов’язання повернути кошти не виконано, кредитодавець має право звернутися до суду з позовом про звернення стягнення на арештоване майно.
Арешт на майно підлягає зняттю після виконання зобов’язання повернути кредитодавцю кошти у розмірі, визначеному судом .
Водночас під час розгляду справи або при прийнятті рішення про визнання недійсним договору застави, який забезпечував виконання зобов’язання позичальника за кредитним договором, суд за заявою кредитодавця накладає арешт на майно, яке було предметом застави.
Зняття такого арешту можливо лише після виконання зобов’язання повернути кредитодавцю кошти за кредитним договором, а у разі визнання кредитного договору недійсним — після виконання зобов’язання повернути кредитодавцю усю суму кредиту (ч. 2 — 5 ст. 10571 ЦКУ, п. 2 Інформаційного листа № 01-06/1941/2012).
Висновок: законодавець захищає права банків та встановлює, що у разі визнання недійним кредитного договору, позичальник зобов’язаний повернути всю суму кредиту. Однак ЦКУ нічого не говорить про повернення відсотків та сплати штрафних санкцій. Тому при визнанні такого договору недійсним поверненню підлягає виключно тіло кредиту, а відсотки за користування та штрафні санкції не повертаються. Також суд накладає арешт на майно, що перебуває у заставі та у подальшому може звернути на таке майно стягнення.
Автор вважає, що суд може накласти арешт й звернути стягнення лише на заставлене майно самого позичальника, який був заставодавцем, а не на майно інших осібзаставодавців. На майно заставодавців, відмінних від позичальника, арешт не накладається.
Так, договір застави має додатковий характер до основного договору — кредитного. Договір застави укладається з метою забезпечення виконання кредитного договору. Та при визнанні недійсним кредитного договору є недійсними й усі договори забезпечення, у тому числі договір застави. А недійсне зобов’язання не підлягає забезпеченню. Недійсність основного зобов’язання (вимоги) спричиняє недійсність правочину щодо його забезпечення (ч. 2 ст. 548 ЦКУ).
А тому у разі недійсності договору застави між банком та заставодавцем, відмінним від позичальника, відсутні будь-які договірні відносини: адже такий заставодавець нічого не отримував від банку, отже не повинен відповідати своїм майном. А тому й відсутні правові підстави для накладення арешту та звернення стягнення на таке майно.
3. Судова практика
30.03.2012 р. Пленумом Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ (ВССУ) була прийнята Постанова № 5, де було викладено ключові тезиси стосовно практики застосування судами України законодавства при вирішенні спорів, що виникають із кредитних правовідносин. Поговоримо про основні аспекти, що викладені у цьому документі.
Щодо підсудності справ — у якому суді повинна розглядатися справа
Якщо сторонами судової справи (позивач та відповідач) є банк та фізичні особи, то справи підлягають вирішенню у загальних місцевих судах.
Якщо ж сторонами у справі є банк та юридичні особи, то справа підсудна господарському суду.
Якщо сторонами справи є одночасно банк, фізичні та юридичні особи, при чому позовні вимоги взаємопов’язані між собою і окремий їх розгляд неможливий, то справа розглядається у загальному місцевому суді. Зокрема, це можуть бути позови банку (іншої фінансової установи) до фізичної особи — позичальника і до юридичної особи — поручителя чи навпаки, які виникли з одних і тих самих правовідносин, — отримання кредиту (п. 2 Постанови № 5).
Про розмір судового збору
При пред’явленні позову про визнання виконавчого напису про звернення стягнення на предмет іпотеки/застави таким, що не підлягає виконанню, а також позову про визнання недійсним кредитного договору, договорів іпотеки, застави, поруки без застосування наслідків їх недійсності розмір судового збору обчислюється із ставок, встановлених законом за подання до суду позовної заяви немайнового характеру, оскільки такі вимоги не є майновими та не підлягають грошовій оцінці.
Так, до загального місцевого суду розмір судового збору складає — 114 грн. 70 коп. До господарського суду — 1147 грн.
При цьому споживачі (фізичні особи) звільняються від сплати судового збору на підставі ч. 3 ст. 22 Закону № 1023 при пред’явленні позову споживачем1 (п. 6 Постанови № 5).
Про заборону виїзду за кордон
Банки під час розгляду справи про повернення заборгованості за кредитом заявляють клопотання про накладення арешту на майно та грошові кошти на рахунках боржників, заборону їх виїзду за кордон. Однак не усі такі заяви підлягають задоволенню.
ВССУ у своїй Постанові № 5 указує, що заява про забезпечення позову у спорах, що виникають із кредитних правовідносин, шляхом заборони виїзду відповідача за межі України не може бути задоволена судом. Оскільки відповідно до ст. 33 Конституції свобода пересування, вільний вибір місця проживання, право вільно залишити територію України можуть бути обмежені лише законом.
Але звертаємо увагу на такий факт. Тимчасове обмеження у праві виїзду за межі України може бути застосоване до боржника лише, якщо буде доведено факт ухилення боржника від виконання зобов’язання (!). Про це вказано у п. 7 Постанови № 5.
Про подвійне стягнення заборгованості
Задоволення позову кредитора про звернення стягнення на предмет іпотеки/застави не є перешкодою для пред’явлення позову про стягнення заборгованості з поручителя за тим самим договором кредиту у разі, якщо на час розгляду справи заборгованість за кредитом не погашена. Також задоволення позову кредитора про стягнення заборгованості з поручителя не є перешкодою для пред’явлення позову про звернення стягнення на предмет іпотеки/застави з метою погашення заборгованості за тим самим договором кредиту у разі, якщо на час розгляду спору заборгованість за кредитом не погашена (п. 9 Постанови № 5).
Так, наявність судового рішення про задоволення вимог кредитора, яке не виконано боржником, не припиняє правовідносин сторін договору, не звільняє останнього від відповідальності за невиконання грошового зобов’язання та не позбавляє кредитора права на отримання 3 % річних та інфляційних втрат (п. 2 інформаційного листа ВГСУ № 01-06/249, постанова Верховного Суду України від 20.01.2011 р. № 10/25).
Про валюту кредитування
В останній час були дуже популярні позови боржників про визнання недійсним кредитних договорів з підстав того, що кредит видавався в іноземній валюті, а не у гривні за відсутності індивідуальних ліцензій в обох сторін кредитного договору. Деякі суди навіть ухвалювали рішення на користь боржників на цій підставі. Однак ВССУ у Постанові № 5 у цьому питанні розставив крапки над «і».
Так, згідно зі ст. 99 Конституції грошовою одиницею України є гривня. Указана стаття визначає правовий статус гривні, але не встановлює сферу її обігу, а ст. 192 ЦКУ передбачено, що іноземна валюта може використовуватися в Україні у випадках і в порядку, встановлених
законом.
Отже, банк як фінансова установа, отримавши банківську та генеральну ліцензії на здійснення валютних операцій має право здійснювати операції з надання кредитів у іноземній валюті (п. 2 ст. 5 Декрету про валютне регулювання).
У той же час слід звернутися до норми у п.п. «в» п. 4 ст. 5 Декрету про валютне регулювання. Нею передбачено про наявність індивідуальної ліцензії НБУ на здійснення операцій щодо надання та одержання резидентами кредитів у іноземній валюті, якщо терміни і суми таких кредитів перевищують встановлені законодавством межі. Проте на сьогодні законодавством України не встановлено термінів і сум кредитів у іноземній валюті як критеріїв їх віднесення до сфери дії режиму індивідуального ліцензування. То ж, як наголошується у п. 10 Постанови № 5, ця норма не може застосовуватись судами (!). Більше того, тут же вказано, що згідно з п. 1.5 Положення № 483 використання іноземної валюти як засобу платежу без ліцензії дозволяється, якщо ініціатором або отримувачем за валютною операцією є уповноважений банк (ця норма стосується лише тих операцій уповноваженого банку, на здійснення яких Національний банк видав йому банківську ліцензію та генеральну ліцензію).
ВССУ звертає увагу, що надання та одержання кредиту в іноземній валюті, сплата процентів за таким кредитом не потребують наявності індивідуальної ліцензії (тобто ліцензії на конкретну операцію) на використання іноземної валюти на території України як засобу платежу в жодної зі сторін кредитного договору (п. 11 Положення № 5).
Таким чином, відсутність індивідуальної ліцензії при наданні кредиту в іноземній валюті не може бути підставою для визнання недійсним кредитного договору.
Однак...
Відповідно до абз. 3 ч. 1 ст. 11 Закону № 1023 надання (отримання) споживчих кредитів у іноземній валюті на території України забороняється. У зв’язку із зазначеним, суди повинні виходити з того, що договір, предметом якого є споживчий кредит в іноземній валюті, укладений після 16.10.2011 р., тобто після набрання чинності Закону № 3795 , за позовом заінтересованої особи може бути визнаний судом недійсним (п. 13 Постанови № 5).
Визнання недійсним кредитного договору
Узагалі при вирішенні кредитних спорів суди мають ураховувати вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, зокрема ст. 215, 1048 — 1052, 1054 — 1055 ЦКУ, ст. 18 — 19 Закону № 1023.
Кредитний договір обов’язково має укладатись у письмовій формі (ст. 1055 ЦКУ); недодержання письмової форми тягне його нікчемність та не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов’язані з його нікчемністю (п. 14 Постанови № 5).
До інших підстав визнання недійсним кредитного договору, зокрема, належать:
— зміст правочину суперечить ЦКУ, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам (правочин, який порушує публічний порядок, вчинений з метою, що суперечить інтересам держави і суспільства);
— особа, яка вчиняє правочин, не мала необхідного обсягу цивільної дієздатності (недієздатна або обмежено дієздатна, малолітня або неповнолітня дитина);
— волевиявлення учасника правочину було не вільним та не відповідало його внутрішній волі (правочин вчинений під впливом помилки, насильства, обману, внаслідок зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною, під впливом тяжкої обставини тощо);
— фіктивність правочину (коли позичальник реально не отримував грошові кошти) тощо.
Економічна криза — не виправдання
При вирішенні спорів щодо розірвання кредитного договору з посиланням, зокрема, на світову фінансову кризу чи інші суттєві обставини суд має враховувати положення ч. 2 ст. 652 ЦКУ і виходити з того, що закон пов’язує можливість розірвання договору безпосередньо не з наявністю істотної зміни обставин, а з наявністю одночасно чотирьох умов, визначених ч. 2 ст. 652 ЦКУ і при істотній зміні обставин (п. 15 Постанови № 5). До таких умов належать:
1) у момент укладення договору сторони виходили з того, що така зміна обставин не настане;
2) зміна обставин зумовлена причинами, які заінтересована сторона не могла усунути після їх виникнення при всій турботливості та обачності, які від неї вимагалися;
3) виконання договору порушило б співвідношення майнових інтересів сторін і позбавило б заінтересовану сторону того, на що вона розраховувала при укладенні договору;
4) із суті договору або звичаїв ділового обороту не випливає, що ризик зміни обставин несе заінтересована сторона.
Саме ж по собі зростання/коливання курсу іноземної валюти не є достатньою підставою для розірвання кредитного договору на підставі ст. 652 ЦКУ, оскільки зазначене стосується обох сторін договору, й позичальник при належній завбачливості міг, виходячи з динаміки зміни курсів валют із моменту введення в обіг національної валюти та її девальвації, передбачити в момент укладення договору можливість зміни курсу гривні України до іноземної валюти, а також можливість отримання кредиту в національній валюті.
При цьому суди повинні з’ясувати виконання банками чи іншими фінансовими установами обов’язок банків у разі надання кредиту в іноземній валюті під час укладення кредитного договору попередити споживача, що валютні ризики під час виконання зобов’язань за цим договором несе саме споживач (п. 16 Постанови № 5).
Інфляція та 3 % річних
За змістом ст. 552, ч. 2 ст. 625 ЦКУ інфляційне нарахування на суму боргу за порушення боржником грошового зобов’язання, вираженого в національній валюті, та 3 % річних від простроченої суми полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів унаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації (плати) від боржника за неправомірне користування утримуваними ним грошовими коштами, належними до сплати кредиторові. Тому ці кошти нараховуються незалежно від сплати ним неустойки (пені) за невиконання або неналежне виконання зобов’язання.
При цьому слід ураховувати, що проценти на неустойку не нараховуються (ч. 2 ст. 550 ЦКУ) (п. 18 Постанови № 5).
Відповідальність заставодавця обмежується заставним майном
Так, відповідно до ст. 546 ЦКУ застава (іпотека) та порука є різними видами забезпечення, тому норми, що регулюють поруку не застосовуються до правовідносин кредитора з майновим поручителем, оскільки він відповідає перед заставо/іпотеко-держателем за виконання боржником основного зобов’язання винятково в межах вартості предмета застави/іпотеки.
У зв’язку із цим солідарна відповідальність боржника та майнового поручителя (заставодавця) нормами ЦКУ не передбачена (п. 23 Постанови № 5).
Підстава припинення поруки — збільшення відповідальності
Відповідно до ч. 1 ст. 559 ЦКУ припинення договору поруки пов’язується зі зміною забезпеченого зобов’язання за відсутності згоди поручителя на таку зміну та за умови збільшення обсягу відповідальності поручителя. При цьому обсяг зобов’язання поручителя визначається як умовами договору поруки, так і умовами основного договору, яким визначено обсяг зобов’язань боржника, забезпечення виконання яких здійснює поручитель. Проте якщо в договорі поруки передбачено, зокрема, можливість зміни розміру процентів за основним зобов’язанням і строків їх виплати тощо без додаткового повідомлення поручителя та укладення окремої угоди, то ця умова договору стала результатом домовленості сторін (банку і поручителя), а отже, поручитель дав згоду на зміну основного зобов’язання.
Якщо в договорі поруки такі умови сторонами не узгоджені, а з обставин справи не вбачається інформованості поручителя і його згоди на збільшення розміру його відповідальності, то відповідно до положень ч. 1 ст. 559 ЦКУ порука припиняється у разі зміни основного зобов’язання без згоди поручителя, внаслідок чого збільшується обсяг його відповідальності. У цьому випадку поручитель має право на пред’явлення позову про визнання договору поруки припиненим (п. 22 Постанови № 5).
Наведемо приклад. Поручитель при підписанні договору поруки погодив встановлення розміру процентної ставки за кредитним договором у майбутньому на підставі додаткових угод. Таким чином, встановлення процентної ставки за додатковими договорами не є збільшенням обсягу відповідальності поручителя, у зв’язку з чим зміна розміру процентної ставки за кредитним договором шляхом укладення додаткової угоди до кредитного договору не є підставою для розірвання договору поруки (див. п. 2 Інформаційного листа ВГСУ № 01-06/1821/2012, постанова Верховного Суду України від 16.10.2012 р. № 5004/2440/11).
Припинення поруки внаслідок відсутності до поручителя вимог
Також відповідно до ч. 4 ст. 559 ЦКУ порука припиняється, якщо кредитор протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов’язання не пред’явить вимоги до поручителя.
При вирішенні таких спорів суд має враховувати, що згідно зі ст. 526 ЦК зобов’язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору. Отже, якщо кредитним договором не визначено інші умови виконання основного зобов’язання, то у разі неналежного виконання позичальником своїх зобов’язань за цим договором строк пред’явлення кредитором до поручителя вимоги про повернення отриманих у кредит коштів має обчислюватися з моменту настання строку погашення зобов’язання згідно з такими умовами, тобто з моменту настання строку виконання зобов’язання у повному обсязі або у зв’язку із застосуванням права на повернення кредиту достроково. Таким строком не може бути лише несплата чергового платежу.
Пред’явленням вимоги до поручителя є як направлення/вручення йому вимоги про погашення боргу (залежно від умов договору), так і пред’явлення до нього позову. При цьому в разі пред’явлення вимоги до поручителя кредитор може звернутися до суду протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов’язання.
При цьому сама по собі умова договору про дію поруки до повного виконання позичальником зобов’язання перед кредитодавцем або до повного виконання поручителем взятих на себе зобов’язань не може розглядатися як установлення строку дії поруки, оскільки це не відповідає вимогам ст. 252 ЦКУ, згідно з якою строк визначається роками, місяцями, тижнями, днями або годинами. Термін визначається календарною датою або вказівкою на подію, яка має неминуче настати (п. 24 Постанови № 5).
Наведено приклад. У договорі поруки не було встановлено строку, після якого порука припиняється. Таким чином, умова договору поруки про його дію до повного виконання боржником своїх зобов’язань перед банком за кредитним договором не є встановленим сторонами строком припинення дії поруки, оскільки суперечить ч. 1 ст. 251 та ч. 1 ст. 252 ЦКУ. У цьому разі підлягають застосуванню норми ч. 4 ст. 559 ЦКУ про те, що порука припиняється, якщо кредитор протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов’язання не пред’явить вимоги до поручителя» (див. постанову Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 18.07.2012 р. у справі 6-78цс12).
Згода одного з подружжя на укладення договору поруки та застави (іпотеки)
ВВСУ зазначає, що положення ст. 65 СКУ щодо порядку розпорядження майном, що є об’єктом права спільної сумісної власності подружжя, регулюють відносини, які стосуються розпорядження майном, що є у спільній сумісній власності подружжя, і не стосуються права одного із подружжя на отримання кредиту, оскільки кредитний договір є правочином щодо отримання у власність грошових коштів.
Порука є способом забезпечення виконання зобов’язання (ст. 553 ЦКУ), договір поруки не створює обов’язків для будь-яких інших осіб, крім сторін за договором.
Натомість ВВСУ вказує, що при оспоренні ж договору застави (іпотеки) суд має враховувати положення ст. 578 ЦКУ, згідно з якими майно, що є у спільній власності, може бути передане у заставу лише за згодою іншого з подружжя, який у разі пред’явлення позову про звернення стягнення на таке майно має бути залучений до участі у справі (п. 25 Постанови № 5).
Таким чином, для укладення договору поруки згоди одного з подружжя не потрібно. Однак при укладенні договору застави (іпотеки) необхідна письмова згода одного з подружжя.
Про підстави зменшення розміру штрафних санкцій
Положення ч. 3 ст. 551 ЦКУ про зменшення розміру неустойки може бути застосовано судом лише за заявою відповідача до відсотків, які нараховуються як неустойка, і не може бути застосовано до 3 % річних та інфляційних втрат, які нараховуються згідно з ч. 2 ст. 625 ЦКУ, які мають іншу правову природу. При цьому проценти, які підлягають сплаті, не підлягають зменшенню через несумірність із розміром основного боргу, оскільки вони є платою за користування грошима і підлягають сплаті боржником за правилами основного грошового боргу.
До істотних обставин, за наявності яких зменшується розмір штрафних санкцій, зокрема, належать: ступінь виконання зобов’язання боржником; майновий стан сторін, які беруть участь у зобов’язанні; не лише майнові, але й інші інтереси сторін, що заслуговують на увагу (наприклад, відсутність негативних наслідків для позивача через прострочення виконання зобов’язання).
Слід мати на увазі, що положення ст. 616 ЦКУ передбачають право суду за певних умов зменшити розмір збитків та неустойки, які стягуються з боржника. Зазначене стосується цивільно-правової відповідальності боржника, а не сплати ним основного грошового боргу за кредитним договором, що суд на підставі вказаної норми закону змінити не може (п. 27 Постанови № 5).
Щодо підвищення
процентної ставки за кредитом
Розмір фіксованої процентної ставки не може бути збільшений банком в односторонньому порядку, тому умова договору щодо права банку змінювати розмір фіксованої процентної ставки в односторонньому порядку є нікчемною. Про це вказано у Законі № 661, який набрав чинності з 10.01.2009 р.
Виходячи із закріпленого ч. 1 ст. 58 Конституції принципу незворотності дії в часі законів та інших нормативно-правових актів, усі рішення банку в будь-якій формі (постанова, рішення, інформаційний лист) щодо підвищення процентної ставки в односторонньому порядку є неправомірними лише з 10 січня 2009 року (рішення КСУ № 99).
При вирішенні питання щодо правомірності підвищення банком чи іншою фінансовою установою процентної ставки суди також повинні розрізняти умови кредитного договору , які встановлюють односторонню зміну умов договору, від умов договору, що встановлюють погоджену сторонами процедуру зміни договору шляхом прийняття позичальником пропозиції кредитора про зміну умов договору. Наприклад, не є односторонньою зміною умов договору та не суперечить ст. 10561 ЦКУ зміна розміру фіксованої процентної ставки залежно від зміни обставин кредитного ризику (неукладення договору страхування, припинення договору застави/іпотеки тощо), якщо в кредитному договорі визначено обставини, за якими застосовується інша фіксована процентна ставка, та її розмір (п. 28 Постанови № 5).
Дострокове повернення кредиту та розірвання кредитного договору
При вирішенні спорів про дострокове повернення кредиту суд має виходити з того: якщо договором встановлено обов’язок позичальника повернути кредит частинами (із розстроченням), то в разі прострочення повернення чергової частини кредитодавець має право вимагати дострокового повернення частини кредиту, що залишилася, та сплати процентів, належних йому від суми кредиту.
Передбачене ст. 1050 ЦКУ право кредитора вимагати від позичальника дострокового повернення частини кредиту, що залишилася, є самостійним. Реалізація такого права жодним чином не залежить від пред’явлення кредитодавцем вимог про розірвання кредитного договору відповідно до положення ст. 651 ЦКУ (п. 29 Постанови № 5).
Вимога про дострокове виконання кредитного договору навіть у разі належного його виконання, а якщо вимогу не буде задоволено, — право звернення стягнення на предмет застави/іпотеки може бути заявлено заставодержателем лише в чітко визначених законом або договором випадках, наприклад, при передачі заставодавцем/іпотекодавцем предмета застави/іпотеки іншій особі без згоди заставодержателя, якщо одержання такої згоди було необхідним; порушення обов’язків, установлених іпотечним договором; порушення споживачем умов договору про надання споживчого кредиту (п. 30 Постанови № 5).
Про позовну давність у спорах із споживачами (фізичними особами)
У спорах щодо споживчого кредитування кредитодавцю забороняється вимагати повернення споживчого кредиту, строк давності якого минув. У зв’язку з цим позовна давність за позовом про повернення споживчого кредиту застосовується незалежно від наявності заяви сторони у спорі.
Оскільки зі спливом строків позовної давності до основної вимоги вважається, що позовна давність спливла і до додаткової вимоги (стягнення неустойки, накладення стягнення на заставлене майно тощо), такі вимоги також не підлягають задоволенню (п. 31 Постанови № 5).
Борги також спадкуються...
Розглянемо ситуацію: боржник/позичальник помер, а після нього залишилася заборгованість за кредитним договором та поручителі чи спадкоємці.
З урахуванням положення ст. 1282 ЦКУ спадкоємці боржника за умови прийняття спадщини є боржниками перед кредитором у межах вартості майна, одержаного у спадщину. При цьому спадкоємці несуть зобов’язання погасити нараховані відсотки і неустойку тільки в тому випадку, якщо порушення умов кредитного договору вчинено позичальником за життя . Інші нараховані зобов’язання фактично не пов’язані з особою позичальника і не можуть присуджуватися до сплати спадкоємцями.
Поручитель приймає на себе зобов’язання відповідати за виконання кредитного договору за боржника, а також за будь-якого боржника у разі переводу боргу чи смерті боржника, якщо таке зазначено у договорі поруки.
Відповідно до ст. 523 ЦКУ порука або застава, встановлена іншою особою, припиняється після заміни боржника, якщо поручитель або заставодавець не погодився забезпечувати виконання зобов’язання новим боржником, а згідно зі ст. 607 ЦКУ зобов’язання припиняється неможливістю його виконання у зв’язку з обставиною, за яку жодна зі сторін не відповідає.
Таким чином, на поручителів може бути покладено відповідальність за порушення боржником обов’язку щодо виконання зобов’язання за кредитним договором у випадку смерті позичальника лише за наявності у позичальника правонаступника, який прийняв спадщину, та згоди поручителя відповідати за будь-якого нового боржника, зафіксоване в тому числі у договорі поруки (п. 32 Постанови № 5).
Смерть поручителя припиняє поруку
У разі смерті поручителя (крім випадків майнової поруки), враховуючи положення ст. 607 та ч. 1 ст. 608 ЦКУ, а також сутності поруки як особистого зобов’язання відповідати за належне виконання основного зобов’язання, спадкоємці поручителя не є солідарними боржниками за кредитним договором (п. 33 Постанови № 5).
Порука дійсна при наданні чергового траншу
Договір про відкриття кредитної лінії є одним із видів кредитного договору, а кредитна лінія — однією із форм її кредитування, в якій у межах встановленого ліміту здійснюється видача і погашення кредиту кількома частинами (траншами). Оскільки в цьому договорі передбачено всі істотні умови, необхідні для кредитного договору, то зобов’язання з надання кредиту є дійсним із моменту укладення кредитного договору — договору про відкриття кредитної лінії. ВССУ зазначає, що відсутні підстави для визнання договору поруки недійсним через укладення після нього додаткових угод про надання чергового траншу (п. 21 Постанови № 5).
Відчуження заставного майна
Оскільки для розпорядження предметом застави необхідна згода заставодержателя, правочини заставодавця щодо іпотечного нерухомого майна, вчинені без згоди іпотекодержателя, можуть бути визнані недійсними за позовом іпотекодержателя. До таких правочинів належать: правочин щодо відчуження іпотекодавцем переданого в іпотеку майна або його передачі в наступну іпотеку, спільну діяльність, лізинг, оренду чи користування без згоди іпотекодержателя (п. 34 Постанови № 5).
Особливі предмети іпотеки
Так, предметом іпотеки згідно із положенням ч. 2 ст. 5 Закону про іпотеку може виступати як нерухоме майно, зокрема, якщо його будівництво ще не завершено, але яке стане власністю іпотекодавця після укладення іпотечного договору, за умови, що іпотекодавець при укладенні договору може документально підтвердити право на набуття ним у власність відповідного нерухомого майна у майбутньому, так і майнові права на нерухоме майно, які можуть бути відчужені іпотекодавцем і на які може бути звернено стягнення.
Відповідно до ч. 3 ст. 5 Закону про іпотеку частина об’єкта нерухомого майна може бути предметом іпотеки лише після її виділення в натурі та реєстрації права власності на неї як на окремий об’єкт нерухомості. Це положення повинно застосовуватися судом з урахуванням змісту ч. 2 ст. 6 Закону про іпотеку щодо нерухомого майна, яке перебуває у спільній власності. У випадку коли окрема будівля не перебуває у спільній власності та зареєстрована під одним інвентарним номером у складі інших будівель, що належали іпотекодавцю, Закон про іпотеку не вимагає виділення такої будівлі в натурі для укладення договору іпотеки (п. 35 Постанови № 5).
Якщо предметом іпотеки є об’єкт незавершеного будівництва, то по закінченні його будівництва іпотека зберігає силу, і її предметом є будівля (споруда), зведена в результаті завершення будівництва. Якщо будівля (споруда), у тому числі й об’єкт незавершеного будівництва, що передається в іпотеку, розташована на земельній ділянці, яка належить іпотекодавцю на праві власності, такий об’єкт нерухомості передається в іпотеку разом із земельною ділянкою, на якій він розташований. Те саме стосується й земельної ділянки, яка на час укладення договору іпотеки знаходилась у користуванні іпотекодавця, а на момент вирішення спору — у його власності. У зв’язку із цим при зверненні стягнення на будівлю (споруду) чи об’єкт незавершеного будівництва при наведених вище умовах підлягає звернення стягнення й на земельну ділянку, на якій розташовано об’єкт нерухомості (п. 40 Постанови № 5).
Іпотека зберігається при переході права власності на предмет іпотеки
У разі переходу права власності на предмет іпотеки від іпотекодавця до третьої особи, у тому числі в порядку спадкування чи правонаступництва, суди мають ураховувати, що іпотека є дійсною для набувача відповідного нерухомого майна. Особа, до якої перейшло право власності на предмет іпотеки, набуває статусу іпотекодавця, має всі його права і несе всі його обов’язки за іпотечним договором у тому обсязі й на тих самих умовах, що існували до набуття ним права власності на предмет іпотеки (ст. 23 Закону про іпотеку).
Проте якщо право власності на предмет іпотеки переходить до спадкоємця фізичної особи — іпотекодавця, який є відмінним від боржника, такий спадкоємець не несе відповідальності перед іпотекодержателем за виконання основного зобов’язання, але в разі його порушення боржником він відповідає за задоволення вимог іпотекодержателя в межах вартості предмета іпотеки. Якщо боржник та іпотекодавець — одна й та сама особа, то після її смерті до спадкоємця переходять не лише права та обов’язки іпотекодавця, а й обов’язки за основ-ним зобов’язанням у межах вартості спадкового майна.
Також правила ст. 1281 ЦКУ щодо 6-місячного строку пред’явлення кредитором спадкодавця вимог до спадкоємців не застосовуються до зобов’язань, забезпечених іпотекою (п. 36 Постанови № 5).
Набуття банком у власність предмета іпотеки
Іпотекодержатель може задовольнити забезпечену іпотекою вимогу шляхом набуття права власності на предмет іпотеки. Правовою підставою для реєстрації права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, яке є предметом іпотеки, є договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору за своїми правовими наслідками та передбачає передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов’язання.
Тому не виключається можливість звернення стягнення на предмет іпотеки в такий спосіб і набуття іпотекодержателем права власності на нього за рішенням суду, оскільки цими нормами передбачено задоволення вимог іпотекодержателя шляхом набуття права власності на предмет іпотеки, яке ототожнюється зі способом звернення стягнення, якщо його передбачено договором. Тому в разі встановлення такого способу звернення стягнення на предмет іпотеки в договорі іпотекодержатель на підставі ч. 2 ст. 16 ЦКУ має право вимагати застосування його судом.
Слід також ураховувати, що звернення стягнення на предмет застави/іпотеки здійснюється лише за рішенням суду, якщо для укладення такого договору щодо майна фізичної особи вимагалось отримання згоди чи дозволу іншої особи чи органу (наприклад, органу опіки та піклування) (п. 39 Постанови № 5).
Звернення стягнення на предмет іпотеки
ВССУ визначає, що при вирішенні спору про звернення стягнення на предмет іпотеки суд має дати оцінку сумірності суми заборгованості за кредитом та вартості іпотечного майна. Тобто якщо сума заборгованості у декілька разів менша за вартість предмета іпотеки, то відсутні підстави для звернення стягнення на іпотечне майно.
Оскільки вказане положення закону є оціночним, то суд має належним чином його мотивувати, співставити обставини зі змістом цього поняття, визначитись, чи не суперечить його застосування загальному змісту та призначенню права, яким урегульовано конкретні відносини (зокрема про право на першочергове задоволення вимог за рахунок предмета застави), та врахувати загальні засади цивільного законодавства — справедливість, добросовісність та розумність (п. 41 Постанови № 5).
Резолютивна частина рішення суду в разі задоволення позову про звернення стягнення на предмет іпотеки має відповідати вимогам як ст. 39 Закону про іпотеку, так і положенням п. 4 ч. 1 ст. 215 ЦПК. Зокрема, у ньому в обов’язковому порядку має зазначатись: загальний розмір вимог та всі його складові, що підлягають сплаті іпотекодержателю з вартості предмета іпотеки; спосіб реалізації предмета іпотеки — шляхом проведення прилюдних торгів або застосування процедури продажу шляхом надання права іпотекодержателю на продаж предмета іпотеки; початкова ціна предмета іпотеки для його подальшої реалізації (при цьому суд може зазначити, що початкова ціна встановлюється на рівні, не нижчому за звичайні ціни на цей вид майна, на підставі оцінки, проведеної суб’єктом оціночної діяльності/незалежним експертом на стадії оцінки майна під час проведення виконавчих дій).
При цьому суд не може одночасно звернути стягнення на предмет іпотеки та стягнути суму заборгованості за кредитним договором. У такому випадку суд має зазначити в резолютивній частині рішення лише про звернення стягнення на предмет іпотеки із зазначенням суми заборгованості за кредитним договором, а сам розрахунок суми заборгованості має наводитись у мотивувальній частині рішення. Винятком є ситуація, коли особа позичальника є відмінною від особи іпотекодавця (п. 42 Постанови № 5).
Виселення з іпотечного майна
Так, суд за заявою іпотекодержателя одночасно з рішенням про звернення стягнення на предмет іпотеки, ухвалює рішення про виселення мешканців цього житлового будинку чи житлового приміщення
При цьому примусове виселення здійснюється на підставі рішення суду тільки за певних умов: якщо мешканці добровільно не звільнили житловий будинок чи житлове приміщення, на яке звернуто стягнення як на предмет іпотеки, протягом одного місяця з дня отримання письмової вимоги іпотекодержателя або нового власника або в інший погоджений сторонами строк (п. 43 Постанови № 5).
Звернення стягнення на предмет іпотеки та діти
Так, батьки не мають права без дозволу органу опіки і піклування укладати договір, який підлягає нотаріальному посвідченню або спеціальній реєстрації, відмовлятися від належних дитині майнових прав, здійснювати розподіл, обмін, відчуження житла, зобов’язуватися від імені дитини порукою, видавати письмові зобов’язання.
У зв’язку з наведеним, суди повинні виходити із того, чи мала дитина право власності на предмет іпотеки чи право користування предметом іпотеки на момент укладення договору іпотеки. Будь-які дії, вчинені без згоди іпотекодержателя після укладення договору іпотеки (наприклад, реєстрація неповнолітньої дитини в житловому будинку, народження дитини після укладення договору іпотеки) не є підставою для визнання такого договору недійсним із підстави невиконання вимог закону про отримання згоди органу опіки та піклування.
Положення ж ст. 12 Закону № 2623, яка вимагає попередньої згоди органу опіки і піклування для здійснення будь-яких правочинів стосовно нерухомого майна, право користування якими мають безпритульні діти, діє з 1 січня 2006 року і на договори, укладені до цієї дати, не поширюються (п. 44 Постанови № 5).
Суд не може припинити заставу за аналогією з порукою
Вищий господарський суд України зазначає, що на відносини майнової поруки (іпотеки) як окремого виду забезпечення виконання зобов’язання норми ст. 559 ЦКУ щодо припинення поруки не поширюються, оскільки іпотека за правовою природою є заставою.
Крім того, підстави припинення іпотеки (майнової поруки) безпосередньо врегульовано окремими нормами цивільного закону, а тому суд не може вдаватися до аналогії закону і застосовувати норми, які регулюють підстави припинення інших видів забезпечення виконання зобов’язання, незалежно від ступеня їх подібності. Тобто суд не може припинити заставу у зв’язку зі збільшенням обсягу відповідальності заставодавця та не пред’явлення вимоги заставодавцю протягом 6 місяців з дня виконання зобов’язання (п. 1 Інформаційного листа ВГСУ № 01-06/1821/2012, постанови Верховного Суду України від 16.10.2012 р. № 4/270-13/68, від 16.10.2012 р. № 5023/6981/11).
