Відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 8 Закону України «Про відпустки» від 15.11.96 р. № 504/96-ВР працівникам з ненормованим робочим днем надається щорічна додаткова відпустка тривалістю до 7 календарних днів згідно зі списками посад, робіт і професій, визначеними колективним договором та угодою.
Конкретна тривалість щорічної додаткової відпустки за особливий характер праці, у тому числі й за ненормований робочий день, встановлюється колективним або трудовим договором залежно від часу зайнятості працівника в таких умовах.
Список професій, посад працівників з ненормованим робочим днем із зазначенням конкретної тривалості відпустки в межах її семиденної тривалості (тобто від 1 до 7 днів уключно) затверджується в установі як додаток до колдоговору.
Щорічна додаткова відпустка за ненормований робочий день надається пропорційно часу, відпрацьованому на роботі, відповідно до посад, які дають право на таку відпустку.
Визначення терміна «ненормований робочий день» міститься в Рекомендаціях про порядок надання працівникам з ненормованим робочим днем щорічної додаткової відпустки за особливий характер праці, затверджених наказом Мінпраці від 10.10.97 р. № 7 (далі — Рекомендації).
Ненормований робочий день — це особливий режим робочого часу, який встановлюється для певної категорії працівників у випадку неможливості нормування часу трудового процесу. У разі потреби ця категорія працівників виконує роботу понад нормальну тривалість робочого часу (така робота не вважається понаднормовою). Міра праці у цьому випадку визначається не лише тривалістю робочого часу, а й колом обов’язків та обсягом виконаних робіт (навантаженням).
У п. 3 Рекомендацій зазначено: додаткова відпустка працівникам з ненормованим робочим днем надається як компенсація за виконаний обсяг робіт, міру напруженості, складність і самостійність у роботі, необхідність періодичного виконання службових завдань понад установлену тривалість робочого часу.
На працівників, які працюють на умовах ненормованого робочого дня, поширюється встановлений на підприємстві, в установі, організації режим робочого часу. У зв’язку з цим роботодавець не має права систематично залучати працівників, які працюють у такому режимі, до роботи понад установлену тривалість робочого часу.
Отже, однією з основних умов для встановлення працівнику ненормованого робочого дня є періодичність виконання роботи понад установлену тривалість робочого часу. Як компенсація за роботу на умовах ненормованого робочого дня йому надається додаткова оплачувана відпустка тривалістю до 7 календарних днів.
Водночас не рекомендується застосовувати ненормований робочий день для працівників, зайнятих на роботі з неповним робочим днем (п. 2 Рекомендацій). Вирішення цього питання належить до компетенції роботодавця.
Сумісництво визначається як виконання працівником, крім основної, іншої регулярної оплачуваної роботи на умовах трудового договору у вільний від основної роботи час на тому самому або іншому підприємстві, в установі, організації чи у громадянина за наймом. Отже, працівник не може виконувати в один і той самий час (наприклад, з 9:00 до 18:00) роботу як за основним місцем роботи, так і на місці роботи за сумісництвом.
Тому у разі коли працівник після закінчення роботи за основною посадою відразу починає виконання роботи за сумісництвом в одній установі (тобто у нього немає можливості періодично виконувати роботу понад установлену тривалість робочого часу за основною посадою), то, на нашу думку, не вбачається підстав для встановлення йому ненормованого робочого дня за основним місцем роботи. Відповідно він не має права і на отримання додаткової відпустки.
У разі якщо у зв’язку зі специфікою роботи працівник може періодично виконувати основну роботу поза межами робочого часу, а потім виконувати роботу за сумісництвом (чи навпаки), йому можуть бути встановлені ненормований робочий день і відповідно щорічна додаткова відпустка на умовах, визначених у колективному договорі.
