Без сумніву, вам відомо, що: плата за землю вже другий рік поспіль визначена ПКУ як місцевий податок у складі податку на майно.
«Місцевий» статус плати за землю зобов’язує органи місцевого самоврядування у межах своїх повноважень прийняти рішення про встановлення цього податку ( п. 12.3 ПКУ). Причому вони мають дотримуватися критеріїв, встановлених розд. XII «Податок на майно» ПКУ, зокрема встановлювати ставки зазначеного податку тільки у межах ставок, визначених цим Кодексом ( пп. 12.3.2 та 12.4.1 ПКУ).
На жаль, місцева влада доволі часто нехтує наведеними приписами, унормовуючи правила сплати того чи іншого місцевого податку на свій розсуд. Про різні неподобства у цій сфері ви знаєте, вочевидь, не лише від нас, а й із власного досвіду.
Зазвичай податкові органи у переважній більшості схвально ставилися до таких місцевих викрутасів (див. категорію 112.03 ЗІР ДФСУ). Аргументували вони свою позицію, посилаючись на положення п. 1 ст. 73 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» від 21.05.97 р. № 280/97-ВР. Згідно з ним, зокрема, акти ради, прийняті в межах наданих повноважень, є обов’язковими для виконання всіма розташованими на відповідній території суб’єктами господарювання.
У листі, що коментується, податківці в черговий раз пояснили правила справляння плати за землю за користування земельними ділянками, на які не оформлено в установленому законодавством порядку право власності або право оренди.
Водночас підійшли вони до викладення цього питання не так, як завжди. Для початку вони наголосили на тому, що плата за землю справляється виключно у формі земельного податку та орендної плати за земельні ділянки державної і комунальної власності ( п.п. 14.1.147 ПКУ). А от такий платіж, як «плата за користування земельними ділянками», як доволі часто іменують цей вид місцевого податку, ПКУ не визначає.
Далі підкреслили, що відповідно до п. 10.4 ПКУ встановлення місцевих податків та зборів, не передбачених ПКУ, забороняється. Тобто місцева рада, встановлюючи такий вид податку, безперечно, перевищила свої повноваження.
І насамкінець недвозначно заявили: суб’єкт господарювання належить до платників земельного податку, лише якщо є законним власником земельної ділянки або її постійним землекористувачем ( п.п. 14.1.72 ПКУ). Якщо ж суб’єкт набуде права користування земельною ділянкою державної або комунальної власності згідно з договором оренди, виникне обов’язок сплачувати орендну плату.
З цього, на нашу думку, можна зробити висновок: землекористувачі не зобов’язані вносити плату за користування земельними ділянками, на які не оформлено в установленому законодавством порядку право власності або право оренди, навіть якщо ставки такої плати встановлені органами місцевого самоврядування.
Що ж виходить? Невже ДФСУ закликає ігнорувати рішення органу місцевого самоуправління, прийняте ним з перевищенням повноважень? Може й так… Адже наведені вище норми «самоврядного» Закону свідчать: обов’язковими будуть тільки ті рішення місцевих рад, які прийняті в межах їх повноважень. До того ж ст. 19 Конституції України говорить про те саме: органи місцевого самоврядування зобов’язані діяти тільки на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені, власне, Конституцією та законами України.
Однак найвиваженішим підходом у подібних ситуаціях, на нашу думку, є звернення до суду (можна хоч зараз, а можна й після нарахування вам штрафів податківцями). І приклади позитивних рішень судів вже маємо (див. ухвалу Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 06.07.16 р. у справі № 200/26369/15-а). Тож якщо вам не байдуже, що ваша місцева рада перевищила свої повноваження, встановлюючи місцеві податки, не сидіть склавши руки. Борітеся — поборете!
